Розділ 3 Are made for walking

─ Може ми увімкнемо щось веселіше за це радіо? Мене від нього вже нудить.

 

Шотер гальмує на черговому світлофорі й подумки погоджується з Сіном. На хвилі, яку вони сьогодні знайшли, увесь час крутили щось одноманітне й доволі нудне. Спочатку він цього особливо й не помічав, зайнятий дорогою та власними думками про різне, але коли слухаєш щось таке кілька годин поспіль, мозок починає пливти.

 

─ О, а можна мені в діджеї? ─ ставить риторичне питання Надія й одразу ж дістає свій телефон.

 

Шотер вимикає радіо, передаючи керування стереосистемою їй. Вона підключається, і кілька хвилин у машині панує тиша, поки вона щось налаштовує чи, можливо, шукає плейлист.

 

Вулиці вже накрило помаранчевим серпанком заходу сонця і ледь відчутною вечірньою прохолодою. Вони наближались до околиць міста, тут будівлі ставали все нижчими, а дороги все більше порожніми, тож яскравим променям сонця нічого не заважало фарбувати у різні відтінки помаранчевого й червоного ще й асфальт на дорозі.

 

Увесь шлях від ТЦ був спокійним. Навіть Юе жодного разу ні на що не поскаржився, увесь час читаючи щось у телефоні, хоча Шотер ясно бачив, що йому незручно й незвично. Він час від часу вовтузився на сидінні, поправляв одяг, який не звик носити, але мовчав. Шотер міг йому за е подякувати, але був упевнений, що якби сказав це вголос, Юе б  одразу ж спалахнув. Він і так виглядав так, наче готовий вибухнути, щойно з’явиться хоч ще одна найменша дрібниця, яка йому не подобається. Але одночасно з тим, йому точно було нудно.

 

Шотер і сам мав якийсь доволі змішаний настрій, але все це скидав на втому.

 

Салон авто раптом заповнюється старою, багатьом відомою мелодією, Сін і Шотер в унісон схвально гудуть.

 

─ Ось кому можна довірити крутити музику, ─ всміхається Шотер, киваючи в такт пісні.

 

─ Ти все кажеш, що відчуваєш щось до мене 1.1 , ─ Сін починає тягнути слова за співачкою, і всі помітно підбадьорюються.

 

Усі, але не Юе. Або їхні музичні смаки занадто відрізняються, або ж він просто незнайомий з цією композицією. І якщо перший варіант здається доволі логічним, то другий дивним і таким, у який важко повірити.

 

─ Тільки не кажи, що не знаєш цієї пісні, ─ говорить Шотер, кинувши погляд на тихого Юе.

 

Той мовчить, а потім знизує плечима, навіть не глянувши на нього.

 

Шотер ледь чутно зітхає.

 

─ Ну тоді слухай.

 

Надія робить музику гучніше, і вони разом з Сіном і Шотером тихенько підспівують, і мабуть, роблять це більш на автоматі, ніж свідомо ─ ця пісня сильно подобається усім трьом.

 

Шотер впевнений, що Юе Лун дійсно прислуховується до пісні, коли той відкладає свій телефон і дивиться у вікно. Дивиться не тим своїм відсутнім поглядом, безцільно блукаючи ним по будинках, деревах і людях, повз які вони проїжджають, а усвідомлено дивиться на скло, удаючи, що ні пісня, ні те, що зараз відбувається поряд з ним у машині, його взагалі ніяк не цікавить.

 

Шотер знає, наскільки точно Юе може проаналізувати почуте, може зрозуміти, з якого приблизно десятиліття минулого століття ця пісня, нехай ніколи й не чув її раніше. І він знає, що Юе зараз робить саме це, а не просто насолоджується звучанням і сенсом, невеличкою музичною павзою, яку вони спонтанно собі створили посеред подорожі.

 

─ Просто слухай, ─ тихо промовляє Шотер наче самому собі, але Юе точно його почув, а от зайняті раптовими веселощами Сін і Надія точно ні. ─ Перше, що тут треба зрозуміти, це подобається тобі чи ні.

 

Юе мовчить аж до самого кінця пісні, так нічого й не відповівши, але Сін просить увімкнути ще раз і Надія вмикає пісню знову.

 

Шотер минає ще кілька кварталів з одно- і двоповерховими будинками й виїжджає на дорогу, що веде на виїзд з міста.

 

Юе трішки оживає, знову совається на місці й дивиться вже вперед, певно, в надії побачити мотель. Але дорога попереду все ще порожня, тож він заглядає в навігатор.

