Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Приємна спека огортає тіло з усіх сторін, коли Еш прокидається. Розплющивши очі й окинувши кімнату швидким сонним поглядом, він відчуває абсолютний комфорт і небажання покидати це місце. І це так дивно. У щілину між тонким шторами на вікні просочується яскравий промінь сонця, падає на ліжко й далі, на їхнє взуття на підлозі. У його світлі повільно кружляє пил.
Еш трохи піднімає голову і розуміє, що тепло — це Ейджі. Акуратно охопив його руками й ногами, вкрив своєю ковдрою, пригорнув до себе й тихенько сопить йому в потилицю.
На хлопця накочує хвиля ніяковості, а разом з тим якесь ірраціональне бажання нічого з цим не робити. Він спав в обіймах Ейджі, і цей факт змушує його щоки червоніти, а голову думати багато й неправильно. Це ставалося неодноразово, неодноразово викликало збентеження, але чомусь лише зараз навіює бажання якось назвати це збентеження, дати йому чітку оцінку. Відчути його сповна і прийняти, а не втекти, як він робив це зазвичай.
Еш робить обережний порух, щоб скинути руку Ейджі зі свого плеча, звільняє свою стопу з кільця його голінок і лягає на спину. Повертає голову і дивиться Ейджі в обличчя. Ці рухи, схоже, будять його, оскільки він сонно й смішно хмуриться. Його чорні вії тріпочуть, перш ніж він розплющує очі й, засліплений сонцем, знову їх заплющує.
— Доброго ранку.
Почувши цей низький від довгого мовчання напівшепіт, Ейджі здивовано підіймає повіки й завмирає так — з розслабленим, майже умиротвореним поглядом в обличчя Еша.
— Доброго, — хрипить він, потирає очі й м’яко всміхається. — Наступного разу треба брати номер з одним ліжком, не думаєш?
Щось всередині Еша чомусь напружується.
— Тобі було б… нормально з цим?
— Так, чому ж ні? — відповідає Ейджі. — Нам обом було б спокійніше. Чи ні?
Еш зустрічає його запитальний погляд і одразу згадує тепло, від якого прокинувся. Воно сильно контрастувало з тим холодом, в якому він засинав учора вночі. І справа не у фізичних відчуттях.
— Так, мабуть. Так.
Еш підводиться, мовчки зізнаючись собі, що дуже не хоче покидати своє нагріте й належане місце біля Ейджі, й мимоволі прокручує його слова в голові. Усе це трохи прикро.
— Ти як? Усе гаразд? — Ейджі, схоже, по-своєму розуміє його збентеження, і піднімається на лікті.
— Я в порядку, — киває Еш. — Вибач, що розбудив тебе вночі.
Ейджі кривиться, спостерігаючи, як він одягає шорти, потім знаходить свій телефон на тумбочці біля ліжка і ставить його на зарядку.
— Я ж просив тебе не вибачатися за це, — промовляє Ейджі, не зводячи з Еша уважного погляду.
— Так, але ти нормально не спиш через мене і я не…
— Хто тобі таке сказав? — Ейджі скептично зводить брови до перенісся, Еш завмирає від того, що його перебили, і переводить на нього погляд. — Еше, припини накручувати себе, добре? — Ейджі відкидає від себе ковдру, сідає на ліжку і м’яко, майже непомітно всміхається. — Слухай мене, а не свої сумніви, домовилися?
Еш розглядає його кілька секунд, ніби вагається перед відповіддю, а потім киває.
— Гаразд.
— І подай мої шорти, будь ласка, — Ейджі всміхається, і це відразу піднімає настрій і Ешу.
Він знаходить названу річ і передає її Ейджі.
— Треба перекусити й валити звідси. Думаю, за день вже будемо десь за Франкфортом, у саме місто не поїдемо.
— Згоден, але я хочу нормально поснідати.
— Добре, зайдемо в кафе за рогом. А потім на всю швидкість у Кентуккі. І сьогодні я за кермом.
— Я пам’ятаю, — Ейджі зітхає і підводиться з ліжка. — Тобі просто подобається водити чи тобі не подобається, коли вожу я?
— Мені просто подобається водити, — всміхається Еш.
Вони здають свою кімнату і прямують в кафе. На щастя, у таку ранню годину там мінімум відвідувачів. Вони замовляють по порції смаженої картоплі з яєчнею і салатом і філіжанці кави. Не розмовляють про те, куди й з якою метою їдуть, перекидаються рутинними фразами, ніби просто виїхали прогулятися на вихідні. Кілька разів Еш спеціально підвищує голос, щоб усі, хто може їх почути, подумали, що «вони місцеві». Ейджі здебільшого мовчить, але не забуває коротко сміятися у потрібні моменти та кивати на слова Еша. Він іноді кидає швидкі погляди на офіціанта і кількох клієнтів з-під козирка своєї кепки, а потім повертає спокійний погляд до Еша і робить ковток кави. Це означає, що все добре. Еш незворушно всміхається йому очима через окуляри-авіатори на носі.
Вони витрачають на сніданок не більше двадцяти хвилин і повертаються в машину.
Ейджі зручно всідається на передньому пасажирському сидінні й дістає свій телефон, збираючись увімкнути музику. Еш виїжджає зі стоянки й набирає швидкість. Робить музику голосніше, хоча навіть не уявляє, що за пісня грає у цей момент. Йому легше, йому більш-менш спокійно і цим треба насолоджуватися. Чудовим музичним смаком Окумури теж.
Сонце приємно гріє потилицю, а повітря важчає кожні десять хвилин, обіцяючи спекотний день. З однієї сторони, їм це лише на руку, оскільки сильний апетит при такій погоді рідко себе проявляє, тож вони рідко роблять зупинки на перекуси. А з іншої, воду вони п’ють літрами й роблять зупинки на туалет.
