Повернення

 

Юнґі повертався до рідного Сеулу з маленькою донькою від колишньої дружини-франзуженки. Лілі з цікавістю бігала світло карими оченятами по незнайомому аеропорту. Її батьки часто подорожували літаком й завжди брали із собою, проте так довго і так далеко, до того ж без мами, дівчинка ще не мандрувала ніколи. Як і пасувало справжній парижанці, малеча тихо тримала татка за руку, поки той, розмовляючи незнайомою їй мовою, намагався владнати питання щодо квартири. 

–Послухайте, мені начхати, що там ще живуть орендарі, я вас попередив за пів року, що мені до вересня потрібне моє житло. У мене маленька дитина, як ви собі це уявляєте?!– сварився по телефону з агентом чоловік. 

Коли Юнґі, не подумавши двічі, шість років тому тікав з Батьківщини до далекої Франції, він хутко оформив документи на знання квартири, щоб, у разі чого, мати бодай якісь кошти. А у той момент, власне, сам не знав, чого стримувався, щоб не обкласти пана по іншу сторону лінії відбірною лайкою. Лілі однаково нічого б не зрозуміла.

–У вас є тиждень. До побачення. 

Юнґі опустив погляд на доньку. Навіть, якщо вони б могли пожити цей тиждень у його батьків, яким не відомо про приїзд сина та єдиної онучки, цю ніч потрібно провести де-інде. На думку спадала лише одна людина, що не відвернулась би від нього в час скрути, але й та давно прокляла Міна і, мабуть, заблокувала номер. 

–Лілі, ти зголодніла?– Мін присідає біля дівчинки й запитує її, застібаючи жовті ґудзики на зв’язаному її бабусею Коллет зеленому светрику. 

–Хочу багету з джемом,– задумливо розповідала йому доня, на що Юнґі лиш зітхнув. 

Варто було розлучитися до того, як у Лілі з’явилась любов до французького хліба. У Кореї він і уявлення не мав, де шукати магазини з європейськими продуктами. 

–А як щодо… 

Мін справді намагався вигадати щось, чим би могло повечеряти чадо, проте зрозумів, що ні звичних їй джемів, ні фруктових йогуртів він в аеропорту не придбає. Юнґі вкотре шкодував, що так прислухався до думок дружини, яка на дух не терпіла ні корейської кухні,  ні культури, ні, здається, його самого; що не знайомив Лілі зі смакам, з якими ріс і становився сам. 

–Як щодо того, щоб ми вечеряли морозивом?– Мін сам не вірить своїм словам, як і Лілі, яка дещо стурбовано сприйняла пропозицію батька. –Але для початку, потрібно дістатися міста, добре? 

Дівчинка кивнула. Мін дістав зі свого рюкзака маленьку упаковку фруктового соку і вже себе подумки сварив за кількість цукру, яку дитина отримає перед сном. Нічка обіцяла бути веселою. 

Мін не був надто певним, що хотів, щоб абонент підняв трубку. Вони їхали у таксі повз людні тротуари. Лілі задрімала на колінах татуся. 

–Слухаю?

–Це я… 

–Юнґі? Щось трапилося? Ти в Кореї?

–Можна у тебе переночувати? Лиш одна ніч. Я висповідаюсь тобі так, як не сповідався перед шлюбом ксьондзу. Благаю…

–Ти п’яний? 

–Ні, але я з дитиною. 

–Чиєю?

–Моєю. 

–Ясно…

–То що?

–Я ненавиджу тебе, Мін Юнґі. Пам’ятай про це, коли зайдеш у мій дім. 

–Ні на мить не забував,– у голосі чоловіка бринить полегшення. Принаймні їм не доведеться шукати притулку так пізно. 

 

Мін глибоко вклонився, щойно Чімін відчинив вхідні двері. Якби не донька, що міцно трималась за його велику долонь, впав би перед чоловіком ниць. 

–Я не це мав на увазі,– прокоментував власник квартири. 