 

─ Ще хвилин п’ять, ─ підказує Шотер.

 

Юе просто киває і втомлено відкидається на спинку сидіння. Ще через хвилинку Шотер бачить, як він ледь помітно киває в такт пісні й навіть легенько всміхається самими куточками губ.

 

Шотер вертає увагу на дорогу і всередині себе таємно тріумфує.

 

─ От бачиш, ─ говорить він. ─ Крута пісня.

 

Коли на узбіччі нарешті видніється потрібна їм будівля, музику Надія глушить і всі потрохи збирають свої речі.

 

Шотер вже не дочекається, коли зможе відвідати душ, перевдягтися у щось легке і поспати на м’якому ліжку. А ще дуже хочеться випити чогось холодного.

 

Вони залишають авто на напівпорожній стоянці, забирають необхідні речі й заходять у головне приміщення.

 

Всередині усе освітлено не надто яскравим холодним світлом, в інтер’єрі усюди темне дерево і матові металеві деталі темного відтінку, на рецепції ─ великий телевізор, по якому крутять якесь шоу, і купа цікавих дрібничок, як от, наприклад, банка з грішми та написом «збираємо на гвинтокрил».

 

Підійшовши на рецепцію, Шотер вітається з адміністраторкою, невисокою темношкірою жіночкою, яка привітно йому всміхається, і одразу переходить до справи:

 

─ Мене цікавлять ціни на чотиримісні номери, зорієнтуйте мене, будь ласка.

 

Але перш ніж жінка встигає щось відповісти, перед Шотером виростає хмурий Юе.

 

─ Дозволь, ─ для проформи говорить він, а потім звертається до адміністраторки, змінивши вираз обличчя на абсолютно дружній і привітний. ─ Вибачте, він хотів сказати «чотири одномісних». Чотири, так. І якщо можна, вечерю у кожен найближчим часом. Дякую, оплата буде готівкою.

 

Шотер справляється з першим здивуванням і повертається до Сіна і Надії, що мовчки спостерігали за цією сценою, стоячи трішки далі. Він знизує плечима на їх запитальні погляди й повертається назад до рецепції, де Юе вже отримував на руки ключі.

─ Дуже дякую.

 

Юе прощається з адміністраторкою, простягає три ключі до Шотера і запитально підіймає брову на його розгубленість. Кидає погляд на решту своїх супутників і говорить:

 

─ Що? Я в змозі заплатити за якісь номери, народ. Відпочивайте.

 

І, віддавши ключі Шотеру, він прямує зі своїми речами у коридор.

 

─ Хвалько, ─ фиркає Сін.

 

***

 

Шотер прокидається на диво рано, хоча з вечора відчував себе так, ніби може проспати весь наступний день. Втома проведених у подорожі днів майже зійшла, залишилася лише неприємна ломота у тілі та, звісно ж, відсутність бажання повертатися у машину.

 

У цьому мотелі було достатньо комфортно. Зручне ліжко, великі вікна, чистий санвузол і привітний персонал. За одну ніч Шотер виспався і справді відпочив, тож вже після першої чашки кави був готовий діяти. Він має подзвонити Ешу, щоб повідомити, що вони успішно виїхали з Нью-Йорку, ніде не застрягли і їдуть далі. А ще… сказати йому про Юе.

 

Шотер з самого початку був упевнений, що Еш не стане надто переживати через те, що він трішки відхилився від плану. Точніше, вніс деякі свої корективи. Еш, звісно, може трішки позлитися, на секунду запанікувати, назвати Шотера дурним і запитати, навіщо він взагалі це зробив. Але він точно не скаже кинути Юе, оскільки взяти його з собою було рішенням саме Шотера, який мав на це причини. Еш зрозуміє. Саме тому вони найкращі друзі.

 

Шотер дістає телефон і набирає потрібний номер. Довгі гудки у слухавці не сприяють спокою. А коли Еш так і не відповідає на дзвінок, Шотер починає хвилюватися.

 

Він чекає хвилину і набирає знову. І знову довгий час чує самі гудки. Але в якийсь момент вони нарешті обриваються коротким шарудінням, а потім сталевим голосом Еша.

 

— Я слухаю.

 

— Еше, привіт, це Шотер! — весело видихає Шотер у слухавку, неймовірно радий чути друга.

 

— Господи, нарешті, я вже почав переживати, — голос Еша миттєво м’якшає, він полегшено зітхає.

 

— Я теж почав, коли ти не взяв слухавку перший раз.

