Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ейджі Окумура. Нью-Йорк — Лос-Анджелес. Місце 36А. Прибуття о 19:30
Ейджі затримує погляд на назві міста, де все його життя перевернулося догори дриґом, і сильніше стискає квиток між двома пальцями. Вони дійсно зроблять це. Вони впораються. Це надійний план.
Шум аеропорту, сміх і розмови навколо здаються відголосками чогось далекого, минулого чи майбутнього. Зараз Ейджі може думати лише про план і безуспішно намагатися глушити нетерпіння, що нервово вібрує в клітинах його тіла.
Еш поряд ледь чутно й неспокійно зітхає. Схоже, в декому трохи менше впевненості.
— Досі сумніваєшся? — м’яко питає Ейджі.
— Ні, — відповідає Еш і знову зітхає. — Хіба що трішки, — він дивиться на Ейджі, але через сонцезахисні окуляри на його носі неможливо зрозуміти, який його погляд. — Ти був би у безпеці, якби поїхав з Ібе і Максом.
— Так, можливо, — не заперечує Ейджі. Йому вже просто набридло це робити, але він продовжить, поки вони з Ешем не опиняться за межами Нью-Йорка, і в нього просто вже не буде вибору. — Але ти — ні. Не дивись на мене так крізь свої окуляри, це фішка Шотера, а тобі так не личить, — Ейджі ледь всміхається самими очима, а потім серйознішає. — Я б ніколи не залишив тебе одного.
— Я знаю, — киває Еш і знімає окуляри. І погляд його повний ніжності. — Знаю.
Ейджі тягнеться до нього і обережно обіймає, втулившись носом у його плече.
— Бути одному не обов’язково, Еше, — говорить він, відчуваючи міцні обійми у відповідь. — А ще це доволі кепсько, навіть не заперечуй, — він заплющує очі, подумки молиться нещадним небесам і непостійній вдачі, щоб у них все вийшло, і переходить не шепіт: — Все буде добре.
У кишені Еша вібрує телефон, і теплі обійми доводиться розірвати. Він кидає короткий погляд в екран і знову дивиться на Ейджі.
— Якщо ти так кажеш, значить, так і буде, — тихо говорить він. — Я тобі вірю.
Ейджі киває.
— Дякую.
— Шотер приїхав.
Аеропорт вони покидають швидкими кроками, іноді роззираючись навкруги. Навряд чи за ними хтось слідкує, але саме це їм і потрібно. У будь-якому випадку, про куплені квитки до Лос-Анджелесу на їхні імена Діно знатиме вже через кілька днів від своїх пошукових псів. Заховати цю інформацію краще не було ні часу, ні потреби.
На стоянці біля аеропорту просто неймовірна кількість машин, але яскравий ірокез Шотера просто неможливо не помітити. Шотер стоїть біля старенької сірої тойоти і ліниво цмулить каву.
— Що там? — питає Шотер, щойно Еш та Ейджі наближаються. — Все є?
Еш показує йому квитки і поспішно ховає їх у сумку.
— Можеш ставити пташку навпроти другого пункту, стратег, — говорить він і відчиняє задні дверцята. — Офіційно ми з Ейджі вилітаємо в Лос-Анджелес через чотири дні.
— Чудово, — киває Шотер і одним ковтком допиває каву, поки Еш залазить в салон. — Наступний пункт я виконаю завтра. Сьогодні Сін розносить інформацію по Чайна-тауну, а звідти дізнаються всі.
Еш просто киває і відкидає голову на спинку сидіння. У машині спекотно і душно, на вулиці не краще, але не це зараз займає його. Він втомився. Вони планували це так старанно і довго, що тепер, коли вони вже повністю готові до втечі, він відчуває себе виснаженим. Очікуванням, тривогою, безсонними ночами. А попереду ще довгий шлях.
— Я так не хочу розділятися, — плюхаючись на заднє сидіння поряд з Ешем, зізнається Ейджі. На ньому стара, але все ще яскрава і зручна кепка Еша, яку він не спішить йому повертати, а просто знімає і кладе собі на коліна.
— Це необхідно, на жаль.
