Смерть завжди була тим, що породжувала щось нове. Ніщо не могло безслідно зникнути, наче ніколи й не існувало. Пам’ять лишалася. Якщо була пам’ять, то смерть не така вже й страшна, адже ти ніяк не канеш у пітьму. Проте багато хто боявся цього — боявся, що стума стане надто чорною.
Він жив. Він просто зростав у королівському лоні, просто мав рідкий вогонь, який заполоняв його тіло, просто піддавався висміюванням тих, хто мав те саме і навіть більше. Дракон. Та іскра, яка б показала усім, що він гідний носити ім’я свого роду, чомусь була недоступна Еймонду. Таргарієн. Яка дурнувата насмішка — у нього так і не з’явився дракон і це принесе його дому не одне лихо у майбутньому. Ще й та дурнувата свиня… Ненавидів. Він їх усіх ненавидів.
Смерть не завжди була кінцем шляху. Інколи амба — це початок чогось більшого. Еймонд спостерігав за тим, як море поглинуло тіло Лейни Веларіон і думав, коли прийде його час. Чи вб’ють через те, що він так і не став вершником? Проте ці думки не довго марудили його, адже Еймонду здалося, що він почув крик. Ні, справжнє ревіння, яке було переповнене журбою та прикрістю. Якийсь біль, але не від втрати. Еймонд частіше дивився в небо, вдивлявся в хмари, аж ніяк не показуючи свій «розпач» від чужої смерті. Право слово, це була не його трагедія.
Вичекати потрібного моменту не було чимось складним. Взагалі. І Еймонд Таргарієн, як той злодюжка, поночі збіг з палацу за тим дивним покликом, який так і тягнув його до себе. Падав не один раз, пісок забивався і в рот, і в ніс, але попри це продовжував йти, аж поки не почув спів. Тонкий, на межі слуху, як дзвіночки, з якими вирішив пограти вітер. Він чарував більше, ніж те, заради чого Еймонд тікав з палацу.
Крок. Ще один. Йди. Йди-йди. Не бійся. Таргарієну здається, що з ним говорить сам вітер, і він все ж таки зробив останній крок, з яким зупинився на вершині, забувши зробити вдих. Дракон. Великий, загрозливий, але спить. Вона. Це була вона — велична Вхагар. Але в Еймонда перехопило подих не від цього, не від власної самовпевненості, що у нього вийде те, що запланував, а від людини.
Тонка фігура була обкутана білою тонкою тканиною, яка розвивалася на повітрі довгими шлейфами, наче… наче крила. І варто було цій людині розвернутися напівбоком до нього, як Еймонд зміг побачити. Капюшон покривав лише частину голови, дозволяючи бачити чорне, яка сама ніч, волосся, риси обличчя як у справжнього короля. Навіть здаля він бачив. Навіть тоді, коли сонце зовсім не торкнулося землі.
Його помітили й спів обірвався. Натомість незнайомець схилив голову до плеча, дозволивши побачити посмішку. Як він?.. Надто ж далеко. Еймонд, наче зачарований, повільно спустився донизу, намагався зайвий раз не шуміти, щоб Вхагар не обпалила його своїм полум’ям, і варто було тільки зупинитися в кроці від морди дракониці, як у нього перетиснуло горло спазмом.
Чоловік стояв віддалік, біля крила Вхагар, і не зводив з нього надто уважного погляду своїх чорних очей. І чомусь Еймонд відчував себе якимось селянином, не Таргарієном, не тим, хто ніс в собі кров драконів. Щось випромінювалося від цього незнайомця, від чого він почав здаватися собі дрібною піщинкою у цьому всесвіті.
А потім дихання Вхагар змінилося: вона гучно видихнула, розтріпавши його волосся. Еймонд відсахнувся назад, лише на крок, але цього було замало. Дракониця підняла голову, уважно спостерігаючи за таким зухвальцем.
— Будь-який дракон цінує хоробрі серця.
