Розділ 2 Супутники

Якщо колись Шотер виявляв бажання помилуватися заходом сонця, він йшов сюди ─ до одного з провулків покинутого ринку, у місце біля головного виходу. Саме тут можна було застрибнути на одну з низеньких яток, де колись, можливо, продавали солодощі або приправи, звідти ─ на дах вищої будівлі, ну а з неї за допомогою вправного точного стрибка опинитися на широкому даху одного з найбільших павільйонів. Звідти відкривався дивовижний вид на вулиці Чайна-тауна, і з такого ракурсу вони не здавалися такими вже брудними і багатолюдними. Шотер любив ці вулиці. Колись він справді прогулювався ними і відчував щось, окрім постійної небезпеки. Та це відчуття давно зникло і навряд чи колись повернеться. Це й не потрібно. Якщо все складеться так, як заплановано, Шотер і сам більше ніколи не стоятиме тут.

 

Але саме захід сонця найчастіше кликав його на той дах. Звідти він мав якийсь особливий вигляд, а сонце малювало самобутні тіні на будинках. Це не можна пояснити комусь, хто тут ніколи не був, це щось своє, можливо, навіть особисте.
Шотер застрибує на ятку, перевіряє, чи стоїть рівно на ногах і робить ще стрибок, щоб опинитися на даху павільйону. Він був тут сотні разів, і кожен раз вулиці, небо і сонце на ньому виглядали по-іншому. Сьогодні було особливе «по-іншому», тому що він прийшов сюди останній раз.

 

Хвилин десять тому його хлопці швидко розбіглися, повернувши покинутому ринку звичну йому порожнечу і тишу. Шотер зробив офіційну заяву про те, що китайської банди більше не існує. Ніяких зайвих запитань, ніяких зволікань ─ всі готувалися до цього, всі знали, що повинні робити. Сін уточнив час зустрічі на завтра, побажав удачі й пішов готуватися.

 

Шотер завмирає на даху, дивиться на хрест на верхівці храму у кінці вулиці, що у світлі вечірнього сонця здається повністю чорним. Шотер міг би подумати, що прощається з містом, прощається з домом. Але бажання казати «прощавай» не виникає. Дім ─ це місце, де тебе чекають, так кажуть? А всі, хто його чекають, покидають це місто разом з ним.

 

Шотер спускається з даху і сідає на ґанок павільйону. Він чекає.

 

Юе Лун має прийти. Хоча б для того, щоб відмовити. Після дев’ятої минуло всього п’ятнадцять хвилин, він почекає ще трохи.

 

Шотер помічає його через деякий час у тіні будинку. Юе стоїть там, майже невидимий для неозброєного ока. Майже як привид.

 

— Ти прийшов, ─ говорить Шотер, повідомляючи про те, що побачив його.

 

— Так.

 

Юе Лун виходить з тіні, перетворюючись з привида на живу людину. Робить крок уперед і завмирає.

 

Чомусь Шотер думає, що він справді прийшов відмовити.

 

— Ми їдемо завтра вранці й більше в Нью-Йорк не повернемося, тож… ─ він замовкає, бо йому вже нічого говорити. Він не хоче вмовляти, не хоче тиснути, він вже все йому сказав. Рішення належить лише Юе.

 

А той стоїть і німує ці довгі секунди, повільно складає руки на грудях, немов навмисно витримуючи павзу, наче сам ще не знає, що відповість.

 

— Я хочу спробувати.

 

Слова звучать хоч і тихо, але твердо. Видно, Юе дійсно довго і наполегливо думав, і Шотер приємно здивований його рішенням. А тому мимоволі всміхається.

 

— Радий це чути. Шоста ранку, біля мого ресторану, ─ Шотер кидає уважний погляд на Юе і розуміє, що сховатися серед натовпу буде важко, якщо той виглядатиме так, як виглядає зазвичай. ─ Тільки вдягнися якось… звичайно. Збирай тільки те, що потрібно найбільше. Їхати довго.

 

Юе киває. Можливо, це очевидні речі, але Шотер невпевнений, що вони очевидні для Юе.

 

─ Ти справді не боїшся, що я можу вас зрадити? ─ Юе Лун мружиться від променів сонця, що падають на його обличчя через продірявлений хтозна-чим дерев’яний піддашок павільйону, перед яким він стоїть.