 

— Е-е-е… я був трохи зайнятий, — повільно відповідає Еш, і Шотер чітко чує тихий сміх Ейджі на фоні. Він цього раптом стає так тепло всередині. У них все добре. — Як ви?

 

— Усе гаразд. Я все владнав з бандою, ми поїхали вранці наступного дня. Проїхали Гаррісберґ, сьогодні, думаю, будемо вже десь в Огайо.

 

— Ми теж тримаємо курс, усе в порядку, — говорить Еш, і Шотер відчуває у його голосі усмішку. — Ейджі вже сумує.

 

— А ти? — сам собі всміхається Шотер.

 

— Не дочекаєшся, — сміється Еш. — Мені вистачає однієї людини, яка маячить переді мною своєю нав’язливою життєрадісністю.

 

— От сухар. Дай Ейджі слухавку, — у телефоні чути якесь шарудіння, а потім радісний голос Ейджі.

 

─ Привіт, Шотере! Не слухай його, він просто об’ївся слив, і тепер його нудить.

 

─ Та не нудить мене, ─ чути десь на задньому фоні.

 

─ Як ти його терпиш, Ейджі, ─ Шотер всміхається, а потім згадує Юе і свої спроби витягти з нього хоч кілька не їдких слів. Ні, Еша терпіти набагато легше. ─ Скажи чесно, вже хочеться його десь кинути?

 

─ Не хочеться, ти сам знаєш, ─ тепло сміючись, промовляє Ейджі. ─ Як Надія і Сін?

 

─ У них усе добре, спілкуються так, наче сто років знайомі. Мені іноді здається, що це Сін її брат, а не я. Поверни-но телефон Ешу, будь ласка, або постав на гучний зв’язок, маю сказати дещо важливе.

 

─ Що там? ─ через секунду ліниво запитує Еш.

 

По голосу Шотер знову переконується, що у нього гарний настрій, а отже, це буде нескладно.

 

─ Слухай, я тобі скажу дещо, але ти не дивуйся сильно і не роби поспішних висновків, гаразд?

 

─ Гара-а-азд, ─ насторожено тягне Еш.

 

─ З нами їде ще дехто. Це Юе Лун.

 

— Юе Лун? ─ попри прохання Шотера, голос Еша звучить ошелешено.  ─ Лі Юе Лун?!

 

─ Спочатку послухай, прошу. У нього така ж мета, як і в нас. Він теж тікає з Нью-Йорка і від своєї божевільної сімейки. Він більше не Лі. Це було його рішення, але… Це я покликав його з нами. Він хоче звільнитися, як і ми, розумієш?

 

У слухавці доволі довго панує тиша, від чого Шотер починає чути власне серцебиття, але вона все ж таки обривається спокійним голосом Еша:

 

─ Так. Здається, розумію. Ти впевнений, що він не грає подвійного агента?

 

─ Так, ─ твердо відповідає Шотер. ─ Його іноді прибити хочеться, бо він та ще скабка в дупі, але на цей раз він щирий. Я наглядаю за ним.

 

─ Добре, це… несподівано, але я довіряю тобі, ─ зітхнувши, говорить Еш. ─ Твоє рішення і твоя скабка в дупі, тож… Удачі?

 

─ Хех, дякую, ─ Шотер подумки полегшено видихає. Так, це було нескладно. ─ Вам теж, бережіть себе. До зустрічі в Мексиці.

 

— До зустрічі, Шотере. Ми обов’язково зустрінемось.

 

Шотер відкидається на подушки й глибоко вдихає. Десь таку реакцію він і очікував почути. Він ще раз переконався, що не шкодує про зроблене. Що він не з’їхав з глузду, а його рішення не таке вже й божевільне.

 

Хвилин через п’ять у двері його кімнати стукають, і він чує голос сестри.

 

— Заходь.

 

— Я думала, ти спатимеш до обіду, — говорить Надія, зайшовши всередину.

 

— Я міг би, — з усмішкою зізнається Шотер, розкинувши на ліжку руки й ноги й різні сторони, показуючи, яке воно велике і зручне. — Але справи кличуть.

 

— Спочатку сніданок, — Надія пропускає після себе працівника мотелю, чоловіка років двадцяти п’яти, що везе перед собою невеличкий столик на коліщатках. — Ставте все на стіл, дякую, — Надія сідає на краєчок ліжка і знову звертається до Шотера. — Нам потрібно вирішитися з подальшим маршрутом, правильно? За сніданком і обговоримо. Хлопців я покликала.

 

Шотер киває і вловлює носом запах млинців. Голодний шлунок одразу дається взнаки.

