Розділ 3 Шрами

Еш прокидається різко. Здається, йому снилося щось не дуже приємне, але, на щастя, він не пам’ятає деталей. Тіло заніміло від сну в незручній позі, тож він зі смаком потягується, а потім кидає погляд на задні місця авто. Ейджі там немає. 

 

Еш сідає на своєму сидінні, відхиляє його в нормальне положення й виходить з машини. Дверцята гупають дуже гучно у цій туманній ранковій тиші. Ліс навколо загадково мовчить, інколи відгукуючись високими пташиними голосами. А Ейджі й назовні немає. 

 

Еш пірнає назад у салон машини, знаходить свій телефон і заходиться друкувати повідомлення. Пальці починають дрібно тремтіти від страху, але він вперто клацає на літери, не даючи паніці пустити в ньому своє коріння. Сонливість щезає без сліду. 

 

Зв’язок поганий, але через хвилину завантаження повідомлення все ж відправляється. Еш блокує екран і знову виходить з машини. Порівняно з учорашнім днем,  температура помітно впала, нехай навіть зараз ще ранок. Але Еш навряд чи це помічає. Він окидає поглядом простір навколо машини, намагається знайти сліди, але нічого не бачить, і через це уся ця тиша починає на нього тиснути. 

 

Тихий писк телефону здається у ній чимось нереальним. 

 

«Я недалеко, скоро буду.»

 

Еш тупо дивиться на повідомлення секунд із десять, наче не вірить, що воно справжнє, а потім видає короткий видих величезного полегшення. Ейджі в порядку. 

 

Сівши назад у машину, Еш відкидається на спинку сидіння й чекає. Салон вже встиг наповнитися слабким ароматом хвої та ранковою прохолодною лісу, що так приємно мне кістки й кидає в сон. Еш засинає за лічені хвилини.

 

Прокинувшись і першим ділом взявши телефон до рук, він розуміє, що не проспав і двадцяти хвилин. Ейджі більше нічого не писав і досі не прийшов. 

 

Що, як повідомлення відправив не Ейджі? Що, як все ж щось сталося? Куди й навіщо йому взагалі було йти? 

 

— Нумо, Окумура, повернися, — тихо тягне Еш у порожнечу салону. Він намагається не накручувати себе знову, але думки формуються самі, і це важко контролювати.

 

Він знову пише Ейджі повідомлення і майже одразу отримує відповідь:

 

«Вже йду.»

 

І Ейджі справді з’являється через хвилину, виходить з-за дерев. На ньому спортивна куртка з капюшоном, а в руках — невеличкий контейнер для їжі. На капюшон причепилося кілька реп’яхів. 

 

Еш полегшено видихає і вилітає з машини. 

 

— Де ти був?! — обурено питає він, наблизившись. Поглядом він сканує Ейджі на можливі ушкодження, але хлопець абсолютно цілий. 

 

— У лісі. Тут, недалеко, — відповідає Ейджі, здивований такою реакцією, і забирає кришку з контейнера, щоб показати його вміст. — Я трохи малини назбирав.

 

Еш опускає погляд, дивиться на ту малину і розуміє, що він повнісінький дурник. А Ейджі як завжди не сидиться на місці. 

 

— Господи, — видихає він і обіймає Ейджі. — Я думав, з тобою щось сталося. 

 

— Я… — Окумура спантеличено обіймає у відповідь, а потім розуміє. — Вибач, я… 

 

— Усе нормально, — запевняє Еш, але з обіймів не звільняє. — Наступного разу залишай записку чи що.

 

— Добре.

 

Еш слухає рівне дихання Ейджі та власне неспокійне серцебиття ще кілька секунд і нарешті ніяково роз’єднує обійми. І він не впевнений, що з запискою йому було б спокійніше.

 

— Ти б ще грибів припер, — бурмоче він, кинувши погляд на контейнер в руках Ейджі.

 

У того очі загоряються ентузіазмом. 

 

— Я бачив кілька по дорозі. Можу повернутися по них. 

