Вузькі вулички повільно перетікали одна в іншу, поки ми протертими до дір кедами крокували вздовж узбіччя на зустріч золотавим променям сонечка. Повільно, пасемко за пасемком, вони зникали за горизонтом, віщуючи, що скоро його тепла лагідність піде на спочинок.
Весна. Не рання, не пізня. Звичайна. Коли щокам вже приємно від сонячних посмішок, але вітрисько не дає зняти куртку. Коли змінюєш черевики на кеди, але прийшовши додому вони обов’язково будуть вимазані у багнюці. А якщо по дорозі ти ще зупинишся десь пограти у волейбол… все! Готуйся знайти ще одну дірку на підошві, або безвідмовні сліди трави на колінах і ліктях свого абсолютно_не_волейбольного одягу.
Але це не сьогодні. Сорок хвилин тому у нас із Кенмою саме закінчилось тренування. Двадцять хвилин тому ми ще їхали у метро.
Хвилину тому він зізнався, що у нього хтось потенційно закоханий.
Тридцять секунд тому я потенційно перестав дихати.
- Що ти маєш на увазі? – запитую, і сам відчуваю, як на обличчі розповзається широка усмішка. Це нервове. Давно вже помітив. У когось долоньки пітніють, хтось червоніє, немов грішник на сповіді, а Куроо Тецуро – як Куроо Тецуро! – посміхається чи то так, ніби виграв щось у лотереї, чи то так, ніби все, що відбувається – абсурдність із сну наркомана в деліріозі.
- Кажуть, вона із паралелі, - «Вона!» - бачив її кілька разів. І, ну… справді відчуття, ніби вона у мене закохалася.
Моє перше поривання – розсміятись. Сказати щось типу: «Ну так, звісно. Будь-хто, хто мав з тобою якусь близькість у тебе закохається», - та сам себе і затикаю.
Ні. Не цього разу.
Все по-іншому.
Зараз карі котячі очі ховаються десь у білявому волоссі. Кенма ненавидить зав’язувати їх, хоча матір завжди говорить йому: «Окосієш». Якось я навіть намагався кликати його «Кося Вухань, з-за приставки встань!», але, звісно, ніяких результатів це не дало (окрім прилетілої мені по лобі приставки, що ніякий Кодзуме не косий, та і з вухами в нього все нормально).
І хоч я все ще вважаю, що це справді може йому шкодити, я… не маю права казати йому про це. Відчуваю, що не маю. Я йому ніхто.
Просто друг.
«Не цього разу…». Думки – клеймо на моєму житті. На моїй шкірі, на моєму серці. Не змиєш, не виріжеш, не відірвеш. Можна лише ходити і вчасно себе зупиняти. Контролювати. Казати собі: «ти не можеш» казати собі: «Навіщо ти так думаєш?». Казати собі: «Ти ніхто».
І я кажу. Куроо Тецуро – капітан волейбольної команди, успішний учень, перспективний студент і працівник, популярний чувак, хороший син, і брат, і друг, і… так. Ніхто.
Знову дивлюсь на нього. Тихо кидаю погляд з-під повік, навскіс, так звично. Він все одно не бачить, але що як… що як… Цього «що як» не має статися. Адже тоді все зруйнується, і я, Куроо «Ніхто, просто друг» Тецуро, втрачу навіть такі короткі миті солодкого щему під ребрами, літературних метеликів в грудях, чи животі, чи де вони там літають, ну або більш раціональних і справжніх хімічних реакцій: дофамін, ендорфін, окситоцин…
Чорт, і який же я дурень!
Кенма ж звичайний, здається. Любить постійно залипати у телефон – та як всі! Ходить у кіно на ті ж фільми, що й усі. Дивиться у ті ж сторони, як і я, і як хто-небудь іще, і… все ж. Я розумію, що у нього не можливо не закохатися.
Я не помітив, як це сталося зі мною. Я досі не впевнений, чи це так, але щойно чую про оцю його потенційну дівчину, як одразу зникає бажання продовжувати розмову. Я не можу просто змиритись із тими моментами, коли він проводить час у компанії когось іншого. Тоді мені здається, що ми стаємо відірваними одне від одного, і те єдине примарне «Дружба», що нас пов’язує, здається, повністю розривається. Від цього мені погано.
Зовсім скоро воно розірветься назавжди. Від цього мені гірше.
Я хочу бути з ним поряд. Хочу ділити з ним моменти і якщо не всі, то більшу їх частину. Хочу торкатись його. Хочу ділити усе, що тільки можна. Хочу… Я боюсь, що колись у його житті трапиться щось дуже велике й важливе, і я не знатиму про це, залишившись за бортом. Це справді страшно.
Майже так само, як запитувати зараз у відповідь: «Що ти будеш із цим робити?». І сподіватись, що він просто піде. Зільється та забуде.
Це неправильно.
Я не можу бути для нього усім. І він не повинен бути усім для мене.
- Не знаю. Я ще думаю. Та, в будь-якому разі, вона скоро поїде. І це покаже, чи вірні мої здогадки.
Я сподіваюсь, що це не так.
Ненавидіти – не мій стиль.
Останні промені все ж ховаються, фарбуючи чорним обрій, а небо - у помаранчево-рожевий. Додому дістаємось мовчки. Він – друкуючи щось у телефоні, лиш на останок махаючи мені рукою, я – мовчазно та безнадійно проводжаючи його поглядом. Не обертається, звісно. По-котячому йде уперед, трішки скуцьорбивши плечі, і я, чомусь, мов останній дурник, думаю: «Ні. Він не Кося Вухань». Мабуть, це також якась там захисна реакція…
Я дуже радий, що він не обертається. Не підіймає очей. У такі миті, моя маска особливо помітно тріщить по щвам.
Дякую, Кенмо. Дякую, що не помічаєш мій біль.
***
Ранок дивний і важкий. Не дивлячись на те, що простирадло напнуте попід самий ніс, та і сам я вдягнутий тепло, спав я погано і постійно змерзав. Ніби щось, увірвавшись у сон, не давало розслабитись та відчути себе у безпеці.
Хто це? Що це?
Не знаю.
Прокидаюсь пом’ятим та з димом в голові. Усі думки немов вкриті непроглядним туманом, який не прожене ані весняне сонце, ані найміцніша кава із наших полиць. У кімнаті усе на своїх місцях, та через хаотично покинуті (ті самі!) кеди та сумку – складається враження неймовірного безладу.
Тихо. Лише годинник відстукує секунду за секундою навченим диригентом. Віддалено пригадую, що сьогодні немає тренувань. Що батьки поїхали, і я сьогодні на весь день самотній.
Розблоковую телефон, і перше, що бачу – це смс. З нього і починається мй день.
«Ми почали з нею зустрічатися. Хз, що буде, чесно, але, ну… тепер у мене є дівчина».
На обличчі розповзається широка усмішка. Хах. Ніби це комусь зараз потрібно. Ніби так можна самого себе в чомусь переконати.
«Ну, що ж, вітаю. Але, обіцяю, якщо ти всю енергію будеш на ню витрачати, замість волейболу – я тебе приб’ю!»
Відповідь приходить миттєво. «Не буду». Крапка. Ніби це має заспокоїти.
Я самотньо лежу у своєму ліжку. Я самотньо існую у себе вдома. Я самотній у цьому довбаному світі!
Я самотній у своїй душі.
Мені холодно.
