— А ти що думаєш: така от принцеса і такий найманець, ми-..
— Ні! — різко лунає відповідь, і Люк розгублено відводить очі, коли їх погляди зіштовхуються. Хан лише посміхається, повертаючись до керування «Сокола».
Тоді Хан думає, що причина такої реакції те, що Люку подобається Лея, але все виявляється не так просто.
Перші здогадки виникають, коли Люк просить Хана залишитися з повстанцями для знищення Зірки смерті, аргументуючи це його здібностями пілота. Але Хану важливіше сплатити борг, щоб за його голову не почалося полювання. Тоді Люк гніваєтеся на нього, хоч і уїдливо бажає успіхів. Ці барви його голосу неприємно кусають, змушують відчувати себе якимось недолюдком. І Хан залишається, рятуючи Люка в останню мить.
Серце Хана робить полегшений видих, коли руки цього юного рятівника галактики обіймають його з такою силою та радістю, що Хан чує другий дзвіночок здогадки.
— Я знав, що ти повернешся! — він знав і вірив у Хана. Він чекав його.
Хан відчуває, як ці очі засмоктують його, відбирають здатність дихати та говорити, тому намагається віджартовуватись у звичній манері, стискаючи плечі Люка. Той сяє яскравіше будь-якої зірки, поки його оточують та вітають з успішною місією. Але Люк тільки киває їм, не відводячи очей від Хана, стискаючи його лікоть, наче це звичайний жест.
Проміні світла виходять у різні боки, дотягуючись аж до тьмяної темряви у душі контрабандиста. Один промінчик проникає в неї та м’ячиком літає по всій душі, відбиваючись від лише помітних йому стінок. Він нагадує той залп бластера, що Хан випустив у сміттєзбірнику і ледь не підпалив себе та Лею з Люком. Але зараз саме Люк випустив його, запалюючи нутрощі Хана так сильно, щоб від них залишився лише попіл.
Хан до скреготу зубів сатаніє, коли ніхто не летить шукати Люка на цьому крижаному шматку, що називають планетою. Чому всі неочікувано махнули рукою на нього, і тільки Хан до тремтячих — чи то від гніву, чи то від занепокоєння, — рук переймється за нього? Навіть клята завірюха перешкоджає Хану, не підпускаючи до Люка, сиплячи більше снігу, закручуючи в крижаному потоці вітру так сильно, що легені забиваються дрібними крижинками, кам’яніючи. Але невгамовний промінчик всередині веде його мов компас, поки ноги потопають в глибочезних кучугурах.
Хан невимовно радіє, коли бачить фігуру на снігу, що простягає до нього руку. Живий. Щось буркоче в маренні, але живий.
— Ха…не, — кволим голосом почає повторювати його ім’я Люк. Блакитні очі застилає мутнявий туман, що крижаними руками тримає свідомість.
— Я тебе ледь не втратив, малий. Не лякай мене так більше, — Хан схиляється над ним, обхопив долонями неприродньо бліде обличчя, нашіптує, що все буде гаразд.
Він має дати зрозуміти Люку, що він не один, він у безпеці. Вкриті інеєм сині губи продовжують беззвучно кликати Хана, і його розриває від злості до всіх повстанців, що кинули до ранку замерзати їхнього героя. Якби ще трохи, трохи довше він пробув у хуртовині, то не встиг би. Хан би більше ніколи не побачив це округле лице, обрамлене золотистими пасмами, з вічною широкою посмішкою, і очі, які привітно й тепло дивляться на нього щоразу.
Хан хоче віддати все тепло Люку. Перетворити злість на пухнасту і товсту ковдру, щоб закрутити в ній Люка й оповити руками, нікого не підпускаючи.
Він притискається своїм гарячим чолом до крижаного чола Люка — той тремтить, балансуючи на межі свідомості, чіпляючись за слова і дотики теплого тіла. Губи залишають поцілунок на його лобі, і Хан охоплює долоні Люка, розтираючи, намагаючись зігріти диханням до того моменту, поки їх не знаходять.
Хан не може відпустити Люка, коли його забирають лікарі. Розуміє, що так треба, бо вони допоможуть, але після того, як всі покинули Люка, він не може більше їм його довірити. Лея змушує Хана відпустити його, і Хан вірним псом слідує за медиками, не відриває погляду від Люка, чуючи позаду себе тонкий дзвоник чергової здогадки.
Чуї скаржиться, що Хан не допомагає йому ремонтувати «Сокола», бо цілими днями сидить біля ліжка Люка, який несподівано швидко приходить до тями. Але його все одно не пускають у бій, як би той не переконував, що повністю відновився. Навіть Лея просить його ще трохи відпочити, що остаточно змушує Люка продовжувати валятися в палаті. І тільки Хан, який з незрозумілої причини чатує його тут, скрашує нудьгу.
