Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Дорога по головних вулицях Нью-Йорка виявилася не такою і легкою справою. Навіть у такий ранній час на дорогах було достатньо автомобілів, щоб значно сповільнювати рух.
Ейджі дивиться у вікно на людей і вітрини магазинів, повороти у вузькі провулки, повз які вони швидко проїжджають, і намагається не думати про те, що у цього міста усюди є очі. Так, вони з Ешем замасковані, їхній план продуманий до деталей, вони офіційно покинуть Нью-Йорк лише у п’ятницю, та все ж губити пильність ніколи не варто.
Еш їде на звичайній швидкості, зупиняється на кожному світлофорі, не поспішає і ззовні має абсолютно спокійний вигляд. Та все ж він надто уважно слідкує за дорогою. Так, наче на кожному розі їх чекають, аби спинити.
Ейджі тягнеться до радіо і недовго його налаштовує. Ловить якусь хвилю зі хіт-парадом і залишає музику тихенько грати. Їхати довго, дуже довго, і чим займатися в ці дні суцільного руху, він поки не знає.
— Ти зовсім не орієнтуєшся в Нью-Йорку, так? — раптом питає Еш, ледь помітно посміхнувшись.
Ейджі думає над відповіддю і навіть вертає погляд у вікно, щоб зрозуміти, де вони зараз. І чесно відповідає самому собі — він поняття не має.
— Це дуже велике місто, а я пробув тут не так і довго, тож ні. Приблизно орієнтуюся в Чайна-тауні завдяки Шотеру. А чому ти питаєш?
Еш недовго мовчить, а потім посміхається ширше.
— Це дорога в центр району, а не на виїзд.
Ейджі здивовано підіймає брови. Навіщо їм в центр? І чому Еш його не попередив?
— Будь-хто може завезти тебе взагалі не в те місце, на яке ти очікуєш, — загубивши посмішку у серйозному виразі обличчя, продовжує Еш. — А ти й не помітиш.
Ейджі хоче щось сказати, але не знає, що саме, а тому просто ображено хмуриться. Звісно, він не помітив, якою дорогою везе його Еш, тому що це Еш. Йому він довіряє.
— Ти не будь-хто, — нарешті бурмоче Ейджі. — Ти не завезеш мене «не в те місце».
Еш кидає на нього довгий погляд, мовчки погоджуючись. Крутить кермо і завертає за ріг. Широка набита вантажівками дорога змінюється на невелику вуличку з виключно легковими автівками.
— Це я до нашої розмови в аеропорту, — знову заговорює Еш через кілька хвилин. — Я згоден з тобою, ми нічого не знаємо точно, ми не знаємо, коли нашу відсутність помітять. Можливо, тобі було б безпечніше полетіти з Ібе. А можливо, небезпека є всюди. І в такому випадку, я волів би бути поряд.
Ейджі дивиться на руки Еша на кермі, прокручуючи ці слова у голові, потім переводить погляд на його зосереджене обличчя. Чи знає він, що саме значать для Ейджі ці слова? Чи знає він, що поряд з ним Ейджі не відчуває небезпеки чи страху зовсім? Лише відповідальність і повну готовність діяти у разі потреби.
— Я не відчуваю нічого поганого. Ніяких поганих передчуттів, — Ейджі озвучує частину своїх думок і торкається себе у районі серця. — Усе спокійно.
— Це добре, — киває Еш.
Ейджі сподівався почути «І в мене теж», але Еш цього не говорить. Їде далі, обережно й майстерно обганяє автівки, час від часу кидаючи погляд на приладову панель. Мабуть, йому, як і Ейджі, не терпиться закінчити справи та опинитися поза межами Нью-Йорка. До речі, про справи…
— То навіщо ми їдемо в центр?
Еш коротко зітхає, виїхавши на невеличкий міст над автострадою, і пояснює:
— По запасний план.
— У нас є запасний план?
— У мене завжди є запасний план. Взагалі-то, з нього і почалася вся ця ідея із втечею.
Ейджі не дивується тому, що йому нічого не розказали про це раніше. Він давно запам’ятав, що, заволодівши цінною інформацією, ти стаєш ціллю. Менше знаєш — менше небезпеки. Але план вже в дії, а вони вже в дорозі, було б дивно не знати всього зараз.
— Розкажеш мені?
— Так, але пізніше, — киває Еш. — Коли я переконаюся, що все в силі, і ми поїдемо звідси.