 

Шотера раптово накриває хвиля дежавю, яка так само раптово й зникає. Він і сам ставив собі це питання і поки не зміг дати точну відповідь.

 

─ Мені складно відповісти, ─ чесно говорить він. ─ Раніше я б навіть не подумав кликати тебе з нами. Але після всього… я не довіряю тобі трішки менше. До того ж навряд чи хтось з клану Лі зараз змусить тебе шантажувати мене знову.

 

По обличчю Юе пробігає тінь розгубленості. Може, від того, що це було сказано без краплі злості чи презирства, просто з сумною усмішкою і дещицею болю у голосі. Може, від чогось іншого.

 

─ Я постараюся зробити все, щоб моє зникнення якомога довше залишалося непоміченим, ─ говорить Юе Лун, стримано кивнувши.

 

Наче робот якийсь, їй-богу. Шотер пам’ятає його більш емоційним. Чи ця скутість викликана незвичними для нього обставинами, де він не знає, як поводитися? Таке припущення здається зрозумілим, не кожен же день тобі пропонують поїхати за сотні кілометрів від сім’ї, яку ти ненавидиш усім серцем.

 

─ Гаразд, ─ киває у відповідь Шотер. ─ Ти це вмієш.

 

***

 

Шотер сонно мружиться і підіймає окуляри на голову, щоб потерти очі, які так і намагаються заплющитися. Він одним ковтком допиває свою надто солодку каву, знову опускає окуляри на ніс, пірнає головою в салон машини, щоб дістати звідти телефон, і перевіряє час. До шостої залишилося десять хвилин. Вони зібралися доволі швидко.

 

Надія вже сидить на задньому сидінні позашляховика, граючись у якусь стрілянину в телефоні. Шотер вмовив її пустити його за кермо першим, тож зараз він ще раз окидає захопливим поглядом салон авто, відмічає блиск центральної консолі й широко позіхає. Попри те, що ліг рано, все одно не виспався.

 

Сін складає свої сумки у багажник, залишаючи трохи вільного місця на прохання Шотера, прикриває кришку і давить у собі бажання позіхнути.

 

— І все ж таки, кого ми чекаємо? Ти так і не сказав, — говорить він.

 

Шотер опускає очі на свої кросівки, ледь чутно зітхає і переводить погляд на Сіна. Все одно скоро дізнаються.

 

— Юе Луна.

 

Сін закочує очі.

 

— Дуже смішно.

 

— Це не жарт.

 

— Що? — Сін хмуриться і впирає руки в боки. — Ти зараз серйозно? Його?

 

Периферійним зором Шотер ловить на собі здивований погляд Надії через вікно машини, але вона нічого не каже.

 

— Так, — відповідає Шотер. — Якщо пам’ятаєш, його життя теж не малинове варення. Він, як і ми, хоче звалити звідси і теж має право на шанс.

 

— Шанс усіх нас підставити? — скептично перепитує Сін.

 

— Йому це ні до чого, — твердо вимовляє Шотер. — Юе їде з нами, Сіне. І крапка.

 

Сін невдоволено і шумно видихає, потерши рукою потилицю. Очі його округлені від здивування і нерозуміння ситуації. Приблизно таку реакцію Шотер і очікував.

 

— Надіє, а ти що думаєш? Чи лише я про це не знав?

 

Надія кидає погляд на Сіна, обдумуючи його запитання, а потім піднімає очі на брата. Вони мовчки дивляться одне на одного кілька секунд, і Шотер з полегшенням розуміє, що не помічає в її погляді осуду.

 

— Ні, я теж про це не знала, — відповідає вона і вертається до своєї гри в телефоні. — Але це рішення Шотера. Я довіряю йому.

 

Шотер вдячно киває і опирається спиною на машину, кинувши погляд на Сіна, що зараз швидко й наполегливо думає.

 

— Розслабся, малеча. Усе буде добре.

 

— Угу, — не дуже повіривши в його слова, бурмоче Сін.

 

Їх новий супутник з’являється з-за рогу через кілька хвилин. Юе Лун вдягнений у легкі короткі чорні штани і звичайну сорочку болотного кольору, волосся як зазвичай зав’язане у хвіст непримітною резинкою. Він несе з собою великий рюкзак і не менш велику сумку, помічає своїх попутників і прямує до них. Якби Шотер його не знав, справді подумав би, що він турист.