 

Еш здивовано всміхається, а зрозумівши, що Ейджі говорить серйозно, мимоволі починає сміятися. 

 

— Я пожартував, — говорить він. — А ти знаєшся на грибах? 

 

— Не дуже, але лисички впізнаю точно, — Ейджі всміхається й киває в сторону машини. — Ходімо снідати. 

 

За сніданком, доповненим свіжою малиною, вони звіряються з картами. Вирішують, куди їхати далі і якою дорогою. Шукають місце, де можна буде зупинитися на ночівлю. Якщо думати про це, як про туризм, відпустку абощо, якщо не думати про те, що насправді вони тікають, то усі ці організаційні моменти, сніданок з бутербродів і малини, запах лісу, спека і гул двигуна машини — усе це може здаватися веселим.

 

Та Еш не може не думати. Іноді це навіть лякає. 

 

— Сьогодні зранку я веду, пам’ятаєш? — говорить Ейджі, щойно Еш робить спробу сісти за кермо. — А ти можеш залізти назад і поспати. 

 

Еш киває, мовчки погоджуючись з ним, і сідає назад. 

 

Ейджі обережно виїжджає на галявину, а з неї вже і на дорогу, і набирає швидкість. По дорозі їм трапляються поодинокі автомобілі, але в такий час на шосе майже нікого немає. Лише легкий, ледь помітний туман. 

 

Еш справді намагається заснути, але за двадцять хвилин, а може, й більше, сон навіть не робить спроби прийти до нього. Зате приходять думки. 

 

Він намагається відволіктися на музику, що ледь чутно лунає в машині, і це допомагає. Ліпше думати про те, про що співають незнайомці у своїх музичних шедеврах, ніж давати волю демонам у власній голові. 

 

— Я все одно не сплю, можеш зробити голосніше, — просить Еш і сідає. Голова трохи паморочиться після невдалої спроби заснути. 

 

Ейджі перемикає плейлист на своєму телефоні й робить музику голосніше. Грає якась поп композиція, під яку хочеться лишень весело танцювати, тож хлопець активно киває головою в такт. Еш усміхається. 

 

— Що це?

 

— Ти про що?

 

— Про пісню.

 

— А, це дуже популярна і дуже талановита поп співачка, — відповідає Ейджі, кинувши на Еша завзятий погляд. — Мені подобається буквально кожна її пісня. А що?

 

— Та нічого, — знизує плечима Еш. — Просто спитав.

 

— Сподобалася? — тямуще всміхається Ейджі.

 

— Так, мабуть. 

 

— Ну ти слухай-слухай. Може, пізніше будемо фанатами разом.

 

Еш слухняно замовкає, відкидається на спинку сидіння і просто слухає. Нехай вони з Ейджі давно поріднилися, але ще мало знають один про одного з повсякденного життя. Так, вони вже краєчком вуха чули музику один одного, але ніколи не говорили про смаки. Що Ейджі слухає, збираючись на пари в університет? Що слухає під час того, як редагує фотографії? У нього є спеціальні плейлисти для прослуховування перед сном?

 

У Еша немає. Можливо, вже час їх створити.

 

Ейджі тихенько підспівує деяким словам, мугикає мелодію, і це слухати не менш цікаво, ніж саму пісню.

 

— Увімкни ось цю ще раз, будь ласка, — просить Еш. 

 

— З задоволенням, вона чудова.

 

Вони виїжджають на більш заповнену автомобілями дорогу, повітря швидко наповнюється запахом розжареної на сонці гуми і сухого пилу. Машини навколо гудуть і стукають важкими деталями, але це не заглушить музику в машині Еша та Ейджі і ніяк не знизить бажання Окумури поспівати за кермом. 

 

— Рішення, — говорить Еш, раптом широко посміхнувшись. 

 

— Що? — не розуміє Ейджі. 

 

— Правильно вимовляти «рішення». Останні літери зливаються і виходить більш м’який звук. А ти вимовляєш їх окремо. Прислухайся до того, як вона співає. 