 

Переставивши все на стіл, працівник мотелю виходить з кімнати, залишивши їх з Надією наодинці.

 

— Дзвонив Ешу. У них з Ейджі все гаразд.

 

— Це добре, — відповідає Надія. — Сказав про Юе Луна?

 

— Так. Тут теж усе гаразд. Еш нормально поставився до цього.

 

Надія просто киває, і, якби вона не була сестрою Шотера, він нічого б і не помітив у цьому стриманому жесті. Але, як і вона, він завжди бачить, якщо сестру щось тривожить. І що йому найбільше подобалося у стосунках з нею, це те, що вони завжди говорили одне з одним, якщо була така необхідність. Між ними ніколи не було серйозних секретів.

 

─ Говори, якщо є що сказати, Надіє. Я взяв на себе цю відповідальність, тож мені варто вислухати те, що ти думаєш.

 

─ Чесно кажучи, я не знаю, що думати, Шотере, ─ спокійно промовляє вона. ─ Мабуть, я просто трішки переживаю. Як і Сін. І впевнена, ти теж. Але водночас я дивлюся на Юе Луна і бачу причину, чому ти покликав його з нами. Я почуваюся змішано, але коли ти такий впертий і впевнений у тому, що робиш, деякі речі стають для мене зрозумілішими.

 

Шотер дивиться на сестру і думає. Він радий, що Сін і Юе десь затримуються, інакше б цієї спонтанної розмови з Надією не вийшло б. Її слова повністю відобразили те, що він відчуває сам. Але як вона і сказала, його впертість у більшості випадків перемагає його невпевненість.

 

─ Гадаєш, я вчинив правильно? ─ тихо запитує він.

 

─ Ми не можемо точно цього знати, хіба ти так не думаєш? ─ Надія м’яко всміхається і накриває своєю долонею долоню Шотера. ─ Час покаже. А поки роби те, що запланував спочатку.

 

У двері стукають, тож Шотер просто киває у відповідь, а потім дозволяє гостям зайти.

 

Першим у кімнаті з’являється Сін, махає рукою замість привітання; за ним заходить Юе Лун. Він загорнутий у легкий домашній халат, його свіже волосся зав’язане у просту, але витончену косу. Шотер помічає, що у такому образі бачити його звичніше, ніж у шортах і сорочці.

 

─ Ми маємо про щось поговорити, так? ─ запитує Сін, коли вони всідаються за стіл. ─ Бо навряд чи ви покликали б нас на ваш сімейний сніданок.

 

Шотер і Надія коротко посміхаються на це, Юе Лун кидає на Сіна швидкий беземоційний погляд.

 

─ Ми заздалегідь не вирішували з точним маршрутом задля безпеки, ─ пояснює  Шотер. ─ Треба вирішити, якою саме дорогою їхати далі. Я сподіваюся, усі виспалися, тому що ввечері ми маємо бути далеко в Огайо.

 

─ «Далеко» ─ це приблизно де? ─ запитує Сін, наливаючи собі повну чашку чаю.

 

─ Десь під Колумбусом, думаю, ─ відповідає Шотер. ─ Показуватися біля столиці штату нам ні до чого, підемо в об’їзд, так безпечніше.

 

─ У такому випадку, Піттсбурґ теж слід об’їхати, ─ подає голос Юе. ─ Це місто кишить нелегалами.

 

Сін кидає на нього хмурий, але зацікавлений погляд, який Юе, звісно, ігнорує.

 

─ Гаразд, ─ киває Шотер. ─ Слушна думка.

 

─ Думаю, краще об’їхати на півдні, ─ говорить Надія, дивлячись у карту на своєму телефоні. ─ Дорога коротша, але в нас буде час. Ми ж не надто поспішаємо, так?

 

─ Так, ─ киває Шотер. ─ Еш казав не спішити. Значить, південь.

 

─ Далі Індіана? ─ ставить нове питання Юе Лун. ─ Чи Кентуккі?

 

─ Індіана, ─ відповідає Шотер.

 

─ Тоді краще оминати не тільки Колумбус, але й Дейтон, також на півдні. Між Дейтоном і південним кордоном з Кентуккі є невеличке забите містечко, можна проїхати через нього.

 

Шотер на мить дивується тому, наскільки Юе зацікавлений у їхньому маршруті, але потім припускає, що тому просто теж хочеться взяти участь в обговоренні й допомогти вирішитися з найбезпечнішим маршрутом. Принаймні, поки всі висловлені ним думки були прозорими й логічними.