 

— Привіт, — першим вітається Шотер, випереджаючи ворожий погляд Сіна, спрямований на молодшого Лі. Той його, звісно ж, помічає, але повністю ігнорує.

 

— А ви підготувалися, — визнає Юе, окидаючи схвальним поглядом позашляховик.

 

— А я казав, — усміхається Шотер і вказує на зад авто. — Щось необхідне можеш взяти з собою, усе інше в багажник.

 

Сін проводжає Юе Луна уважним хмурим поглядом, на який той знову не звертає ніякої уваги. Знявши рюкзак, він дістає з нього невеличку дорожню сумку з довгою ручкою на плече і вішає її на себе. Далі і рюкзак, і товста сумка опиняються в багажнику, зайнявши там якраз те місце, яке вони залишили вільним, ні на сантиметр менше.

 

— Взагалі-то, ми не на курорт їдемо, — сухо помічає Сін. — Для чого тобі стільки… не знаю чого.

 

Юе нарешті визнає його присутність біля себе і кидає на нього лінивий холодний погляд.

 

— Усі мої речі у рюкзаку, а в цій сумці — гроші, — відповідає він, кивнувши на свій багаж. — Знімати з картки надалі я не зможу, бо мене знайдуть. А постійно ночувати в машині і їсти сміття на заправках я не збираюся.

 

Сін лише фиркає на це і знизує плечима, мовляв, а в принципі мені байдуже.

 

— Нехай сідає спереду, — абсолютно недоброзичливо кидає він, відходить від багажника і застрибує на заднє сидіння до Надії.

 

Шотер мимоволі всміхається. Хоч би це минуло скоріше, бо їхати в одній машині з тими, хто буде гризтися як кішка з собакою, йому аж ніяк не хочеться.

 

Шотер ловить погляд Юе Луна і киває на пасажирське сидіння спереду. Усівшись, Юе спрямовує погляд у вікно, а Шотер заводить двигун, з задоволенням слухаючи те, як муркоче нове авто. Востаннє він їздив на чомусь подібному дуже і дуже давно.

 

Вони виїжджають за ріг і прямують провулками до головної вулиці на виїзд з району. Їдуть спокійно хвилин двадцять, після чого Сін використовує павзу на червоному світлі світлофора і запитує:

 

— Еш знає про це?

 

Шотер подумки важко зітхає і кидає непомітний погляд на Юе. Той так і дивиться у вікно, вдавши, що його не торкнуло це питання. Ось тільки Шотер знає, що торкнуло, Юе сам запитував про це.

 

— Дізнається, — говорить Шотер, з натяком глянувши на Сіна через дзеркало заднього виду. — І віриш ти мені чи ні, він не буде проти.

 

Вони минають перехрестя і їдуть вулицею далі, але Шотер потилицею відчуває, що в салоні стає спекотно, а напруга шумить у вухах.

 

— Ти впевнений? — не вгамовується Су Лін. — Тобі нагадати…

 

— Сіне… — Шотер твердим зверненням перебиває його і одразу знаходить очима місце, де можна пригальмувати і зупинитися. — Зробимо перерву. Ходімо зі мною.

 

Сін з готовністю вистрибує з машини, Шотер виходить за ним, кинувши погляд на Надію у мовчазному проханні наглянути за Юе. Вона киває і втомлено відкидає голову на спинку сидіння.

 

— Ти теж ненавидиш мене?

 

Оскільки у машині, крім них двох, нікого не залишилося, Надії не доводиться думати, кому саме адресоване це тихе питання.

 

— Ні. Я тобі не довіряю, — чесно відповідає вона. — Але мій брат щось побачив у тобі. Я довірюся йому.

 

— Тобто ти не знаєш, чому він позвав мене з вами?

 

Надія задумується, і в неї є здогадки, але вона не хоче гадати. Шотер сам розповість, коли вважатиме за потрібне.

 

— Як його сестра, я знаю його з дитинства. Він завжди вважав, що кожен може зробити світ кращим. У Шотера велике серце, але життя навчило його думати холоднокровно. Я не знаю, чому він покликав тебе з нами, але якщо він це зробив, це було нелегке і добре обдумане рішення.

 

Юе мовчить деякий час, а потім просто киває у відповідь, знаючи, що Надія побачить це у дзеркалі. Він відвертається назад до вікна і знову пірнає у роздуми.