— Якось ти сказав, що не можна злити чубакку, бо він може відірвати руки та ноги. Не боїшся, що якщо не допоможеш Чуї, то він розізлиться? — Люк всміхається йому. Щоки вкриті здоровим рум’янцем. Люк кусає губи, коли їхні погляди під час сміху стикаються, і тут же тихо шипить, згадуючи про маленьку подряпину в куточку рота.
— Малий, якби я боявся цього, став би я брати чубакку в напарники? — Хан вільно відкидається на дивані навпроти, дозволяючи і так розстебнутій до непристойності сорочці на грудях сильніше розкинути свої межі. Люк знову кусає губу, ойкає і відвертається.
Несподівано Люк плескає по краю ліжка, запрошуючи сісти. Хан чомусь нервує, озирається, чи не йде хтось, — хоч широке вікно щільно зачинено, — і повільно опускається поруч. Мовчання між ними немає присмаку незручності, лише затишного спокою.
Хан злегка здригається, відчувши теплі пальці Люка на своїй долоні, — промінчик усередині відгукується на дотик. Люк двома руками обхоплює його долоню і дивиться з вдячністю. Ще свіжі рани на обличчі притягують магнітом, але Хан стримується, лише голосно ковтнувши, не в змозі відвести погляду.
— Ти врятував мене. Знову. Я знав, що ти знайдеш мене.
— Та облиш, малий, це вже моя робота — рятувати твою дупу з халепи в останню мить.
— Знаєш, я… Я бачив видіння, або це був сон. Просто перед тим, як ти знайшов мене. Це було дивно, немов відбувалося в іншій реальності, таке справжнє.
Люк притискає долоню Хана до своєї щоки, і він не може не провести кінчиком великого пальця по м’якій шкірі, якраз біля подряпини.
— Я бачив нашу першу зустріч у барі, на Татуїні. Ти відмовився брати нас із Беном на корабель, і штурмовики спіймали нас. Але ти врятував нас. В останню мить. Я можу покластися на тебе. Мені потрібна така людина поруч.
— Щоб врятувати галактику?
— Так, — його усмішка розсіюється, щойно Хан м’яко звільняє руку і якось гірко гмикає.
— Звичайно, малий, я буду поруч.
Промінчик усередині шалено б’ється об стінки, адже знає, що Хан збирається встати й піти, залишає пекучий слід. Люк губиться від його реакції та ловить губами повітря, не підібравши слів.
На що Хан тільки розраховує? Адже він хоче бути поруч — про це Люк і просить. Більшого ж йому і не потрібно? Цей дурень знову потрапить у халепу, тому за ним потрібне пильне око. Тоді чому ноги важкі, немов кайдани на них не дають і кроку зробити? Але ж двері ось вони, тільки крок, і блакитні очі не будуть розгублено проводжати його високу фігуру. Промінчик кидається з боку в бік так боляче, що Хан закушує внутрішній бік щоки, аж раптом його хапають за руку. Тягнуть назад.
Зелень очей Хана тьмяніє перед Люком, і йому боляче це бачити. Люк тягне його за руку сильніше, змушуючи нахилитися, і свіжа блакитна вода окроплює траву, обертаючи її на буйні й налиті життям хащі.
Поцілунок не заглиблюється через невелику рану в куточку губ Люка, і той відчутно мружиться, змушуючи Хана завмерти — йому нестерпно приносити Люку дискомфорт. Він обережно пестить Люкову губу, проводячи язиком по м’яким вустам, що ніжніші за пелюстки квітів.
Вони просто притискаються губами, обмінюючись диханням, сплітаючи пальці. Затиснутий у руці Ханів страх потроху тане, але тіло ще напружене.
— Прошу, залишся, — Люк притискається чолом до живота Хана, і слова губляться в складках одягу. Хан випрямляється, у заспокійливому жесті погладжує шорсткими від бластера пальцями золотаве волосся Люка, що вихором тягнеться до нього вгору. І Хан залишається. Тому що його просить Люк. Тому що він сам хоче.
Щойно Люку дають дозвіл на участь у місії — він випурхує з рук Хана. Йому знову важко відпустити його, але Люк має це зробити. Люк хоче це зробити.
Вони довго дивляться одне на одного перед вильотом: Хану ріже очі помаранчевий комбінезон пілота, бо він звик до приємної туніки кольору розпаленого сонцями піску. Погляд Люка відданий, освітлений непохитною вірою на наступну зустріч. Хан не може бути впевненим, що вона відбудеться — ворог надто небезпечний, а цей хлопчисько надто самовпевнений.
Але Люк знову змушує Хана — закоренілого контрабандиста, який бачив чимало, — повірити і відчути неможливе. Люку вдається в останній момент заскочити на «Сокола», прямісінько під носом Дарта Вейдера.