 

─ Це просто пропозиція, ─ додає Юе Лун, коли тиша й обдумування його слів затягується.

 

─ Це непоганий варіант, ─ промовляє Надія, знизавши плечима.

 

─ До того ж у нас ще буде час про це подумати, ─ киває Шотер.

 

Далі сніданок проходить за обговореннями не тільки маршруту, але й звичайних буденних справ. Юе говорить більше, ніж зазвичай, і це просто розмови, а не їдкі коментарі чи ниття, тож це не може не тішити.

 

Коли сніданок і обговорення закінчуються, всі збираються розійтися по своїх кімнатах збирати речі, Сін виходить першим, а Шотер зупиняє Юе Луна тихим:

 

— Маю дещо сказати.

 

Щойно вони залишаються наодинці, Юе кидає на Шотера запитальний погляд, а той одразу переходить до справи.

 

— Я дзвонив Ешу. Він не проти твоєї участі в подорожі. Він лише здивувався, ось і все. Я казав тобі, що так буде.

 

Юе мовчить кілька секунд, а потім ледь помітно хитає головою.

 

— Знаєш, — тихо говорить він. — Мені байдуже. Не Еш подумав про мене і покликав разом з вами звалити з Нью-Йорка. Не він вмовив мене і допомагає утекти від клану Лі. Якщо я і захочу вислухати чиюсь думку щодо своєї присутності біля вас, — Юе повертається до дверей і відчиняє їх, готовий вийти, — то тільки твою.

 

Він виходить, залишивши Шотера самого з його здивуванням. Слова Юе були доволі неочікуваними. Можливо, він лише вдає, що все це йому не подобається, або ж це своєрідна захисна реакція у його стилі, а в глибині душі насправді вдячний? Напевно, Юе Лун — чи не єдина людина, яку Шотер поки майже не розуміє, доки той не починає говорити словами через рот.

 

— Швидко ж ти змінюєш свою думку, — посміхнувшись, говорить Шотер порожній кімнаті.

 

***

 

Спека була сильнішою, ніж усі попередні дні в подорожі. Небо на горизонті огорнуло темними хмарами, обіцяючи дощ найближчими днями.

 

Вони їхали уперед по порожньому шосе, повз них час від часу проїжджали інші машини та вантажівки, але здебільшого ззаду і попереду була сама дорога, а по обидва боки від неї — нескінченне зелене поле.

 

Сидіти у машині було нестерпно. Ніякі відчинені нарозтіж вікна і давно тепла вода у пляшках не допомагали. Але ніхто не скаржився. Навіть Юе Лун. Він примудрився навіть з вибраним нашвидкуруч манаттям з того магазину створити свій особливий юелунівський стиль і мати абсолютно свій звичний вигляд навіть у грубих шортах і яскравій гавайській сорочці. Його це навіть тішило, але трішки й лише в перші години після того, як вони покинули мотель.

 

Юе Лун був упевнений, що сховати своє відчуття незручності та кепський настрій від інших у нього абсолютно не виходить, особливо від Шотера, що час від часу кидав на нього швидкі погляди. І Юе міг вибухнути й наскаржитися на щось вже кілька разів за сьогоднішню поїздку, але стримував себе, терпів і мовчав. Чомусь йому здавалося, що і це не залишається непомітним і за його мовчання йому подумки дякують.

 

Вже хвилин п’ятнадцять поспіль Юе думав, що він вже просто не витримує, що ця шалена втома від цього мовчання у салоні, від цієї музики на радіо, від цієї спеки його зараз просто доконає. Усе це хотілося чимось розбавити. Хоч якось розмовою. Хоч чимось охолодити атмосферу. Але він мовчав. Йому було нічого сказати.

 

І на черговій подібній внутрішній істериці його думки наче прочитали.

 

— Юе, не хочеш знайти щось веселеньке?

 

Він повертає голову до Шотера, потім дивиться на панель керування, зрозумівши, що той має на увазі музику, і відвертається назад до вікна. Господи, наче він має хоч якесь уявлення про те, що Шотер вважає веселим.

 

— Наші уявлення про веселеньке дуже відрізняються, Шотере, — говорить Юе, важко зітхнувши.

 

— Мабуть, — не сперечається той. — Надіє, тобі знову нас виручати.