–Ти собі не уявляєш, наскільки я вдячний.

Мін разом із дівчатком та валізою, яка за своїм розміром могла б служити для неї ліжечком, зайшов у квартиру. 

–Це Лілі. 

Чімін усміхнувся заспаній дитині і привітався з нею, проте та лиш кліпала на нього своїми великими золотими очима. 

–Вона розуміє лише французьку. 

–Бонжур, мадам,– виправив свою помилку Пак. Дівчинку повеселила його недолуга вимова.

–Цього дядечка звуть Чімін, він татковий друг,– Мін допомагав дівчинці зняти взуття.

–Друг!– вигукнула Лілі й обійняла ноги дядечка.

–А де її мама? 

–Ми розлучені,– відрізав Мін. 

–Вона голодна?

–Лілі вечерятиме морозивом з фруктами,–Юнґі кивнув на пакет, припасований до ручки валізи. 

–Хіба дітям таке можна? 

–Не можна, але це найкраще, що я можу знайти в таку годину з того, що вона б їла. 

–Вона їсть йогурт? 

Мін вирячився на свого давнього знайомого. 

–Ти моє спасіння!

Чоловік розцілував би Пака, проте знав, що робити йому це – суворо заборонено. 

–Квіточко, на вечерю буде йогурт з фруктами.

Дівчинка уважно поглянула на батька і кивнула. 

–Я здогадувалася, що морозива не буде,– лепетала мала, зачудовуючи Чіміна.

–Не сьогодні ,– Мін підійняв свій рюкзак і пакет, і пройшов у кухню.  

Ця домівка була і його колись, коли ще не вважав себе найбільшим у світі дурнем. 

Пак з дівчинкою на руках послідував за ним. 

–Донечко, ми тепер житимемо у Кореї. Ти можеш сказати щось корейською?– запитав її Юнґі, нарізаючи банан кубиками. 

–Тато, бабуся, Чімін… Людина. 

–Не «людина», а «любов». «Людина» це людина.

–Любов,– повторює за батьком Лілі. 

Пак дістав баночку з йогуртом, тарілочку, чайну ложечку, і розклав їх на столі, поруч з Юнґі. 

–Це… Це вже щось,– засміявся Чімін.– Вона у тебе дуже серйозна. Але на тебе зовсім не схожа. 

–Я б її забрав із собою, навіть якби її біологічним батьком виявися хтось з коханців Марі. Тій жінці не варто було ставати мамою узагалі. 

Пак зачаровано споглядав за тим, як дівчинка ложечка за ложечкою спорожнювала мисочку. 

–Вона завжди така чемна? 

–Істерик не влаштовує. Але якщо чогось не схоче робити, її не переконати. 

–Уся в татка,– Чімін обережно гладив голову дівчинки.

–Давай допоможу,– Юнґі вже хотів перейняти у доньки ложечку проте вона його зупинила одним поглядом. 

–Я сама, татку.

Мін підійняв руки у повітря, чим викликав регіт у Чіміна. 

–Ви надовго в Кореї?

–Сподіваюсь, що назавжди. До Франції я більше не повернусь. А ця панянка, як виросте, сама обиратиме, де їй краще. 

–А мама? 

–Лілі під моєю повною опікою. Відколи розлучились, вони бачились лиш пів години, після яких вона сказала, щоб я не смів надсилати їй фото дитини. 

–Вона точно нічого не розуміє?– Чімін покосив на трьохлітню дівчинку, що закінчивши з вечерею залізла до нього на коліна. 

–Я здивований, що вона знає аж чотири з половиною слова. Марі заборонила вчити її корейської. 

–Де ж ти таку знайшов? 

–Серед студенток по обміну у нашому університеті.  

–Цікава жіночка…–підсумував молодший.

 

Вклавши донечку спати на розкладному дивані у вітальні, Юнґі вийшов на балкон до Пака. 

–Мені треба тебе перепросити. 