 

— Рі-шен-ня, — задумливо тягне Ейджі, а потім помічає посмішку Еша. — Ну і чого ти ледь не регочеш? 

 

— Це мило, — Еш продовжує безбожно посміхатися, і Ейджі не може вирішити, йому це подобається чи все-таки дратує. 

 

— Що саме? — ображено перепитує він. 

 

— Твій акцент. 

 

— Слово «мило» якось взагалі не описує той факт, що ти глусуєш.

 

— Глузуєш, — поправляє його Еш. 

 

— Ой, замовкни, — Ейджі беззлобно закочує очі. — А ще краще допоможи мені і поспівай зі мною. Приїдемо в Японію, і настане моя черга сміятися з твого акценту. 

 

— Мені байдуже, — словами пісні весело відповідає Еш, показуючи, що вже увійшов у роль. 

 

Навіть з допомогою Еша акцент Ейджі не зникає, та й вже через кілька пісень ніхто з них про це не турбується. Вони просто насолоджуються компанією один одного і піснями. Дорога в цей час не здається такою важкою, а Еш майже позбавляється нав’язливих думок.

 

— А що ти слухаєш зазвичай? — запитує Ейджі, коли в них обох вже болять горлянки від співу, а від спеки шиєю стікає піт. Ближче до обіду температура знову піднялася до високих цифр. — У тебе є улюблений гурт? Жанр, можливо? Я чув у тебе щось зі старого року. 

 

— Ага, це основне. Але я слухаю багато різних стилів. Та здебільшого це стара музика, так. 

 

Ейджі кидає на нього зацікавлений погляд.

 

— Увімкни щось.

 

Музика в салоні змінюється разом із настроєм — Ейджі слухає, вирішуючи, чи подобається йому, а Еш мимоволі впадає в ностальгію. Деякі з цих пісень він не слухав дуже давно, адже вони були чимось з минулого. З того минулого, коли він ще сподівався, що хороша музика і компанія Шотера можуть зробити жахи його життя легшими. Коли він ще мав якісь надії.

 

— Колись ми з Шотером мріяли про власний гурт, — заговорює він до Ейджі. — Або навіть дует, тільки ми вдвох. 

 

Ейджі повертає голову і всміхається йому. В його очах горить щось до болю знайоме й живе. Його вічний ентузіазм. 

 

— Що? — Еш ніяково знизує плечима. — Дивись на дорогу.

 

— Нічого, уявив тебе з мікрофоном. Знаєш, тобі ще вісімнадцять… 

 

— Майже дев’ятнадцять. 

 

— Майже дев’ятнадцять, — повторює Ейджі, всміхнувшись ширше. — Усе ще попереду. 

 

Еш не відповідає. Він старається, правда, але йому важко повірити у це «попереду». Він боїться аж надто сподіватися на щось, щоб потім не страждати від розчарування. Та бажання познайомитися зі звичним Ейджі світом і поринути в його життя глушить цей страх. У деякі моменти навіть звільняє від нього. Еш мало вірить у щастя для себе, та в щастя Ейджі він вірити хоче. І якщо вже обставини звели їхні долі в паралельну лінію — нехай буде так.

 

Єдине, чого він не розуміє зовсім — чому Ейджі завжди був поряд і чому він поряд зараз. 

 

Через деякий час Еш розуміє, що його нарешті схиляє в сон. Голова стає важкою, а думки густими, та їх кількість не змінюється. Свідомість коливається між сном та дійсністю, і Еш вже не може розрізнити, чи це уява підкидає йому такі сумні картинки, чи він сам ніяк не позбудеться докучливих страхів. У такому стані він проводить десь годину і нарешті засинає.

 

***

 

Ейджі об’їжджає обклеєну наліпками сіру міцубіші й додає швидкості. Якось сильно хочеться скоріше дістатися наступного міста й, можливо, знайти кімнату в мотелі на ніч. Сходити в душ і нормально поспати. І повечеряти було б теж непогано. 

 

— Ейджі? — тихо чути у салоні. 

 

— Так? — озивається Окумура. 

