Океан

 

Зранку до Юнґі зателефонували з ріелторської контори. Квартирантів виселено, наступного дня він зможе змінити пароль на дверях. 

Пак з відчуттям дежавю спостерігав, як Юнґі виходив за двері. В очах знову провина, рухи невпевнені, зайве слово сказати боявся. 

–Дякую, що прийняв нас. Пробач за незручність. 

–Не маєш за що вибачатися. Ти б зробив так само, якби я попрохав. 

Минув тиждень. Чіміну вже й здавалося, що ніякого Юнґі і ніякої Лілі не було. Наче химери з минулого, які його полишили у спокої так само неочікувано, як і з’явилися, забувши по собі маленьку шпильку-бантик, що так і залишилася лежати біля раковини у ванній. 

Він знову жив спокійним життям одинака. Аж поки Пак не помітив, що одна з рибок у акваріумі дивно себе поводила.

–Юнґі…– схлипнув у трубку Пак. 

–Що сталося?– одразу запитав чоловік, підвівшись. 

–Авґустус помер,– заголосив Чімін.

–Хто помер?

У відповідь Мін чув лише тяжке дихання. 

Від хвилювання він не одразу згадав, що йшлося про імператорську рибу-ангела, яку Юнґі подарував Паку на першу річницю, вісім років тому. Чімін із гордістю називав Авґустуса їх першим синочком. Міна і самого пробрав жаль до тієї нещасної рибини. 

–Серденько, не плач. Я куплю тобі точнісінько такого ж,– раптом видав Юнґі, і лиш закінчивши речення його наздогнало усвідомлення, як звернувся до колишнього. 

–То буде вже не Ґусті,– не погодився на пропозицію чоловік по ту сторону лінії. 

–Ти його поховав?

–Ще ні. 

–Хочеш відпустимо його тіло в море?.

Чімін роздумував десь хвилину. 

–Хочу.

 

Під дверима квартири Пака Юнґі і Лілі з’явилися десь за годину у чорному одязі і з повною льоду сумкою-холодильником. Дівчинка лиш частково розуміла, що трапилося. Татко пояснив, що Авґустус був домашнім улюбленцем дядечка, і Чіміну було від його смерті журно. 

На здивування Юнґі, на чоловікові були велитенська жовта футболка, що поглинала його тіло, і старі піжамні штани. 

–Куди ви так вирядилися?– запитав Чімін, беручи Лілі на руки. 

Мін був уже й сам не впевнений. 

–На похорони Авґустуса. 

Чімін кивнув. 

–Я буду так. 

–Одягни ще щось зверху, надворі холодно. 

–Мені нормально. 

–А де…? 

–У спальні, на столі. 

Юнґі зайшов у, як і завжди темну, спальню. У цій кімнаті ніч панувала перманентно. 

«Ангел» лежав у мисочці з льодом. Юнґі обережно перемістив тушку в сумку, висипавши його із ємності, й присипав свіжою стружкою. 

Для «похоронів» він спеціально винайняв срібний Хьондай із дитячим кріслом по розміру донці. 

Дорога до моря була церемоніально тихою. Чімін сидів позаду, тримаючи Лілі за маленьку руку, поки на кріслі поруч із водієм пристебнутим їхав Авґустус. 

 

–Татку, дядечко Чімін замерз. Він аж труситься.

–Бачу, квіточко.

Мін зняв із себе чорний бомбер і накинув куртку на плечі Чіміна, що у своїй тонкій футболці тулився ближче до дівчинки, сподіваючись, що вона його зігріє. 

–Мені не холодно. 

–Мг,– кивнув Юнґі. 

–А може він просто спав…– раптом прошелестів Чімін. 

–Я подарую тобі нового. 

–Не треба. Потім знову ховати доведеться.

–Як скажеш. 

–Шкода його. Ріс майже все життя без батька. 

Юнґі не було чого відповісти. Шкода. 

–Татку, я хочу спатки.

Лілі відпустила шию Чіміна і потягнулася руками до батька. 

