Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Який же ти гівнюк, Шотере.
Шотер чує ці слова і розуміє, що нічого іншого почути й не очікував. У його голові приблизно такі перші слова при новій зустрічі Ребекка могла йому сказати. Сам винен.
— Я теж радий тебе бачити, Бекі, — винувато всміхається він.
— Ти дивись, який ірокез відростив, — усе тим же претензійним тоном промовляє дівчина, хитаючи головою. — Хоч на людину став схожий. Заходьте, — вона розвертається на п’ятках своїх чорних кедів і знову щезає за дверима.
Шотер сидить ще секунду, збираючи до купи думки, а потім підводиться і, кивнувши Юе, щоб той йшов за ним, прямує у другу кімнату.
Тут усе так, як він і уявляв — велике робоче місце, пів кімнати займає спеціальне обладнання, усі стіни в малюнках і ескізах, у фотографіях зі щасливими клієнтами. Юе заходить за Шотером і зачиняє за собою двері, залишившись стояти біля них. Ребекка прибирає робоче місце і, щойно Шотер робить крок уперед і збирається щось сказати, одразу перебиває його:
— Скільки років минуло?
— Бекі… — Шотер намагається щось сказати, але його знову позбавляються цієї можливості.
— Хоча не відповідай, — хитає головою дівчина, навіть не дивлячись на нього. — Ти навряд чи рахував.
— Послухай…
— Я все розумію, але хоча б один дзвінок! — Бекі підіймає вгору вказівний палець, але все ще не звертає увагу ні на що, окрім свого робочого місця. — Один лист! Та міг би хоч голуба прислати, мені все одно.
Шотер задумливо хмуриться і підходить ближче. Голуба? Схоже, вона не гнівається серйозно.
— Бекі, пробач, — нарешті встигає сказати Шотер, поки вона гарячково звільняє робоче крісло від усього зайвого. — Я думав, ти не захочеш зі мною говорити.
Ребекка зупиняється і піднімає на нього очі. Дивиться як на цілковитого йолопа, якого їй хочеться задушити тут і зараз.
— Усе було складно, — додає Шотер, уже не маючи надії виправдатися.
— Так, я розумію — банди, мафія, — поблажливо киває Ребекка, складаючи руки на грудях. — З таким життям не до друзів.
— З таким життям покінчено, — твердо промовляє Шотер. — І я приїхав особисто.
— Ще скажи, що лише для того, щоб побачити мене, — їдко видає вона, а потім майже одразу змінює гнів на милість і зітхає. — Але забудь, я не ображаюся.
Ребекка всміхається щирою усмішкою людини, яка дуже скучила, і прямує до Шотера, розкривши руки. У нього відлягає від серця, і він міцно обіймає її. Його одночасно накриває два відчуття — наче вони не бачилися сто років і наче зовсім не розлучалися.
— Познайомиш мене зі своїм стильний другом? — просить Ребекка, пустотливо всміхаючись Юе через плече Шотера.
— Так, звісно, — Шотер відсторонюється і повертається до нього. — Це Юе Лун. Юе, це Ребекка. Вона моя давня подруга.
─ Це він таке хоче сказати, що ми сиділи разом, — через веселу усмішку уточнює дівчина, дружньо потиснувши Юе Луну руку.
Шотер з коротким сміхом закочує очі.
— Це все — твоя робота? — запитує Юе, кивнувши на ескізи й фотографії на стінах. По його погляду можна легко прочитати, що він вражений, а таке бувало рідко.
Ребекка знову вдоволено всміхається.
— Так, це мій салон, тут лише я працюю.
— Я в тобі не сумнівався, — киває Шотер. — Завжди знав, що в тебе буде свій салон.
— Правда? — перепитує Ребекка і хитро мружить очі. — Скажи чесно, хтось торкався твоєї шкіри голкою, окрім мене?
— Ні.
— А моя робота досі на тобі?
— Ношу з гордістю, — з усмішкою відповідає Шотер.
— Окей, повірю тобі на слово, — киває дівчина і звертається до Юе Луна. — То що скажеш? Не гірше, ніж у Нью-Йоркських салонах?
— Це неймовірно, — коротко, але щиро описує свої враження Юе, продовжуючи розглядати стіни.
— Боже, ну невже хоч у когось з банди Шотера є смак?
Юе Лун на це лише посміхається ледь помітно, затримуючи погляд на ескізах з рунами, а Шотер спішить розповісти новини:
— Банди більше немає, — говорить він. — Юе… не був у банді. Це довга історія.
— Я буду рада її послухати, — з натяком промовляє Ребекка. — Як вас взагалі занесло в Огайо?