По обіді дихати цим гарячим повітрям стає важко, сидіти в одній позі незручно, а тіло вкривається неприємним липким потом. Еш помічає яскраві жовті плями на горизонті обабіч дороги й відволікається на них. За секунду опісля їх помічає і Ейджі.
— Еше, дивися! Що це там?
Еш упевнено прискорюється на порожній дорозі, знаючи, що Ейджі через це трохи хвилюватиметься, але йому вже не терпиться побачити щось, крім сірої дороги і поля бур’янів праворуч і ліворуч від неї. Чудова пісня зі стереосистеми чомусь лише під’юдила це нетерпіння.
— Це одне з тих місць, що я хотів тобі показати, — відповідає він, полегшено всміхнувшись.
Ейджі зацікавлено вдивляється в далечінь, і Еш робить те саме. Серед сіро-зеленого полотна безлюдного шосе ті яскраві плями здаються мазком гуаші вмілого митця, що захотів додати сильний акцент у свою картину. Еш був тут один-єдиний раз у своєму житті і запам’ятав його назавжди. Цей гарний природний пейзаж був сильним акцентом на безбарвному полотні його підліткових років. Поділитися цим з Ейджі було його щирим бажанням крізь страх.
— Це соняшники… — захоплено видихає Ейджі, коли вони під’їжджають ближче. — Їх так багато.
— Це дуже великі поля соняшників, вони простягаються майже на чотири кілометри лише по цій дорозі, — говорить Еш і не відмовляє собі у задоволенні глянути в приємно здивоване й радісне обличчя Ейджі. Чи виглядав він так само, коли вперше це побачив?
— Скільки? — ошелешено перепитує той і всміхається. — Ми їхатимемо чотири кілометри повз усю ту красу? Чи нам потрібно десь повернути?
— Ні, — Еш киває і тягнеться до пляшки з водою. — Чотири кілометри повз усю ту красу.
Щойно вони виїжджають на дорогу, оточену з обох боків полями соняшників, очі Ейджі припадають на них. Він висовує голову у відчинене вікно і невідривно дивиться на величезну купу гарних квітів, що пролітають повз них. Точніше, повз які пролітає він.
Еш теж не може не задивитися на це жовте море, — він трохи скидає швидкість і проводжає соняшники відкритим захопленим поглядом. Зараз вони не здаються такими неймовірними, як у дитинстві, але так само змушують усміхнутися і відчути певний спокій.
Він задоволено мружиться. Гарячий вітер обдуває все тіло, потрапляючи всередину через відчинені нарозтіж вікна і вільно гуляючи салоном машини. Повітря стало ще важчим, наелектризованим, у ньому чітко відчувається майбутня гроза, потужна і бажана. Поле соняшників горить загравами жовтих відтінків, майже осліплює, пахне розпеченою на сонці зеленню і медовим пилком. Хочеться пірнути в нього, вибруднити коліна в траву, а руки в землю, надихатися достоту цим солодким ароматом вільного простору й квітів. Радісно закричати щосили назустріч розкритій пащі небес, розвести руки в сторони і відчути момент єднання з собою сповна. Мабуть, приблизно так відчувається свобода.
Ейджі, здається, читає його думки.
— Ми можемо зупинитися ненадовго? — тихо питає він, все ще дивлячись у вікно широко розплющеними очима. — Будь ласка. Я хочу… зробити кілька фотографій.
Еш лише всміхається і мовчки гальмує. Зупиняється на краю дороги й першим вистрибує з машини. На порожній дорозі чути лише легкий вітер, що шепоче в траві, і голосних цвіркунів.
— Гарно, правда? — говорить він, вдихнувши важке солодке повітря на всі груди.
— «Гарно» — не те слово, — відповідає Ейджі й лізе на задні сидіння за сумкою з фотоапаратом. — Це прекрасно. Не пам’ятаю, коли я останній раз бачив щось подібне. Здається, це було вдома, коли ми з сестрою поїхали в Токіо на канікули. Ми тоді гуляли парком сакур.
Ейджі виходить з машини і вішає свою дорогоцінну сумку на плече, окидає широким поглядом поле перед ним і впевнено крокує вперед. Він спускається з дороги, і половина його тіла зникає через високих квітів. Еш поправляє окуляри на носі та йде за ним.
— Боже, ти відчуваєш, як пахне? — питає він, огинаючи товсті стебла і ступаючи точно туди, куди ступав Ейджі. Не хочеться випадково наступити на щось живе.
— Так, пилком, — киває Ейджі, зупинившись перед особливо тісними заростями соняшників і в’юнких бур’янів, що міцно огорнули їх своїми тонкими крученими стеблами. — І грозою. Чесно кажучи, сьогодні така спека, що я не проти потрапити під дощ.
Еш мовчки з ним погоджується. Коротка літня злива трішки полегшила б їхнє становище.
Ейджі налаштовує фотоапарат, робить кілька пробних знімків, вибирає кращу позицію відносно сонячного освітлення і занурюється у свою мовчазну роботу. Фотографує загальний пейзаж, небо над полем, квіти великим планом, навіть окремі пелюстки. Еш просто уважно спостерігає за ним, не говорить ні слова, боячись відволікти чи зруйнувати його натхнення.
Дивитися на те, як старанно і захопливо Ейджі вибирає кадри, було цікаво. Він був у моменті, пікся під сонцем заради гарних фотографій, всміхався самому собі, коли фото виходило вдалим, і блищав очима від завзяття.
Еш напустив на обличчя м’яку тямущу усмішку. Ні, він не розумів, що такого особливого у фотографіях, коли розглядав глянцеві обкладинки відомих і не дуже відомих журналів. Але він сповна переймався запалом Ейджі, коли бачив його з камерою чи полароїдом у руках. І зараз, спостерігаючи за його особистим моментом натхнення, він не може надивитися. Це неповторно красиво, і зовсім не з естетичної точки зору.
