Пролог

 

Безжальне сонце розжарювало місто до температури достатньо високої, щоб пекти хліб прямо на асфальті. Спека була відчутна й у затінку під деревами у парку біля річки Хан, де сиділи вони. 

–Юнґі, ти мені набрид уже. Як хочеш щось сказати, то говори, а як – ні, то йди геть.

–Ти мені подобаєшся… як хлопець,– випалив юнак, сам того від себе не очікуючи. 

Пак вирячився на свого друга. Той увесь день ніби не міг підібрати слів. Починав щось тихо і змовкав. Знову і знову.

–Ми зможемо все ще бути друзями?– запитав Мін, опустивши очі. 

–Ні, я так не хочу.  

Юнґі кивнув і вже хотів підвестись, але Пак схопив його плече, стримуючи старшого на місці. 

–Ми зможемо бути партнерами?– серйозно запитав Чімін. 

Усмішка одразу осяяла щоки Міна. Він підсунувся ближче і за сантиметр до губ Пака відповів:

–Зможемо. 

Чімін, довго не роздумуючи, поцілував губи, що були надто близько, щоб цього не зробити. 

Що йому ще потрібно? Лишень, щоб Юнґі був завжди поруч. 

 

Вони зустрілись так неочікувано і так недоречно.

Юнґі, що тільки повернувся зі строкової служби, призначили куратором однієї з груп тогорічних першокурсників. Чімін, будучи самим собою, у перший же день навчання спромігся вивихнути ногу, тому вблагав Міна допомагати йому з пересуванням, поки щиколотка не відновиться. 

Хоч Чімін зміг самостійно ходити за якихось два тижні, він все більше часу проводив із куратором, аж поки вони не були разом ледь не двадцять чотири години на добу. Юнґі попри те, що і на два роки старший, став найкращим і єдиним університетським другом Пака. А трохи пізніше, першою серйозною закоханістю, про яку він соромився зізнатися навіть щоденнику.

 

Чіміну надто смішно. Він справді думав, що у них є шанс. Та де там. Мабуть із самого початку не було. Либонь ті два роки– суцільна помилка. Треба було сказати ні, треба було взагалі не питати. Мусив знати, що такі, як Юнґі, довго в стосунках бути не можуть. 

«Я розповів про нас батькам. Вони пригрозили. Якщо ми не припинемо стосунки, вони перестануть мене забезпечувати і оплачувати навчання. Мені дуже шкода, справді, я тебе кохаю, проте не можу вчинити по іншому». 

Як можна бути таким жорстоким? Він же знав, що це не було б проблемою, що батьки Чіміна люблять його, як третього сина, що вони б допомогли. А Юнґі просто опустив руки і, підібгавши хвостика, побіг назад за мамину спідницю. 

«Я ненавиджу тебе, Мін Юнґі «– все, що зміг витиснути з себе Пак у спину хлопця, коли той покидав квартиру. 

Юнґі повернувся, глянув на нього своїми заплаканими очима і кивнув. Ці слова ще довго катуватимуть його серце.