Дрім білкою перестрибнув на гілку сусідньої ялини, струсивши сніг на мисливців і посміхнувшись на розлючене «ГЕЙ!» Сапнапа. Рана на нозі прожогом нагадала про себе, і блондин болісно шикнув. Стрибок на наступне дерево, штучний снігопад на голови переслідувачів, перебіг на інший кінець і знову. Тільки от халепа: рецептори болю – єдині, що не адаптуються, й ігнорувати ногу ставало все важче і важче, його швидкість все зменшувалася і зменшувалася, а сніги все не кінчалися і не кінчалися.
Дрім перелітає в чергову крону і втискається спиною в стовбур. Мисливці стрімко оточують дерево, але до нього не лізуть – справедливо: заганяти, біжучи через кучугури – сам загонишся, а Дрім навіть в такому стані небезпечний.
Отож вони важко ковтають повітря і прислухаються до ворога (оскільки побачити за хвоєю ні землю, ні стовбур не уявлялось можливим). Дрім не бачить, але уявляє, як в очах Сапнапа палає вогонь хижака, що загнав здобич у тупикову, але вузьку для самого мисливця нору. Антфрост і Сем переглядаються, оцінюючи останні рештки сил одне одного, Бед помірює всю команду, надламуючи брови від їхнього скрутного стану, ну а Джордж усівся прямо в сніг і просто видихується.
Дрім не може в такій ситуації оглянути та підлікувати ногу, відповідно мисливці не можуть зайнятися власними травмами. До того ж їм усім не завадило б поїсти. І відігріти замерзлі кінцівки, бо кінця-краю тайзі так і не було видно.
– І що тепер? – гукає Сем.
По правді, питання змусило задуматись усіх. Що тепер? Битися? Пф, смішно, їм і продовжувати бігти зараз не фонтан.
– Здаєшся? – «пропонує» Антфрост.
Снігопад з гілки не змушує себе чекати.
– Не дочекаєтеся, – фиркає і розтирає руки Дрім – одначе холодно.
– Будеш сидіти на дереві до задубіння?
– Буду, скільки треба, лузери.
– Лузер тут ти, – беземоційно (від виснаги) подає голос Джордж.
– Гадаєш? Я впевнений, що навіть зараз від вас залишив би мокре місце. Червоне таке мокре місце.
– Співай скільки хочеш, пташечко, скоро ти спустишся з небес на землю…
– …і пришибу вас, – перериває блондин Сапнапа, припідіймаючи маску й дихаючи парою на долоні. – Серйозно, Пандас, най ти міг би об’єктивно оцінити сили, – Дрім відхиляється від стовбура, щоб глянути униз, і миттєво повертає потилицю на кору від летучої стріли, усміхаючись: він спіймав погляд Сапа перед тим як той вистрілив. Яскравий погляд суміші скаженої заціпленості (від прізвиська), люті, втоми й азарту. В цьому весь Пандас.
– Назви мене так ще раз… – з риком і осміхом кинув виклик мисливець.
– Хлопці, – нагадує Антфрост, – починається сніг, ми маємо щось зробити, а то помремо тут ВСІ!
Померти зараз навіть мисливцям – не варіант: до спавну далеко, вони весь час бігли, тому не могли встановити ліжко, а оскільки зараз про це піклуються, то досі його не поставили і ймовірно не мають ні ліжка, ні вовни для нього.
Рівні умови. Таке траплялося вкрай рідко. Але це є часом і найбільшого спокою, і найбільших можливих несподіванок.
Дрім підіймає голову на небо. Сутеніє. Сніг і вітер стає все більше. І раптом юнак згадує: сьогодні вночі – Різдво. Ця згадка не віддається якоюсь певною емоцією, просто цікаве в нейтральному сенсі усвідомлення. Усвідомлення, що цю різдвяну ніч він проведе на дереві, намагаючись не вмерзнути в нього.
Тікати, навіть якщо він все ж відпочине, в хурделицю вночі – смертельний вирок. Проритися під землю? Можна було б, от тільки мисливці сторожать такий відхід. Навіть на інші дерева не перестрибнеш: Джордж і Антфрост з Семом вже зрубують їх. І прослизнути, поки залишилися певні ялини – зась («зась» у вигляді Сапа і Беда, що лишилися насторожі).
Без захисту дерев навколо їм тим більше важко доведеться цієї ночі. Треба було зробити щось, що-небудь, будь-що…
І раптом сталося те, чого… варто було очікувати, коли вони опинялися в однаково складних умовах…
– Гайз, а сьогодні-то Різдво… – почав невпевнено Джордж.
…трапилася та сама найбільша можлива несподіванка…
– …Як ви дивитесь на перемир’я?
– ЩО?
– Ти ку-ку?
