Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Зима. Бамбуковий гай пронизував холод, листя тріпотіло під поривами вітру. Ло Бінхе не відчував негоди. Він лежав у затишній прибудові до Бамбукової хатини. Часом підлітку здавалося, навіть якби довелося ночувати серед снігу, нове тепле відчуття в грудях би неодмінно зігріло його.
Він не міг заснути через біль. Ло Бінхе вертівся на ліжку, — широкому, зручному, його власному, — не бажав вставати і створювати зайвий шум, боявся розбудити Учителя. Кожен рух відгукувався новим спалахом болю. Ло Бінхе вирішив вийти з хатини. Тіло вкривали синці, хлопець почувався нікчемним і слабким. Він вкотре не дав ради з учнями вершини Байджань. Був би Ло Бінхе трохи сильнішим, не осоромив би ім’я Учителя.
Морозний вітер пронизував і кусав. Ло Бінхе міцно пригорнув до грудей пляшку з ліками, сів на лавку на задньому подвір’ї Бамбукової хатини, зняв верхнє вбрання. Усе, що хлопець мав, — цей одяг, ліки, ліжко, — він отримав від Учителя. Ло Бінхе склав вбрання на коліно, відкоркував пляшку, налив ліки на долоню і взявся натирати болісні синці та забої.
— Ло Бінхе.
Серце хлопця зайшлося в грудях. Він скочив на ноги, озирнувся і спитав очевидне:
— Учитель прокинувся?
— Цей Учитель не спав.
Ло Бінхе не міг підняти погляд. Він ледь виправдався перед наставником, навіть вмовив його не вирушати на вершину Байджань, і сподівався, що на тому тривоги завершаться, але все лише розпочалося. Це мав бути сон, та біль у тілі переконував, що все вочевидь.
Учитель забрав Ло Бінхе у свої покої. Посадив його на своє ліжко, схопив у міцні обійми. Духовна енергія наставника хвилями проходила крізь меридіани хлопця, зцілювала забої, забирала біль. Учитель, якого Ло Бінхе обожнював, яким захоплювався, найближча його людина… тримав міцно, надсилав свою безцінну духовну енергію. Учитель, уражений Незціленною отрутою!
Ло Бінхе давно прийняв почуття, що оселилися в його серці. Він знав, яке ім’я в тепла, що він має у своїх грудях. Також знав, що ці думки — недостойні. Величний Безсмертний Шень Цінцьов — недосяжний, бездоганний, осяйний. Ло Бінхе був слабким. Хлопець мріяв змінитися, опанувати науку Менмо, а згодом і іншими способами стати сильнішим, показати себе на Раді Безсмертних, дотягнутися до Учителя.
Прохолодна долоня гладила гарячу спину Ло Бінхе, болю більше не було, лише хвилі чужої духовної енергії зручно рухалися його меридіанами, лагідно й тепло. Приємний запах огортав його. І Ло Бінхе на мить дозволив собі думку про те, як колись відкриє своє серце Учителю. І, можливо, такі обійми…
Щойно Ло Бінхе усвідомив, що відбувається з його тілом, кинувся геть. Учитель не встиг його спинити, врешті хлопець опинився в брудному холодному озері.
Він хотів померти від сорому, він не міг навіть контролювати бажання свого тіла. Учитель увійшов у озеро, забруднив своє вбрання, і, окрім жалю, Ло Бінхе… радів. Учитель би не зробив такого заради інших учнів. Заради жодного з них. Лише для Ло Бінхе.
Учитель ніс його, притримуючи за спину й під колінами, хлопець розслабився в руках Безсмертного, заплющив очі. Холодне брудне озеро остудило його тіло, але тепле приємне відчуття в грудях залишалося. Коли Ло Бінхе поставили на землю, і він неохоче попрощався з приємними обіймами. Він збереже їх у своєму серці, він буде пригадувати їх, допоки…
— Знімай одяг.
Ло Бінхе мимоволі вчепився руками у своє вбрання. Він мав на собі лише брудний нижній одяг. Його зуби знову стукали, як від холоду, хоч відчував хлопець радше жар. Це має бути сон. Його заплутали демони. Він збожеволів. Зняти одяг?
Він дивився на Учителя, який здавався таким незрівнянно величним, священним, навіть у заплямованому вбранні. Ло Бінхе усвідомив, що вони перебувають у купальні. Почув голос, загрозливий та категоричний:
— Якщо учень знову спробує втекти, цей Учитель буде змушений його знерухомити. Знімай одяг і у воду.
Ло Бінхе дуже швидко роздягнувся, занурився у водойму. Ним так сильно трясло від страху, що тіло знову не буде коритися, від страху, що Учитель побачить його реакцію, від страху…
Наставник сів на гладкий камінь неподалік, відвернувся, але хлопець відчував, що духовна енергія Учителя спрямована в бік Ло Бінхе, немов перевіряє, чи все із ним гаразд. Тіло нарешті перестало тремтіти, м’язи розслабилися. Ло Бінхе обережно розглядав Учителя. Той не ворушився, мабуть, медитував. Пара м’яко рухалася довкола наставника.
