Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Шотер паркується на своєму звичному місці й вимикає двигун. Сидить кілька секунд, відтягуючи момент. У голові якийсь туман, випита біля аеропорту кава здається міфічною — його надто сильно хилить у сон. І якщо сьогоднішню ніч ще можна нормально поспати, то з завтрашнього дня про здоровий сон можна забути.
Еш і Ейджі, що сидять позаду на пасажирських місцях, теж не поспішають покидати автомобіль. Наче це контрольна точка, після якої не буде дороги назад.
Шотер вимикає радіо, що всю дорогу тихенько шуміло на фоні старими хітами, забирає рюкзак з речами і, ледь чутно зітхнувши, все ж виходить з машини. Еш і Ейджі виходять одразу за ним.
Поки чекав їх в аеропорту, Шотер мав ще піднесений настрій. Останні два тижні вони повторювали деталі свого плану десятки разів, дискутували, кому в їх оточенні ще можна довіряти, прораховували маршрут, і Шотер надихався цим, вірив — ніщо не зруйнує цей план і його виконання.
Шотер з Ешем вже відправили у Японію Ібе, Макса і Джессіку з Майклом, і ті безнапасно приземлилися в аеропорту Токіо, щоб пізніше доїхати в Ідзумо. А самі тепер поїдуть різними дорогами до Мексики, де ніякий Діно чи його союзники, типу клану Лі, не зможуть завадити їм вилетіти в Японію першим ліпшим літаком. Еш поїде з Ейджі вже зранку, а Шотер має ще одне завдання, перш ніж почати подорож, — остаточно розпустити банди. Надія зі своїми волонтерськими групами і Чарлі зі своєю підтримкою в поліції влаштували все так, щоб ніхто не залишився на вулиці. Залишалося лише офіційно припинити існування китайської банди Нью-Йорку, а за нею й усіх інших, з якими Еш чи Шотер були пов’язані.
Шотер вважав план хорошим і надійним, і був впевнений у ньому, але зараз чомусь хвилювання накрило його надто сильно, тож йому вартувало багато сил просто залишатися спокійним ззовні. Тим паче якщо згадати, що він збирається провернути невеличку авантюру, яка в їхній план не входить. І «невеличкою» вона здається лише на перший погляд.
Утрьох вони піднімаються у квартиру, і Шотер знаходить для себе радість — він побачить сестру. Вперше за кілька тижнів. Надія завжди була промінчиком сонця в житті Шотера, що відлякував найстрашніші тіні в його душі.
У квартирі пахне зеленим чаєм, і цей запах настільки сильно асоціюється з домом, що Шотер стрімко заспокоюється. Їх маленький ресторан і не більша за нього квартирка — це ті єдині місця, де він почувається спокійно. Більшість часу.
Надія виходить до них з кухні, і Шотеру здається, що вони бачилися всього день тому. Вона все так само привітно всміхається і все так само навіює атмосферу підтримки і дому.
— Привіт, — вітається Шотер і щиро обіймає Надію, знаючи, що отримає у відповідь не менш міцні обійми.
— Скидай їх хоча б вдома, — говорить Надія і знімає з Шотера окуляри.
— Гарааазд, — Шотер коротко сміється і підіймає окуляри з очей, начепивши їх собі на голову і сонно примружившись.
Він ставить свій рюкзак на стілець і роззувається, поки Надія вітається з Ешем та Ейджі.
— Все гаразд? — питає вона.
— Так, — відповідає Еш, кивнувши. — А в тебе?
Надія дістає путівник з шафи з книгами, а з нього два комплекти документів. Щойно в їхньому плані з’явилася потреба у фальшивих паперах, Надія взяла цю справу на себе, а точніше — на себе і Чарлі.
— Тут все, що потрібно, і нові паспорти теж. Цього має бути достатньо. Чарлі побажав нам удачі.