 

— Знайдеш місце, де можна зупинитися?

 

Він кидає погляд у дзеркало заднього виду, але Еш все так само лежить, не рухаючись і не розплющуючи очей. Він спав ще хвилину тому. 

 

— Тобі погано? 

 

Мовчання. Секунда, дві, три. 

 

— Можливо. 

 

Ейджі поволі скидає швидкість, з’їжджає на край дороги й гальмує. Відчиняє вікно біля себе повністю, щоб зайшло більше повітря, й повертається до Еша.

 

Той розплющує очі, ловить погляд Ейджі на одну-єдину секунду, а потім дивиться кудись у підлогу. І навіть без зорового контакту зрозуміло, що щось не так. 

 

— Еше? 

 

У салоні панує важка тиша, яка, ймовірно, не подобається жодному з них, а тому Лінкс рвано видихає й говорить: 

 

— Чому ти зі мною? 

 

Ейджі завмирає. Здається, його дихання теж сповільнюється, оскільки він починає чути власне серцебиття. Він розуміє, що, коли Еш сказав «можливо», він мав на увазі зовсім не фізичне «погано».

 

— Ти знаєш, — м’яко відповідає Ейджі, намагаючись зловити його погляд. Знайти причину такого питання. 

 

— Я не знаю, — тихо, майже пошепки говорить Еш. Вимовляє слова так, наче сам не знає, що казати. — Я не знаю, що зі мною відбувається. Вибач.

 

Ейджі похмурніє. Він не думав, що вони обійдуться без приступів, але сподівався, що вони приходитимуть не так часто. По-перше, було б дуже добре, просто прекрасно, якби вони взагалі не мучили Еша, а по-друге… це так невчасно. Вони все ще надто близько до Нью-Йорка і не можуть залишатися тут надовго. 

 

— Що я можу зробити? — Ейджі опановує себе й нахиляється ближче до Еша, кладе долоню йому на коліна. Комусь із них двох зараз потрібно думати раціонально.

 

А Еш не в змозі. Він ховає обличчя кудись в сплетіння своїх рук і тихенько бурмоче:

 

— Ти стільки всього вже зробив, — він знаходить пальцями долоню Ейджі й стискає його мізинець. — Ти зробив стільки, скільки я ніколи не заслуговував.

 

Ейджі зітхає. Ледь чутно, просто зі звички, з погано прихованим співчуттям на подовженому видиху. Вони переживуть це разом. Ще раз. Не перший і, на жаль, не останній, але точно переживуть. 

 

Ейджі обережно пересідає назад, до Еша, всідається на шматочок заднього сидіння, який Еш для нього звільнив. 

 

— Еше? — турботливо кличе Ейджі й чекає, поки той переведе на нього сонний, втомлений погляд. — Іди до мене.

 

Ейджі розкриває руки й чекає. Еш відмирає, шарудить вітрівкою, на якій лежить, повільно тягнеться до Ейджі й нарешті падає в його обійми. Нехай спека трохи спала до вечора, та все ще залишилила після себе комфортне тепло, але Ейджі може поклястися, що Еш тремтить від холоду.

 

Він обплітає руками стан Ейджі й утикається обличчям йому в живіт. Він робив так тільки тоді, коли хотів заховатися від усіх. Та вони вже більше як добу були наодинці. 

 

Ейджі забирає вітрівку з сидіння й накриває нею Еша, обережно гладить долонями по спині у спробі заземлити його, заспокоїти й зігріти. 

 

— Коли ми доберемося до Японії, — він чує тихі слова Еша і відчуває його гаряче дихання через футболку. — Якщо ти захочеш… забути усі ці жахіття, забути Нью-Йорк і знову жити своїм життям… — він затинається й обіймає міцніше, тулиться до тіла Ейджі, немов у спробі у ньому розчинитися. — Якщо ти колись захочеш, щоб я пішов… щоб я залишив тебе… 

 

— Я ніколи цього не захочу, — легко і твердо вимовляє Ейджі, коли Еш знову замовкає. — Будь ласка, Еше… зрозумій це нарешті. Ти думаєш, я покладаю на тебе хоч краплю вини за те, що відбулося? Ні. І ніколи не покладав. Ти рятував мене багато разів, і аж ніяк навпаки, щоб ти собі там не думав. 