Голос незнайомця спокійний, упевнений, він тягнувся так, наче був медом, і Еймонд не задумався над тим, що його зараз можуть вбити. Що це чужинець. Таргарієн чомусь дослухався до цих слів, чомусь зробив крок вперед, ближче до Вхагар, та протягнув руку. Нічого не відбулося. Аж поки він не спробував доторкнутися до мотузок, що звисали з дракониці. Утробне гарчання, тепло, яке почало розпалятися довкола. Але Еймонд, нахмурившись, рішуче схопився за мотузку та притиснувся до Вхагар, яка… яка просто відвернула морду та якось натужно зітхнула.
Еймонд більше не зволікав: він стиснув і другою рукою одну з мотузок, відштовхнувся від землі та спробував вилізти на Вхагару, яка знов загарчала. Піднімалася — вона піднімалася на лапи, через що Таргарієн закричав. Закричав від страху всі команди, які тільки запам’ятав. Його почули. Замерли. Глибоко вдихнули, так, що він власним тілом відчув вібрацію, та дозволили забратися в сідло.
— За кожне рішення потрібно платити!
Незнайомець знов нагадав про себе, змусив майже підстрибнути на місці. Еймонд повернув голову до чоловіка, який не зводив погляду з обрію, та сильніше стиснув у руках мотузки, які були за поводи. Порив вітру знов з силою вдарив, розгортаючи чужі білі «крила» і дозволяючи побачити, як тканина вбрання незнайомця линула до тіла.
— Хто ти?! — Таргарієн все ж таки не стримав своєї зацікавленості, але у відповідь отримав тільки посмішку. — Я наказую тобі, відповідай, хто ти такий?!
— Важливіше, хто ти, мій пане, — тихо, але Еймонд почув.
Чоловік почав повільно відступати, дозволивши Вхагар розкрити крила, а Таргарієну вчепитися в сідло. Менше секунди, всі звуки зникли, тільки власне серцебиття, а після голосне ревіння дракониці й політ. Майже падає. Майже втрачає власне життя. Сам кричить. Сам відчуває, як всередині нього закипає кров. Сам відчуває, що таке та свобода.
… потрібно платити…
… кожне рішення…
Я втратив око, але отримав дракона.
… це моя плата…
Втратити око — ціна. Еймонд все ніяк не міг забути ті слова незнайомця, який все не полишав його думок. Як і не полишала Таргарієна помста. Потвора. Каліка. Коли сам Люцеріс нормально жив далі, ні про що не хвилювався.
Кров за кров — його дійсно задовольнило те, що мама намагалася помститися за нього. Все мало свою ціну. Проте кров Рейніри не заспокоїла вогонь Еймонда. Йому було гидко. Гидко від самого себе, особливо коли бачив своє відображення. Без пов’язки на тому місці, де було око. Хіба тільки за це Еймонд не заслуговував отримати від Люцеріса те саме, що і йому вручили?
Час йшов. Еймонд все сильніше та сильніше розквітав як молода кров Таргарієнів. Він дійсно ставав гідним цього дому, на відміну від брата, якому було начхати на всіх. Скільки пив, скільки збезчестив дівчат, взагалі не слухав мати. Майбутній король… Посміховисько, а не король.
Еймонд все частіше ловив себе на думках про те, що він жив у якійсь клітці. Гарній клітці. Маючи все, зокрема право владарювати, він не міг розправити власні крила та відчути свободу. Що взагалі таке свобода? Прості люди вважали, що Таргарієни були вільними, адже мали Залізний трон. Насправді ж це трон володів ними усіма й Еймонд не став кимось особливим. Взагалі. Хоч і часом усвідомлював, скільки довкола зміюк, які бажали стати ближче до цієї сили.
Мабуть, коли Еймонд не думав про несправедливість у власному житті, то думками повертався до незнайомця, який… який стояв так близько до Вхагар, що взагалі не відреагувала на нього, який співав колискову для неї. Так, Таргарієн не один раз прокручував в голові ту зустріч, розуміючи, що у нього були лише питання. Без відповідей.