 

Шотер великими кроками йде у провулок, далі від перехожих, знаючи, що Сін йде точно за ним. Так, він розуміє його реакцію. Так, він розуміє, що малий має рацію і це ризиковано. Але він хотів би бачити більше стриманості від свого першого помічника і друга за сумісництвом, а ще трохи поваги до своїх рішень.

 

— Яка муха тебе вкусила? ─ питає він, щойно вони зупиняються у проміжку між двома невеличкими магазинами, сховані від чужих очей. ─ Ти можеш поводитися спокійніше? Я ледве вмовив його кинути свою помсту клану Лі й поїхати з нами!

 

— І нащо ти це зробив? ─ вибухає новим здивуванням Сін. ─ Він же справжня змія! Він зрадить нас з першої ж нагоди!

 

— Для чого йому це робити? ─ втомлено запитує Шотер. ─ Послухай, Сіне. Він зробив  одного зі своїх братів овочем і пішов би далі й далі, тому що ненавидить клан Лі. Ти знаєш, про що я. Вони вбили його матір, вони продавали його задля своїх цілей і змушували робити жахливі речі. Думаєш, він дуже хотів собі таке життя? Ти ж сам знаєш, у нашому світі люди не завжди роблять те, що справді хочуть робити. Ми на одній стороні, що б не було у минулому. І я нагадаю тобі — він врятував моє життя. Не задля своєї вигоди, а тому що вважав, що я не заслуговую на таку смерть. Він дав мені шанс, а я хочу дати шанс йому. Тому заспокойся, будь ласка, і будь ввічливим.

 

Сін мовчить, пережовуючи почуте, і Шотер розуміє, що він його справді слухав, справді шукав причину, чому Юе Лун зараз з ними.

 

— Повертаєш борг, значить?

 

Шотер опирається спиною на кам’яну стіну магазину і, втупившись очима в землю, відкидає від себе носком кросівки якийсь камінець.

 

— Ні. Можливо. Я не знаю.

 

Сін ховає руки в кишенях своїх джинсів і зітхає. 

 

— Гаразд. Вибач, я просто… хвилююся за тебе, ─ вже набагато спокійнішим тоном промовляє він. ─ За нас. Якщо щось піде не так, ні ми, ні Еш з Ейджі не доберемося до Японії.

 

— Я розумію, ─ тямуще киває Шотер. ─ Все буде добре. От побачиш.

 

─ Я радий твоєму оптимізму, ─ з сумнівною посмішкою говорить Сін. ─ Але не проси мене наглядати за ним.

 

─ Відколи ти став таким колючим? ─ всміхається Шотер, здивовано здійнявши брови.

 

─ Я не колючий, ─ Сін відвертається і закочує очі, ігноруючи погляд Шотера. ─ Ми вертаємося чи як?

 

Вони повертаються в машину, Сін мовчки сідає на місце і навіть не дивиться у сторону Юе Луна. Шотер виїжджає на дорогу і сподівається, що після цієї розмови атмосфера між Сіном і Юе зміниться хоча б на нейтральну.

 

***

 

Юе Лун розплющує очі і відчуває подих свіжого прохолодного повітря на своїй шкірі. Піднявши голову, він дивиться у напіввідчинене вікно і розуміє, що ще досі ніч, але вже, певно, ближче до світанку. Вони їдуть по пустому шосе, а отже, вже давно покинули Нью-Йорк. Юе засинав і прокидався кілька разів, йому зовсім неспокійно спалося. І це не дивно ─ багато годин сидіти у машині, роблячи короткі павзи на туалет і перекуси, спати під періодичний шум від вантажівок, що проїжджали повз, чи божевільних водіїв гучних мотоциклів, які пролітали по дорозі на швидкості світла. Усе це так незвично і незручно для Юе, що той тільки й робив, що намагався відмахнутися від швидкого потоку своїх думок чи розважити себе краєвидами за вікном, а вночі так і не зміг нормально поспати.

 

Шотер, Надія і Сін по черзі змінювали один одного за кермом, даючи іншим відпочити і поспати. Юе за кермо, звісно, ніхто не пускав. Коли за кермо сідав Сін, він без зайвих слів пересідав назад, щоб не провокувати конфліктів. Сін йому не подобався, він, очевидно, не подобався Сіну, але всі свої претензії Юе Лун тримав при собі. Його це дратувало, але зробити він нічого не міг. Та й не хотів, якщо чесно ─ він вирішив поїхати з ними, і як би не було важко у цій компанії, він хоче дійти до кінця. У нього було багато часу у цій машині, щоб подумати про це. Так, він остаточно вирішив, що завершить цю подорож разом з ними.