–Зараз їхатимемо додому.

Мін забрав її у свої обійми і став повільно колихати доньку.

–Це лише рибка,– бовкнув Мін.

–Це був наш син,– наостанок промовив Чімін, підійняв порожню сумку і покрокував до автівки. 

Мін востаннє кинув погляд на синяву вечірнього неба, що його край кілька годин тому стерся і злився з океаном, і пішов за Чіміном. Чоловік встиг вмоститися на передньому сидінні, зручно закутавшись у куртку. Юнґі вклав доньку у її кріселко, пристебнув і вкрив покривалом, яке носив завжди із собою для таких випадків. 

Він тихо сів у машину й повернув ключем, заводячи її. 

–Коли ти водити навчився?

–Батьки Марі подарували їй на весілля авто, щоб частіше навідувалася до них. А вона відмовилась водити. Довелося…– пояснював Юнґі, виїзжаючи на порожню трасу. 

–Невже тобі було справді так погано з нею?

–Я не пам’ятаю. Все було якимсь однаково сірим. Знаєш, мені здається, вона мені щось у каву крапала, щоб я не розумів, що коїться. 

–Звучить кепсько. 

Мін погодився. 

–Можна дещо запитати?– через кілька хвилин Юнґі наважився порушити мовчанку. 

–Питай.

–Як у тебе йшли справи?

–Стабільно нудно. Зараз працюю менеджером в ІТ компанії. Та й усе. З друзів тільки рибки.

–Як батьки?

–Прохали, щоб я привіз до них вас з Лілі. Хочуть на власні очі побачити це диво. Погоджуватися на запрошення? 

–Ти хочеш, щоб я приїхав?

Пак відповів не одразу. 

–Хочу. 

–Коли? 

–Хоч завтра. 

–На скільки? 

–На дві ночі. 

–Добре. 

***

Подорож Лілі сподобалася. Вони їхали у новенькому вагоні потяга повз міста і села, ліси й озера. На полях люди збирали останній врожай. 

У домі батьків Пака було тепло, хоч будинок і старий. У каміні, добудованому з десяток років тому потріскували дрова. 

–Юнґі, де ти взяв таку дівчинку?– одразу поцікавилася пані Пак, щойно гості переступили поріг її домівки. 

Лілі, одягнута у синє пальтішко, червоний берет і такі ж червоні колготки, що виглядали з–під джинсового сарафану, прикувала увагу жінки до себе. 

–Колишня дружина мені народила,– усміхнувся Юнґі.

Чоловік присів біля доньки, щоб допомогти їй зняти вуличне взуття. 

–Лілі, це бабуся Мійон. Вона матір дядечка Чіміна. Ти ж знаєш слово бабуся корейською. Можеш її так називати. 

–Бабуся!– дівчинка обійняла ноги жіночки і потягнулась до неї на руки. 

–Ти ж мій ангелику! Так, бабуся!– Мійон приголубила дівчинку, мов рідну онуку, і й пішла показувати їй ігрову кімнату, оповідаючи якісь історії про будинок, хоч дівчинка й не розуміла жодного слова. 

Юнґі зі щирим здивуванням спостерігав, як його маленька француженка за дві щоки наминала біле кімчі, картопляники та крихітні котлетки з телятини, які приготувала на радощах названа новоспечена бабуся Лілі. 

–Юнґі, та вона справжнісінька кореянка,– приказувала Мійон, підсуваючи до дівчинки інші, менш гострі, страви. 

–Хосок-і й Намджун-і так смачно не їдять,– усміхнувся батько Чіміна.

Малися на увазі діти старшого сина сім’ї, Техьона. 

–Треба її користуватися паличками навчити ще,– докинув Мін з неприхованою гордістю. 

–Юнґі-я, привозь її сюди частіше. 

Мін кивнув, хоч знав, що обіцяти цього не міг. Це батьки Чіміна, який все ще його повноправно ненавидить. Вони мали більш лояльне ставлення через Лілі, хоч у період їх стосунків були цілком не проти мати Юнґі за зятя. 