–Хіба у цьому є сенс? Справді думаєш, що треба підіймати на поверхню провини семилітньої давнини? 

–Вони мені досі кровоточать. 

–Сходи до лікаря. 

–Чіміне, я серйозно. 

–Якщо ти справді вважаєш, що я з тих людей, що можуть тримати зло на когось так довго, то ти мене ніколи не знав. 

–Я так не вважаю. 

–Тоді ти бісів егоїст, Мін Юнґі! Тільки егоїсти будуть продовжувати винити себе за давно пробачене і забуте. 

Мін прикусив нижню губу, щоб не заплакати. Скільки разів він не намагався, жодного не виходило вибачитися. Чімін щоразу відмовлявся його слухати. Пак мав на це повне право, безперечно, проте Юнґі найменше хотів, щоб їх стосунки були для хлопця поганим спогадом чи помилкою юності. 

–Її звуть Лілі, бо я наполіг,– перервав тишу Юнґі, і додав пошепки – Марі ненавидить лілії…

Чімін вловлив натяк на квіти, витатуйовані у нього на спині. Його улюблені… 

–Здається, та жінка багато чого ненавидить. 

–Я не знаю, нащо вона зі мною одружилась,– хмикнув Мін погоджуючись. – Хіба що на зло матері, в честь якої дала два імені моїй доньці. Та ненавиділа мене ще дужче ніж колишня дружина. 

–Ти тому французьку вивчив? 

–Мені дали пів року. Марі поклялась, що більше ніж шість місяців вона зі мною англійською не говоритиме. 

–Каблук,– глузливо кинув Чімін.

–Гірше, гумова набійка на нього. 

Думки Пака все поверталися у вітальню, де спала дівчинка. Він завжди мріяв про доньку, хоч батьки наполягали, що у їх родині народжувалися тільки хлопчики. Чіміну видавалося це несправедливим. Постійно заздрив друзям, у яких були сестри. У нього не було жодної, навіть кузини. 

–Я чув у Франції дітям дають довгі імена.

Мін підвів погляд на чоловіка. Вони не бачилися сім років, але здається це було ненадто важливим. 

–Лілі Коллет Луїза Мін–Дюбуа. 

–Ого… А корейського імені у неї немає? 

–Ні. Мало бути Саран… Але буде Лілі. Просто Мін Лілі. 

–І що плануєш робити? 

–Перш за все, повернути свою квартиру. А далі… Лілі потрібно прилаштувати в садок, щоб я міг шукати якусь роботу. 

 

Пак не зміг зімкнути очей усю ніч. Спочатку намагався боротися з безсонням, а потім махнув на спроби рукою, дістав бездротові навушники і став завчати побутові фрази французькою. Лише на перекладач з дітьми покладатися не вийде. 

 

Вперше, відколи Лілі почала говорити, Юнґі прокинувся сам, а не від того, що донечка розбудила своїм коронним «татку». У квартирі, повністю просякнутій запахом Чіміна, спалося надто солодко, тому на те, щоб зрозуміти, що Лілі не лежала поруч, знадобилось кілька хвилин, після чого Юнґі вискочив з ліжка, немов на нього вилили відро крижаної води. 

Він зупинився у ванній, де Чімін допомагав дівчинці чистити зуби. 

–Доброго ранку.

–Ти так рано встаєш?– здивувався Чімін.

–А котра година?

–Опів на сьому.   

–Вона тебе розбудила?

–Ні, я не спав. 

–Добре, у тебе є яйця? 

–Вона звісно не розуміє корейської, але мені здається про таке при дитині не говорять,-усміхнувся Пак. 

Мін відчув, як серце пропустило удар. 

–Курячі яйця… Чи такі у тебе є, так знаю. 

–У холодильнику, а що? 

–Пані снідають лише випічкою з яйцем або джемом. До речі, ти раптом не знаєш, де можна вполювати багет так рано?

–У моїй хлібниці. 

–Виходь за мене заміж. 