Поки вони знайомляться зі своїми «новими» іменами і документами, Шотер просто спостерігає за цією неоднозначною сценою з застиглою слабкою усмішкою на обличчі. Невже вони справді зроблять це? Невже вони нарешті отримають шанс?
Надія кличе їх на кухню, і Шотер вирішує, що зараз займе її місце біля плити. Він так давно не готував щось вдома чи в «Чанґ Дай», що встиг серйозно скучити за цим процесом. За запахом спецій, через які іноді сльозяться очі, за різним кухонним начинням, за цим особливим смаком, коли ти перший пробуєш майже готову страву.
Шотер вдягає фартух і дістає ще одну пательню, щоб посмажити на ній яєчню. Здається, різного посуду для приготування їжі в них набагато більше, ніж може вміститися у їхній маленькій кухні. Від усіх цих запахів їжі Шотер раптом згадує, що зголоднів. Останній раз їв якийсь хот-дог з пересмаженою сосискою з вуличного кафе, коли говорив телефоном із Сіном, поки вони тільки збиралися їхати в аеропорт.
Шотер вимикає газ під рагу, накладає його на тарілки і ставить їх на стіл.
— Сін піджене машину зранку, — говорить він, звертаючись до Еша та Ейджі, і простягає їм столові прилади.
— Сподіваюся, він дістане щось практичне, — киває Еш, забираючи з його рук чи не єдину в цьому домі виделку. З них усіх лише він віддавав перевагу виделкам, а не паличкам.
— Я знаю, що він, принаймні, постарається, — Шотер коротко всміхається і теж сідає за стіл.
— А ви як? Ти казав, що в тебе в запасі є дещо особливе.
Шотер знову всміхається і кидає погляд на Надію.
— У Надії, не в мене. Для такої події Чарлі підігнав їй нічогенький позашляховик.
— Вау, — подає голос Ейджі. — Тепер я хвилююсь за вас трішечки менше.
А ось Шотеру все одно якось неспокійно. І якщо чесно признатися самому собі, він знає причину. Завтра на нього чекає зустріч, про яку не знає ні Еш, ні Ейджі, ні навіть Надія. Його невеличка авантюра хвилювала його все більше з кожною хвилиною, але він не збирається відступати. Він все обдумав і вирішив, кроку назад не ступить. Тим паче вони вже минули «контрольну точку».
Після вечері Шотер влаштовує у своїй кімнаті спальне місце на трьох зі старих футонів, дістає підковдру для Ейджі — вкриватися звичайною теплою ковдрою у серпні він вважає не найкращою ідеєю. Еш від ковдри відмовляється, та й Шотерові вона не потрібна.
Відвідавши душ і запустивши туди Еша після себе, Шотер по дорозі до кімнати помічає на кухні світло і завертає туди. Надія сидить за столом, читаючи книгу, на плиті гріється чайник. Якщо йому до біса хочеться спати, то їй, напевно, навпаки.
— Сказала, що нам треба лягти раніше, а сама сидиш тут, — тихо й з посмішкою промовляє Шотер, даючи про себе знати.
Надія підіймає на нього погляд і стенає плечима.
— Ми проведемо Ейджі й Еша, і самі потім зможемо доспати. І книга цікава.
— Тільки не сиди довго. Скоро відпочивати нам буде ніколи.
Надія дивитися на нього серйозно, без тіні усмішки на обличчі й запитує:
— Еш знає про твій додатковий план?
Шотер німує і піднімає брови в легкому здивуванні, не розуміючи, що вона має на увазі.
— Я знаю, що ти щось задумав, — додає Надія вже не так серйозно і перегортає сторінку своєї книги. — І знаю, що ти не сказав про це Ешу.
— Звідки?
— Ти дуже хвилюєшся, а я це помічаю. Але хай там як, я підтримаю тебе.
— Навіть якщо я зроблю щось взагалі нелогічне і дивне?
— Навіть тоді, — Надія м’яко всміхається, і Шотеру легшає на серці. — До того ж я бачу, що ти вже все вирішив. Це дуже ризиковано?