 

Ближче до півночі у кімнату, виділену Юнґі та Лілі, заглянув Чімін. 

–Ти не спиш?– пошепки запитав Пак. 

–Не сплю,– так само тихо відповів Юнґі і повернувся до дверей. – Ти чогось хотів? 

–Поговори зі мною. У мене безсоння… Будь ласка.

Мін безшумно підвівся і, залишивши двері навстіж відчиненими, мовчки послідував за Паком. Той тримав шлях на його спальню. 

–Розкажи мені щось. 

–Хочеш казочки на ніч? Я знаю лише французькою. 

–Хай будуть французькою,–Пак зручніше вмостився під ковдрою.

Мін як і було, у піжамних шортах і топлес сів поруч, зпершись на м’яку спинку ліжка. 

–Колись, за часів царя Гороха,– театрально розпочав Юнґі, немов би справді зібрався переповідати якусь історію з книжок, яких читав донечці. – Я любив тебе так сильно, що думав, що можу у тому почутті втопитися, настільки глибоким і безкраїм воно було. Але рятувальників я не потребував. Мені подобався той безкінечний океан. А потім я десь утратив розум. Мене вибило на невеликий острівець, де я безпамятний про любов до океану жив сім років. За той час від непролізних джунглів залишилась пуста земля. І океан, меж якого я і досі не бачив. І не бачу. Проте вода вже неспокійна, вона мутна і я боюся знову пірнути, бо не хочу обнадіювати себе спогадами про теплі хвилі, які мене днями й ночами колихали. Досі прагну сподіватися, що колись ти мені пробачиш, але я знаю, що цьому не бути. Ти мене ненавидиш, а я ненавиджу себе за те, що навчив тебе й цьому почуттю.

Мін опустив голову й помітив, що Пак вже солодко сопів. Юнґі сидів мовчки ще з пів години і нишком повернувся до кімнати, де спала донька. Він влігся поруч і намагався заснути, проте сон не находив ще годину, допоки Лілі не пригорнулась до Міна сама й не заспокоїла цим татуся. 

 

Він знову прокинувся у ліжку сам і вже з меншою тривогою підвівся, аби знайти свою ранню пташечку. Юнґі зазирнув у спальню Пака і знайшов Лілі, досипаючою поруч з Чіміном. Побоялась розбудити, мабуть. Нехай. Юнґі повернувся у спальню.

День буде довгим. 

Лілі подобалася її названа бабуся. Та щось справді цікаво розповідала своїм приємний, дзвінким голосом. А ще годувала її смачною кислувато-солодкавою капустою. 

По обіді вони пішли на пляж. Юнґі згадувалося власне нічне зізнання. Вода торкалася ніг Міна, поки той намагався побачити інший берег. Його не існувало. Просто не існувало. Материки це лише маленькі острівці посеред океану. 

 –Ти вчора розповідав щось про океан, так?– голос Чіміна, що поруч допомагав Лілі будувати замок із піску, витягнув Юнґі із думок. 

–Так, про океан,– погодився Мін. 

–І чим закінчилося, я заснув? 

–Почався шторм. 

–Люблю, коли штормить. 

Юнґі кивнув. 

–Послідкуй за нею, будь ласка. 

–Вода вже холодна. 

–Байдуже. 

Юнґі відплив подалі від берега і ліг на воду. Він стрибнув в океан. Вода крижана, проте йому було тепло і затишно. На душі спокій.  

 

–Татко все добре?– запитувала дівчинка у Пака вже втретє за п’ятнадцять хвилин. Той щоразу підіймався, дивився на маренго хвиль, намагаючись побачити серед синяви Юнґі, і ствердно хитав головою дитині, мовляв, так. 

–І як водичка?– запитав Пак, коли Юнґі ще після десяти хвилин повернувся до них. 

–Студена. 