— Ми їдемо на південь, — відповідає Шотер, сідаючи на стілець під стіною. — А зараз нам потрібні твої золоті руки. Точніше, йому.
— О, зрозуміла, — радіє дівчина і знову дивиться на Юе. — То ти ще не вирішив, що набиватимеш?
Той відволікається від розглядання стін і кидає невпевнений погляд на Ребекку.
— Вибач, але з нами веселитися не будеш, — Шотер знизує плечима. — Юе потрібно звести татуювання.
— О, — вона помітно засмучується, а потім вертає на обличчя безтурботний вираз і кидає погляд на своє робоче місце. — Добре. Якщо так, то я вже готова, можемо зараз і почати. Де татушка?
Шотер дивиться на Юе, і той помітно вагається, кидає на нього погляд. І навряд чи він вагається щодо того, чи готовий звести тату. Коли погоджувався, він звучав абсолютно впевнено і твердо, і поки вони йшли сюди, не виказав ні краплі сумнівів. Шотер киває, мовляв, усе в порядку і їй можна довіряти. Юе пропалює його чорним задумливим поглядом ще секунду, а потім підходить до Ребекки й відкидає своє волосся з плечей назад, оголюючи шию.
Ребекка підходить ближче і з цікавістю окидає поглядом дракона на блідій шкірі, коли Юе трохи нахиляє голову.
— Оце так, — видихає вона. — То ось чому твоє ім’я здалося мені до біса знайомим.
Шотер помічає, наскільки подруга зацікавлена в тому, що бачить, і наскільки Юе Лун змінюється в обличчі у не найкращу сторону після цих слів.
— Ми б хотіли залишити це в секреті, якщо ти знаєш про значення татуювання, — говорить Шотер.
— Та без проблем, ні пари з вуст, — одразу киває Ребекка. — І звісно, я знаю значення цього татуювання, я тату-майстриня чи хто? — вона заглядає Юе Луну в очі й м’яко всміхається. — Ти дуже сміливий. Я допоможу тобі.
Юе у відповідь стримано киває, повернувшись до спокійного виразу.
Ребекка садовить його у крісло і починає готувати все необхідне. Юе Лун крутить головою туди-сюди, продовжуючи з цікавістю розглядати кабінет, але його погляд постійно вертається до Ребекки.
— Я відчуваю, ти хочеш це спитати, — говорить вона, зловивши один з його поглядів. — Нумо.
Юе, якого так зненацька застали, розгублено кліпає, перш ніж запитати:
— У тебе є татуювання?
— Немає, — з недостатньо добре прихованим смутком, але абсолютно непроникливим виразом обличчя відповідає дівчина. — Жодного, — додає вона і вже чекає наступного питання.
— Чому? — промовляє його Юе Лун і має при цьому напрочуд зацікавлений вигляд.
— Це довга історія, але якщо коротко, то колись я ледве не згоріла в пожежі, — говорить Ребекка з такою усмішкою, наче розповідає про успішну поїздку кудись на курорт. — А потім ледве не вмерла від опіків у лікарні. Господи, як же довго я там лежала, здуріти можна! Самі білі стіни та нічого більше. Мені робили пересадку шкіри. Тепер у мене два набори ДНК, у чому немає абсолютно нічого крутого, таблетки й заборона на татушки. У мене! — наголошує вона, вказуючи рукою на стіни з ескізами. — Єдине, що мене тішить, це те, що я зустріла Гейлі в тій лікарні. Це та рудоволоса фея, що зустріла вас на вході.
Ребекка продовжує свої приготування, доки Юе Лун не запитує знову:
─ Якби було можна… Яке б ти набила?
Дівчина піднімає на нього очі й всміхається.
─ Перша татушка ─ це відповідально. Але я завжди знала, що хочу набити. Щось зі скандинавських рун.
─ Футарк? ─ уточнює Юе.
─ Так. Та я намагаюся не думати про це часто ─ все дно не можна.
─ Розумію, ─ Юе киває і проводжає її поглядом до раковини, де вона береться мити руки.
Шотер на мить дивується тому, наскільки легко Юе спілкується з Ребеккою. Відкрито, без напруги. Але потім розуміє, що дивуватися тут нема чому — Бекі не знає, хто він такий, що робив і чого не робив. Вони познайомилися сьогодні, і майже нічого одне про одного не знають. Юе Лун знає лише її історію про заборону на тату, Бекі — те, що він хоче позбутися мітки клану Лі. Між ними нема історії, нема спільного минулого, це спілкування — чистий аркуш, і Юе в ньому комфортно. Він ніколи не висловлював стільки емоцій чи елементарної довіри у своїх коротких розмовах з Надією чи Сіном. Із Шотером це траплялося у рідкісні моменти.