 

Еш не відповідає, але й не робить спроби сказати щось сам. Він наче застряг між думками, виною і спогадами й ніяк не може вибратися назовні. 

 

— Чому мені не легшає, — це не звучить як запитання, Еш говорить це так, наче таким чином все й повинно бути, наче він заслужив це. 

 

Ейджі боляче це чути, він ледь стримується, щоб не здригнутися всім тілом. Він гладить Еша по волоссю й тихо просить:

 

— Ляж на спину, будь ласка, я дещо спробую. 

 

Еш майже одразу підводиться на сидінні, щоб Ейджі зміг випрямити вздовж нього ноги, і перевертається на спину. Кладе голову на його коліна. Нічого не запитує, не сумнівається. Довіряє Ейджі без вагань.

 

Він зручно влягається і піднімає на Ейджі погляд. У того на секунду перехоплює подих від цього тепла і щирості в очах Еша, які ще кілька хвилин тому струменіли болем, та він швидко опановує себе. Не зараз. 

 

Ейджі охоплює його обличчя долонями, кладе великі пальці на чоло, біля самих брів, і м’яко всміхається. 

 

— Можеш заплющити очі. 

 

Еш слухняно опускає повіки й глибоко вдихає.

 

Ейджі веде великими пальцями лінії по його бровах, зупиняється на скронях, повертається назад і веде знову. Повільно. Тепло. Ніжно.

 

Еш дихає. Спокійно, рівно і глибоко. Лежить нерухомо, розслаблений і вразливий. І навряд чи йому просто ось так відкриватися. Навіть перед Ейджі. Навіть тоді, коли він вже не раз це робив. 

 

— Мама робила так в дитинстві, коли я не міг заснути, — говорить Ейджі, продовжуючи водити плавні лінії по бровах Еша. — Це справді допомагало. 

 

— Яка вона? — ледь чутно питає Еш. — Твоя мама. 

 

— Вона класна, — серйозно відповідає Ейджі, стараючись звучати м’яко. — Дуже товариська, любить гостей. Добра і розумна. І зовсім трішечки сувора. Думаю, ви сподобаєтесь одне одному. 

 

Ейджі замовкає, а Еш раптом всміхається. Слабкою, але справді радісною усмішкою-невидимкою — відведи погляд, і вже не згадаєш, якою вона була. З-під його опущених повік показуються сльози, які швидко збираються в кутиках очей і стікають по скронях. Еш забирає руки Ейджі зі свого обличчя й обіймає їх. 

 

Окумурі хочеться закричати. Злякати впевненим криком увесь цей біль і відчай, яким просочився салон машини, і впустити сюди більше світла, більше тепла і надії. Навіть якщо вони не пробудуть тут довго. 

 

Йому здається, що він прямо зараз зашиває криваву рану або ж заліковує шрами. Чи є ще надія повністю їх затягнути? 

 

Ейджі ледве спиняє порив заплакати самому й не відводить від Еша погляд. 

 

Вони майже зламали його. Ранили, штовхали, кидали на підлогу, маніпулювали, залишали синці на зап’ястях і глибокі рани в душі, позбавили свободи й права вибирати. Вони винні у всьому. Кожен, хто робив йому боляче. Вони винні й тільки вони.

 

— Еше, глянь на мене, — просить Ейджі, ніжно охопивши долонями його щоки, і ловить його погляд, обрамлений світлими мокрими віями. — Я ніколи тебе не покину. Я хочу бути поруч. Так довго, як ти цього захочеш. 

 

Еш глибоко й швидко вдихає, витирає залишки сліз тильною стороною долоні й всміхається, даючи знати, що він вірить. 

 

— Дякую. 

 

І хай усі винні йдуть до біса, тому що Ейджі не дасть йому потонути. 