Еш відходить на крок, щоб його тінь не падала Ейджі у кадр, і переводить погляд на особливо великий і високий соняшник біля себе. Простягає руку і обережно бере масивну квітку на свою долоню. Попри розміри, вона легенька, насіння в ній ще не дозріло, має світло-сірий колір і переливається на сонці маленькими ворсинками. Пелюстки такі яскраві, що змушують засумніватися в їхній природності. І такі гарячі.
Він ніби тримає в руці маленьке сонце.
— Еше, будь ласочка, замри.
Еш повертає голову на голос Ейджі. Він не помітив, коли той встиг змінити важкий фотоапарат у своїх руках на кишеньковий полароїд. І не розуміє, до чого це лагідне прохання. Окумура майже благає його своїми великими оленячими очима.
— Для чого?
Ейджі підходить ближче й наводить камеру полароїда на соняшник у його руках.
— Буде гарний кадр, — пояснює він і завмирає.
— Добре.
Здається, шум від цвіркунів стає голоснішим, а ледь помітний вітер приємнішим. Еш невідривно дивиться Ейджі в обличчя, поки той з діловим виглядом робить фото. Так, він теж бачить гарний кадр, і нехай в нього немає камери, але він все одно хоче увічнити цей момент у своїй пам’яті.
З полароїда вилазить фотографія, Ейджі обережно бере її в руку. Переводить погляд на Еша і хитренько всміхається.
— А можна… я тебе сфотографую?
— А це обов’язково? — Еш сумнівно здіймає брови.
— Ну, як фото на пам’ять? Тим паче ми тут останній раз, а я ще і єдиний, — Ейджі опускає погляд у фото з полароїда, що вже почало проявлятися. — Тут неповторний вид. Але якщо не хочеш, то необов’язково, звісно.
Еш зітхає. Про неповторний вид Ейджі правду каже. Про останній раз, хочеться сподіватись, теж. Спогади? Він надто довго блокував їх і боровся з ними, щоб зараз ось так просто створити нові. Але з чогось треба почати, так?
— Тоді зробімо селфі? — Еш знизує плечима, а потім всміхається, коли Ейджі радісно киває на його слова.
А потім підходить близько-близько й піднімає полароїд на відстань витягнутої руки перед їхніми обличчями.
— Знімеш окуляри?
Еш виконує прохання і у перші секунди болісно мружиться від того, наскільки все насправді яскравіше, ніж за темними скельцями. Він недовго кліпає, а потім обіймає Ейджі рукою за плечі й дивиться в камеру.
Ейджі клацає кнопкою. Полароїд видає короткий звук, а потім з тихим дзижчанням віддає фотографію.
Вони стоять ще кілька хвилин край дороги, слухаючи цвіркунів і дивлячись на поле, що простягається до самого горизонту. А потім повертаються в машину. Ейджі вішає фотографію з соняшником на руці Еша біля дзеркала заднього виду у салоні, а селфі ховає в сумку.
— Знаєш, було б добре зробити кілька фото протягом подорожі. Потім буде що згадати.
— Я і без фото матиму що згадати, — Еш пригадує приємну легку вагу соняшника на своїй долоні і яскраву усмішку Ейджі. Це неможливо забути. Не можна.
— Так, я теж, але наша пам’ять не вічна і часто ненадійна, — Ейджі відкорковує пляшку з водою і з задоволенням робить великий жадібний ковток. — А фотографії освіжають всі спогади, роблять картинки в голові яскравішими. Знаєш, я коли дивлюся на свої старі фото зі спортивного корту, які зробив пан Ібе, то згадую ті дні й розумію, що не вигадав це.
— Не вигадав що?
Ейджі тяжко зітхає. Так, ніби сам ще не розібрався до кінця у тому, про що зараз говоритиме.
— Усе, що тоді відбувалося. Перед тим, як пан Ібе запропонував поїхати з ним у США, я… Знаєш, я вагався щодо всього. Щодо кожного свого вибору. Стрибки та й усе інше, що раніше приносило мені задоволення, здавалося помилкою. Пан Ібе сказав, що я просто втомився. Але я так не думаю. Не знаю, що то було. Але зараз, переглядаючи ті фото, я впевнено можу сказати, що любив усе це. Університет, легку атлетику, вилазки в місто рано вранці заради гарних кадрів. Вільний політ у небі, коли відпускав з рук жердину. М’які приземлення на мати. Не знаю, чи повернуся я до стрибків, чи це вже пройдений етап у моєму житті, але я справді любив їх…
— І ти справді видовищно стрибаєш, — каже Еш.
— Ти бачив це всього один раз, — Ейджі знічено всміхається, спіймавши його погляд.
— Мені вистачило, — говорить Еш, всміхнувшись у відповідь.
— Але от у фотографії я впевнений на сто відсотків. Зараз це абсолютно моє.
— Так одразу б і сказав. Трішки далі теж буде що пофотографувати.
— Я заінтригований.
Еш не відповідає, лише загадково всміхається куточками губ, і заводить машину. Виїжджає на середину дороги й набирає швидкість. Соняшники знову швидко проносяться повз, утворюючи суцільне жовте море.
— Ейджі.
— Га?
— Дякую, що поділився цим.
***
Еш гальмує біля першого ліпшого кафе і глушить двигун. Вони з Ейджі доїхали до невеликого містечка перед Франкфортом і добряче зголодніли в дорозі. Тому домовилися, що заїдуть поїсти, а вже потім вирішать, їхати далі чи знайти місце для ночівлі.
Кафе виявляється баром з великим асортиментом алкогольних коктейлів і різних закусок. Усередині все кричить про необхідність хоча б косметичного ремонту і заміни цих старих меблів жахливого коричневого кольору на щось новеньке. Над барною стійкою висять телевізори і транслюють футбольний матч у зал, на самій стійці купа якихось дивакуватих фігурок і попільниць. На поличках з пляшками позаду офіціантів теж купа фігурок, страшні плюшеві іграшки і дерев’яні тотеми. Або це задумано фішкою стилю цього закладу, або власник схиблений колекціонер.