– Божеее, переохолодив мізки… – посипалися «заперечення», назвемо їх так. Та Дрім зацікавлено повів головою. Хоча не спішив погоджуватися.
– Чекайте, а він має рацію…
– БЕД?
– Ти ж наче не міг обморозити голову в балахоні…
– Всі просто сказилися.
– Друзі – і вороже – подумайте, – наполегливо, але м’яко мовив Бед. – Нам не дотягнути до ранку, щоб і не впускати Дріма з очей, і самим не сконати. А тобі, Дріме, не вийти звідси живим. Ресурсів у нас все ж більше, – і дійсно, у блондина закінчилися усі козирі (хоча їм про це знати не обов’язково), а з їжі зосталось лише кілька ягід. Яка прикрість, – і ти не знаєш, які сюрпризи ми тут на землі для тебе маємо. Якщо ми й всі помремо, сюрпризи, разом з монстрами, будуть на тебе чекати.
– О, і не забувай, що під ранок тут буде достатньо снігу, щоб потонути холодною смертю, – хіхікнув Джордж.
Аргументи. Дуже незаперечні. І дуже вигідні для Дріма. Занадто вигідні. Підозріло вигідні.
– Якщо я все одно помру, яка вам від перемир’я вигода?
Це відняло мову мисливцям. Судячи по хрусту снігу і шепотінню, вони почали інтенсивно радитися. Дрім глибоко вдихнув і ледь розслабився. Сповз по стовбуру і сів, зібравшись оглянути рану.
– Що якщо ми скажемо, що це різдвяний подарунок? – ангельським тоном сказав Джордж.
– Пхех, так вам і повірив.
– А повіриш, якщо ми скажемо, що хочемо вбити тебе власними силами і подивитися на це?
Отут вже було схоже на дійсність. Гонор мисливців був знаною прикметою. Хоч вони і ставали обережним і все менше недооцінювали його, а іноді й переоцінювали. Але звучало переконливо. Інтуїція шепотіла, що повірити цьому можна.
Але Дрім не Джордж, він не покладається сліпо на інтуїцію.
– Звідки мені знати що щойно я злізу, ви не порубаєте мене на шматки?
– Тільки наше чесне слово, плюс це було б занадто просто.
«І занадто підло навіть для нас», – чув Дрім між рядків. Проте, йому чисто з цікавості та противності хотілося тягнути й послухати, що вони ще скажуть.
– Ми що так, що так залишимося тут до ранку… – роздумував Сем. – Але з перемир’ям на ранок ми будемо з відновленими силами й здоров’ям.
– І до того ж, – по-лисячи всміхнувся Бед, – невже не хочеться відчути дух Різдва?
Масове закочування очей супроводжувалося відповідним галасом:
– Ой, Бееед, фууу.
– Ратіо.
– Я відчув дух твоєї мамки.
– МОВА!!!
Мисливці зупинили свою оперну виставу щойно зверху почувся приск і пізнаваний за милю сміх. Дрім вищав і задихався, і це було достатньо смішно, щоб парубки знизу приєдналися.
– Добре, ДОБРЕ! – трохи заспокоївся Дрім. – Які умови?
– Ми не наносимо урону ніяким чином. Це в принципі все, якщо тобі нема чого більше запропонувати, – взяв перемовини на себе Сем.
– Терміни?
– Як тільки зійде сонце – ми вороги.
– Я в ділі, – розтягнув потріскані губи в посмішці зеленоокий.
– Ну то спускайся! – Сапнап викинув руки вверх. – Чи ти ба збираєшся лишитись там, гілкостій? СтовбуроприКЛЕЙ? Га, га, як тобі, а?
– Слухав би тебе цілий день, – муркнув Дрім, переносячи вагу так, щоб спуститися і не завдавати болю нозі.
– Дивись, а то вуха відваляться, – усміхнено попередив Антфрост.
– Корозлив.
– Ну досить вже, – простогнав Джордж.
– Ну добре, досить… Ялино-
– САПНАП!
І вони проведуть різдвяну ніч, викопавши печеру-іглу, гріючись навколо багаття і «вилизуючи» рани собі, а подекуди й сусіду. І їхній спільний простір буде сповнений історій, легенд і дискусій.
А на ранок вони отямляться в спільному імпровізованому лежбищі зі шкур. Точніше, отямиться Дрім, і, окинувши поглядом їхню сонну мирність, дасть проскочити сумній думці, що це лише одноразове різдвяне диво, що має закінчитися. І він, не торкнувшись (в плані насильно, фізично з цього кубла ще вилізи, не торкнувшись) сплячих мисливців, спробує втекти.
Та мисливці не будуть спати. І вони будуть пам’ятати умови.
І вони будуть пам’ятати нічний мирний час та історії.
– Дріме, куди зібрався?