Еш маже дещо тужливим кількасекундним поглядом по обличчю Ейджі, а потім заплющує очі. Він, певно, подрімає трохи по дорозі.
— Не хвилюйся, Ейджі, все буде добре, — заспокоює його Шотер, нахилившись так, щоб друг бачив його обличчя з впевненою усмішкою, і підморгує. — Я не пропаду.
Шотер глибоко вдихає, затримує погляд на головній будівлі аеропорту, білій і залитій сонцем, і сідає за кермо, гучно зачинивши за собою дверцята.
— Подзвони одразу, як буде можливість, — просить Еш, не розплющуючи очі. — Не затягуй, ми маємо знати, що все йде за планом.
— Без проблем, — Шотер всміхається в дзеркало заднього виду і заводить двигун.
Можливо, Ешу здається, але Шотер якийсь аж надто спокійний, таке відчуття, що він навмисно намагається виглядати таким. Хвилюється, напевно, набагато більше, ніж хоче показувати. Еш розуміє.
План був легким лише на перший погляд. А якщо критично придивитися, то довгим і дуже ризикованим, а також залежав від кожного, хто бере в ньому безпосередню участь.
Ось тільки після психлікарні та своєї офіційної смерті Еш вже мало чого боїться. Шотер рве жили, щоб використати свій другий шанс на життя задля свободи для себе і друзів, а Ейджі вірить у безпечний прихисток для них всіх у Японії і готовий зробити все, щоб їх план не зірвався.
Ібе, Макс і Джесіка з Майклом летять у Японію одразу. У їхній безпеці Еш не сумнівається. Поки сам він знаходиться в Нью-Йорку, нікому з його друзів поза його межами нічого не загрожує. Це перший пункт плану, вже виконаний — усі вони сіли на літак майже тиждень тому і безнапасно приземлилися в Токіо. Ібе обіцяв подбати про них.
Пункт другий — у п’ятницю Еш з Ейджі «летять в ЛА». Насправді ж вони вже два дні як будуть в дорозі зовсім в іншу сторону. Їхатимуть на південь, найкоротшою дорогою до Мексики, де ні Діно, ні клан Лі не мають впливу, щоб звідти спокійно сісти на літак до Японії. По дорозі в Еша буде одна справа в Джефферсоні, але він впевнений, що вирішить її швидко й успішно. Інакше ніяк не можна.
Пункт третій і останній — банди. Шотер розпустить їх, починаючи зі своєї. Вони подбали про те, щоб кожному потім було куди дітися. Вперта я-не-сиджу-без-діла-Шотере Надія довго шукала і все ж знайшла волонтерську спілку, яка погодилася зайнятися цією справою неофіційно, щоб у місті про це нікому не було відомо. Про усіх підлітків подбають. Також Надія і Макс домоглися неофіційної підтримки в конкретному відділку поліції завдяки Чарлі.
Сін, дізнавшись про план, вирішив їхати разом з Шотером і Надією. Після розпуску банд вони теж поїдуть до Мексики, тільки іншою, довшою дорогою, ніж Еш та Ейджі. Заплутати сліди, не дати Діно зрозуміти, що вони запланували — їхня основна місія. А потім вони втечуть. Так швидко і так раптово, що ніхто нічого не вдіє. Таким був план в ідеалі.
Яким він буде насправді — Еш думати не хоче. Не зараз.
Шотер не поспішаючи їде через місто. Затори у такий час посеред буднього дня — звичайна справа, але він вдало обирає найменш забиті дороги, і вже через сорок хвилин добирається до Чайна-тауну і паркує машину біля їхньої з Надією квартири.
Маленька вітальня зустрічає їх сонячним світлом, що ллється з відчиненого вікна, приємною прохолодою і густим ароматом зеленого чаю. Надія вітається з ними, серйозна як ніколи, і обіймає Шотера — вони не бачилися понад тиждень.
— Привіт, — вітається вона і стукається кулачками з Ешем і Ейджі по черзі. — Все окей?
— Так, — киває Еш. — А в тебе?