 

І якщо спершу він трохи скаржився на спеку чи тісноту, то зараз вже втомився від цього настільки, що змирився ─ така реальність, коли збираєшся проїхати кілька тисяч кілометрів у машині, тікаючи від свого життя. Це просто треба пережити.

 

Глянувши у дзеркало заднього виду, Юе Лун бачить Сіна і Шотера, що дрімають по різні боки один від одного. Сін зняв взуття і закинув ноги на сидіння, шумно сопить собі ж у плече. Коли спить, то не так вже й дратує.

 

Юе переводить сонний погляд на Надію за кермом і тихо запитує:

 

─ Де ми зараз?

 

─ На шляху до Гаррісберґу, ─ відповідає вона, кинувши в його сторону швидкий погляд. ─ Скоро будемо там і можна буде трохи перепочити. Чому не спиш?

 

─ Не виходить. Я засинаю і через деякий час знову прокидаюся. Спати тут до біса незручно.

 

─ Розумію. Але ти звикнеш.

 

Юе киває, зізнаючись, що хотів би звикнути. Він заплющує очі, сподіваючись доспати ці кілька годин до їх наступного пункту призначення.

 

 

Коли він прокидається, то знову бачить за кермом Шотера, а на вулиці ранок з його помірною спекою. Порожнє шосе змінилося на поодинокі будинки і густу лісову смугу. Сін все так само спить на задньому сидінні, і так солодко, що Юе встигає на секунду йому позаздрити. Поряд з ним Надія, теж дрімає, вкрившись тонкою ковдрою.

 

Юе Лун відчуває, як заклякла його шия, і мружиться від болю, коли намагається її розім’яти. Хрустить пальцями на ногах і позіхає.

 

─ Доброго ранку, ─ тихенько говорить Шотер, щоб не розбудити інших. ─ Поспав хоч трохи?

 

─ Трохи, ─ підтверджує Юе і крутить колінами, щоб хоч трішки повернути їм чутливість.

 

─ Каву будеш? ─ Шотер киває на підставку для напоїв, де стоїть блок з чотирьох порцій кави.

 

─ М? ─ Юе Лун сонно кліпає, намагаючись зрозуміти, що від нього хочуть.

 

─ Кава. Взяв у цілодобовому хвилин двадцять назад, має бути ще теплою.

 

Юе забирає один стаканчик в руки і охоплює долонями, відмічаючи, що вона навіть не тепла, а ще гаряча.

 

─ Коли ти… ─ починає говорити він, а потім робить ковток кави і з огидою прикриває очі. Раніше він би й не подумав пити якесь розчинне сміття типу такого, але зараз вибирати не доводиться. Він майже звик до цього смаку. ─ Коли ти дзвонитимеш Ешу?

 

— Скоро доїдемо до міста, треба купити трохи речей, ─ відповідає Шотер. ─ Увечері можна буде знайти мотель. Там і подзвоню.

 

Юе Лун киває.

 

─ Я б теж собі щось подивився, тому що це чи не єдиний «звичайний» одяг, який в мене є.

 

─ Гаразд. У центрі нам краще не показуватися, але на в’їзді має бути невеличкий торговий центр.

 

Решту дороги до міста вони їдуть мовчки. Коли Юе бачить у вікні знак з написом «Вас вітає Гаррісберґ», то полегшено видихає. Нарешті в нього буде можливість нормально випрямити ноги і трішки походити. Це багатогодинне сидіння віднімає у нього власне ж тіло.

 

Хвилин через десять Шотер будить решту, а ще через п’ять гальмує біля триповерхової будівлі у синьо-білих кольорах. Дві третини будівлі займає торговий центр і кафе на першому поверсі, решту ─ антикварний магазин з широкими вітринами.

 

— У нас максимум пів години, ─ говорить Шотер, паркуючи авто. ─ Зустрічаємось тут. І будьте на зв’язку.

 

Надія і Сін одразу вистрибують на вулицю; видно, їм теж хочеться якнайшвидше покинути салон машини хоча б на якийсь час. Юе Лун залишається на місці, провівши їх поглядом до входу в торговий центр і підозрюючи, що якби він зараз пішов туди сам, його б зупинили.