Друга зустріч трапилася через рік після того, як Вхагар стала його. Цілий рік пройшов, а дракониця все ще вибірково слухала накази. «Хоробрі серця… І що з того, що у мене хоробре серце, якщо це нічого більше не дає», — думка, яка не давала Еймонду спокою. Вхагар на цей раз приземлилася посеред лісу та взагалі перестала реагувати на будь-які накази.
— В наступний раз попрохаєш у мене щось — теж буду поводити себе так.
Ображено видихнув Таргарієн собі під ніс і все ж таки зліз із дракониці, яка вляглася на галявині біля самих дерев. Далеко від дому, щоб можна було власними ногами дійти… Еймонд роздратовано штовхнув черевиком гілку та завмер, почувши сміх. Недалеко. Зовсім близько. Він різко обернувся, глянув на Вхагар, яка лише поклала голову на землю. Знову сміх, з-за спини й набагато ближче, але варто було озирнутися, як… як між деревами він побачив фігуру. Людську фігуру в чорному одязі, що нагадувала драконячу луску.
— Гей! Ти!
Власний оклик надто голосний, але фігура наче не почула його зовсім — вона як віддаляла від нього, так і продовжувала віддалятися. Це… це не те, за чим повинен був йти Еймонд, проте він відчував, як його тягне слідом. Повинен був думати головою, повинен був усвідомлювати, що, маючи кров Таргарієнів, небезпечно йти незрозуміло за ким.
— Стій! Та стій же, я наказ…
Еймонд не встиг договорити, як гілка, яку не помітив і яка надто низько звисала, вдарила його в чоло та пройшлася по пов’язці на оці. Нема вже що втрачати… Але лоб, біля самого волосся, все одно почало неприємно пекти.
— Ти знову наказуєш, мій пане.
Голос майже біля самого вуха й Еймонд, різко розвернувшись на п’ятах, одразу ж дістав меч, вістря якого притиснув до чужої шиї. Він. Той незнайомець, який став останньою краплею в переповненій чаші його злості на увесь світ. Він був вище його майже на цілу голову, шкіра така сама бліда шкіра, гострі вилиці й погляд… погляд чорних очей так і дивився у саму душу.
— Але чи дійсно ти намагаєшся наказувати?
— Як твоє ім’я? — Таргарієн не слухав питання, лише сильніше стиснув руків’я меча.
— Неправильне питання, — чоловік ледь помітно посміхнувся безкровними губами. — Що ж, називай мене Рейгаром.
— Хто ти? Хто ти в біса такий, що тебе не спопелила Вхагар і що ти… Ти знав, що буде плата. Ти знаєш майбутнє?
— Як багато слів, мій пане, — Рейгар відступив на крок назад. — Майбутнє ніхто не може знати наперед, адже те, що буде, має багато шляхів та варіацій, що змінюється кожної миті. Один вдих і для когось майбутнє вже трапилося, а він сам ліг у землю або згорів у полум’ї крилатого змія.
Він юродивий чи що? Еймонд нахмурився, але не повісив меч назад собі на пояс. Від божевільних можна чекати будь-чого, вони навіть небезпечніші за тих, хто просто бажає вбити. Рейгар нічого більше не говорив, лише тримав погляд на обличчі Таргарієна з якоюсь цікавістю, наче намагався щось вишукати зрозуміле лише для себе одного.
— Але ти знав, що я втрачу око, — Еймонд підійняв підборіддя, щоб показати більше влади.
— Та чи саме це було повноцінною платою? Чи було взагалі це платою?
— Я не розумію, — прямо промовив Таргарієн.
— Отже, час ще не настав, — Рейгар схилив голову, наче в поклоні. — Повертайтеся до Вхагар, мій пане. Вам не потрібно боятися власного серця.