–Така собі подяка, якщо чесно,– скрився Чімін, допомагаючи дівчинці вмитися.  

–Інакше повернути борг тобі не вийде. 

–То краще не повертай,– кинув Пак у спину чоловіку, який був прото радий, що його дитина снідатиме, як зазвичай. 

 

Чімін помітив, що перед Юнґі не стояла тарілка. 

–Ти не снідатимеш? 

–Мені кави вистачить. 

–Дурний якийсь,– прокоментував Пак, відчинивши холодильник. – Твоя дружина, мабуть, морила тебе голодом, якщо ти почав від сніданків відмовлятися. 

–Готував я. Просто там не прийнято от так, як у нас, снідати. 

–Татку, а де мама? 

Хай Пак французької не тямив, але мова тіла Юнґі, що від питання завмер й напружив м’язи шиї, підтвердила здогадки, що дівчинка спитала про матір.

–Лілі, ми вже говорили про це. Мама більше з нами не житиме. 

–А їй можна подзвонити? 

–Вона зайнята. 

–А пізніше?

–Квіточко, мені дуже шкода, але ми не можемо дзвонити мамі, пізніше теж. 

Невимушена усмішка безслідно зникла з обличчя Лілі. Тост з яєшнею, який вона щойно з ентузіазмом наминала, більше не викликав інтересу. 

–Приглянь за нею, будь ласка,– Юнґі підійнявся з–за столу й вийшов із кухні у ванну кімнату. 

Пак вимикнув електричну плитку й сів поруч з дівчинкою. Він відкрив мобільний перекладач і щось хутко надиктував. 

«Лілі, я покажу тобі акваріумних рибок, якщо доїси сніданок» – комп’ютеризований голос привернув увагу доньки Міна й та повернула голову до Чіміна. Маленькі малинові губки склалися у здивоване «о». 

Дівчинка забула про те, що не бачила маму п’ять місяців і продовжила жувати тост. Кілька тижнів тому татко водив її до океанаріума у Парижі.       

 

Тим часом Юнґі сидів, спершись спиною об ванну, і намагався притлумити свої схлипи, притиснувши до рота долонею. Сам не знав, що на нього найшло. Чи то розібрав жаль до дитини, яка хотіла до мами, а та, котру донька так звала, не те щоб не жадала бачити Лілі, а раділа б припененню її існування. А може, до себе, що опинився один з малолітнім чадом і єдиною людиною, на кого він після своєї втечі міг покластися, був колишній, який пошкодував його, як шкодують немічних стареньких, безхатьків та безпритульних кошенят. 

Якби у Міна була така можливість, то він би повернувся в минуле. 

Було лише три помилки, які він хотів би виправити, хоч хронологічно скоїна перша, сама по собі, виключала всі наступні. 

Розлучитися з Марі Луїзою Елеонор Дюбуа рік після народження Лілі, коли стало засліплюючи ясно, що вона їх довго терпіти не стане. 

Не одружуватися із тим стервом (так він іноді називаю її лиш подумки), та й узагалі не покидати столицю Республіки Кореї незрозуміло навіщо і незрозуміло для кого. 

Не розбивати серце Чіміну. 

На жаль, жодну з них виправити не можливо. 

На щастя, жодну з них виправити не можливо, бо тоді б у Міна не було його найдорожчої русоволосої та кароокої Лілі, без якої Юнґі давно б уже збожеволів. Її маленькі пальчики ніколи б не куйовдили його волосся, а високий дзвінкий сміх не підіймав би настрій, коли здавалося, що єдиним виходом було вікно на двадцятому поверсі у квартирі, де вони жили разом з Марі. 

Через кілька хвилин Мін врешті відчув сили повертатися до життя. Потрібно до вечора встигнути до Теґу. Він підвівся, умив обличчя холодною водою і вийшов із кімнати. 