Хвилин через п’ятнадцять Еш гальмує біля величезної круглої будівлі, панорамні вікна якої створюють на диво гарну ілюзію, неначе усі приміщення всередині побудовані зі скла. Ейджі вже з вікна машини бачить кабінети й лабораторії, але добре розгледіти когось в цих стерильних на вигляд кімнатах не вдається.
— Це якась лікарня? — запитує він, коли Еш вимикає двигун. — Неймовірне місце.
— Майже, — Еш всміхається і відчиняє дверцята зі своєї сторони. — Ходімо.
Вони зупиняються перед невисокими чорними воротами, що відгороджує скляну будівлю від решти міста, і Еш тисне на велику кнопку охорони.
— Це Аслан, — говорить він після короткого сигналу. — Доктор Арісуе чекає на мене.
Замок воріт тихенько клацає і двері відчиняються перед хлопцями. Ейджі лише на мить дивується тому, що Еш назвався справжнім ім’ям, а ще тому, що ніколи раніше не чув такого прізвища. Хоча на сто відсотків впевнений, що це японське прізвище.
Вони йдуть по акуратній бруківці до головного входу, Ейджі роззирається на всі боки, розглядаючи клумби з квітами усіх можливих кольорів, яких не бачив раніше, яскраво-зелені кущі й дерева. Ніде немає табличок з написами чи розпізнавальних знаків, тому він досі не розуміє, де вони.
У приміщенні лагідна прохолода і дуже дивне, чисте й приємне повітря. У приймальні їх стриманою усмішкою зустрічає адміністратор у білій уніформі. Усе тут нагадує лікарню настільки ж, наскільки не нагадує.
— Вітаємо у «Нео Ґенезіс». Я проводжу вас.
Ейджі фіксує назву у своїй пам’яті, щоб пізніше до неї повернутися. Лікарні так не називають. Тож, мабуть, усе це — одна велика лабораторія. І в такий час тут має бути мінімум штату, що трохи заспокоює.
Вони йдуть за адміністратором у кінець холу, до ліфта, і для Ейджі усе це здається і цікавим, і підозрілим одночасно. А Шотер і Надія знають про цей запасний план? Чи Еш знову на крок попереду від усіх?
На третьому поверсі у ліфт заходить жінка у білосніжному халаті й короткою зачіскою. Від неї пахне солодкими парфумами й сигаретами. Вона коротко киває, окидає Еша та Ейджі довгим зацікавленим поглядом і тисне на кнопку. І Ейджі мало б стати тривожно від такої уваги, але він не відчуває нічого неправильного. Можливо, так на нього діє Еш. Він абсолютно спокійний, а значить, усе під контролем.
Як Ейджі й думав, піти з Ешем йому не дозволяють. Адміністратор ввічливо просить його зачекати у коридорі, а сам проводжає Еша в один з кабінетів. Ейджі чує чийсь глибокий бадьорий голос, перш ніж двері зачиняються.
Усе це змушує цікавість Ейджі тільки зрости. Якщо хтось у цій будівлі допомагає їм з другим планом, то, виходить, Еш знайшов союзника? Знайшов когось, хто, по-перше, не працює з Діно, а по-друге, готовий піти проти нього? Це вражає.
Ейджі підходить до вікна і дивиться вгору, сподіваючись трохи відволіктися від нав’язливих думок. Небо абсолютно чисте, а сонце добряче гріє навіть у таку рань. День обіцяє бути спекотним.
Окумура переводить погляд униз і всміхається від приємного здивування — ці вікна виводять на задній двір будівлі, де знаходиться великий басейн з дельфіном! Будівля охоплює двір кільцем, тому він схований від чужих очей. Ейджі уважніше придивляється до тварини, що активно плюскається у воді, і просто не може відвести погляд. Він ніколи не бачив дельфінів раніше, та ще й так близько.
Усі думки відходять на другий план, поки Ейджі не може надивитися на це невгамовне сіре чудо. Дельфін крутиться у воді, його веселий скрегіт чути у прочинене вікно коридору. Він розганяється і вистрибує з води, наче хвалиться тим, яку висоту може взяти, і яке запаморочливе сальто вміє робити.