Шотер думає кілька секунд і невпевнено схрещує руки на грудях.
— Ризик є. Суттєвий. Але я маю план.
— Ти здатен на різні речі, Шотере, — Надія знову серйознішає, але на це раз це зовсім не лякає. — Ти вмієш витягати людей з халепи, вмієш говорити так, щоб тебе почули. Я вірю в тебе.
Шотер всміхається, тре долонею сонні очі і простягає руки вперед.
— Коли ти так говориш, мені хочеться обійматися.
Надія всміхається у відповідь і відкладає свою книжку, щоб піднятися. Вони міцно обіймаються, і Шотер в черговий раз радіє, що Надія їде з ними. Він би не зміг залишити її тут, навіть маючи гарантії, що вона буде в безпеці. Куди ж він без своєї сестрички, і куди вона без нього?
— Шуруй спати, — говорить Надія, коли їхні обійми роз’єднуються. — Гарних снів.
— І тобі, — киває Шотер. — Добраніч.
У кімнаті Ейджі вже вимкнув світло, тож Шотер наосліп знаходить свою довгасту подушку і влягається. Розмова з сестрою значно поліпшила його настрій. Треба виспатися, бо зранку на нього чекає важлива місія і навіть не одна.
***
Шотер бачить Юе Луна ще здалеку і одразу розуміє, що якби той не захотів бути поміченим, цього б не сталося. Шотер дивується і навіть завмирає на довгу мить, адже, якщо бути чесним перед самим собою, він думав, що його запрошення буде проігнороване. Він просив Юе прийти одному, і дійсно нікого не бачить зараз поряд з ним, але не певен, що десь у провулку немає його охоронців.
Довге волосся Юе зібране у тугий низький хвіст, перетягнуте широкою стрічкою насиченого зеленого кольору і поблискує у тонкій смужці сонця. Його промінчики пробиваються крізь напіврозвалений піддашок покинутого будинку, під яким Юе завмер, мов чиясь тінь. Одягнений в один із сотень своїх ханьфу, напевно, в найнепомітніший з них — темного сірого кольору з дрібним, але вишуканим візерунком. Як завжди блищить стерильною ідеальністю.
Шотер підходить знаючи, що Юе теж помітив його ще задовго до того, як він опинився у полі зору.
— Лі Юе Лун, — Шотер спокійним, ледь привітним тоном дає про себе знати. — Привіт. Дякую, що прийшов.
Юе кидає на нього лінивий погляд, прикидаючи щось у голові, і говорить:
— Ніколи не додавай «Лі» до мого імені.
Шотер дивується, та лише на мить. З того часу, як він зібрав якомога більше інформації про клан Лі та самого Юе Луна зокрема, він знає причину такого бажання. Знає, наскільки сильна ненависть Юе до свого клану та прізвища.
— Матиму на увазі, — киває Шотер.
Він не встигає сказати щось іще, тому що Юе раптово робить різкий випад, маючи за мету вдарити Шотера прямісінько у живіт. Шотер спритно відстрибує, і в його очі одразу б’є відблиск від кинджала в руці суперника.
— Що ти?..
Юе робить ще одну спробу, Шотер пірнає під його руку і в пів сили б’є ліктем у місце, де має бути його лопатка, з бажанням відштовхнути від себе якнайдалі. Та Юе виявляється надто швидким і легко ухиляється. Схоже, легкої розмови не вийде.
Вони починають вовтузитися у вузькому провулку, Шотер не може дістати хитрого в’юнкого Юе, а той, у свою чергу, не робить жодного успішного нападу, але продовжує бити у якісь одному йому відомі точки. Хвилини через дві Шотер розуміє, що відбивати ці удари якось аж занадто легко.
Він нарешті вдало зупиняє руку Юе, і кинджал опиняється за сантиметр від його ребер. Тепер він точно розуміє, що якби Юе справді хотів, він би поранив його. Несерйозно, Шотер би встиг відсахнутися, але поранив би. Він просто нахабно грається з ним.