Мін натягнув на себе бавовняні штани прямого крою, чорну футболку зі спущеними плечима і накинув на плечі плед Лілі, щоб зігрітися.  

–І нащо ти в неї ліз?

–Хотілося побути в глибокій воді.

Пак поглянув на нього і підвівся. Зі свого рюкзака він дістав невеликий рушник, який прихопив  із собою про всяк випадок, і почав ним обережно витирати волосся Юнґі.

–Що ти робиш?– спитав той. 

–Вітер холодний, простудишся. 

–Я можу сам.

–Ні. 

Пак і далі продовжував повільними рухами збирати воду з волосся. Згадувалося, як вони вперше удвох купались у теплому, мов купіль, вечірньому океані на заході сонця і він так само витирав волосся Юнґі, попри супротив. 

Мабуть, Чімін ніколи насправді не ненавидів чоловіка. Просто намагався завдати болю у відповідь за те, що Юнґі покинув його через тиск від батьків. Ще гірше стало, коли від спільних знайомих дізнався, що той попри заборону батьків, збирався одружитися з іноземкою на її Батьківщині. Тоді це означало, що Мін не кохав його достатньо, щоб зробити те ж заради їх стосунків. А тепер Пак і сам не знав. Мабуть добре, що у Юнґі з’явилася Лілі. У нього теж буде колись така донечка. І любляча сім’я. І на обручці писатиме «навіки вірний», але то буде брехнею. Серце належитиме “навіки” лише Юнґі. 

–Татку, чому дядечко Чімін плаче?

Мін закинув голову назад. Прямо на чоло йому крапнула гаряча сльоза. 

–Що сталося?

–Ти все нам зіпсував,– прошепотів Пак, сів поміж ніг чоловіка й туго обійняв його. 

–Мені справді шкода,– воркотів Юнґі, глядячи того по спині. 

 

Дівчинка солодко спала на руках Пака, вдосталь награвшись і набігавшись по піску. 

–Ти хотів донечку, чи не так?

Пак кивнув. Досі мріяв про неї. Лілі на диво схожа на ту, якою він уявляв свою дитину. 

–Можливо доля не знайшла іншого способу…

Далі аж до самого дому вони чеберяли мовчки. Не розмовляючи між собою, вечеряли. Не побажавши один одному солодких снів, вклалися у ліжка. Мовчки незмикали очей до півночі і так само мовчки зустрілися на терасі. У тиші стояли і дивилися на квітник матері Чіміна, мерзнучи. Безслівно глипали один на одного очима повними сліз. 

–Я ненавиджу тебе, Мін Юнґі, за те, що не можу розлюбити. 

–Не треба цього робити, будь ласка,– тихо молив чоловік. 

Пак обійняв Юнґі за шию. 

–Ти повинен пообіцяти, що більше не зробиш такого. 

–Клянусь, що більше ніколи не пораню тебе. Нізащо.

–Я тобі вірю в останнє. 

–Дякую. 

Юнґі не ладен був стримати сліз. Так боляче йому жилося зі знанням, що Пак його ненавидів. 

Пак витирав сльозинки з його лиць і палко цілував вуста. Будучи цілком відвертими, він волів би, щоб ці губи ніхто, крім нього, ніколи так не торкався. Хотів, щоб його вуста були останніми, яких цілував Юнґі. 

Вранці, в обіймах один одного, їх застала матір Пака. Жінка усміханулася й зачинила залишені навстіж двері у спальню сина, щоб пару соньків ніхто не турбував. 

–Зятю, принеси кімчі з редиски з холодильника в дальній кімнаті,– звернулася до Юнґі Мійон, коли той разом з Лілі увійшов на кухню. 

–Добре,– кивнув Мін і, всадовивши дівчинку на високий стілець, пішов виконувати завдання. 

–Звідки ти знаєш?– запитав  Чімін, нарізаючи цибулю для майбутнього обіду. 

–Мама все знає. І я рада за вас,–Мійон продовжувала щось перемішувати у казані.– Ти виглядаєш щясливим.