Ейджі не помічає, скільки часу минає за цим заняттям. Коли в коридорі чується скрип відчинених дверей і тихе «Ще раз дякую» голосом Еша, він нарешті відриває погляд від басейну і дивиться на наручний годинник. Минуло хвилин п’ятнадцять-двадцять, не більше. Еш твердо крокує до нього з задоволеним виразом обличчя і тонкою папкою з паперами у руках.
— У нас все добре, — наблизившись, говорить він.
— Глянь, — Ейджі киває униз, і Еш теж помічає дельфіна.
— Її звати Урацил, — всміхається він. — Скоро її мають забрати у Флориду і випустити на волю, — очі Еша на мить блищать захопленням, коли дельфін знову виконує видовищний стрибок. — Вона активна дівчинка.
— Ти вже бачив її раніше? — запитує Ейджі, покосившись на папку в його руках.
— Так, коли був тут останній раз. Ходімо, усе, що нам треба, вже в мене. Ми нарешті їдемо звідси.
***
Ейджі майже заснув після того, як вони в’їхали в потік машин на головному шосе на виїзд з міста. Монотонний гул дороги й не менш монотонні пісні з радіо приспали його. Та Ейджі не хотів засинати, бо якщо поспить зараз, тоді точно не зможе заснути вночі. Треба берегти режим, їм і так буде нелегко.
Дорога ставала все більш порожньою і тихішою, чим далі вони від’їжджали від міста. Ейджі чекав, що Еш заговорить із ним, але вони майже не говорили. Перекидалися рутинними фразами, Ейджі запитував, чи не хоче Еш відпочити й посадити його за кермо. Та він запевняв, що все гаразд.
А Ейджі помітив, що це не зовсім так.
Ранковий спокій Еша наче язиком злизало. Як би він не намагався це приховувати, та було добре видно, що він надто багато думає і надто багато хвилюється.
— Може, перемкнути на щось інше? — тихо запитує Ейджі.
— Так, — хриплим від довгого мовчання голосом відповідає Еш. — І можеш зробити гучніше.
Ейджі перемикає кілька радіостанцій, але не знаходить нічого нормального. Тому просто підключає до стереосистеми свій телефон. Але гучніше не робить — він все ще сподівається поговорити з Ешем.
— Усе гаразд? — наче між ділом запитує він, формуючи новий плейлист у телефоні.
— Так. Здебільшого.
Еш обганяє велику фуру, і на дорозі перед ними не залишається автівок. Ейджі може поклястися, що бачив, як Еш нервово постукав пальцями по керму.
— Еше, якщо треба поговорити, я тут, — м’яко нагадує він й ловить погляд зелених очей.
Еш ледь помітно киває. Він не говорить «Дякую», але воно світиться у його очах.
— Ти боїшся? — тихо запитує він. — Не зараз, а… в цілому?
Ейджі зітхає. Він очікував почути це питання пізніше.
— Є трохи. А ти?
— Так.
Це звучить так просто і так чесно, що від цієї чесності Ейджі готовий зірватися. Попросити Еша зупинити машину, обійняти його настільки міцно, наскільки він дозволить, і шептати й шептати на вухо, що все буде добре. Не зараз, не в цю хвилину, але все нарешті буде добре.
— Це абсолютно природно, — знизує плечима Ейджі, щоб підігріти настрій в машині й разом з тим трохи заспокоїти свої внутрішні пориви. — Страх нас не зупиняє, а це головне.
Ейджі тепло всміхається, і варто Ешу швидко глянути на нього, кутики його губ теж повільно повзуть вгору.
— То ти хочеш знати, де ми були? — загубивши свою невпевненість, запитує Еш.
— Так, — Ейджі зацікавлено повертається до нього тулубом.
— «Нео Ґенезіс» — це величезна фармакологічна компанія, а ми були в її головному офісі та лабораторіях.
— Там винаходять нові ліки?
— Вивчають віруси і бактерії здебільшого. І хвороби, які вони викликають, але так — ліки також їхня компетенція. Я багато про них не знаю, знайомий лише з одним працівником, хлопцем, у якого я був. Його звати Сей, я познайомився з ним випадково, коли намагався хакнути один з їхніх приватних сайтів з фармакологічними дослідженнями. Я помилково вважав, що вони можуть бути пов’язаними з Діно, але як виявилося — «Нео Ґенезіс» не має до нього жодного відношення, — у голосі Еша чітко прослідковується повага. — Сей не дав мені хакнути сайт, зв’язався зі мною і поцікавився, звідки я володію такими вміннями. Так і познайомилися, він мені навіть роботу запропонував, — Еш коротко сміється, змушуючи Ейджі здивовано всміхнутися. — І знаєш, цей хлопець набагато розумніший за мене.