─ Ти готовий? ─ з ентузіазмом запитує Ребекка.
─ Так, ─ без сумнівів киває Юе.
─ Чітко і твердо, ─ схвально всміхається дівчина і вертається до нього, сідає в робоче крісло поряд. ─ Тоді можемо починати.
Шотер підводиться, зібравшись піти та почекати десь поза кабінетом.
─ Не буду вам заважати, мабуть…
─ Куди?! ─ зупиняє його Ребекка і дивиться з осудом. — Ця процедура не з найприємніших, сам знаєш. Побудь із ним, ─ вона киває на Юе. ─ Та і я хотіла б з тобою більше поговорити.
Юе це ніяк не коментує і на Шотера не дивиться, тож йому нічого не залишається, окрім як залишитися і сісти в інше крісло навпроти Ребекки. Не те щоб він хотів кудись втекти, просто йому дійсно здавалося, що він буде лише заважати.
Ребекка зосереджується на завданні, і певний час все проходить спокійно. Юе заплющує очі й міцно тримається за підлокітники крісла, готовий терпіти. Шотер знаходить на столі якісь журнали про тату і гортає їх, на фоні тихесенько грає музика з мобільної колонки.
─ Чим ти займався увесь цей час? ─ через двадцять хвилин комфортної тиші запитує Ребекка.
Шотер відволікається від статті в журналі й піднімає на дівчину очі, мимоволі кинувши швидкий погляд на почервонілу шию Юе Луна.
─ Та знаєш… То тим, то сим, насправді нічого цікавого.
─ Зануда, ─ фиркає Бекі. ─ Розкажи вже щось.
Шотер усміхається і швидко перебирає у голові те, чого дівчина не знає і що він може їй розказати.
─ Ми з Надією ресторан відкрили, — говорить він.
— Серйозно? — приємно дивується Ребекка. — Який?
— Просто китайський ресторанчик у Чайна-тауні. Там було затишно.
— Було?
— Ми його продали, — відповідає Шотер і ловить швидкий запитальний погляд дівчини. — Оскільки в Нью-Йорк більше не повернемося.
— А ось тут детальніше, якщо можна, — говорить Ребекка, зосереджена на роботі. — Ви переїжджаєте? У інший штат чи взагалі їдете з Америки?
Шотер зітхає і сідає на стільці зручніше.
— Їдемо з Америки. Не можу впевнено сказати, що назавжди, але на довгий час — це точно.
— То я тебе більше не побачу? — спокійно запитує Ребекка. Коли було потрібно, вона вміла сховати свої справжні емоції. Вони з Юе були чимось схожі у цьому.
— Мабуть, так, — відповідає Шотер і сумно всміхається. Він попрощався вже з багатьма людьми, але навіть це не робить кожне нове прощання легшим. Але тут нічого не вдієш.
— Дідька лисого! — обурено вигукує дівчина. — Де б ти не був, я все одно колись приїду в гості.
— Гаразд, — сміється Шотер, приємно здивований цими словами. Від них одразу стало якось тепло всередині. — Буду дуже радий. Тобі доведеться вчити елементарні фрази японською.
— Японія? Ніколи б не подумала, — на мить дивується Бекі. — Але країна дуже гарна, розумію. Думаю, там можна провести непогану відпустку.
Юе тихо шипить від болю, і Ребекка одразу зупиняється.
— Ти як? — схвильовано запитує вона.
— Нормально, — відповідає Юе, ледь помітно кивнувши. — Терпіти можна.
— Чогось хочеш? Води? Може, якусь музику ввімкнути та голосніше?
— Ні, дякую, продовжуй.
— Ну дивись. Знеболювального більше нанести не зможу. Спробуй відволіктися, подумай про щось, — Ребекка коротко стукає Юе по плечу у жесті підтримки та продовжує роботу. Через хвилину знову звертається до Шотера: — Чому саме Японія? Якщо причина є.
— Є, — всміхається той. — Еш зустрів хлопця з Японії, ми добре потоваришували з ним, особливо Еш. Це довга і складна історія, але вони не раз рятувати один одному життя. Він запропонував поїхати в Японію разом з ним.
Ребекка мовчить деякий час, і хоч зосереджена на зведенні тату з шиї Юе, водночас роздумує над чимось.
— Це через ті події в Нью-Йорку? — згодом питає вона. — Я читаю новини час від часу, це просто жах.
— Так. Через них також.
— А я казала тобі там не залишатися.
— Все було не так просто, — всміхається Шотер.