 

***

 

Ейджі зупиняється на стоянці мотелю о пів на десяту вечора. Продуктовий мінімаркет поруч закликає до себе неоновою вивіскою, і хлопець згадує, що взагалі-то голодний. Було б чудово кинути щось у шлунок. Відтоді як Еш заснув, він просто їхав уперед, не думаючи про те, що потрібно зупинитися і перекусити. Тому що думав він тільки про одне. 

 

Еш поспав годину, може, півтори, а решту дороги просто лежав і мовчки дивився у стелю машини. Десь за пів години до зупинки пересів на переднє сидіння біля Ейджі й дивився у вікно, знову не сказавши ні слова. 

 

Ейджі знав, що він заговорить, коли йому полегшає, чи коли він вважатиме це потрібним — усе це було між ними не вперше — та все одно хвилювався. 

 

— Ти голодний? — питає Ейджі, вийшовши слідом за Ешем з машини. Той коротко хитає головою. — А я так. То я збігаю в магазин, а ти поки знімеш номер? 

 

— Ходімо разом, — говорить Еш. — Так безпечніше.

 

Ейджі не заперечує. Він швидко обходить ряди з продуктами, бере все необхідне і прямує на касу. Еш просто киває на його вибір і нічого не бере собі. Лише кладе на касову стрічку пляшку простої води. 

 

Розплатившись, вони йдуть знімати номер. Всередині мотелю пахне новими меблями й освіжувачем повітря. Усюди чисто і свіжо. Принаймні, на рецепції. 

 

Розплатившись і забравши ключ, хлопці йдуть шукати свій номер. Третій поверх будівлі зустрічає їх абсолютною тишею і приглушеним світлом. У кінці коридору, куди їх завели цифри на дверях, взагалі мало що видно, тож Ейджі доводиться підсвічувати собі ліхтариком з телефону, щоб вставити ключ у замок. 

 

У кімнаті свіжо, одразу стає зрозуміло, що тут присутній кондиціонер, що не може не радувати. 

 

Розклавши ту невелику частину речей, що вони з собою взяли, Еш відправляється в душ, а Ейджі сідає перекусити.

 

У номері є телевізор, але вмикати його Ейджі не хоче. Зараз ніякі фільми чи шоу, чи тим паче новини його не цікавлять. Його цікавить лише те, коли Ешу полегшає. Він нормально не спав учора, сьогодні вдень поспав зовсім трохи і його сон був неспокійним. Зараз вони у мотелі, де є можливість нормально відпочити, але Ейджі не впевнений, що все буде так просто. Він знає, що «нормально відпочити» настане для них лише тоді, коли вони прибудуть в аеропорт у Токіо. А поки що усе це складно. Особливо для Еша. 

 

Ейджі давно пообіцяв це собі й зараз лише переконався у своєму рішення — він добре пошукає і знайде спосіб повернути Ешу віру у цей світ і власне щастя. Він зробить усе заради цього. 

 

Поївши й відвідавши душ після Еша, Ейджі відчуває, як сильно його клонить в сон, щойно він влягається в ліжко. Та він не дозволяє собі заснути, поки не почує рівне дихання Еша, що свідчитиме про те, що той нарешті спить. Потім він з задоволенням заплющує очі й віддає себе відпочинку, відчуваючи, як кожна втомлена клітинка його тіла потроху розслабляється. 

 

Засинаючи, Ейджі не думав, що ніч буде легкою. Та він сподівався, що Еш проспить спокійно принаймні половину часу. Хоч кілька годин. 

 

Але щойно Ейджі сам падає в туманні й невагомі обійми сну, він чує рвані вдихи й нерозбірливий шепіт, метушню по ліжку. Вмить прокинувшись, він розуміє, що Еш бачить уві сні щось погане і ледве не задихається, благаючи когось дати йому спокій. 

 

— Еше? — Ейджі зістрибує зі свого ліжка й опиняється біля хлопця, обережно торкається його руки, яка несамовито тремтить. 