— У це важко повірити, — констатує Ейджі, твердо хитнувши головою.
Еш знизує плечима.
— Ні, якщо з ним поспілкуватися. Він справжній геній, жоден «висококваліфікований» пес Діно навіть поряд з ним не стоїть. Але ці люди серйозно займаються наукою, і, схоже, поки їм ніхто не заважав, оскільки вони не надто цікавляться справами мафії у Нью-Йорку. Але я чесно поговорив із Сеєм, ввів у курс справи. Він розмовлятиме зі своїм керівництвом — Діно з його мріями про рибку-бананку може серйозно нашкодити «Нео Ґенезіс» і місту в цілому. Але навіть без них, Сей і сам має багато впливу, він нам допоможе, якщо буде така потреба.
— Ого, — захопливо видає Ейджі.
— До речі, він мій одноліток.
— Серйозно? То він там стажується?
— Ні, — Еш усміхається, хитаючи головою. — Працює. У нього докторський ступінь з медицини.
— Він доктор наук у вісімнадцять?! — голосно запитує Ейджі, глянувши на Еша шоковано округленими очима.
— Так. докторський ступінь і купа успішних фармакологічних досліджень у вісімнадцять, подумаєш.
Ейджі розуміє, що Еш говорить це несерйозно і сам здивований не менше, але трясця, як таке можливо? З цим містом і його жителями точно все не так; як же він сумує за тихим і мирним Ідзумо.
— Я відчуваю себе трохи… дрібним, — бурмотить Ейджі, відвернувшись до вікна.
Еш кидає на нього погляд з непомітною лагідною усмішкою.
— Не бачу в цьому нічого поганого.
— Що ти маєш на увазі? — Окумура повертає голову назад до Еша.
— Те, що сказав. Знаєш, що Сей попросив натомість?
Ейджі завмирає і фіксує погляд на випадковій точці перед собою, думаючи над питанням. Підстрахувати їхній план — серйозна допомога, особливо якщо вона дійсно знадобиться, і Ейджі добре уявляє, чого така допомога може коштувати. І справа не завжди в грошах.
— Що?
— Доставити лист, — відповідає Еш і задоволено дивиться в обличчя Ейджі, в котрий раз здивоване і спантеличене. — На острів Оґамі.
— Це в Японії, — зауважує Ейджі, не ховаючи свою цікавість.
— Так. Я повинен знайти одну людину і доставити лист їй у руки. Як я зрозумів, це друг дитинства Сея і вони не спілкувалися шість років.
— Лист? Дивно, хіба не легше скористатися телефоном чи соцмережами?
— Не думаю, — заперечує Еш. — Якщо Сей попросив мене доставити лист, значить, у нього не має можливості ані зробити це самому, ані зателефонувати в Японію. Може, він хоче написати йому таємно. Може, у нього все не так просто, як здається на перший погляд. Хай там як, а я не хочу лізти у чужі справи і тим паче стосунки, коли мене цього не просили. Я просто виконаю свою частину угоди.
— А це не може бути щось… незаконне?
— Ні, я перевірив адресата. Наґае Тоїчі звичайний студент, живе на Оґамі, де живуть лише найсміливіші люди, бо умови там, м’яко кажучи, непрості. Він чистий, уся його рідня і друзі теж. Нема про що хвилюватися.
Ейджі киває, заспокоєний словами Еша, і тягнеться до задніх сидінь, щоб дістати свій рюкзак.
— Жодного разу не був на Оґамі, навіть цікаво, що там, — він розстібає рюкзак і дістає пляшку з водою. — Я зголоднів, не хочеш перекусити?
— Тут недалеко є заправка, зробимо зупинку.
Заправка з’являється у полі зору через п’ять хвилин. Ейджі забирає кепки з заднього сидіння, одну вдягає сам, іншу віддає Ешу. Біля колонок видно лише одну автівку, тож Еш їде повільніше і заїжджає на заправку тоді, коли та порожніє.
— Нам, мабуть, варто заправитись, — говорить Ейджі і вилазить з машини. Свіже повітря приємно студить голову.
— Так, трішки, — киває Еш. — А ще знайти туалет і взяти щось попити. Впораєшся тут сам?