 

Надія, яка, схоже, не має нічого проти, знову береться гортати свій плейлист, і вже через хвилину салон авто оживає. Шотер робить гучніше, Сін, який то дрімав, то прокидався на задньому сидінні біля Надії, тепер остаточно прокидається і кліпає сонними очима у спробі зрозуміти, що відбувається. Коротко позіхнувши й потерши очі, він підтягується на сидінні, відкидає голову на спинку сидіння і починає мугикати мелодію. Напевно, найбільш позитивно налаштованим сьогодні у цій машині був саме він. У цьому хлопцеві, що ріс угору не по днях, а по годинах, завжди було багато енергії.

 

Шотер мимоволі киває в такт пісні й трішки пришвидшується. Юе Лун чує позаду тихий спів і кидає погляд у скло заднього виду. Надія й Сін перекидаються усмішками й задоволеними гримасами, ще й жестикулюючи під музику руками. І якщо Сін просто мугикає, то Надія вголос тягне слова. Юе Лун мимоволі прислуховується і не може не визнати, що виходить у неї непогано. Він взагалі вважає Надію найадекватнішою з усієї їхньої строкатої компанії. Тут, мабуть, варто сказати, що він і себе адекватним не вважає.

 

Дивись, наш світ повільно гине. Не буду більше витрачати час даремно. [1.2]

 

Юе повертається до споглядання зеленого поля у вікні, забирає з колін своє віяло і трясе ним перед собою у спробі не вмерти від спеки. Та від цих маніпуляцій ще кілька годин тому в нього почала боліти рука, тож на цей раз його надовго не вистачає. Вітерець, створений протягом у салоні, змушує вільні частини його сорочки літати на хвилях повітря. Це не те, що від віяла, звісно, та від цього зовсім трохи, але теж легше.

 

— Розслабся, Юе, — м’яко радить Шотер. — Треба потерпіти. Можеш навіть роззутися і закинути ноги на панельку, я дозволяю.

 

Юе Лун мовчить. Кидає на нього втомлений погляд і знову нічого не каже. Яке йому діло, розслаблений він чи напружений? Мовчить і нікого не чіпає, то чому комусь обов’язково треба чіпати його?

 

— Тобі ще не набридло те зелене море? — знову звертається до нього Шотер. — Як на мене, від нього вже в очах рябить, — він повертає до Юе голову, витримує його беземоційний, холодний навіть у таку спеку погляд, і коротко вказує рукою на вільну від усіляких кнопок частину панелі. — Я серйозно, спробуй.

 

Юе Лун свердлить Шотера поглядом ще кілька секунд, а потім демонстративно зітхає, скидає свої сандалії й одним рухом вправного гімнаста акуратно піднімає ноги на панель, поклавши одну на іншу.  Тільки для того, щоб від нього відчепилися.

 

— Зручно, правда?

 

Юе стримується від того, щоб закотити очі до стелі авто, і просто знизує плечима. Воно, може, й зручніше, ніж було, але лише від того, що він нарешті змінив позу. Він так нічого й не відповідає, але ноги назад не спускає. Шотер теж більше до нього не говорить.

 

За однією піснею, яку ці троє знають напам’ять, лунає інша, а потім ще одна і ще. Вони їдуть і насолоджуються музикою, і Юе Лун бачить, або навіть відчуває, що в машині стало легше, що їм справді весело.

 

Вони зараз схожі на компанію дурнуватих підлітків, які залазять на дахи гаражів і під музику з телефонів грають там в карти до посиніння, розпиваючи лимонади ядерного кольору і смаку. Або ж катаються на велосипедах чи скейтах усюди, де можна і не можна, ламаючи собі ноги й руки.

 

Колись Юе часто помічав таких на вулицях Чайна-тауна, або ж у дворах шкіл, повз які його везли брати на своїх дорогих машинах. Його везли на якісь пишні вечори місцевої аристократії та наркодилерів, на угоди з торговцями зброєю, а він, можливо, хотів би зупинитися і доєднатися до чиєїсь гри в баскетбол. Та навіть думати про таке йому не було дозволено. Звичайне життя завжди пролітало повз нього на швидкості світла, і він не встигав навіть кинути на нього погляд. Тому з часом він це звичайне життя навмисно перестав помічати.

 

Мабуть, він теж хотів би мати такий вигляд і настрій, як ці троє в машині поряд з ним, тим паче що пісні теж йому подобаються. Та він не такий. І ніколи таким не буде.

 

Під вечір спека спадає і Юе Лун знову дихає на повні груди. За кермо сідає Сін, тож Шотер міняється з ним місцями, сівши назад, а Юе міняється з Надією.