 

─ Ти мене самого не відпустиш, так? ─ озвучує він свої думки.

 

─ Тобі так неприємна моя компанія? ─ питає Шотер, слабко всміхаючись.

 

Питання звучить жартівливо, та й навряд чи Шотер зараз питав би таке серйозно, тож Юе просто закочує очі й виходить з машини слідом за ним.

 

Вони минають перший поверх ТЦ, ігноруючи мінімаркет і не звертаючи особливої уваги на манекени у яскравих купальниках та стелажі з модним взуттям у крамницях з одягом, і прямують одразу на другий, куди їх веде вивіска біля сходинок, обіцяючи великий асортимент, хорошу якість та «справедливі» ціни.

 

─ Тут усе так… компактно, ─ говорить Юе Лун, щойно вони заходять на другий поверх, що є суцільною торговою площею з густо розставленими стелажами з одягом і побутовими речами.

 

─ Це ти ще у секондах не був, ─ фиркає Шотер. ─ Ось там компактно, а тут ще розгулятись можна.

 

Юе кривить невдоволену мармизу, на що Шотер знизує плечима, мовляв, звикай, і киває кудись убік.

 

─ Ось там вже бачу щось цікаве. Хочу глянути щось із взуття, в першу чергу.

 

Він крокує у вказаний бік, і Юе нічого не залишається, окрім як піти за ним. Це місце йому не подобається. Хто взагалі так незручно розташовує стелажі й так недбало розкладає товар? Якби Юе володів цим місцем, то отримав би інфаркт, побачивши все це. І звільнив би усіх до бісової матері.

 

Шотер розглядає стелаж з чорно-білим взуття, на якому переважно розкладені кросівки і туфлі. Юе взуття непотрібне, тож він звертає увагу на вішаки з одягом, що знаходяться поруч.

 

Він переглядає кілька футболок і сорочок в одному з рядів і розуміє, що це безглуздо. Не знайти тут нічого нормального. Усе це якесь… не його. І це не тільки про одяг. Юе ніколи не був у таких маленьких торгових центрах, ніколи не був у Гаррісберзі, ніколи не ходив отак вибирати собі такий одяг, і Шотер поряд з ним тільки підкреслює усю цю ірраціональність, що Юе відчуває всередині. Його місце не тут і не поряд з цими людьми. Але ж він погодився на все це, щоб мати змогу вибрати. Шотер сказав, що він може вибрати. Більшість речей, що Юе Лун вважав своїми, він сам не вибирав.

 

─ Навряд чи я тут щось знайду, ─ говорить Юе, кинувши розглядати ряди з вішаками.

 

─ Чому? ─ Шотер відволікається від взуття і повертається до Юе. Він окидає уважним поглядом ряд з футболками, розглядає кілька варіантів під сумнівним поглядом Юе, які той одразу відкинув, а потім зупиняється на світлій футболці з довгим рукавом і однотонним малюнком. ─ Оця б тобі підійшла. І по розміру те, що треба.

 

Юе Лун скептично підіймає брову.

 

─ На ній пінгвін, Шотере.

 

─ Тобі не подобаються пінгвіни? ─ жартома питає Шотер, а потім бачить, що Юе починає дратуватися, а тому серйознішає. ─ Гаразд, подивись на це з іншої сторони. Вдягнути те, що ти б ніколи й нізащо не вдягнув ─ найкращий принцип маскування.

 

Юе дивиться на нього кілька секунд, а потім з важким видихом забирає футболку.

 

─ Я зрозумів.

 

─ От бачиш, не так вже й важко.

 

Шотер вертається до взуття і починає міряти кілька пар кросівок. Юе проходиться далі по інших рядах з футболками, сорочками, шортами і штанами і все ж знаходить щось, що за його критеріями має найменш жахливий вигляд. Обравши кросівки, Шотер йде з ним, шукаючи щось для себе.

 

Юе розуміє, що, вийшовши звідси, вони знову сядуть у позашляховик, і хтозна, коли у нього буде можливість залишитися з Шотером наодинці й спитати те, що його хвилює більше, ніж йому хотілося б.

 

— Що як ти помиляєшся? ─ питає він, поки не передумав, і розглядає дві майже однакові легкі сорочки у своїх руках. ─ І Еш скаже тобі залишити мене десь на дорозі?

 

Шотер здивовано завмирає, а потім продовжує розглядати одяг і відповідає:

 

— Він так не скаже. Тут я не помиляюся.

