Нічого розуміти, все прозоро доволі
Просто бажано вміти жити далі поволі
Жити навіть у болі, у потоці зображень
Де лиш вироки долі, всі без права оскаржень.
Khayat — Нехай
Юе Лун вдихає пропахле алкоголем затхле повітря і повільно видихає через ніс. Тяжкі повіки тиснуть навіть на мозок. Приглушене світло нічника, який він приніс на кухню, неприємно сліпить очі й свідомість.
Юе Лун ні про що не думає, він просто хоче поспати. Проіснувати без відчуттів і емоцій, у повній темряві годин вісім. Можна більше, але зараз хоча б це. Хоча б шість годин. Хоча б скільки.
Але він не зможе заснути, вже пробував. І сьогодні, і вчора, і позавчора. Для більшості людей заснути не така вже й проблема, для Юе Луна це як тортури. Випробування, покарання, перевірка себе на міцність, називайте це як хочете. Але він вже програв, і продовжує програвати у всіх цих речах, які для інших людей не створюють жодних проблем.
Його улюблений чай давно остиг, а чашка впала на підлогу через необережний порух — навіть його витончені рухи й відточені роками трюки не змогли протистояти звичайній фізичній слабкості. Важко утримувати в руках предмети, якщо ці руки постійно тремтять. Чашка розбилася на багато маленьких шматочків, і надія Юе Луна, якщо вона взагалі існує, теж небезпечно тріснула. Про яку силу і самоповагу можна говорити, якщо у твоїх очах збираються сльози через кляту розбиту чашку?
Її шматочки залишилися лежати там, на підлозі, у калюжі чаю, а Юе Лун залишився сидіти на стільці, обійнявши свої ноги й завмерши, наче камінь. Так минула година. Далі друга і третя. Юе перестав дивитися на годинник. Він взагалі перестав дивитися. Лише виринав час від часу з темряви власного пекла, бачив обриси кімнати і падав далі у безодню знову.
Аж поки його не відволік сторонній звук. З таким звуком вставляють ключ у замок і відчиняються двері. Юе Лун не поворухнувся навіть тоді, коли в коридорі загорілося світло, а у дверному прорізі з’явився високий силует з пакетом у руках. Нема про що хвилюватися, мало хто міг заявитися до нього у такий пізній час. Але була річ, яку Юе не розумів.
— Звідки в тебе ключі? — хрипко питає він, і його голос після довгої тиші кухні здається воронячим викриком.
— Юе, ти сам віддав мені дублікат, — відповідає силует, проходить углиб кухні й завмирає. — Знову не спиш.
Це звучить як ствердження, а не запитання, тож Юе Лун не думає над відповіддю. У кухні спалахує світло, і він болісно заплющує очі. Він не спав вже довгі й довгі години, цілі дні, тож це наче лезом по сітківці.
— Я розумію, ти не можеш заснути, а чашка чим це заслужила? — м’яко питає Сін, намагаючись пожартувати.
Юе Лун не відповідає. У голові чомусь паморочиться, а звикнути до світла так і не вдається. Надто яскраво. Надто гучно. Усе це знову занадто.
— Вислизнула з рук, — тихо промовляє він.
Сін переводить на нього погляд і бачить, як він болісно примружився і навіть трохи зіщулився усім тілом, а тому клацає перемикачем ще раз, знову зануривши кімнату у напівтемряву.
— Вибач.
— Нічого.
Сін тяжко зітхає і більше нічого не говорить. Ставить пакет на підлогу біля холодильника, знаходить віник і змітає розбите скло від чашки з підлоги, збирає маленькі осколки, щоб ніхто ненароком не наступив. Йому-то все одно, це Юе постійно ходить по квартирі босим.
Сін ставить чайник на плиту і береться за свій пакет. Викладає з нього продукти й розкладає їх в холодильник і по кухонних полицях. Прибирає келих з недопитим вином з барної стійки, вимиває до чистого скрипу і залишає на сушці.
Юе Лун продовжує просто сидіти на своєму місці, слухати, як Сін вовтузиться на кухні, як тихо кип’ятиться вода у чайнику, як хляпають дверцята холодильника і шурхають пакети. У цій квартирі не часто можна почути щось подібне. Звичайні звуки життя. Такі тихенькі й такі затишні.
— Чому ти тут? — питає Юе Лун, не повертаючись до Сіна обличчям.
— Я твій нічник у вікні побачив, — відповідає Сін. — Зрозумів, що ти знову не спиш.
— Я не про це. Чому ти тут? Чому ти приходиш до мене?