— Так.
Еш йде вглиб станції, минає автомати з напоями, бачить покажчик, що вказує на дорогу до туалету, і знаходить міцні, але трохи іржаві двері.
Покинувши кабінку, Еш кидає погляд в заяложене дзеркало, крутить кран і миє руки. Надто ретельно пінить рідке мило в долонях, намагається потерти кожен сантиметр шкіри на них. Змиває водою і не бачить ніяких змін. І легше теж не стає.
Чи дістануться вони кордону без пригод? Чи Ешу знову доведеться забруднити кров’ю руки? Якщо й так, він готовий до цього. Він захистить Ейджі за будь-яку ціну. Ось тільки Ейджі, мабуть, тримає в собі такі ж думки.
Еш ледь всміхається самому собі, потім зачерпує повні руки льодяної води і вмивається, намагаючись зупинити і впорядкувати свої думки. Йому хочеться їхати всю ніч і сьогодні, і завтра, щоб якнайшвидше бути якомога далі від Нью-Йорка, але він розуміє, що ні Ейджі, ні він сам такого не витримають. І не повинні — швидке пересування по країні в план не входить, бо саме за такою логікою їх будуть шукати.
Та поки вони так близько до міста, Ешу не дає спокою це ірраціональне хвилювання. Це так дивно — зараз відбувається саме те, чого він так довго прагнув, а він відчуває лише тривогу. Треба вчитися в Ейджі. Він не вміє доладно ховати емоції, а тому його відносний спокій не може бути напускним. А ще треба скоріше вертатися до нього, щоб нічого не сталося.
«Це абсолютно природно.»
А те, що йому страшно залишити Ейджі одного на хвилину, теж природно? Не може нічого відбутися на порожній заправці. Ейджі на відстані десяти кроків, Еш може почути, якщо той покличе. То звідки це занепокоєння? Або як це назвати взагалі?
Вийшовши до автоматів, він бачить Окумуру, тож хвиля збентеження трохи сходить.
Еш бере їм по пляшці мінералки і вертається до машини.
— Усе в порядку? — питає, простягаючи пляшку до Ейджі.
— Так, — підтверджує той і киває на табло з ціною. — Знайшов туалет?
— Отам, за рогом, праворуч.
Ейджі зникає за рогом, а Еш розплачується за паливо. Повернувшись в машину, він розпаковує їх невеличкий запас провіанту. Дві упаковки сухих сніданків, лимонад, протеїнові батончики, цілий пакет фруктів та овочів, якісь снеки, консерви, цілозерновий хліб, який впихнув у сумку Шотер — нічого такого, що могло б швидко зіпсуватися у таку спеку.
Еш нашвидкуруч готує бутерброди, нарізає трохи фруктів та відкорковує неприємно теплий лимонад. Мабуть, їм ще довго доведеться перебиватися чимось таким.
Коли Ейджі повертається, Еш помічає, як з-під кепки блищать на сонці мокрі пасма його волосся.
— Ти що, купався? — весело питає він, коли Ейджі залазить у салон.
— Ну майже. Трохи освіжився.
— Волосся коротке, швидко висохне.
— Ношу в собі ідею його відростити, — Ейджі бере собі бутерброд і заходиться крутити радіо. — По цій штуці взагалі можна знайти щось нормальне?
— Якщо вміти шукати, — самовдоволено відповідає Еш. — А наскільки довге хотів би відростити?
— Я не знаю. По лопатки для початку? Знайди щось.
Еш витирає руки серветкою і впевнено натискає на кнопки. Після кількох хвилин шипіння і звуків пекла з радіоприймача йому щастить знайти хвилю з сучасною музикою.
— Як ти це зробив?
— Я достатньо довго перехоплював поліцейські сигнали. Знайти музику набагато легше.
Ейджі в один укус доїдає свій бутерброд і всміхається.
— Знаєш цю пісню? Вона вже четвертий тиждень на верхівці чартів.
— Можливо, колись і чув.
Вони швидко справляються зі своїм імпровізованим обідом, Ейджі намагається підспівувати під радіо, а тому їсть довше. А Еш просто не може не давитися зі сміху кожен раз, як Ейджі корчить гримаси і наспівує цілі рядки, ідеально попадаючи у кожне слово й активно жестикулюючи. Це можна було б зняти на відео і показувати Окумурі кожен раз, як він каже, що вже не дитина.