Більшість відвідувачів — чоловіки за сорок, половина з них, схоже, пропили тут не лише своє гарне обличчя, а й життя загалом. Їхній одяг давно не свіжий, зуби жовті від споживання надмірної кількості алкоголю і кави, а усмішки несправжні й гнилі. Інша половина має більш адекватний і приємний вигляд. У куточку біля вікна на високих стільцях сидить парочка молодих дівчат і зовсім не вписуються у загальну картину бару, ніби їх занесло сюди випадково.
На секунду Еш припускає, що вони з Ейджі виглядають приблизно так само.
Щойно вони сідають за один з небагатьох вільних столиків, до них підходить офіціантка і вручає кожному по папці з меню. От її усмішка з проколотими у двох місцях губами і «Вітаємо у нас» дружнім хриплуватим голосом доволі щирі. Мабуть, їй би теж працювати десь не тут.
Еш недовго дивиться в меню, вибираючи щось поживне і смачне, а вибравши, потайки розглядає усіх присутніх в барі через плече Ейджі. Вони виглядають абсолютно звичайно й безпечно, але підозра й легка тривога все ще іноді кусає Еша під діафрагму.
— Хочете чогось випити? — питає офіціантка, коли вони роблять замовлення. — Сьогодні акція один плюс один дорівнює три. У нас є смачне крафтове пиво власного виробництва.
Секундою в голові Еша пролітає думка, що алкоголь — останнє, що хочеться пити в таку спеку.
— Акція на всі напої з меню поширюється? — хитро примружившись, уточнює Ейджі.
— Так.
— Тоді нам чай з молоком і льодом, дякую, — Ейджі коротко всміхається і відкладає меню.
Офіціантка киває і йде, а Еш підпирає голову рукою і невпевнено переводить погляд на Окумуру.
— Ти замовив чай з молоком?
— Ага.
— Але ж ти не любиш чай з молоком.
Ейджі м’яко всміхається.
— Приємно, що ти пам’ятаєш це.
— Іноді я тебе не розумію, — Еш скептично вигинає брову, запрошуючи його пояснити це.
— Дивись, не любити і не пити зовсім — це трохи різні речі. А я не проти спробувати полюбити те, що любиш ти.
Еш повільно кліпає кілька разів і опускає погляд в стіл. Здається, до його щік раптом прилила кров.
— Зрозуміліше не стало, — бурмоче він. — Не знаю, що це означає, але ти не змусиш мене полюбити ту твою огидну суху рибу.
Ейджі коротко сміється.
— Вона не огидна! Але я й не змушую.
Замовлення їм приносить висока жіночка у віці, всміхається настільки бадьоро, що на мить стає моторошно, і говорить:
— Смачного парубкам! А ви тутешні будете?
Ейджі переводить на неї обережний погляд, але першим заговорює Еш:
— Майже, — він береться за ніж і заходиться буденно розрізати м’ясо на своїй тарілці, ніби питання зовсім його не схвилювало. — Ми з Лексінгтону, їдемо в Ґрінвілл до моїх батьків. Хочемо відпочити, поки канікули не закінчилися.
— То ви студенти?
— Так, — Еш киває і кидає швидкий погляд на Ейджі. Той видихнув і теж взявся за їжу, вдаючи, що розмова поряд його не цікавить. Щоб не заплутатися у власних же легендах, краще дозволити говорити комусь одному.
— Усі автобуси вже пороз’їжджалися. Чи ви машиною? — ставить нове запитання жінка, глянувши на настінний годинник через плече.
— Автостопом. А ваш роботодавець точно прописував пусті балачки з клієнтами обов’язковим пунктом ваших посадових інструкцій? — Еш мило всміхається, від чого звучить м’яко, а тому жінка лише коротко сміється.
— У мене немає роботодавця, дитинко, я власниця цього місця, — від цих слів і в Еша, і в Ейджі на обличчі проковзує здивування. — Я знаю всіх у місті, а вас ніколи не бачила, то й вирішила запитати. Вибачте, що потурбувала, я вже йду. І до речі… — вона розтягує тонкі губи у загадковій напівпосмішці й продовжує: — Якщо вам буде потрібне місце для ночівлі, то у мене є вільна кімната. Я навіть нічого з вас не візьму, якщо ви підтримаєте мені компанію у грі в лото.
Ніхто не встигає нічого відповісти, як власниця кафе пурхає кудись за барну стійку, а звідти чи то на кухню, чи то в кімнату для персоналу.
— Розслабся, вона просто любить поточити ляси, це ж очевидно, — говорить Ейджі, помітивши, як спохмурнів Еш. — Схожа на мою сестру, та базікає телефоном з друзями по п’ять годин на день.
— Усе гаразд, просто вона дивна, а я ледь налаштував свій внутрішній спокій, — Еш зітхає і відкушує великий шматок від булочки з кунжутом. — А от десь переночувати нам би не завадило, мабуть.
Вони уплітають вечерю за обидві щоки, і Еш дивується тому, що дійсно вгамував свої переживання і навіть не відчуває нудоти після їди. Чи надовго — це вже інше питання.
Вони сидять в кафе майже до закриття, а потім звертаються до власниці, називаються своїми несправжніми іменами і погоджуються на її пропозицію. До слова, Еш у лото ніколи не грав.
— Моє ім’я Саманта, але можете звати мене Сем. Я покажу як грати, там нічого не потрібно вміти. Хіба що рахувати до сотні.