 

— Слухай, Юе, я тут подумав… — Шотер тихо звертається до Юе, і той повертає до нього голову. — Тут неподалік живе і працює моя знайома тату-майстерка. Зранку ми можемо заїхати до неї. Якщо хочеш… — він затинається, але продовжує дивитися у хмуре обличчя Юе Луна, який досі не розуміє, що від нього хочуть. — Якщо хочеш, ми можемо попросити її… звести твоє татуювання.

 

Юе Лун відчуває, як кам’яніє його обличчя, щойно він чує це. Здивування, недовіра і розгубленість застигають у цьому камені, бо він не хоче показати їх комусь. Він і сам увесь максимально напружується, наче готовий до стрибка. Але це більше стрибок для порятунку, аніж для нападу.

 

Юе не відводить від горіхових очей Шотера погляду і не розуміє, що почув. Нехай він знає, що Юе не хоче мати нічого спільного з кланом Лі, особливо після втечі. Нехай він знає, що означає татуювання дракона на його шиї. Але чому він пропонує його звести? Чому він взагалі подумав про таке? Чому він цього хоче? Навіщо?

 

Для нього? Для Юе? Ні, так просто в це не віриться.

 

Невже він запам’ятав його слова про тавро, невже він справді пропонує його позбутися? Невже він справді вірить, що Юе може звільнитися?

 

Тоді він єдиний, хто вірить у це по-справжньому. І Юе справді не розуміє, чому. Це ще один знак питання навпроти уявної детективної дошки з написом «Хто такий Шотер Вонґ».

 

─ Не дивись на мене так, ти мене лякаєш, — обережно промовляє Шотер, привертаючи увагу Юе Луна, який потонув у своїх роздумах. — Це просто пропозиція, і якщо ти…

 

— Ми можемо зробити це? — тихо перепитує Юе, відчуваючи, що просто не може втратити такий шанс. Неважливо, як там і чому, але він погодився на цю подорож, почав цей шлях, тож він ітиме далі.

 

— Ну… — спантеличено тягне Шотер. — Так? Я ж пропоную.

 

— Гаразд, — ніяково, майже механічно киває Юе Лун і відводить погляд. — Я згоден.

 

— Добре, — киває у відповідь Шотер. — Тоді домовились.

 

Юе чує у його голосі щось по-дружньому тепле й приємне і просто не може знову ігнорувати. На таке мовчанням не відповідають, мабуть.

 

Він вагається кілька секунд, а потім все ж знову повертає голову до Шотера, трохи боязко і вдячно заглядає в його очі.

 

— Дякую.

 

Коротке, майже беземоційне слово — все, на що вистачає його сміливості. І куди лише поділася його видатна балакучість?

 

Шотер киває ще раз.

 

— Подякуєш потім. І не мені.

 

***

 

Юе чує біля себе чергове шумне позіхання і думає про те, як би йому самому не почати позіхати. Попри те, що вони знову спали в машині, вночі не було душно, і Юе вдалося швидко заснути й спокійно поспати до самого ранку. На відміну від декого, схоже.

 

Зараз вони з Шотером крокують вузькою вуличкою, залишивши Сіна і Надію в машині. Ті сказали, що, мабуть, теж пройдуться містом і куплять щось поїсти, тому що їх сьогоднішній сніданок виявився доволі бідним, як на чотирьох.

 

— Ти взагалі не спав? — не витримавши, запитує Юе, коли Шотер знову позіхає.

 

— Вранці спав, кілька годин, можливо, — ледве зрозуміло бурмотить Шотер, показуючи рукою, що їм ліворуч. — Не зміг заснути вночі. Він має бути десь тут.

 

Зайшовши за ріг, Шотер вказує вперед, де між триповерховим житловим будинком і невеличкою кав’ярнею розташувався тату-салон з широкими вітринами, повністю розмальованими графіті. Над входом висить велика неонова вивіска з назвою, яка зараз, удень, не світиться. На дверях, теж розмальованих різними нарисами, гарно видніється табличка з графіком роботи.

 

— Який сьогодні день тижня? — запитує Шотер, коли вони підходять ближче.

 

Юе задумується і розуміє, що він перестав орієнтуватися в цьому за проведені у подорожі дні. Яке сьогодні число і місяць він, звісно, знав, а ось над днем тижня треба було подумати.

 

— Не пам’ятаю, — знизує він плечима. — Але точно не вихідний.

 

— Тоді все супер, — відповідає Шотер і тягне двері салону на себе.

 

Їх зустрічає невеличке приміщення першої кімнати зі столом реєстрації й привітна усмішка рудоволосої адміністраторки за ним. Вона відволікається від своєї книги, щойно хлопці заходять, і спрямовує усю увагу на них.