І ця гра вже через кілька випадів набридає Шотеру. Він відстрибує від чергового удару і блискавично хапає Юе за зап’ястя. Стискає сильно, так, що той коротко шипить від болю і впускає з руки кинджал. Шотер штовхає Юе до стіни і притискає до неї сильними руками, приклавши ніж до його шиї.
— Тобі справді настільки нудно? — з мимовільною злістю у голосі голосно питає Шотер. — Ти відповів на запрошення, щоб просто потовктися?
— А якщо й так? — зі слабкою холодною посмішкою говорить Юе. — Ти мене переміг, чого хочеш?
— Облиш, ти зараз можеш вирватися за кілька секунд, — Шотер чесно не применшує можливості Юе і закочує очі. — Ти вислухаєш мене чи ні?
Юе зле дивиться йому в очі своїм моторошним чорним поглядом. Здається, він міг би відкусити Шотерові вухо, якби став ще на часточку злішим, але через мить він коротко зітхає й розслабляється.
— Так.
Шотер відпускає його. Юе відходить на крок, відвертається і починає потирати своє пошкоджене зап’ястя. У його очах проблискує відверта неприязнь. Невже це той самий Юе Лун, що колись витяг Шотера з лап смерті?
— Боляче, — ображено кидає він через плече, та ще й таким тоном, наче вони щойно просто посварилися через якусь дрібницю, а не провели дуель на ножах.
Шотер здивовано здіймає брови, загубивши всі слова з голови, і ховає свій ніж у внутрішню кишеню жилетки. Ворожий настрій Юе Луна зник так само раптово, як і з’явився.
— Кажи, що хотів! — шипить він, коли павза затягується. — Я прийшов, бо мені було нудно, тож не витрачай мій час дарма.
Бреше. Не було йому нудно. Йому стало цікаво.
Напруження через цю зустріч потроху полишає Шотера, він бачить, що Юе дійсно зацікавлений, тож розслабляється і сідає на розвалений цегляний виступ біля стіни. Колись це міг бути балкон на першому поверсі, вхід в підвал абощо.
— Еш покидає Нью-Йорк, — починає він спокійним тоном. — Назавжди.
— Діно цього не допустить, — хитає головою Юе. - Еш надто цінний для нього. І він надто багато знає, щоб вибратися звідси живим.
— У нас є план, — заперечує Шотер. — Надійний план. Я теж їду. Ми розпускаємо банди і більше ніколи не повернемося.
Юе мовчить деякий час, а потім розгублено повертається обличчям до Шотера.
— І що з того? Чому ти кажеш це мені?
— Їдьмо з нами.
— Що? — Юе хмуриться і видає це слово таким тоном, наче Шотер точно і цілковито здурів.
— Їдьмо з нами, — чітко повторює Шотер. — Я знаю, в якому ти становищі і чому так ненавидиш клан Лі. Я знаю, що ти зробив з Хуа Луном і що плануєш робити далі. Приблизно, але знаю, що це або все, або нічого. Але ти можеш звільнитися від цього і поїхати з нами.
Юе дивиться на нього, як на божевільного, підозріло мружиться, а потім перепитує:
— Чекай, ти пропонуєш мені втекти від клану Лі і поїхати з Нью-Йорка? Разом з вами? Це якийсь тупий жарт?
— Так, ти мене викрив. Я позвав тебе сюди, щоб пожартувати, — саркастично-роздратовано промовляє Шотер. — Я серйозно, Юе. Повір мені.
Юе кидає в нього гострий крижаний погляд темних очей, від якого на секунду мороз дере по спині, і Шотер шкодує, що промовив останні слова.
— Ні, дякую, — на межі істеричного сміху говорить Юе. — Я повинен закінчити те, що почав. Не знаю, звідки ти про це дізнався, але я вже роблю те, що повинен.
Шотер важко зітхає. Він очікував почути це.