Після закриття кафе вони, підлаштовуючись під неспішний крок жінки, доходять до сусіднього кварталу, що добре освітлений вуличними ліхтарями і засаджений підстриженими кущиками. Будинок Сем знаходиться на невеличкому підвищенні, увесь фасад, окрім пахучих квітів, прикрашений декоративним камінням різних розмірів і кольорів. Схоже, вона дуже творчо підходить до питань екстер’єру та інтер’єру.
Всередині будинку пахне сушеними травами і трохи сирістю. Одна велика кімната, що служить і вітальнею, і кухнею, усипана різноманітним декором на кшталт того, що був у кафе. Подушки у вигляді морських левів на дивані, на поличках біля книг вирізьблені з червоного дерева статуетки різних тварин — від лісових котів до диких кабанів. У Еша сироти біжать спиною, коли він бачить голову лося, що висить над каміном. Опудало виглядає справді моторошно.
— Мій чоловік любив полювати, — говорить Саманта, помітивши його погляд. — Я ненавиджу цю штуку, але в пам’ять про нього не можу її позбутися. Проходьте, зробити вам чаю?
Еш і Ейджі влаштовуються на кухні й під звуки приготування чаю мовчки перезираються час від часу, відчуваючи деяку ніяковість. Коли Сем йде з кухні кудись на гору за «власними запасами трав», Ейджі нахиляється до Еша й шепоче:
— Вона справді дивна.
Еш дарує йому коротку усмішку й продовжує дивитися в стіну. Це місце здається йому не те що дивним, а навіть несправжнім, якимось неправильним. Але він намагається сховати своє хвилювання і безглузді думки якомога далі.
Поки Сем за чаєм і печивом розповідає їм правила гри, Еш мимоволі починає куняти. Поганий сон минулої ночі й цілий день у дорозі відзначаються важкою втомою в ногах і попереку й бажанням заснути прямо за столом. Саманта помічає це, а тому не тримає їх на кухні довго. Проводить на другий поверх у вільну кімнату, приносить все необхідне й залишає наодинці.
— Ейджі, як гадаєш…
— Ш-ш-ш, не називай моє ім’я, — хлопець говорить тихо, майже шепоче, кладе свої речі на підлокітник крісла, а сам втомлено плюхається в нього. — Раптом почує. Я Мінато, пам’ятаєш?
— Я не називатиму тебе так, — невдоволено бурмоче Еш, теж понизивши голос. — Це ім’я тобі не підходить.
Ейджі весело всміхається.
— Думаєш? А яке підходить?
— Твоє. Справжнє.
Цей серйозний тон змушує усмішку Ейджі зникнути, натомість хлопець тямуще киває, ловить погляд Еша й дивиться з ніжністю.
— А тобі твоє справжнє.
Відвідавши по черзі ванну кімнату, вони застеляють ліжко приготованою для них однотонною білизною, що різко пахне дешевим порошком, залишають другий, зайвий для них комплект білизни на кріслі й вимикають світло. Доводиться щільно закрити вікно шторами, оскільки світло вуличного ліхтаря здається аж надто яскравим і дістає до кімнати.
— Добраніч, — тихо говорить Ейджі, зручно влігшись на бік.
Еш лежить до нього спиною, накрившись тонкою ковдрою по плечі. Між ними максимум пів метра відстані на цьому двоспальному ліжку, але чомусь йому здається, що Ейджі надто далеко. Еш ненавидить свої егоїстичні бажання у такі моменти, але зараз йому знову хочеться бути ближче.
— Ти справді не проти спати поряд? — тихо запитує він, завмерши і вдивляючись в чудернацькі візерунки шпалерів на стінах.
— Не говори так, ніби це вперше. Це раз, — нехай Еш не бачить, та може поклястися, що Ейджі легенько закочує очі. — І я справді не проти спати поряд. Це два. Так ймовірність того, що ми обидва виспимося, набагато більша. Та і я…
Він замовкає, ніби його хтось перебив, і більше нічого не каже, лише шумно дихає за спиною Еша. І секунд через п’ятнадцять той не витримує.
— Що?
— Нічого, просто… — Ейджі шурхає ковдрою, вкриваючись краще, та навіть через цей шерех Еш чує його коротке зітхання. — Я не проти. Навпаки, тільки за.
Еш перевертається на інший бік, обличчям до Ейджі, слабко всміхається на коротку мить і дозволяє собі посунутись ближче до нього. Ейджі знаходить його руку під своєю подушкою, Еш переплітає їхні пальці. У темряві все дається трохи легше. Слова, усмішки і дотики.
— Добраніч, — Еш заплющує очі й міцніше стискає долоню Ейджі у своїй.
***
Ейджі прокидається від легкого, але наполегливого дотику до плеча й у перші секунди після пробудження не розуміє навіть, де знаходиться. Але потім у полі зору з’являється Еш, який сидить на ліжку і показує йому знак не шуміти.
— Що сталося? — хрипким після сну шепотом запитує Ейджі, нарешті нормально розплющивши очі. Навіть у тьмяному світлі нічника він чітко бачить спантеличений і розгублений вираз на обличчі Лінкса. — Щось наснилося?
— Ні. Слухай.
Два коротких напружених слова — і Ейджі вмить скидає з себе сонливість і теж сідає на ліжку. Прислуховується до нічної тиші будинку і щось чує. Хтось говорить на першому поверсі, але це не розмова двох людей, це швидкий монолог, слова в якому важко розібрати. Ейджі встає з ліжка і підходить до дверей, притуляє до них вухо, щоб краще розчути. Високий і водночас скрипучий огидний голос скоромовкою вимовляє дивні слова, точно не англійською, розтягує деякі з них, ніби наспівує щось у до біса дикій, майже осатанілій манері. Іноді голос затихає, майже зникає між товстих стін, а потім знову заходиться верещати свою шалену промову.
Ейджі хмуриться, прекрасно розуміючи, що так налякало Еша, і сам відчуває неприємні сироти, що біжать спиною.
— Вона… молиться?