 

— Привіт, — солодко тягне вона. — Ви записатися прийшли? На сеанс чи консультацію?

 

— Привіт, ні, ми до Ребекки по справі, я з нею знайомий, — відповідає Шотер. — Можна її покликати?

 

— У неї сеанс, доведеться почекати, — говорить дівчина, кивнувши на двері в іншу кімнату позаду себе, і дивиться на Шотера уважніше. — Недовго, вона вже закінчує. Як тебе звати?

 

— Шотер.

 

— Я Гейлі, приємно познайомитися. Гаразд, сідайте ось там, — вона вказує на диванчик під стіною. — Я покличу її, щойно вона закінчить.

 

Юе і Шотер сідають у зону очікування, і Юе одразу береться розглядати малюнки на стінах. Купа звивистих і прямих чорних ліній, що утворюють різні силуети, не залишили на пофарбованих у темний фіолетовий колір стінах жодного вільного місця. Купа ескізів на папері або невеличких полотнах у рамках, що також прикрашають стіни, не залишають жодних сумнівів про місце, в якому вони знаходяться.

 

Юе зацікавлено роздивляється ескізи — усі вони по-своєму прекрасні — і розуміє, що хотів би мати на шиї один із них, навіть найпримітивніший замість того, що має насправді. Так, він сидить зараз у тату-салоні, де йому зводитимуть ненависний малюнок з-під шкіри, якщо все вийде, але він все ще не вірить у це до кінця. Він кидає непомітний погляд на Шотера, який взяв зі столика маленький журнальчик з ескізами і теж заглибився у розглядання татуювань.

 

Юе так і не зміг запитати прямо, навіщо Шотер запропонував це і привів його сюди. Юе так і не зміг повірити, що Шотер робить це лише тому, що так хотів би Юе. Можливо, йому б і хотілося у це вірити, але так не буває, це нереально. Але, мабуть, він просто боїться почути правду, тому що коли вона неозвучена, то не заважає Юе будувати власні здогадки.

 

Він надто багато думає про це і взагалі про себе за останні дні, і це йому не подобається. Відкладати питання «хто я і ким хочу бути» до розмитих кращих часів було легше. Але безвідповідально — у першу чергу, до себе, — і Юе це прекрасно розуміє. Тому він вирішив, що видалення дракона Лі з його тіла і життя стане стартом. Новим початком. Він спробує жити знову.

 

Вони з Шотером сидять хвилин двадцять, чи, може, двадцять п’ять, після чого з другої кімнати салону виходить двоє людей — жінка з широкою вдоволеною усмішкою на обличчі і плівкою на нозі та чоловік у надто щільних штанах як для такої спеки і панамкою на голові.

 

Гейлі запитує у жінки, як та почувається, бажає їм гарного дня і прощається, після чого одразу ж пірнає за двері другої кімнати.

 

— Чудова робота, як завжди! — лунає з-за дверей її бадьорий голос. — Сильно втомилася?

 

— Ні, це було наче розминка, — чується другий жіночий голос, глибший і трохи нижчий. — Що там у тебе?

 

— До тебе по якійсь справі прийшли, кажуть, знайомі з тобою. Одного з них Шотер звати.

 

У кімнаті після цих слів раптом западає тиша, адміністраторка виходить до Юе і Шотера і, мовчки їм підморгнувши, сідає на своє місце за реєстраційний стіл.

 

Після неї у першій кімнаті з’являється Ребекка — невисока кароока дівчина, чия темна шкіра на видимих ділянках тіла від шиї і до щиколоток абсолютно чиста від татуювань. Це перше, що дивує Юе Луна. Чомусь він думав, що усі тату-майстрині і майстри у вільний час забивають своє тіло крутими малюнками. Або хоча б більшість із них. Ребекка, схоже, у цю більшість не входить.

 

Вона ковзає очима по Юе, потім переводить свій гострий погляд на Шотера і, схрестивши руки на грудях, дивиться на нього з видимою претензією.

 

— Який же ти гівнюк, Шотере.

• 1.1[1] Ти все кажеш, що відчуваєш щось до мене (англ. You keep saying you’ve got something for me.) ─ перекладений рядок пісні Nancy Sinatra ─ These boots are made for walking
• [1.2][2] Дивись, наш світ повільно гине. Не буду більше витрачати час даремно (англ. See, our world is slowly dying. I’m not wasting no more time) — перекладений рядок пісні Lilly Wood and The Prick — Prayer In C