 

— А якщо все-таки скаже? — не відстає Юе, вдаючи, що питає це між ділом, а не серйозно за це хвилюється. — Хіба йому сподобається, що його найкращий друг покликав з собою його ворога, поставивши ваш план під загрозу?

 

─ А я зробив це? ─ зупинившись, серйозно питає Шотер, глянувши Юе прямо в очі. ─ Поставив наш план під загрозу, покликавши тебе з нами?

 

Юе теж зупиняється і витримує погляд Шотера. Він знає відповідь. Але Шотер ще на початку подорожі чесно сказав, що не вірить йому.

 

─ Який сенс відповідати? Ти мені не довіряєш.

 

─ Але я хотів би спробувати, — без краплі сарказму промовляє Шотер. — То що? Даси мені відповідь?

 

Юе розглядає сіру майку з приємної легкої тканини, з малюнком гітари і логотипом якогось рок-гурту і думає. Перекладає майку до речей, які буде брати, і відповідає:

 

— Ти покликав мене, я це обдумав і вирішив поїхати. І все. Я не маю наміру зірвати ваш план. І не думав про це.

 

─ Ось і я так подумав, — киває Шотер. — Послухай. Еш знає, хто врятував мене. А ще він навряд чи забув, хто допоміг врятуватися йому і Ейджі.

 

— А ще він знає, що в мене тоді були свої плани, — нагадує Юе.

 

— Так. Але це нічого не змінює. Еш не довіряє тобі, остерігається тебе, це правда. Вважає тебе своїм ворогом? Це в минулому.

 

Юе мовчить, тож Шотер вертається до строкатої сорочки, від розглядання якої відволікся.

 

Юе кидає на неї швидкий погляд.

 

─ Ця тобі не личитиме.

 

─ А ти в нас модний дизайнер? — з саркастичною посмішкою говорить Шотер.

 

─ У мене є смак, — стенає плечима Юе.

 

─ Нечема, — Шотер закочує очі й забирає сорочку собі. — А в мене є воля носити те, що я хочу.

 

─ Ось ця, — Юе киває на вішак перед собою, — сидітиме на тобі краще.

 

— Хочеш, щоб я приміряв? — питає Шотер і знову всміхається.

 

— Та мені все одно.

 

— Не схоже, ти ж для чогось це сказав, — не відстає Шотер, усмішка на обличчі якого лише ширшає. — Нумо, визнай це.

 

Юе припиняє копирсатися в одязі, підіймає голову до стелі, заплющивши очі, й важко демонстративно видихає.

 

— Що ти робиш?

 

— Прошу у долі більше терпіння, щоб звершити цю подорож і нікого не вбити, — говорить Юе, закінчує свою молитву металевій стелі магазину і кидає на Шотера невдоволений погляд. — Так, я хочу, щоб ти її приміряв.

 

— Отак би одразу, — Шотер знімає вішак з сорочкою, на яку раніше вказав Юе. — Просто питання: чи існують речі, які тебе не дратують?

 

— Тиша і спокій, — не задумуючись, відповідає Юе.

 

— А у спілкуванні з людьми?

 

Юе довго не відповідає, перейшовши на інший ряд з одягом, а потім тихо промовляє:

 

— Я не знаю.

 

─ Ну, тепер у тебе є досвід шопінгу зі мною, ─ Шотер шукає щось серед вибраних собі речей, знаходить синю футболку і прикладає до себе. ─ Хіба не весело? Що скажеш?

 

─ Серйозно? ─ Юе дивиться на пінгвіна на синій футболці, точнісінькій копії тієї, яку Шотер всучив йому, лишень більшого розміру і іншого кольору, і розуміє, що скоро вибухне. ─ Я в примірочну, ─ крізь зуби промовляє він і разом з вибраними речами крокує у кінець магазину.

 

На щастя, одна кабінка виявляється вільною, тож Юе швиденько пірнає туди, закривши за собою важку завісу. Він звільняє руки від речей, сідає на тумбу біля дзеркала і глибоко вдихає.

 

Чому Шотер поводиться так, наче… нічого не сталося? Чому він поводить себе так легко, жартує і сміється, наче вони хороші знайомі, хоча насправді були ворогами? Вони ж один для одного просто ніхто. Нічого більшого за супутників. Хіба ця поїздка не повинна бути просто мовчазним співіснуванням в одній машині, поки все не закінчиться? Хіба що…

 

Хіба що так уявляв лише Юе.