Надія підходить до шафи з книгами й різними статуетками, які колись колекціонувала, і дістає товстий путівник, а звідти — два комплекти документів у папках.
— Тут все, що потрібно, включаючи нові паспорти, — говорить вона, віддаючи кожному по папці. — Цього має бути достатньо. Чарлі побажав нам удачі.
— То я тепер Спенсер Ренд, — розгорнувши папку, констатує Еш. — Моє чергове несправжнє ім’я, — він простягає до Ейджі руку і посміхається: — Приємно познайомитися?..
— Мінато Каджі, — відповідає Ейджі і потискає Ешу руку, а потім з м’якенькою усмішкою дивиться на Надію, яка всміхається у відповідь.
— Це ім’я означає щось особливе, так? — здогадується Еш.
— «Гавань», — відповідає Ейджі, опускаючи погляд назад у свої фальшиві документи. — Воно означає «гавань».
Еш усміхається.
— Ходімо на кухню, я готую рагу, — Надія ставить путівник на місце і проходить у сусідню кімнату.
Кухня у квартирі теж маленька, там заледве вистачає місця на чотирьох. На вузькому підвіконні цвіте мініатюрний кактус, біля нього лежить стопка тоненьких книг. Сотні пилинок танцюють у світлі вечірнього сонця між подвійним склом, і їм навряд чи є діло до того, що відбувається.
Шотер вдягає фартух і починає смажити яєчню на ще одній сковороді, поки на іншій досмажується рагу. Надія повністю передає справи по кухні йому і сідає за стіл, спочатку посадивши за нього Еша і Ейджі. Вони вмостилися вдвох на кухонному диванчику, доволі вузенькому, але їм, здається, було цілком комфортно.
Рагу смачно пахне на всю кухню, але Еш майже не відчуває голоду. Певно, його перебиває хвилювання. Усі вони зараз на нервах, хоч і не показують цього. Документи вже в них на руках, квитки куплені, вони виїжджають завтра.
— Сін піджене машину зранку, — говорить Шотер, ставлячи тарілки з їжею на стіл.
— Сподіваюся, він дістане щось практичне, — киває Еш, беручи до рук виделку.
— Я знаю, що він, принаймні, постарається.
— А ви як? Ти казав, що в тебе в запасі є дещо особливе.
— У Надії, не в мене, — всміхається Шотер, глянувши на сестру. — Для такої події Чарлі підігнав їй нічогенький позашляховик.
— Вау, — дивується Ейджі. — Тепер я хвилююсь за вас трішечки менше.
Вони вечеряють під тиху музику з радіо, що грає десь у кімнаті Шотера, і в цей час майже не говорять, але нікому з них не треба нічого казати, бо думають вони всі про одне.
Еш їсть майже без апетиту, просто для того, щоб заспокоїти шлунок. Його думки сьогодні надто активні. Стільки років минуло і ось воно — маленьке віконечко з цієї клітки, в яке вони спробують вистрибнути. А разом з тим знищити клітку до чортової матері, щоб в неї більше ніхто не потрапив. Вони обмірковували всі деталі дуже ретельно і виношували цей план занадто довго, щоб щось могло піти не так.
Надія наполягає лягти спати раніше, хоча б Ешу та Ейджі, тому що виїжджають вони на світанку. Шотер влаштовує ліжницю з трьох футонів і кількох ковдр на підлозі своєї кімнати, бо спати на ліжку ніхто не хоче — спекотно, по-перше, а по-друге, усім трьом хочеться побути ближче один до одного в останню ніч перед невідомістю.
— Комусь потрібна ще ковдра? — питає Шотер, кидаючи на футони третю подушку.
— Хіба що тоненька, — відповідає Ейджі, що вже вийшов з душу у піжамній сорочці і легких шортах і крутився біля дзеркала, витираючи рушником волосся.
— Тоді я дістану підковдру, нею вкриватимешся.
— Гаразд.
Шотер виходить з кімнати і шарудить чимось у коридорі. Ейджі відчуває на собі уважний погляд Еша і відвертається від дзеркала.
— Що?
— Нічого, просто… — Еш знизує плечима і опускає очі. — Це буде складно.
