Марі

 

То був спекотній серпневий день. Як і зазвичай, місцеві та туристи намагалися втекти від палючого сонця, вологості і смогу у тіні дерев, кав’ярні з кондиціонерами, прохолодні будинки. В головній будівлі університету задуха була неможливою. Найгірше було тим нещасним студентами по обміну з Європи, Канади і півночі США, де клімат відрізнявся достатньо сильно, щоб щодня місцевий пункт невідкладної медичної допомоги був по зав’язку повним зблідлими студентами, що страждали на зневоднення. 

Вперше Юнґі навідався до медпункту, коли йому прямо у руки впала худорлява, довгонога дівчина років двадцяти з тонкими, гармонійними рисами обличчя та пшенично-золотими кучерями. Отямившись вже на синій кушетці, вона, забувши про закони граматики корейської мови, дякувала своєму «рятівнику» і запрошувала його на побачення. Щось у тих небесно блакитних очах красномовно розповідало Юнґі, що не всіх відьом у часи інквізиції знищили. Далі його власний зір закривав серпанок кольору улюблених бордових помад француженки. Буругунді з кожним днем п’янило все більше і більше, і от Мін і не зчувся, як Марі фотографувала його з дипломом бакалавра на тлі університету. Скоро вона муситиме повернутися у свій далекий Париж. 

–Поїхали зі мною,– тихо просила вона, лежачи на його грудях.

–Мої батьки будуть проти,–шепотів Юнґі у відповідь, прибираючи неслухняні пасма з обличчя дівчини. 

–Той що?

–А віза?

–Одружимося там. 

На кілька секунд Мін отверезів. Одруження у двадцять чотири. 

Батьки оскаженіли від люті. Пригрозили Юнґі, що це буде останньою краплею, якщо він втече з іноземкою геть від сім’ї. Але втрачати було нічого. Попередні стосунки ще два роки тому знищили примари усіх клятв у безумовній материнській любові і змили їх разом із кров’ю з розбитої батьком губи.

Перші два роки їх сімейного життя були цілковитою протилежністю від обіцяних Марі спокою та стабільності. Вони одружилися у маленькому містечку на півдні Франції, звідки була родом сім’я Дюбуа. Попри високі очікування Юнґі, родина вважала його чужинцем, що викрав найстаршу онуку Луїзи. До чоловіка кузини Марі ставилися трохи краще, бо хоч Мегді і не француз, але виріс у Марселі. Тим не менш, обоє добре розуміли, що їм завше були не раді. 

Наприкінці другого року їх шлюбу Марі завагітніла. Ці новини були великою несподіванкою для пари. Не було жодного разу, коли Юнґі забував про презерватив. У нього закрадались підозри, що котрась із старших жінок просто проколола контрацептиви, проте чоловік утримався від озвучення своїх хвилювань, побоюючись погіршити ставлення до себе цими «наклепами» ще дужче. 

У будь-якому випадку, вони очікували народження первістка. 

З кожним тижнем Марі ставала все більше дратівливою. Спочатку Мін думав це через те, що дружина відмовилась на ті дев’ять місяців від цигарок і алкоголю, але після початку другого триместру зрозумів, що проблема була не у сьому. 

Марі більше не хотіла ні їх стосунків, ні дитини. Вона з кожним днем втрачала владу над своїм життям на користь маленької дівчинки, що росла у власному лоні. Жінці це не подобалося. 

Юнґі був присутнім на пологах. Він хотів бути чимось корисним дружині, проте та вказала на стілець під стіною і наказала просто чекати. Допомога їй не потрібна. Після п’яти годин нерухомого сидіння під крики і стогони від болю дружини його підвели і попросили почекати в коридорі. Потрібно робити кесарів розтин, інакше не виживуть обидві. 