— Я знаю, про що ти думаєш, — раптом говорить Ейджі й хитро посміхається. — Те, що я вже дорослий, не означає, що я повинен забувати про те, що мені подобається. Мені майже двадцять, і це просто цифра. Люди вкладають надто багато сенсу у дорослішання.
— І давно ти так думаєш? — цікавиться Еш.
— Відтоді, як приїхав у Нью-Йорк, — Ейджі губить на секунду свій позитивний настрій, але в наступну ж секунду впізнає нову пісню і хитає головою в такт.
Еш вперше уповні розуміє, що Окумура мав рацію. Одному бути необов’язково. Одному було б важко.
Вони доїжджають до шосе увечері. Після зупинки на заправці Еш пустив Ейджі за кермо на годинку, а потім знову сів за нього сам. Дивна й від того ще більш неприємна тривога його так і не відпустила, а цілий день у дорозі дуже втомив.
Вони з’їжджають з дороги і їдуть углиб приліску, щоб знайти місце для ночівлі. Далеко не їдуть — дерева й кущі швидко густішають, навіть пішки йти буде не так і легко.
Еш вимикає двигун, фари гаснуть, і поза салоном автівки стає зовсім темно. І, на відміну від дороги, тут менш спекотно, а ще приємно пахне листям і трохи мохом у ледь вологому повітрі.
— Сін казав, тут сидіння відкидається, тож шуруй назад.
Ейджі без зайвих слів пересідає на задні сидіння й дістає із сумки під ногами свою кофту, щоб покласти її під голову.
— Коли можна буде подзвонити Шотеру?
— Він сам подзвонить, коли вони покинуть Нью-Йорк, — відповідає Еш і майже наосліп крутить щось біля переднього пасажирського крісла. — Десь за кілька днів.
Ейджі киває і продовжує копирсатися у сумці в пошуках ковдри.
— Якою дорогою поїдемо завтра? Вже вирішив?
Еш мовчить, проте в тиші салону чути чітке клацання, після якого спинка пасажирського сидіння падає трохи назад.
— Думаю, поки поїдемо в об’їзд Вашингтону. А там побачимо, — він хилить спинку ще далі, поки вона ледве не лягає на заднє крісло, утворивши доволі непогану ліжницю. — Ця модель такого не передбачає. Це хтось покреативив.
— Проте зручно, — Ейджі постягає йому ковдру і одразу пірнає назад у сумку за другою.
— Не сперечаюся.
Ще кілька хвилин вони вовтузяться по салону, готуючись до сну і лягаючи зручніше. Коли ж затихають і вимикають світло, то помічають, наскільки голосно джерґотять цвіркуни.
Для Еша голосніші хіба думки у власній голові. І як заснути під цю симфонію, він не уявляє.
— Добраніч, — тихо говорить він, глянувши на силует Ейджі.
— Добраніч, — тепло відповідає той. — Завтра зранку я за кермом.
— Чому?
— Тому що моя черга. І тобі треба відпочити.
Еш усміхається у темряву салону і чує, як у вікно біля нього б’ється якась велика комаха.
— Через кілька днів будемо під штатом Вашингтон, зупинимося в мотелі. Ти ж ніколи не був у цих місцях, так?
— Не був, — підтверджує Ейджі, хочу це й очевидна річ.
— Тоді я покажу тоді дещо пізніше.
— Домовилися.
Вони знову замовкають, Еш заплющує очі й прислухається до звуків на вулиці. Крізь цвірчання чути легкий вітер і тихе поскрипування дерев. У салоні чутно лише дихання Ейджі, і Еш волів би чути його ближче. Нескладно зізнатися, що воно завжди його заспокоює.
Еш спускає руку зі свого крісла, прокладає дорогу по краю задніх сидінь і знаходить долоню Ейджі, ненав’язливо накриває своїми пальцями його пальці.
Тиша в салоні стає гучнішою.
— Ти не проти? — серйозно, без краплі усмішки запитує Еш.
— Ні, — у тон йому відповідає Ейджі. — Звісно, ні.
Він бере Еша за руку і переплітає їхні пальці, м’яко потирає внутрішню сторону його долоні.
Еш беззвучно зітхає і з задоволенням заплющує очі. Він повинен подумати ще й про те, чому подібні дотики зі сторони Ейджі викликають в ньому аж настільки велику кількість тривожних почуттів.