Ейджі згідно киває без страху в очах.
— Так. Але ми будемо разом.
Еш всміхається, м’яко і трішечки сонно. Зараз він остаточно зрозумів, що рішення Ейджі їхати з ним було правильним.
Годинник на кухні показує дев’яту двадцять, коли Еш виходить з душу і йде попити води перед сном. Радіо вимкнули, у квартирі господарює важкувата атмосфера нервовості і прощань. Ешу таке не подобається, він затримується на кухні, повільно п’є холодну воду ковток за ковтком, дивлячись у вікно. Сонце сідає за горизонт, його руді відблиски граються на поверхні вже невеличких калюж — вчора пройшла коротка злива.
Еш із задоволенням підставляє обличчя останнім за сьогодні, але все ще гарячим сонячним променям і глибоко вдихає. Він заплющує очі і просить. Молить свою кляту долю дати їм усім шанс. У них повинно вийти. Інакше ніяк.
***
— Еше, поїж хоч трохи. Будь ласка.
Еш переводить сонний погляд з вікна на Ейджі і кілька секунд намагається зрозуміти, що той сказав. Розуміє, а потім опускає очі у свою тарілку з ароматним і висококалорійним сніданком, до якого навіть не доторкнувся. Він киває і береться за виделку.
— Не виспався? — питає Ейджі.
Ну, як сказати. Він і не спав. Не зміг заснути. Надто багато думав і зігнав увесь сон, якщо той взагалі був.
— Угу, — коротко мугикає Еш, відламуючи шматочок тосту.
Надія, яка до цього заварювала чай, розвертається до них і впирає руки в боки.
— Щоб мені чисті тарілки повернули, ясно? — говорить вона. — Хтозна, скільки ви будете в дорозі і коли вам пощастить нормально поїсти. Тому їжте.
— А якщо ні? — з посмішкою питає Еш.
Надія посміхається у відповідь, але не встигає нічого сказати, бо на кухню заходить Шотер, сонний і без футболки.
— Дарма ти так, друже, у неї чорний пояс і неймовірно сильний удар ногою, — бурмоче він і забирає зі стільниці філіжанку з чаєм. — Дякую, люба.
— Я цукор не клала.
— На собі колись відчув, чи як? — продовжує розважатися Еш. — Надіє, коли ти це встигла його відлупцювати?
— Га-га, — картинно сміється Шотер. — Я був на всіх її змаганнях. А ти хочеш відчути? Прилетимо в Японію, там і потовчетеся.
— Якщо в нього є кімоно, — говорить Надія і ховає хитру посмішку за філіжанкою, роблячи ковток чаю.
Шотер відходить до вікна і зависає в телефоні, сьорбаючи чай.
Ця маленька жартівлива розмова трохи заспокоїла думки Еша і підняла йому настрій. Ці люди не дадуть одне одному пропасти. На цих людей Еш може повністю покластися.
— Сін скоро буде, — говорить Шотер і вертає увагу в телефон.
Як би Ешу не хотілося, але він доїдає все до останньої крихти, навіть випиває філіжанку чаю з печивом. Не тому, що він боїться прийомів Надії, просто їм дійсно потрібні сили.
Поки чекають Сіна, Еш і Ейджі ще раз перевіряють свої сумки. Аптечку, документи, одяг, запаси їжі, купу різних важливих дрібничок. І так, зброю теж. Свій маґнум Еш триматиме при собі до кінця поїздки як мінімум. Так спокійніше. Як то кажуть, сподівайся на краще, але готуйся до найгіршого.
Машина під’їжджає у визначений час, без запізнень. Усі беруть по сумці в руку і спускаються на вулицю.
Червоне сонце вже нещадно б’є в очі, але ще не палить спекою. Провулком гуляє легкий теплий вітерець. Біля під’їзду стоїть припаркований чорний автомобіль, на вигляд зовсім новий, але Еш вже по другому погляду розуміє — просто користувалися ним обережно і, напевно, рідко, а ще він свіжопофарбований. Біля машини стоїть Сін в окулярах, спершись на капот.
— Здоров, — вітається з ним Еш. — Який стан?