Хан міцно хапає його руку вже на містку корабля, і згрібає в найміцніші обійми в його житті. Тісно-тісно притулює до себе. Він сподіється, що Люк в цю мить відчуває теж саме, що і він: страх, полегшення, радість. Він живий. Він знову вирвався з холодних рук смерті, що важко й захрипло дихає йому у спину, лунаючи геть неприродно й моторошно.
Вони настільки завмирають у цьому моменті, що Леї доводиться самій підіймати місток разом із ними, заганяючи всередину «Сокола». Нехай Чуї з принцесою буркочуть, кричать і сердяться на них — Хану байдуже. Бо гаряча долоня Люка не відпускає його. Це стає одним з найпотужніших вражень. Дивовижних і неповторних.
Але Хану доводиться залишити свою руку без тепла Люка, щоб вирватися з прицілу імперців. Вони перебувають так близько і так далеко один від одного на кораблі доти, доки не вдається сховатися в глибині астероїда.
Хан знаходить Люка у своїй каюті — той безсоромно все роздивляється та переляканим кошеням підстрибує від голосу позаду.
— Ти вочевидь дуже мало літав, бо не знаєш, що каюта капітана — це найбільш заборонене місце, — Хан спирається на стіну, звично схрещуючи ноги у високих чоботях, перегороджуючи шлях.
Люк і не збирається йти, так невинно-яскраво посміхаючись, поправляючи довгі рукави комбінезону пілота. У його голові миготить кумедна думка: Хан нагадує йому кота, який розвалюється і витягує довгі лапки в проході, привертаючи увагу, щоб хоч хтось його погладив.
— І що ж таке цінне ти тут ховаєш?
— Я не можу ховати свою цінність, бо вона вільно розгулює кораблем. Ще й лізе своїм допитливим носом туди, куди не можна.
Люк недовго вдає ображене обличчя, але здається та кидається в обійми, щойно двері за Ханом замикаються.
Хан підхоплює його як рідний самум — такий самий сухий та гарячий, як шквальний вітер у пустелі. Хан нагадує йому про дім і про біль, що залишився там. Пальці бажано стискають каштанові пасма, і Хан кружляє з ним на місці, знову не в змозі відпустити. Завмирає, дивлячись знизу вгору бурхливими травами очей, підхоплюючи під колінами. Люк повільно зісковзує вниз доти, доки не відчуває твердий ґрунт під ногами.
— Останніми тижнями я так часто дивився в очі смерті, що став безстрашним. Але дивлячись в твої очі — все одно ніяковію.
— Можу не дивитися, — Хан накриває свої очі долонею, але Люк із тихим сміхом прибирає її.
— Ні ні, я хочу в них ще раз зазирнути! — долоня Люка накриває щоку Хана, і трьохденна щетина колеться під пальцями.
Їх так сильно тягне одне до одного, що навіть стоячи впритул — між ними нестерпна прірва. Руки тягнуться з обох сторін, але немає навіть натяку на зближення. Шумний видих, заспокійливий і безтурботний, лоскоче шию Хана. Люк легенько водить носом біля самого кадика, зариваючись, ховаючись від усієї галактики в його обіймах.
Хан ховає безглузду і щасливу посмішку в пшеничному колоссі, мружачись від лоскоту, що біжить по приспаній поцілунками шиї. Помаранчевий комбінезон шурхотить від обіймів, заглушаючи гучний дзвін здогадки у вухах Хана. Люк у яскравих кольорах має такий неправильний вигляд, що Хан хоче позбутися цього вбрання, хай би як це не прозвучало в його голові.
— Я так за тебе злякався, — вуста самі видають його таємницю, і Хан відчуває посмішку Люка. Під повіками вибухають зірки, і іскри осідають на довгих золотистих віях.
— Все позаду, — м’які губи Люка обпікають, пробуджують бажання сильніше зануритися у вогняне ядро, проникнути глибше, дозволити обпалити всього себе без останку. Вдих — і в легені поринають язики полум’я, перетворюючи їх на срібний попіл. І Хан радіє, що саме ці промені обрали його.
Скільки б планет Люк не відвідував, волосся та губи у нього завжди пашать жаром, а шкіра блищить як дрібні піщинки, що вкривають увесь Татуїн. Засмаглий, енергійний, з випаленим працею двох сонць бурштиновим волоссям, що лагідно ковзає поміж пальців Хана.
Після першої зустрічі в глухому барі Татуїна, Хан не одразу зрозумів, чому його груди стало опікати сильніше. І тільки зараз, відчуваючи, як такі м’які й такі відчайдушні пальці блукають його грудьми й шиєю, Хана знову охоплює чадна задуха.
Це третє сонце Татуїну — Люк Скайвокер.
Відгуки