 

Він підводиться і починає міряти одяг. Міряє кілька шортів, футболок і сорочок. Більшість з того, що він знайшов, підходить йому по розміру і на тому можна закінчити. Які саме помилки в його житті призвели до того, що зараз він має вдягати таке? І ця клята футболка з пінгвіном. Сидить на ньому, наче для нього ж і була пошита. Чорт із нею. Колись, можливо, у нього буде настільки божевільний настрій, щоб вдягнути її.

 

Юе закінчує з приміркою і виходить з кабінки, міняючись з Шотером. Той витрачає на все значно менше часу, таке відчуття, що він просто бере те, що підходить по розміру, і перекидає через стінку кабінки до тих речей, які буде брати. Але все ж там опиняються не всі речі з тієї купи, яку він собі нагріб. Тієї жахливої строкатої сорочки Юе з якоюсь потаємною секундною втіхою там не помічає.

 

─ Юе, дивись, ─ в якийсь момент голосно говорить Шотер і виходить з примірочної у нових джинсах і сорочці, яку порадив Юе. ─ Ти мав рацію, вона класна!

 

─ Я знаю, ─ сухо кидає Юе. ─ Ти закінчив?

 

─ Так, вже йду.

 

Шотер перевдягається у свої старі речі, і вони з Юе йдуть на касу. Чекають кілька хвилин своєї черги і розплачуються.

 

─ Якщо одразу потрібно перевдягтися, на виході є спеціальна кабінка, ─ говорить касир. ─ Гарного дня.

 

Звісно ж, вони перевдягаються. Шотер говорить поспішити, тому що їх пів години скоро закінчуються. Сам він не витрачає на переодягання і двох хвилин і виходить з кімнати в нових джинсах і чорній майці. Поки вони спускаються на перший поверх, Юе помічає на вигляд важкий кулон на ланцюжку на шиї Шотера з якимось надписом. І він не звернув би на нього уваги, якби розумів, що там написано.

 

— Що це? ─ так і не переборовши свою цікавість, питає він, кивнувши на кулон. ─ Схоже на китайську, але мені незнайомі ці ієрогліфи.

 

— А, це? ─ Шотер на секунду опускає погляд на свою прикрасу. ─ Це дуже древні китайські символи, як руни у скандинавських народів.

 

Юе задумується, наскільки ж вони древні, якщо він бачить їх вперше.

 

— А що означає?

 

— Символ сонця. Особистість, індивідуальність та співчуття. Це образ людини, не як однієї з мільярдів, а як живої неповторної істоти. Промінь світла серед темряви.

 

— Родинна реліквія?

 

— А тебе це справді зацікавило, якщо ти раптом став таким балакучим, ─ всміхається Шотер, на що Юе лише фиркає. ─ Так, родинна реліквія, але надто стара, мої предки не передавали її своїм дітям вже багато десятиліть.

 

— І як вона опинилася в тебе?

 

— Я знайшов її серед старих родинних речей та й там і залишив. А почав носити коли… ─ Шотер кидає на Юе швидкий погляд і зупиняється. Вони якраз дійшли до виходу. ─ Коли мені вперше довелося вбити людину.

 

Шотер штовхає двері від себе й виходить на вулицю, Юе мовчки крокує за ним. Він розуміє, що тему закрито, оскільки Шотер просто йде вперед, навіть не перевіривши, чи йде він за ним. Біля позашляховика вже крутяться Сін з Надією, тож Шотер і Юе йдуть до них.

 

Всівшись на своє місце, Юе готується знову терпіти довгу дорогу у сидячому положенні, але на цей раз навіть не скаржиться, мовчить.

 

─ Доїдемо до мотелю в кінці міста, там і залишимось на ніч, ─ говорить Шотер для всіх, наче прочитавши його думки. ─ Думаю, всі вже хочуть відпочити.

 

Юе це трішки заспокоює. І звичайний спокійний тон Шотера теж. Чомусь Юе шкодує, що взагалі запитав про кулон. Ця коротенька історія щось зачепила у ньому, і він настільки не хоче цього визнавати, що знову починає дратуватися.

 

Перевівши погляд у вікно, Юе прислуховується до якоїсь монотонної мелодії, що лунає з радіо, і змушує себе дихати глибоко. Це просто треба пережити.