У квартирі чутно, як перекладач трошки криво розповідає про догляд за акваріумом. Ті банькуваті рибки, які завжди страхали Юнґі, жили у двісті літровій ємності у спальні Пака. Туди вхід Міну заказаний, тож він пройшов повз прочинені двері у вітальню, щоб скласти диван у свій звичний вигляд. 

Чімін помітив почервонілі від сліз очі Юнґі, але нічого не спитав. Це не його справа. 

–Я зараз подзвоню батькам і ми поїдемо до них. 

–Можете залишатися тут на скільки потрібно. 

–Що?– підвів голову Юнґі, що саме діставав речі доньки з валізи. 

–Можете жити тут, поки не з’ясуєте справи з квартирою. 

–Вибач, я так не можу. 

–Можеш, я тобі дозволяю. Твої батьки тебе давно прокляли. Жодна онучка, яка не розуміє їх мови і на кореянку не схожа, цьому не зарадить. Чи ти покірно слухаєш лише жінок? 

Пак не намагався приховати докір. 

–Чіміне…

Пак дістав телефон і щось хутко друкував. 

–Лілі, поясни своєму таткові, що хочеш залишитися тут,– видав комп’ютеризований голос. 

–Татку, ти бачив рибок? 

–Бачив, квіточко, але ми не можемо користуватися добротою дядечка так довго. 

–Чому? 

–Татко провинився перед ним колись. 

–Ви ж друзі. Попроси у нього пробачення. 

–Мені шкода, Лілі, але вибачення ситуації не зарадить. 

Дівчинка підійняла голову до Пака й обійняла його шию. 

–Цей дядечко подобається мені, татку. Він кращий за маму. Можна ми залишимося? 

Мін опустив руки і подивився на Чіміна очима, повними сліз. 

–Що вона сказала?

–Що ти кращий за її матір…

Мін зітхнув. 

–Квіточко, пробач мені, що я обрав тобі таку маму. 

–Це нічого, татку. Тепер у мене є ще дядечко Чімін. То ми зможемо залишитися тут?

–Тобі вона справді так подобається, що ти потерпиш мене ще тиждень?– запитав роззброєний власною донькою Юнґі.

–Стільки, скільки потрібно. У мене зараз відпустка у будь-якому разі. З’їдимо до Пусану, до моїх батьків, поки тобі теж немає чим зайнятися.

–Тоді моя донька залишиться сиротою. 

–Знаєш, коли у людини стільки ненависників, можливо вона робить щось не так. Але ні, їм не відомо, наскільки ти покидьок. 

–Пробач. 

–Ні. Збирайся, підемо у європейські продуктові, щоб принцесі було, що їсти. 

–Ми йдемо гуляти. Ходи татко допоможе тобі одягтися.  

–А можна мені допоможе дядечко Чімін?

–Ні. 

Дівчинка слухняно спустилась з рук і підходить до батька. Ні – то ні, спитати було варто. 

–Невже такі спокійні діти справді бувають? 

Юнґі трохи усміхнувся. Мабуть, не бувають. 

 

–Тобі не важко?– запитав Юнґі, несучи сумки з продуктами в обох руках, поки у Пака на руках дрімала Лілі. 

–А схоже на це?

–Просто питаю…

–Що ти хочеш знати? Я по голосу чую, що тобі щось спокою не дає?

–Ні-ні, що ти. 

–У мене не було стосунків, окрім як на одну ніч. 

–Нащо ти мені це розказуєш? 

–Бо тобі цікаво. 

–Я такого не говорив. 

–Але ж думав. 

Думав. Всю добу думав. 

–Це не означає, що тобі щось пробачено,– продовжив Чімін.

–Я знаю. 

–Якщо потрібна буде допомога з Лілі, можеш мені дзвонити. 

–Дякую. 

–І що? 

–Що?

–Розказуй про ту свою Марі і як вона тебе так… Ти обіцяв!

Юнґі кинув поглядом вперед себе на вулицю, яку потрохи у дня відбивали сутінки. От-от мали запалити вуличні ліхтарі.