Ло Бінхе пам’ятав. Контраст червоної мотузки, що зв’язує безсмертних, з білосніжною гладкою шкірою. Рум’яне від сорому обличчя Безсмертного, блискучі очі, чорне волосся, що розкинулося на плечах. То був яскравий образ, який Ло Бінхе беріг у своїй пам’яті, та іноді ненадовго повертав уві сні, вправляючись у створенні сновидінь. Тоді, після справи Шкірника, він ще не розумів, як саме Учитель сколихнув його серце. Усвідомив згодом, після нападу на школу демонів, після того, як Учитель затулив Ло Бінхе своїм тілом і постраждав від Незціленної отрути, після їхньої спільної боротьби із кошмаром, навіяним Менмо, після… обіцянки Учителя.
Ло Бінхе втомився. Його тіло було змучене, душа в сум’ятті, цієї ночі він накоїв стільки дурниць. Втома взяла гору. Ло Бінхе схилив голову на кам’яну облямівку гарячого озера. Він намагався тримати очі розплющеними, дивитися на Учителя, навіть таким нешанобливим поглядом, однак… заснув.
Ло Бінхе знову бачив сплутаний похмурий сон, де його найдорожчий наставник лагідно дивився й казав:
— Навіть якщо ти не станеш сильнішим, я буду поруч і зумію захистити тебе.
***
Дедалі ближчою була Рада Безсмертних, дедалі неспокійнішим ставав Учитель. На перший погляд, усе було без змін, та Ло Бінхе став чутливим до того, що торкалося його наставника. Безсмертний часто відлучався, повертався втомленим і роздавав учням артефакти для зцілення чи духовного зростання. Ті, що отримував Ло Бінхе, були куди сильніші, для захисту та для атаки. Він приймав усі дари.
На серці було тривожно й радісно. Ло Бінхе почувався так, наче його готують до чогось страшного. Водночас, ці подарунки створювали приємну ілюзію, що він є особливим учнем для свого Учителя. Ло Бінхе твердо вирішив віддячитися згодом. Подарувати Учителю найцінніші, найкращі подарунки.
***
Кров кипіла, дике полум’я горіло в його тілі, розтікалося меридіанами. Ло Бінхе бажав знищити все, що поза його тілом, бо було так боляче, він пам’ятав лише біль. Раптом знайома духовна енергія проникла в його меридіани, незначна, як подув вітру, що втрутився в палючий ураган. Але Ло Бінхе впізнав його, він нелюдськими зусиллями змусив себе зосередитися, змусив себе розгледіти обличчя навпроти.
Ло Бінхе підійшов до Учителя, міцно стиснув зуби, намагаючись приборкати некеровану силу, що пульсувала в його тілі. Він бачив своє відображення в очах Безсмертного, і бачив дивну червону заграву. Немов щось… горіло багряним на обличчі Ло Бінхе.
— Веньджан, — безсило видихнув Учитель. — Тавро, накладене на твою кров, підтвердження твоєї належності до роду демонів.
Коліна затремтіли, біль став несуттєвим. Ло Бінхе намагався зрозуміти, про що думає Учитель, але обличчя того було жахливо втомлене, мовби в Безсмертного не залишилося сил щось відчувати.
Правда викрилася. Учитель знає про його демонічне походження. Страх накрив Ло Бінхе крижаною хвилею. Не відмовляйся, не відмовляйся, не відмовляйся від мене. Ти обіцяв.
Хлопець опустився на коліна. Учитель швидко смикнув Ло Бінхе догори. Від наступних слів Безсмертного юнак ледь не завив.
— Не вставай переді мною на коліна! Бінхе, слухай Учителя. Той демон мав рацію. Тобі варто повернутися туди, звідки ти родом, — Учитель схопив його за руку й потягнув до Нескінченної Безодні.
У вухах перестало дзвеніти, і Ло Бінхе міг розчути плач сотень тисяч загублених душ, розгледіти демонічну енергію та чорний туман, пронизаний примарними червоними спалахами.
Ло Бінхе не міг повірити в те, що відбувалося. Невже Учитель бажає скинути його в пекельну Безодню? Так боляче, боляче. Ти обіцяв!
Завжди чисте й доглянуте, вбрання Учителя було залите кров’ю й роздерте. Серце Ло Бінхе стиснулося від жалю. Він не зможе опиратися. Якщо Учитель забажає, Ло Бінхе дозволить пронизати його серце мечем. Якщо забажає, дозволить скинути себе в Безодню. Уже давно все, що робив Ло Бінхе, було не для себе, для нього. Хлопець прошепотів:
— Учителю, я не хочу.
— Це не так страшно, як може видатися, — Учитель вийняв із торбинки згорнутий сувій, залишив на ньому печатку і своєю духовною енергією змусив послання відлетіти в темряву дерев. Тоді взяв меч, і на мить Ло Бінхе побачив своє відображення на дзеркальній поверхні Сюя.
Огидне червоне тавро на чолі.
Такий він не потрібен Учителю. Такий він не достойний Учителя. Ніколи не був. Однак…
— Ти обіцяв, що будеш поруч, — хрипло сказав Ло Бінхе.
Він забув про повагу, забув про шану, він хотів викликати бодай незначний жаль у людини, що була його єдиним проблиском світла в тяжкій темряві життя. Невже він не достойний навіть жалю? Обличчя Учителя було незворушне, у кутиках губ Ло Бінхе бачив усмішку.
— Твій Учитель дотримає обіцянки, — рука, яка стиснула зап’ястя хлопця, трохи тремтіла. — Бінхе готовий? Стрибнемо на рахунок три. Один, два…