— Єдине, чого я не можу зрозуміти… — задумливо тягне Шотер, уважно спостерігаючи за реакцією Юе. — Як? Як ти збираєшся це провернути? Ти не зможеш отруїти так усіх, тобі потрібні могутні союзники.
Погляд Юе стає гострішим за лезо, він відводить погляд, і на секунду в ньому проскакує щось несамовите. Щось страшне і ризиковане, криваве. Шотер хапає зачіпку і ледве не здригається усім тілом.
— Тільки не кажи, що збираєшся укладати угоди з тими покидьками. З такими ж, як твої брати. З такими, як Діно, — він бачить, як обличчя Юе ніби німіє від цих слів, а він сам наче ніяк не може вирішити, слухати йому далі чи просто втекти, кинувши щось разюче на прощання. Це викликає у Шотера більше, ніж здивування. Виходить, його випадкова здогадка виявилася правдою. — О боже, Юе, тільки не він. Така помста нічого не змінить. Вона не змінить того, що з тобою відбулося, ти лише станеш таким, як вони. Ти хочеш знищити клан Лі, так? Але ж ти прекрасно розумієш, що це важка кривава дорога в один кінець. На це ти хочеш витратити своє життя? Хочеш стати їх кармою і померти слідом?
— Ти вгадав, вітаю! — Юе Лун реагує тихо, але напрочуд їдко. Шотер впевнений, якби він вмів, то плювався б отрутою. — І довго ти копирсався в моїх…
— Юе! — Шотер грубо перебиває його, голосно й серйозно, і він смикається від несподіванки, кинувши в Шотера розгублений погляд. — Ти. Можеш. Піти. З нами, — він чітко відрізає інтонацією кожне слово. — Наш план вже в дії, Еша та Ейджі вже немає в місті. Коли Діно щось запідозрить, ми вже будемо далеко звідси. Я і решта їдемо завтра. І я пропоную тобі поїхати з нами.
Скільки б вони не говорили про помсту і методи, це ні до чого не приведе, Шотер це розуміє. Він запросив Юе зустрітися не для цього. Він прийшов сказати те, що вже сказав, просто поставити перед фактом, що в нього тепер є вибір. У довгих розмовах тут немає сенсу.
Якщо спочатку Юе дивився на Шотера так, наче не вірив жодному його слову, то тепер його погляд змінився. Злість і недовіра майже покинули його, натомість же там з’явилася така незвична для нього невпевненість. Такий його погляд могли побачити далеко не всі.
Юе Лун німує довгі секунди, перш ніж знову заговорити.
— Я таврований, — на межі чутності промовляє він, дивлячись кудись перед собою. — Ти про це добре знаєш.
— Можливо, твоє тіло тавроване, — киває Шотер, ненароком кинувши погляд на татуювання дракона на шиї Юе Луна. — Але не свідомість і душа.
— У мене немає душі! — скрикує, наче випльовує ці слова Юе. — Ти сам так казав.
По шкірі Шотера знову проходиться хвиля мурашок від цієї раптової істерики і болю, що чути у голосі Юе. Він каже, що не має душі, але має на увазі зовсім інше.
У нього її відібрали.
Так, може, Шотер дійсно вважав Юе бездушним. Ненавидів. Але це було до… до всього. До того, як Юе врятував його від смерті. До того, як Шотер дізнався страшну частину його історії і наміри щодо клану Лі. До того, як побачив у ньому не підступного й небезпечного ворога, а налякану й ображену дитину, яка не хоче жити, бо ненавидить своє життя, і вважає, що чинить праведну помсту. Світ відібрав у нього світло, тепер він занурить світ у темряву.
— У тебе є вибір, — втомлено говорить Шотер. — Справжній вибір. І тільки тобі вибирати. Я просто пропоную тобі ще один варіант. Я не маю якогось підступного плану, віриш ти в це чи ні.