Еш зводить брови до перенісся.
— Я навіть уявляти не хочу, кому треба так молитися. Я хотів сказати тобі ще ввечері, але подумав, що це неважливо. Я себе дуже дивно тут почуваю, мені ніяково. Моторошно, розумієш? І я не міг це вчора пояснити. Мені не подобається тут абсолютно все, а тепер тим паче.
— Розумію, — повільно киває Ейджі, намагаючись більше не прислуховуватись до звуків з першого поверху.
— Нумо підемо звідси, гаразд? — Еш підводиться і хапає зі спинки стільця свою футболку. — Вискочимо через вікно.
— Добре, — Ейджі теж стає на ноги і нервово шукає поглядом свої речі. — Звісно.
Він застрибує у шорти і знаходить свій рюкзак. Чомусь з’являється відчуття, що в них мало часу, ніби існує якесь обмеження. Немов ось, ще десять секунд і трапиться щось неминуче. Еш, схоже, відчуває щось подібне, оскільки відчиняє одне з вікон в кімнаті нарозтіж, щойно вдягається. Робить це максимально тихо, але стара й суха віконна рама все одно неприємно скрипить. Це підвищує рівень адреналіну в крові обох ще більше і підганяє їх.
Еш виглядає з вікна і дивиться вниз, а потім з полегшенням на обличчі повертається до Ейджі.
— Пощастило, тут козирок прямо під вікном.
Вони вилазять на козирок, скидаються вниз свої речі, а потім і самі по черзі стрибають на землю. Ешу з його довгими ногами приземлення дається тихіше.
На горизонті вже здіймається тонка синьо-сіра смужка сутінок, обіцяючи схід сонця найближчою годиною. Повітря пахне росою і свіжістю, обдуває легкою прохолодою. Подолавши два квартали короткими, але частими перебіжками, Еш і Ейджі дістаються місця, де залишили машину.
— Ніяк не звикну, що ти… можеш бігати… швидше за мене, — роблячи павзи на важкі після бігу вдихи, говорить Еш і знімає авто з сигналізації. — Хочу пити.
Він кидає ключі точно Ейджі в руки й падає на пасажирське сидіння. Знаходить десь між кріслами пляшку води й жадібно п’є.
— Можемо колись разом пробігти марафон, якщо хочеш, — зі смішком відповідає Ейджі, сівши за кермо, й заводить двигун. — Але тобі треба попрацювати над диханням.
— Колись обов’язково. А зараз газуй.
Ейджі слухняно рухає машину з місця й виїжджає з майже порожньої автостоянки. Вони їдуть мовчки і в абсолютній тиші аж до виїзду з міста, і лише на порожньому шосе попід тонкою лісосмугою видихають з полегшенням. Ейджі вмикає радіо на мінімальну гучність й кілька разів невпевнено перезирається з Ешем, не розуміючи ні його настрою, ні своїх відчуттів.
Аж поки не перезираються раз в десятий, затримують погляд один на одному й синхронно починають сміятися. Їхній сміх змінюється з нервового на веселий кілька разів по колу, Еш навіть ховає обличчя у долонях, зігнувшись навпіл на сидінні через переповнення різними почуттями.
— Що. Це. Було?! — істерично бурмоче він у павзі між сміхом.
— Якщо розповімо Шотеру, він не повірить, — киває Ейджі й робить невдалу спробу зупинити свій сміх. — Перестань сміятися, у мене вже живіт болить!
— Добре, тільки ти перший.
— Я сміюся, бо ти смієшся!
— Я смішно сміюся?
Заспокоюються вони хвилин через п’ять, коли на горизонті нарешті видніється ліс, підпалений червоним горизонтом. Навігатор веде їх просто вперед, тож Ейджі розслабляється і пришвидшується, плавно тримаючи автівку на рівній порожній дорозі.
— Якщо я засну, розбуди мене, як заїдеш у ліс. Там є одне місце.
— Гаразд.
Заснути Ешу не вдається, тож він, кліпаючи сонними очима, вказує ліворуч, коли вони дістаються краю рідкого лісу.
— Ось тут має бути стежка, — говорить він і його погляд стає бадьорішим. Він уважно вдивляється в дорогу попереду, пригадуючи правильний шлях. — Он вона, ось там повертай.
За вказівкою Еша Ейджі звертає на майже непомітну пологу стежку, що трохи заросла поростом. Проїхавши ще трохи вглиб низького лісу, він зупиняється. Еш одразу вискакує з машини.
— Ми в якійсь глушині, — констатує Ейджі, вимкнувши двигун.
— Ні, — Еш дістає з заднього сидіння свій похідний рюкзак і чимчикує ще далі в зарості. — Ходімо, побачиш.
Ейджі нічого не залишається, як піти за ним. Та й не збрехати самому собі — йому цікаво.
Перший ліс, у якому вони зупинялися, ближче до Нью-Йорка, мав інший запах, ніж цей. Там не було такого пильного аромату запеченого на сонці листя і гострих ноток свіжої трави, ще так недавно зволоженої холодною росою.
Ейджі мовчки крокує по пухкій землі, ступає рівно туди, куди секунду тому ступав Еш, повторює його кроки, продираючись крізь кущі і високі зарослі невідомих йому рослин. Йому подобається ця відносна тиша і шерех трави й листя під ногами, а тому він вже не намагається допитатися, куди вони йдуть.
Хвилин через п’ять такої пішої прогулянки за деревами і кущами видніється просвіт. Ейджі мимоволі розкриває рота від здивування, коли за черговими заростями чагарнику показується галявина, засаджена плодовими деревами. З другого ж погляду Ейджі розуміє, що це не просто галявина, а великі сади, правда, недоглянуті й, скоріш за все, закинуті. Куди не глянь, на усіх деревах висять великі, майже спілі темно-червоні сливи.