Сін завмирає за спиною Юе Луна, і в кухні знову стає тихо. Надто тихо, щоб не почути відповідь, промовлену невпевнено і пошепки.
— Ти знаєш причину. Просто боїшся у неї вірити.
Юе Лун мовчить, тож Сін продовжує гриміти чашками, а коли вода у чайнику закипає, ставить на стіл горнятко зі свіжозавареним ромашковим чаєм.
— Яка це вже ніч? — питає він, сівши на стілець поряд з Юе.
— Четверта.
— А до цього скільки поспав?
— П’ять годин. Здається.
Відповіді Юе сухі й наче машинальні, голос тихий і хрипкий. Темні кола під очима у світлі нічника здаються ще ширшими, а ненормальна блідість обличчя ще більш моторошною. Чорні очі, в яких зазвичай мало що можна побачити, якщо Юе сам того не покаже, зараз хворобливо блищать і здаються неживими. Сам Юе Лун у деякі секунди здається бетонною статуєю.
Сін важко зітхає. Юе досі не вміє жити тут, ось так. У звичайній квартирі, зі звичайною роботою, бути просто людиною і бути загалом. Не винити себе, не винити мертвих, бачити в собі щось більше, ніж просто зламану істоту, одну з мільярдів, існування якої зводиться до вилизування власних ран. Не вміє бачити світ іншим, не таким, яким йому показали його в дитинстві.
Але він навчиться. Не одразу, згодом, через розбитий посуд, безсонні ночі та істерики, через болісні усмішки й проведені в самокопанні вечори. Він навчиться, обов’язково. Сін вірить у нього. Вірить і пропонує свою допомогу. Пропонує себе всього, Юе треба лиш побачити його і пробачити собі.
— Я зробив щось не так, — шепоче Юе Лун, продовжуючи дивитись в стіл.
— Не ти, Юе, — м’яко заперечує Сін, знаходить його холодні руки у складках халата і бере у свої теплі долоні. — Не ти.
Скільки отак минає часу — неважливо для обох. Головне, що Сін може чути рівне, спокійне дихання Юе, а Юе може відчувати поряд його тепло. Тепла йому завжди не вистачає, майже так само сильно, як сну.
Переконавшись, що чай вже не гарячий, а комфортно теплий, Сін вивільнює руку і суне чашку ближче до Юе. Але той не реагує, лише ледь вагомо стискає другу долоню Сіна, щоб той не забрав і її.
— Спробуй, — просить Су Лін. — Будь ласка, Юе, один ковток.
Юе Лун не рухається, лише в його обличчі з’являється дивна, ледь помітна гримаса болю, яка гостро й неприємно віддається у грудях Сіна. Юе ж мало хоч трохи полегшати, хіба ні? Хіба він замало страждав, щоб зараз просити про краплю милосердя від долі?
Сін соває свій стілець ближче до столу, бере чашку з чаєм до рук і підіймає її до обличчя Юе.
— Ну хоч пів ковтка, га? Я старався добре заварити, — Сін мимоволі переходить на найм’якший і найтурботливіший тембр, на який лише здатен, і болісно всміхається. — Відчуваєш, як пахне? Можливо, колись я навчуся заварювати чай так, як ти.
Сін не вірить у першу мить, але Юе Лун дійсно виходить зі стану нерухомості й мовчання і підіймає руки, щоб забрати у нього чашку. Він охоплює її обома долонями й глибоко вдихає аромат. Видихає повільно, порціями, ніби однісінький необережний рух може заламати йому ребра.
Він підносить чашку до губ і робить маленький ковток. Заплющує очі й робить ще один. Його губи набувають природного відтінку від тепла, а погляд все більше струменіє втомою.
Він випиває приблизно половину і ставить чашку назад на стіл. Складає руки на своїх колінах.
— Дякую, — шепоче, перш ніж виснажено спертись на плече Сіна.
— Я відведу тебе у ліжко і ти спробуєш поспати, добре? — обережно питає той.
Юе Лун лише киває, тож Сін допомагає йому підвестися й відводить у спальню. Тут наче зовсім ніхто не живе — кімнату давно не провітрювали, квіти на підвіконні не поливали, а меблі трохи припали пилом. Лише купка речей, необережно кинутих на стільцях і кріслі, видає з приміщення житлову кімнату. Пахне відчаєм.
Влігшись у ліжко й накривши пів тіла ковдрою, Юе все одно не робить спроби поспати. Він лежить, спрямувавши порожній погляд у стелю, час від часу заплющує очі, але зрештою знову їх розплющує і ледь чутно важко зітхає. З вигляду він просто лежить і думає над чимось, але Сін знає, наскільки йому боляче. Він чув цей біль у криках і судомах, коли тіло Юе виламувало в істериках кілька місяців тому. Він витирав цей біль з його щік разом зі сльозами. Він приборкував цей біль, допомагаючи йому заснути.