— Привіт. Майже новенька, — з гордістю відповідає Сін, відкриваючи багажник. — Усе перевірено, відремонтовано, шини нові, з документами все файно. Повний бак, запас бензину у вас є, — він вказує на дві каністри в багажнику. — Але краще заправлятися щоразу, як буде нагода. Якусь сумку закиньте в салон, тут всі не помістяться.
— Дякую, — говорить Еш, кинувши в малого вдячний погляд. — Чудова тачка.
— Завжди будь ласка, — Сін підморгує і всміхається. — Тут є ще одна штука — у неї відкривається дах і відкидаються передні сидіння. Як в літаку, класно?
— Ніколи на таких не їздив, — вставляє коментар Ейджі, підійшовши, щоб покласти в багажник свою сумку і ту, що він забрав у Надії.
— Я б і сам від такої не відмовився, — схвалює Шотер, відчинивши задні дверцята, щоб покласти останню сумку. — Салон крутезний. Бляха, Сіне, де ти таку відкопав?
— Секрет фірми, — загадково всміхається Су Лін і більше нічого не каже.
Шотер повільно проходиться навколо машини, щось перевіряючи, а Еш звертається до Надії:
— Подивись за ними, добре? — просить він. — Щоб не робили нічого дурного.
— Я все чую! — звучить голос Шотера звідкись з іншої сторони машини, де він присів так, що його й не видно.
— Я все життя дивлюся за ним, така роль старшої сестри, — всміхається Надія. — Доглянути двох не буде набагато важче.
— Я проблем не створюю, до речі, — бурмоче Сін, явно не задоволений тим, що про нього говорять, як про дитину. — І сам собі дам раду, дякую.
— На сніданок залишишся? — питає в нього Надія.
— Якщо ти запрошуєш.
Надія всміхається і коротко обіймає Еша, а потім і Ейджі.
— Бережіть себе.
— Ви теж, — киває Ейджі. — Зустрінемось в Мексиці.
— Обов’язково.
Поки вони всі обіймаються і обмінюються приємними словами, настрій Еша знову стрибає то вгору, то вниз. Ейджі правду казав, розділятися не хочеться. Але це необхідно, і нехай серце часто буде не на місці від хвилювання за друзів, вони будуть в безпеці.
— Бережи Ейджі, і про себе не забувай, — говорить йому Шотер, коли вони відходять від усіх поговорити, на що Еш просто киває.
— З бандою все владнаєш?
— Так, ти і Надія зробили найважче. За хлопців не переживай.
— Я не переживаю, а ось ти, я бачу, більше за мене хвилюєшся, — Еш видає короткий смішок у відповідь на замішання на обличчі Шотера, але той лише серйознішає.
— Еше, ти… довіряєш мені? — раптом питає він.
— Дурню спитав, Шотере, — хмуриться Еш. — Звісно, я тобі довіряю. Ти щось задумав?
У Еша було таке передчуття і, як виявилося, не марно.
— Так, є дещо. Але поки сказати тобі не можу.
— Нехай. Як я і сказав, я довіряю тобі. Майже як собі самому.
— Майже? — всміхається Шотер.
— Так, — всміхається у відповідь Еш. — Я стріляю вправніше. Ми впораємося, правда?
— Правда, — твердо киває Шотер. — Удачі вам.
— Вам теж. Вона всім нам зайвою не буде.
Вони обіймаються по другому колу і вертаються до машини.
— Еше, може, спочатку я за кермо, а ти подрімаєш? — питає Ейджі, стискаючи ключі від машини в руках.
— Я краще тут орієнтуюсь, хочу виїхати за місто без заторів, — заперечує Еш. — А там вже й подрімаю. Та й в одне місце треба заїхати.
— Гаразд.
Від’їхати від дому найважче. Заїхати за ріг, залишивши позаду друзів і їх погляди, сповнені надії і хвилювання. Еш тисне на газ, виїжджає з вузької вулички і пірнає у потік сотні інших автомобілів.
Ніхто з них не знає, де вони опиняться завтра. Може, у Вілмінґтоні. А може, в лапах Діно.