 

— Залиш мене, — чує він у відповідь льодяний голос, і від цього його спина вкривається сиротами. 

 

— Еше, прокинься, — знов кличе Ейджі, забирає ковдру, яку Еш скинув на підлогу, і накриває нею його плечі. 

 

Той припиняє бурмотіти й раптом хапає Ейджі за руку, повернувши до нього голову. 

 

— Ейджі? — здається, він досі спить, або ж перебуває на цій тонкій запаморочливій межі між сном та реальністю. 

 

— Це я. Тобі наснився кошмар. 

 

Лінкс мовчить і важко дихає, все ще тримаючи Ейджі за руку. Він вже не труситься так сильно, але його долоня все ще дрібно тремтить. 

 

— Дякую, що розбудив, — через хвилину важкої тиші говорить він. Голос звучить чіткіше, а з очей зійшла сонна паволока. — І вибач, що я розбудив тебе.

 

— Нічого, — Ейджі хитає головою і сідає на краєчок ліжка. — Як ти? 

 

Еш запускає пальці у власне волосся і прикриває очі. Робить глибокий вдих, судомно видихає і піднімає на Окумуру погляд. 

 

— Побудеш трохи поряд зі мною? Я посунусь. Будь ласка. 

 

Ейджі повільно кліпає. Чому Еш просить так, ніби він просто повинен йому відмовити? 

 

— Авжеж. 

 

Еш відсторонюється, підіймає край ковдри, щоб Ейджі теж міг під неї залізти, і совається на інший край ліжка. Щойно Ейджі лягає поряд, Еш обережно рухається ближче до нього, майже впритул. І мовчить. Кілька довгих хвилин він тепло дихає в чуже плече і мовчить. 

 

Ейджі думає, що сказати, і чи варто взагалі щось говорити, якщо його про це не просили, але Еш заговорює сам. 

 

— Це був не кошмар, Ейджі. Це було моє життя. 

 

Тиша тисне. Слова, сказані Ешем, луною відбиваються у черепі й тиснуть. Відчуття, ніби Ейджі у цьому безсилий і не може ніяк допомогти — стискає грудну клітину до болю.

 

— Це… твоє минуле. А ти рухаєшся далі, — Ейджі шепоче м’яко, лагідно, ніби боїться злякати цей близький момент. Він хотів би говорити про щось хороше і світле, та зараз Еш потребує розуміння і трохи інакшої підтримки. — Тепер тільки ти обираєш, ким тобі бути. 

 

— Це має минути, так? — шепоче Еш, з надією піднявши на Ейджі погляд. 

 

— Обов’язково. Усе погане минає. 

 

— Я не впевнений. 

 

— Я обіцяю, — ствердно киває Ейджі, черговий раз вирішуючи про себе, що зробить усе, щоб стримати обіцянку. — Тобі стане краще, ось побачиш. Хочеш… поговорити про це? 

 

 — Мабуть. 

 

Ейджі кидає на Еша погляд у спробі краще його зрозуміти, але той вже заплющив очі. 

 

— Що ти відчуваєш? — м’яко запитує Окумура, вирішивши помалу йти навпростець. Якщо Еш не захоче відповідати, він про це скаже. — Можеш… визначити, що саме приносить тобі дискомфорт? 

 

— Ні, — він відповідає майже одразу, його голос хрипкий, ніби до цього він мовчав цілий тиждень. — І це не дискомфорт, це… мені якось порожньо. Щось висмоктує з мене всі емоції. У кімнаті так тепло, відчуваєш? А мені холодно. Я не знаю причини, я ні про що не думаю, тому що кожна думка віддається болем.

 

— Таке бувало раніше?

 

— Бувало, але не так сильно і не так довго, чому саме зараз? Чому… — Еш затинається від тамованої істерики, рвано видихає й утикається чолом в плече Ейджі. — Вибач мені. В-вибач за те, що я такий. 

 

Ейджі співчутливо хмуриться, у серці щось неприємно натягується і стискається. Скрипить так, немов ось-ось трісне, млоїть десь у горлянці. Він чує тихий схлип поряд і переводить погляд на Еша. 