Лілі народилась здоровою дівчинкою, уже зі світлим чубчиком. Перші години життя вона провела у таткових обіймах. Юнґі здавалося, що більшої радості він пережити не зможе. Марі й глянути на неї не бажала. «Маленька вбивця»– так вона називала доньку у перші місяці життя Лілі. Оскільки Марі ще навчалася, Юнґі взяв декретну відпустку, а потім знайшов віддалену роботу. Іноді йому здавалося, що все “занадто”, але потім у зіниці заглядало дівчатко і Мін розумів, що заради неї мусить бігти далі. На другий день народження доньки, Марі поставила чоловіка перед фактом – вони розлучаються. Вона втомилась прикидатися, що вірна цьому шлюбу і більше нічого спільного з ними обома мати не хоче. 

За пів року Лілі дрімала у своєму візочку, поки батьки у суді ділили майно. 

–Тепер перейдемо до Лілі Коллет Луїзи. Ви дійшли до якоїсь згоди?

–Ваша честь, мій колишній чоловік є первинним опікуном Лілі. Дівчинка залишиться із ним. Я відмовляюсь від усіх батьківських прав і зобов’язуюсь доброчесно сплачувати аліменти. 

Суддя щиро здивувався. Це було надто очевидно з його виразу обличчя. 

–Місьє Мін, ви згодні на це?

–Так, Ваша честь. 

 

Вони жили у спільній квартирі тиждень. Юнґі спав на підлозі у кімнаті доньки. Потім Марі сказала, що вони можуть там жити ще скільки заманеться, лишень, вона сподівається, що коли через пів року повернеться, дім буде у розпоряджені власниці. 

Юнґі із тугою закривав двері за колишньою дружиною. Не про це він думав, коли вперше ступив на французьку землю. Не про розлучення, не про коханців Марі, не про дитину, що осиротіла за живої матері. Не про розчарування. Не про нещастя.

Він довго роздумував над тим, як їм забратися з країни. Переліт до Кореї довгий, а у нього лише дві руки і одна з них вже давно належить Лілі. Довелося купити більшу валізу. У неї вмістилося не все, але він прикинув, що зимові речі можна надіслати поштою у день їх вильоту. Доньці довелося залишити у Парижі більшість своїх іграшок, але Юнґі наполегливо переконував дівча, що ця незручність тимчасова і через місяць більшість з них, а також багато нових, тішитимуть малу в майбутній домівці. 

 

–І що?– знову запитав Чімін. 

–Що?

–Ти її ненавидиш? 

–Ні, вона не заслуговує цього. Марі найменше серед усіх заслуговує, щоб я про неї хоч якось думав. 

–Але цього не уникнути. Лілі на неї схожа. 

–Ні, не схожа,– похитав головою Мін. 

Іноді йому видавалося, що дружина зробила усе, щоб бути не схожою з донькою. 

–А на кого ж?

Мін хмикнув. 

–Я тобі вдома покажу. 

Вклавши дівчинку на диван та розставивши продукти на свої місця, Юнґі порушив заборону і увійшов у спальню Пака. 

–Що ти тут робиш?– одразу зробив зауваження Чімін. 

Він саме стояв коло акваріума, що був єдиним джерелом світла. 

–Хотів показати, на кого Лілі мені схожа. 

–Це не можна де-інде було зробити? 

–Ні. 

Юнґі увімкнув ліхтарика на телефоні і підсвітив фотографію у рамці. 

–На нього. 

 

На світлині Чіміну двадцять. Висвітлене волосся відтінку мокрого піску з пляжів ба́тьківщини хлопця і хімічна завивка. Знімок було зроблено на вінтажний плівковий фотоапарат Міна ним самим. 

–Іди геть,– ледь чутно промовив Пак. 

Юнґі слухняно виконав наказ. 

–Я ненавиджу тебе,– продовжив Чімін шепотом. 

–Пробач,– мов та папужка вкотре повторив Юнґі вже у коридорі. 

 

Папуги починають мімікувати звуки людей, у нашому розумінні говорити людською мовою, від самотності.