— Звісно, як же ще, — теж всміхається Бекі. — У Шотера нічого ніколи не буває просто. То ви їдете туди, де вам буде безпечно, — констатує вона. — Що ж, круто, що я докладу до цього свої руки, у якомусь сенсі. Я рада допомогти.
— Дякую тобі, — киває Шотер, і знову чує, як Юе шипить від болю, значно голосніше, ніж минулого разу.
— Усе-усе, зробимо перерву, — звертається до нього Ребекка і, завершивши видаляти одну з ліній, вимикає прилад.
Юе розплющує очі й заперечно хитає головою.
— Ні, все гаразд, я хочу скоріше закінчити з цим, — просить він.
— Так не піде, сонце, відпочинок необхідний, — м’яко відмовляє Ребекка. — Другий етап буде ще неприємніший, пожалій себе. І якщо ти не втомився, то втомилася я, — вона встає з крісла і крокує до невеличкого мобільного холодильничка у кінці кімнати.
— Ти як? — запитує Шотер у Юе, поки той прямо сідає на кріслі й крутить головою у різні боки.
— Нормально. Тільки шия нестерпно чухається.
— Краще не чіпати, — радить Ребекка і дістає з холодильника скляний глечик з якимось напоєм. — Хочеш лимонаду? Гейлі робить крутезний лимонад. Я намагалася приготувати за тим самим рецептом, але в мене нічого не вийшло.
Поки Юе повільно і зі смаком цмулить лимонад зі стакана, а Бекі переглядає щось на своєму ноутбуці, наминаючи чорничний йогурт, Шотер пише повідомлення для Надії. Вона просила тримати в курсі справи, щоб вона не хвилювалася. Він пише, що все добре, що вони в процесі, і отримує у відповідь селфі, на якому Надія і Сін корчать у камеру гримаси на фоні дерев і квітів. І підпис «Сидимо у парку, тут продають смачнюче морозиво. Можливо, ми вам залишимо ;)»
Другий етап дійсно виявляється неприємнішим. Ребекка працює швидше, вони з Шотером обмінюються ще кількома питаннями й розповідями, а потім Шотер замовкає, оскільки вона говорить до Юе Луна, відволікаючи його. Той намагається поводитися якомога тихіше, але після порад дівчини, мовляв, так буде легше, відпускає себе, шипить і стогне, коли біль стає надто сильним. Змикає зуби, мружиться, стискає підлокітники пальцями до білих кісточок. Відпускає їх, сильно стискає долоні у кулак, і знову хапається за підлокітники. І так по колу.
Ребекка, може, і звикла до такого, оскільки залишається абсолютно спокійною і навіть підтримує словами з м’якою, ніжною інтонацією, а от Шотер не звик бачити чужий біль і не мати змоги допомогти. Він приблизно знає, як це, він бачить, як Юе нелегко, і пам’ятає, наскільки сильно той хоче позбутися свого тавра. Шотер нарешті зрозумів хоч щось у ньому і хоче підтримати.
Коли Юе в черговий раз рвано вдихає і мружиться, відпускає підлокітник і шипить, Шотер простягає руку вперед, кладе під його долоню свою і легенько стискає. Юе майже одразу стискає теж, зчепивши їхні руки в замок, і тепер мучить теплу долоню Шотера, а не крісло.
Він на секунду розплющує очі й кидає на нього погляд, і навіть у цю коротку мить Шотер бачить у ньому легкий подив і вдячність. Юе стискає його руку доволі боляче, але Шотер готовий розділити це з ним.
Під кінець стає легше і Юе заспокоюється, та руку не відпускає. Киває на запитання Ребекки, чи все добре, і спокійно сидить до завершення. Коли все закінчується, Шотер не відчуває своєї руки, але полегшення на обличчі Юе Луна дає зрозуміти, що це було не марно.
— Ти один з найвитриваліших людей, що сиділи у цьому кріслі, — говорить Ребекка, всміхаючись. — Дякую за терпіння, з тобою було легко працювати. Ходи сюди.
Вона киває на дзеркало в повний зріст на стіні, і Юе підводиться з крісла, щоб піти за нею. Він дивиться на своє зображення, зачаровано розглядає червону шкіру на шиї, де більше немає жодного малюнку.
— Ну як? Приймаєш роботу?
— Так, — промовляє він і переводить погляд на Бекі. — Дякую.
— Нема за що, — всміхається вона. — Не хочеш набити де-небудь нову? Символ нового життя і так далі?
─ Господи, Бекі, ти невгамовна, — зі сміхом промовляє Шотер, покосившись на дівчину.