 

— Будь ласка, не вибачайся. Ти у цьому не винен. 

 

Ейджі вже казав це. Вони вже говорили про це не раз. Але Еш ніяк не може відпустити, і Ейджі це розуміє. Він сказав би ще багато щирих і навіть дуже особистих речей, але не хоче поспішати й тиснути. Їм обом потрібен час, просто одному з них потрібно трохи більше. 

 

Еш схлипує ще раз, намагається сховати обличчя і притишено виє у подушку. 

 

— Ш-ш-ш, все добре, — Ейджі знаходиться його долоню під ковдрою і переплітає його пальці зі своїми. — Дихай разом зі мною. 

 

Добре вдихнувши, він прислухається до дихання Еша і повільно видихає. Вдихає знову і відчуває, що Еш намагається підлаштуватися під нього. Сльози не дають йому вдихнути багато, тож Ейджі чекає, поки він трохи заспокоїться, і вдихає глибше. 

 

— Дякую, — шепоче Еш.

 

Він несподівано сідає на ліжку і нарешті спрямовує погляд на Ейджі. Той рефлекторно сідає теж і шукає в обличчі навпроти ознаки того, що йому стало легше. І натикається на втомлений і до нескінченності вдячний погляд.

 

— Звертайся, — Ейджі всміхається сумно-ніжною усмішкою й обіймає Еша, коли той тягнеться вперед. 

 

— Кому я повинен бути вдячним до кінця своїх днів за те, що зустрів тебе? 

 

Гарячий шепіт Лінкса залишає на шиї мурашки, а його теплі руки міцно охоплюють тіло Ейджі. 

 

— Тільки собі. За те, що дозволив бути поряд.

 

Еш мовчить, і вони обіймаються ось так хвилин п’ять, а може, й усі десять, поки Еш не відсторонюється, щоб винувато глянути на Ейджі й знову заговорити:

 

— Я втягнув тебе у все це. Зробив твоє життя небезпечним. Зробив тебе ціллю для моїх ворогів. 

 

— У цьому немає твоєї вини, — терпляче повторює Ейджі, трохи відчуваючи себе папугою. — І це я сам хотів лишитися, якщо пам’ятаєш. 

 

Еш хитає головою. 

 

— Скажи, що не шкодуєш. Про все, що було, — він торкається плеча Ейджі, саме у тому місці, де розплився шрам від кульового поранення. 

 

— Я багато про що шкодую, це так. Але Еше… Ти показав мені іншу сторону цього світу. Я більше не буду таким, як раніше. Це наслідки мого вибору, про який я не шкодую. І про те, що я був і залишаюся з тобою, я ніколи не шкодував і не буду. 

 

— Ти цього не знаєш. 

 

Ейджі втомлено підтискає губи. 

 

— Ти шкодуєш, що зустрів мене? — боячись, що ставить надто грубе питання, запитує Ейджі. Але вони завжди говорили відверто і саме це рятувало їх від непорозумінь. 

 

— Ні. Ні, Ейджі, звісно ні, — Еш опускає голову назад на подушку і важко видихає. — Але… 

 

— Ось і я так само, — перебиває його Ейджі. — Усі ці «але» вже позаду, правда? І це ми залишили їх позаду, щоб почати щось нове, згоден? 

 

Еш киває. 

 

— Так. Вибач. 

 

Ейджі пропускає вибачення повз вуха, тому що, ну серйозно, скільки можна? — і сідає на ліжку. 

 

— Тобі, врешті-решт, треба поспати. Чогось хочеш? Може, чаю зробити чи увімкнути нічник? 

 

Еш хитає головою. 

 

— Залишишся зі мною? — просить він. — Поки я не засну.

 

Ейджі легенько всміхається і лягає назад. В іншій ситуації він, мабуть, зніяковів би. Але зараз просто приймає те, що Еш його потребує і говорить про це прямо. Якої природи ця потреба, вони ще встигнуть розібратися. 

 

— Звичайно. Добраніч.