— Раніше сад належав фермі, що кілометрів п’ять на північ звідси, — говорить Еш, не зупиняючись, і тупотить далі, до найближчих слив. — А потім її власники збанкрутували і з’їхали. Натомість там вже років сім стоять СТО.
— І сад просто так залишили?
— Ага.
Більше нічого не сказавши, Еш одним довгим стрибком залітає на найнижчу гілку сливи, чим дивує Ейджі.
— Ми поліземо?
— Ми поліземо. А ти думав, я тебе сюди просто дивитися привів?
Ейджі на це всміхається кросівкам Еша, що підтягнулися на кілька гілок вище, і теж готується до стрибка. Опинившись на дереві, він лізе вище, міцно беручись за тонке, але дуже гілля.
Вони підіймаються десь до середини крони й зручно сідають між гілками. Еш тягнеться рукою до скупчення налитих соком слив і зриває їх усі одним обережним рухом. Передає кілька у долоні Ейджі.
Плоди спілі, теплі й приємні на дотик. Їх так і хочеться вкусити і спробувати на смак. Еш так і робить. Ейджі, трішки потерши сливу об рукав футболки, теж. Терпкий смак, більше кислий, ніж солодкий, але приємний і яскравий, змушує обох заплющити очі від задоволення. Смачно. По-справжньому смачно, і Ейджі може поклястися, що жодні фрукти чи ягоди з магазину ніколи не смакували йому так.
Солодкий сік стікає по пальцях. За однією сливою з’їдається друга. Потім ще одна. Здається, про сніданок сьогодні вони вже не думатимуть.
В якийсь момент Еш кидає на Ейджі такий погляд, ніби хоче щось сказати, але мовчить ще близько хвилини, перш ніж тихо заговорити:
— Вибач за це. Може, все було б добре, якби ми залишилися. Просто… — він сумно всміхається і прикладає пальці до своєї скроні. — Ось тут іноді щось перемикає.
— Усе гаразд. Я й сам добряче злякався, це було дуже дивно, — Ейджі напускає на обличчя вираз, який показово описує його ставлення до ситуації, й відкушує від наступної сливи. Його шлунок вдячно бурчить.
Еш слабко всміхається, теж кидає до рота цілу сливу й через секунду випльовує кісточку.
— Ти не думав про те, чому нам не вдається не потрапляти у всілякі історії? — цілком серйозно питає він.
— Ні, — чесно відповідає Ейджі. — Але цю історію я згадуватиму з посмішкою.
— Можливо, я просто проклятий.
Еш на нього не дивиться, розглядає чергову сливу у своїх руках, тому Ейджі затримує погляд на його задумливому обличчі. Тонка бліда шкіра під очима чітко говорить про його безсонні ночі, а тобто спав він за останні дні, мабуть, ще менше, ніж думав Ейджі. На губах легка, ледве помітна мирна усмішка. Але погляд, що спершу здається звичайним і безтурботним, насправді віддає сталлю.
— Я так не думаю, — твердо промовляє Ейджі. — І ти так не думай. У нас було багато часу без історій.
— Мабуть, — відповідає Еш, все ще розглядаючи сливу. — Але мені все одно було мало часу з тобою, — він переводить погляд на Ейджі, і та сталь в його очах розчиняється без сліду, змінившись відвертою ніжністю.
Ейджі хотів щось запитати, але слова Еша вибивають всі думки з його голови. І тепер він не знає навіть, що відповісти. І чи потрібно це. У повітрі пахне соком слив, лагідне тепло світанку приємно огортає вільні від одягу частини тіла, а перші сонячні промені змушують злегка мружити очі. І Ейджі не хоче зараз думати над тим, що означають слова Еша, він просто згоден — що б вони не значили. Він не хоче зараз нічого питати.
Навіть розуміючи, що вони уникають багатьох важливих питань, він не хоче їх ставити. Не зараз. Не тоді, коли Еш нарешті розслабився і, здається, почувається невимушено. Не тоді, коли ця недомовленість між ними абсолютно усвідомлена і цінна саме у цей момент. Трохи ніякова, трохи недоладна, але повністю їхня.
Вони сидять у тиші ще кілька хвилин, слухаючи дзвінкий переспів пташок. Ейджі не помічає моменту, коли долоня Еша опиняється в його долоні, але чітко запам’ятає те, як червоне сонце, показавшись з-за горизонту більш як на половину, підсвічує золотом його світле волосся. Він шкодує, що не має з собою своєї камери, але через секунду їхні з Ешем погляди зустрічаються, і він знову губить усі думки й шкодування. Лише на кінчику язика разом з кисло-солодким посмаком слив залишаються невимовлені щирі слова.
— Я об’ївся. Поспимо трохи, як повернемось у машину? — запитує Еш. — Ще рано.
— Звісно.
Вони прокидаються від дзвінка на телефон Еша. Він невдоволено й сонно стогне, знаходить телефон на задніх сидіннях і дивиться в екран. Його сонливість вмить зникає без сліду.
— Ейджі, прокидайся, — Еш лоскоче пальцями шкіру на його шиї й сідає прямо. — Це, мабуть, Шотер. Вже другий раз набирає.
Ейджі нетямуще кліпає й питає хриплим після сну голосом:
— <Що? Кому подзвонити?>
— Ейджі, я поки не говорю японською, — Еш сміється, а потім приймає виклик і серйознішає на очах. — Я слухаю.
Окумура нарешті прокидається і зацікавлено нахиляється до Еша.
— Це він? Шотер?
— Господи, нарешті, я вже почав переживати, — говорить Еш у телефон, знову розслабляється і відповідає Ейджі кивком.
Той прислухається і чує голос Шотера по іншу сторону слухавки.
— Я теж почав, коли ти не взяв слухавку перший раз.
— Е-е-е… Я був трохи зайнятий, — Ейджі тихо сміється цим словам, і Еш всміхається, кинувши на нього погляд. — Як ви?