— Це я знаю. Але я пожартувала, йому зараз потрібен відпочинок, — Ребекка залишає Юе і сідає за стіл, бере ручку і кілька папірців. — Обов’язково нанось хороший сонцезахисний крем і не будь довго не сонці, — говорить вона, очевидно, до Юе Луна. — І краще залишати ділянку шкіри відкритою від одягу, щоб не натерло. Набряк має зійти сам, але якщо будуть ускладнення, глянете в аптеці будь-який з цих кремів.
Ребекка віддає один папірець Юе, той швидко читає написане на ньому і коротко киває. Другий папірець дівчина простягає до Шотера.
Він підходить і з цікавістю читає набір літер на папірці.
— Це…
— Мої соцмережі, — підказує Ребекка. — Пиши мені хоч іноді.
— О, дякую, — Шотер всміхається, дістає телефон і ховає папірець під чохол. — Писатиму, обіцяю.
Вони дивляться одне на одного кілька секунд, а потім одночасно тягнуться вперед для обіймів.
Юе рідко бачив такі обійми. Можливо, всього кілька разів. Дотики справжньої дружби та гіркого прощання. Дотик, щоб ще раз, вже без допомоги слів сказати, що люди значать одне для одного. Надто особиста взаємодія.
Юе Лун дістає з кишені конверт і беззвучним плавним рухом кладе на тумбу біля дзеркала. Секунду вагається, а потім бере олівець з невеличкого органайзера для канцелярії й малює на конверті смайлик. Ледь тисне на олівець, обережно вимальовує поруч коротке слово. Одна з тих речей, яким він навчиться для початку. Щиро дякувати.
Завершивши свою мовчазну відвертість, він задкує кілька кроків і непоміченим вислизає у приймальню.
Шотер виходить за кілька хвилин. Вони прощаються з Гейлі й покидають салон.
Сонце заховалося за велику білу хмару, людей на вулицях стало більше.
— Ну… як ти? — запитує Шотер, щойно вони заходять за ріг.
— Нормально, — коротко відповідає Юе, не в настрої говорити.
Та потім він згадує свою міцну хватку на чужій руці й кидає на Шотера непомітний погляд. Чому Шотер взяв його за руку, чому Юе дозволив взяти себе за руку? Наскільки б боляче йому не було, він завжди витримував це сам. Він ніколи не потребував нічиєї підтримки. Щоправда, йому її ніколи не пропонували. До сьогодні.
— Добре, — киває Шотер, зрозумівши натяк у чужому тоні, і замовкає.
Вони доходять до світлофора, а Юе все ще думає про руку Шотера. Велику, теплу долоню, таку потрібну у той момент. Хоча б собі самому Юе може сказати правду — тоді йому стало легше. І справа не в полегшенні фізичного болю, це було щось незрозуміле для нього, немов щось давно забуте.
— Дякую тобі за це, — тихо говорить Юе Лун, зачепившись поглядом за червоний вогник світлофора. — І за те, що підтримав, теж.
Шотер дивиться на Юе, але той не відводить погляд, наче загіпнозований червоним світлом.
— Будь ласка, — тепло промовляє він. — Звертайся, як що.
Юе ніяк не реагує, але вже за десять секунд Шотер знову чує його тихий голос:
— Знаєш, я думав про тебе інакше. Про всіх вас. Мабуть, я помилявся.
Світлофор на тому боці загоряється зеленим, і Юе першим крокує вперед, не давши Шотеру відповісти. Та й він і не знає, що сказати.
Вони мовчки долають той невеликий шлях до стоянки, де залишили машину. Сін вже сидить всередині на місці водія, закинувши кепку собі на очі й відкинувши голову на спинку сидіння.
— Якщо хочеш спати, то геть від керма! — весело й доволі голосно вигукує Шотер, підійшовши до машини.
Сін злякано сіпається і, піднявши кепку, насилу розплющує сонні очі.
— Окей, — говорить він, кидає погляд на панель і вилазить з машини. — Ви швидко. Надія скоро повернеться, знайшла лавку з настільними іграми.
— Круто, я б і сам у щось зіграв, — зі слабким ентузіазмом відповідає Шотер і застрибує за кермо.
Юе Лун сідає на пасажирське поряд.
Надія з’являється за п’ятнадцять хвилин з кількома легкими коробками у руках — двома маленькими й однією трохи більшою.
— Господи, це що, монополія? — з майже побожним інтересом запитує Сін.
— Ага, — з усмішкою киває Надія. — Я подумала, чому б ні. Колись зіграємо. А ще я карти купила.
Від’їхавши зі стоянки, вони виїжджають на дорогу, домовившись їхати до пізньої ночі.