Юе Лун сказав, що звик до свого болю, але його болю не звик Сін. Він пообіцяв, що не дозволить нікому зробити Юе боляче, але не знав, кого звинувачувати, коли Юе робив собі боляче сам.
— Я в порядку, — раптом говорить Юе. — Мені лише потрібно трохи часу. Я засну.
Сін не відповідає, довго дивиться на нього, не знаючи, чи вірити. Він вирішує, що повернеться сюди зранку, щоб це перевірити.
— Гаразд, — говорить він і підводиться. — Але пообіцяй, що спробуєш поспати.
— Не йди.
Коротке прохання, і Сін одразу ж сідає назад на краєчок ліжка. Він не очікував це почути, але хотів. Завжди хотів, щоб Юе припинив мучити себе самотністю. «Ти єдиний, кого я можу терпіти» — сказав він колись, але все одно не дозволяв Сіну бути надто близько. Аж поки Сін не став «єдиним, кому я можу довіряти».
— Добре, — Сін киває. — Але ти все одно спробуєш поспати. Я ляжу у вітальні, клич, якщо що.
— Ні, не йди, Сіне, — рука Юе Луна тягнеться до нього й охоплює його зап’ястя. — Будь ласка.
Сін бере його за руку, знаючи, що не зможе йому відмовити. Не захоче.
Юе тягне його за зап’ястя ближче до себе. Сін лягає поряд і заходиться лагідно гладити його по волоссю.
— Тобі потрібно поспати, — шепоче він, коли бачить, що Юе знову розплющив очі й дивиться у темряву. — Я буду тут. Скільки захочеш.
Юе Лун слабко киває, і в куточках його очей з’являються сльози. Збираються в купу і повільно стікають по щоках.
— Це так важко.
— Я знаю, змійко, я знаю, — Сін повільно проводить долонею по волоссю Юе Луна від маківки до плечей і навіть не боїться, що отримає штурхана за звертання на прізвисько. Насправді Юе воно подобається, нехай він і не зізнається в цьому. — Але ти зможеш, ти сильний, і я вірю в тебе. Як ти й сказав, тобі лиш потрібно трохи часу.
Юе Лун щільно заплющує очі й разом з тим ніби позбавляється шуму на фоні — тепер лише тиша, лише відчуття. Відчуття того, наскільки йому мало цього тепла поряд. І це вперше за багато днів він справді чогось хоче.
— Можеш обійняти мене? — тихо просить він, не розплющуючи очей, але трохи повернувши голову до Сіна.
— Іди сюди, — той повертається на бік в сторону Юе Луна і розкриває руки.
Юе совається ближче, впритул, кладе голову Сіну на плече і складає свої руки на його грудях.
— Дякую.
— Колись я все-таки змушу тебе піти до психотерапевта, — Сін обіймає його, відчуває своїми босими ступнями холодні ступні Юе і злегка переплітає їхні ноги, щоб зігріти.
— Я вб’ю його, — тихо бурмоче Юе Лун.
Сін слабко всміхається. Доведеться дуже добре і дуже довго шукати людину, якій Юе дозволить копирсатися у своїй голові. І це має бути цілком божевільна людина. Рівень її божевільності має сягати рівня її професіональності, а Сін не віддасть Юе першому зустрічному спеціалісту.
— А якщо це буде вона?
Юе абсолютно виснажено всміхається крізь нові сльози, які взагалі не контролює, і обіймає Сіна міцніше. Сін відчуває дотик його холодного носа до своєї шиї, а потім повністю неочікуваний легкий поцілунок у підборіддя.
— Я засинаю, — шепоче Юе. — Я справді засинаю.
— Добраніч, — Сін м’яко торкається губами його скроні й вдихає домашній запах його волосся. Його улюблений запах.
— Я люблю тебе.
Сін завмирає. Чує відлуння цих слів десь у підкірках і відчуває хвилю сиріт по спині. Те, чого він до біса боявся і нестримно хотів, сформувалося в слова. У дотики й обійми, спокій і темряву. У потужний, глибокий і такий бажаний сон.
— Я теж тебе люблю.
Полежавши отак у темряві наодинці зі своїми думками і Юе Луном на руках, переконавшись, що той нарешті заснув, Сін і сам віддається втомі. Колись. Колись вони з Юе зможуть сказати один одному «кохаю».