— Усе гаразд, — говорить Шотер. — Я все владнав з бандою, ми поїхали вранці наступного дня. Проїхали Гаррісберґ, сьогодні, думаю, будемо вже десь в Огайо.
— Сумую за ними, — шепоче Ейджі, напустивши на обличчя сумний вираз.
— Ми теж тримаємо курс, усе в порядку — відповідає Шотеру Еш. — Ейджі вже сумує.
— А ти?
— Не дочекаєшся, — Еш коротко сміється і знову кидає на Ейджі погляд. — Мені вистачає однієї людини, яка маячить переді мною своєю нав’язливою життєрадісністю.
Ейджі обурено підіймає брови й в жарт ляскає Еша по нозі. Еш стенає плечима, мовляв, сказав лише правду, і передає йому телефон.
─ Привіт, Шотере! — радісно вітається Ейджі. — Не слухай його, він просто об’ївся слив, і тепер його нудить.
─ Та не нудить мене, ─ заперечує Еш.
─ Як ти його терпиш, Ейджі? ─ Шотер звучить бадьоро, що тільки підігріває радість Ейджі. У них усе добре, а значить, хвилюватися нема про що. — Скажи чесно, вже хочеться його десь кинути?
─ Не хочеться, ти сам знаєш. Як Надія і Сін?
─ У них усе добре, спілкуються так, наче сто років знайомі. Мені іноді здається, що це Сін її брат, а не я, — голос Шотера стає нижчим, коли він промовляє наступні слова: — Поверни-но телефон Ешу, будь ласка, або постав на гучний зв’язок, маю сказати дещо важливе.
Ейджі прибирає телефон від вуха і натискає на кнопку динаміку.
─ Що там? ─ запитує Еш.
─ Слухай, я тобі скажу дещо, але ти не дивуйся сильно і не роби поспішних висновків, гаразд?
─ Гара-а-азд, ─ тягне Еш, зустрівшись поглядом з Ейджі. Ці слова напружили їх обох.
─ З нами їде ще дехто, — обережно промовляє Шотер. — Це Юе Лун.
Ейджі здивовано видихає. Схоже, «всілякі історії» трапилися не лише з ними.
— Юе Лун? ─ голосно перепитує Еш, нахилившись ближче до телефону в руках Ейджі. ─ Лі Юе Лун?!
─ Спочатку послухай, прошу, — Шотер важко видихає й продовжує: — У нього така ж мета, як і в нас. Він теж тікає з Нью-Йорка і від своєї божевільної сімейки. Він більше не Лі, — Вонґ робить павзу, ніби розмірковуючи над наступними словами, і додає: — Це було його рішення, але… Це я покликав його з нами. Він хоче звільнитися, як і ми, розумієш?
Еш мовчки витріщається в телефон кілька секунд, а потім дивиться на Ейджі. Той знизує плечима, показуючи, що теж нічого не розуміє. Але чомусь всередині нього майже абсолютний спокій, він не відчуває хвилювання через цю новину. Він бачив родину Лі, він спілкувався з Юе Луном і так, він може повірити в це.
— Звучить цілком правдиво, — майже самими губами шепоче Ейджі. — У Юе Луна є причини. І в Шотера, мабуть, теж.
Еш киває.
─ Так. Здається, розумію, — говорить він у телефон. — Ти впевнений, що він не грає подвійного агента?
─ Так. Його іноді прибити хочеться, бо він та ще скабка в дупі, але на цей раз він щирий. Я наглядаю за ним.
─ Добре, це… несподівано, але я довіряю тобі, ─ Еш зітхає. ─ Твоє рішення і твоя скабка в дупі, тож… Удачі?
─ Хех, дякую, ─ полегшено відповідає Шотер. ─ Вам теж, бережіть себе. До зустрічі в Мексиці.
— До зустрічі, Шотере. Ми обов’язково зустрінемось.
Виклик завершується, і в салоні машини знову западає тиша. Аж поки Ейджі знову не перезирається з Ешем, який одразу заговорює:
— Ти думаєш про те ж, про що і я?
— Що Шотер лояльний до Юе Луна через те, що той його врятував? — здогадується Ейджі. — І так, і ні.
— Я багато думав про це, і тоді це не мало жодного сенсу, хіба що у нього були свої плани. Він любить гратися з людьми.
— Або ж йому доводилося, — говорить Ейджі. — А зараз, можливо, в нього інші цілі. Може, він хоче змінитися. Дай йому шанс.
— Твоя доброта тебе колись погубить, — в напівжарт бурмоче Еш, а потім важко зітхає. — Добре, хай там як, це вирішувати Шотеру. Це він зараз наглядає за Юе, і я не думаю, що він сильно довіряє йому. Не дурний.
— Може, щось сталося у китайській банді? — припускає Ейджі.
— Ні, Шотер би мені розповів. І я не уявляю, що там могло статися, — Еш нервово потирає перенісся. Його полегшення від розмови з другом одразу зникло після новин про ще одного супутника. — Я і так боюся подумати про те, що в нас нічого не вийде, а тут ще це…
— У нас вийде, — твердо заперечує Ейджі. Він щиро вірить у це. Не може не вірити.
— Я майже впевнений, що нас вже шукають, — хитає головою Лінкс. — Ейджі, якщо щось станеться, ти повинен…
— Вивезти тебе за кордон за будь-яку ціну, — Окумура перебиває його й дивиться як ніколи серйозно. — Це не обговорюється. Я тебе не залишу.
Він знаходить руку Еша й міцно стискає у своїй. Той мовчить і довго дивиться спочатку збентеженим, а потім і неймовірно теплим поглядом. Здається, ніби давно тамовані слова вже готові зірватися з його губ, але він нічого такого не каже. Лише утикається Ейджі в плече і бурмоче:
— Дякую.