Юе змінюється в обличчі і в останній раз кидає недовірливий погляд на Вонґа. Потім якось рвано зітхає і обіймає себе руками за плечі.
— Та немає в мене вибору. Вони мені не дозволять, Шотере, — він вперше за всю розмову звертається до нього на ім’я. — Я належу до клану Лі — це вирок. Про це не забудуть. Я можу лише переінакшити все на свою користь.
— Це не вирок, — не погоджується Шотер і гаряче продовжує, побачивши у відчайдушному тоні Юе зелене світло: — Ми допоможемо. Немає нічого, що б ми не могли вирішити. До того ж всі ті сили, які ти витрачаєш на помсту, ти міг би кинути на своє звільнення, — він бачить, що Юе вагається, що нарешті хоча б розглядає його пропозицію як варіант. — Все, що хотів, я сказав, Юе. Вибір за тобою.
— Що ж ти робитимеш, якщо я погоджуся? Ти мені не довіряєш. Твої люди тим паче.
— Не довіряю, — чесно відповідає Шотер і знизує плечима. — Але для цієї проблеми в мене теж є рішення. Думай, Юе Луне. У тебе є час до вечора. Увечері в Чайна-тауні я розпускаю банду. Приходь, якщо захочеш доєднатися і покинути це кляте місто.
Шотер думає піднятися і покинути провулок, сказавши про місце зустрічі наостанок, але Юе не відпускає його так просто.
— Навіщо це тобі? — питає він. — Я… я не розумію. Невже все через те, що я врятував тебе від рибки-бананки? Так от, забудь про це, мені не потрібні боржники. Ти знаєш, що для мене це просто…
— Ігри, — завершує за нього Шотер, сумно всміхнувшись. — Я знаю. Були ігри, а тепер не до них, правда? — він дивиться Юе Луну в очі, але той відводить погляд. — Ти ж не хочеш цього знову. Я просто… Гаразд, я скажу чесно. Я дивлюсь на Еша і на тебе і розумію, що ви схожі. Напевно, ти теж думав про це. У вас обох відібрали вибір. Але Еш завжди знає, чого хоче, і шукає лазівки.
— А я, по-твоєму, не знаю? — з викликом перепитує Юе.
— Не знаєш, — Шотер не перестає дивитися на Юе і навіть по-доброму слабко всміхається. — Не бреши хоча б собі. Ви схожі, але ж не однакові, і тому пішли різними шляхами. Та в Еша завжди були ті, хто підставить плече, а потім з’явився Ейджі. А в тебе нікого.
— Навіщо ти це кажеш? — обурено шипить Юе і в його голос знову на секунду прокрадається злість. — Намагаєшся зробити мені боляче?
— Ні в якому разі, — хитає головою Шотер. — Інакше навіщо мені вмовляти тебе? Я хочу дати тобі шанс.
— Мені не потрібна нічия допомога.
— Але я пропоную її тобі. Ми з Ешем всіма силами намагаємося покінчити з таким життя, і я впевнений, ти теж хочеш, — Шотер зітхає. — Ми йдемо по колу, я більше не маю, чого тобі сказати. Дев’ята вечора, Юе. І знай, що я чекатиму на тебе.
Шотер нарешті підводиться і, кинувши погляд на Юе, від спокою і холоднокровності якого не залишилося й сліду, розвертається і йде.
— Еш знає про це? — чує він питання у спину. — Знає, що ти видаєш ваш план тому, хто може поставити його під загрозу?
— Ти цього не зробиш, — не розвертаючись до нього обличчям, впевнено каже Шотер. — Ми збираємося на покинутому ринку.
Шотер покидає вулицю, залишивши Юе наодинці зі своєю пропозицією і його думками. І він зовсім невпевнений у тому, що той вирішить. Це буде повністю його рішення.
Але Шотер не може не зізнатися хоча б самому собі, що хотів би, щоб Юе почув його, забув про помсту клану і доєднався до їх непростої місії. Він заслуговує на шанс. Усі вони заслуговують.