І чомусь Еймонд послухався його, чомусь сховав меч та пішов до Вхагар так, наче… зачарований. Лише після, коли пройшло декілька днів, Таргарієн дозволив самому собі відповісти на питання, хто ж такий Рейгар. Дурниці. Він не був малим хлоп’ям, щоб вірити в реальність казок. Боги… Ні, він точно бажав того, що надто неймовірно.
Роки йшли. Еймонд самовдосконалювався, зростав, ставав… грубим, злим на слово та характер. Вправним володарем меча та сильним сподаром найбільшого дракона їхнього часу. Ейгон же сильніше впадав у розпусту та ставав тим, хто негідний корони. Чому? Чому мати аж настільки печеться про нього, коли поруч є Еймонд? Якщо він готовий віддати геть усе, аби нести корону? Так, Таргарієн не був дурним, тому бачив, яку гру затіяла Алісента і що для неї Рейніра — перешкода. Сестра втратить право посісти на трон, як втратить і своє життя.
Роки йшли. Еймонд все частіше й частіше почав помічати його. Рейгар був надто яскравим, щоб не помічати його посеред натовпу. Слуга, люд, біля чардрева. Це наштовхувало на непотрібні думки, як і їхні короткі розмови, з яких виникало лише більше питань. Хто він? Чи правильніше питати — що він? Але Еймонд не наважувався надто часто питати те, на що йому тільки посміхалися. Тільки дурнем себе показував.
А потім Ейгон вирішив згадати, що він старший брат. Збочено та брудно — все те, що так було характерним для Ейгона. Публічний дім, де все було бридким для Еймонда, але він чомусь не йшов. Був посеред дівчат, дозволяв собі розглядати їхні оголені тіла, взагалі не відчувши ніякого хвилювання. Помилкою було приймати келих та пити з нього, надто великою помилкою… Таргарієн майже нічого не запам’ятовував з того, що відбувалося, і, здається, це навіть на краще.
Поцілунки, дотики, прохолода від того, що з нього майже повністю стягнули сорочку, на що Еймонд змусив себе підвестися на ноги та піти. Кудись. Знайти вихід з цього місця, але чомусь музика ставала лише голосніше, з якою зливалися чужі стогони, але чомусь він чіплявся пальцями за шлейфи тканин, які звивалися навколо його рук тонкими зміями. Він побачив.
Спочатку це було десь на краю зору, як тінь, що швидко пробіглася. Потім знову. Ще раз. Еймонд все крутився на місці, як та дзиґа, йшов то до натовпу, то геть від них, де ще були вільними місця, які чомусь називалися ліжками. Ще один крок — справжній ривок, з яким Таргарієн наздоганяє тонку фігуру в білій хламіді, що майже не приховувала вигини кремового тіла.
— Ти.
— Я, мій пане, — до нього одразу ж обернулися та дозволили притиснути себе сильніше.
— Що ти тут робиш? Я думав, що ти… — в Еймонда перехопило подих від випитого і того, як Рейгар посміхнувся, поклавши вільну руку йому на плече.
— Я прийшов за тобою, мій пане. Тобі не місце тут, де прийде біда.
До Таргарієна притиснулися ближче, майже опаливши його губи своїм гарячим подихом. Це хвилювало. Від такої близькості тіло напружилося так, як у ті моменти, коли Еймонд задовольняв себе рукою. Важко дихати, важко усвідомлювати, що саме йому говорили, і він напирав на Рейгара, підштовхнувши його до стіни та змусивши втиснутися в неї спиною. Ще ніколи Таргарієн не тримав чоловічого тіла у власних руках, ще ніколи в голові аж настільки не паморочилось, а тіло при цьому збуджувалося.
Еймонд розгубився, не знаючи, що робити, і зміг лише податися вперед, щоб заритися носом у чорне волосся. Як моріон, який йому завжди подобався. І пахне кедром. І все ще вищий за нього, але вже хоч якось міг дивитися очі. Еймонд опустив руки на чужі стегна, стиснув і… Що робити? Власна воля була далекою від нього — у келиху з вином ще щось було, адже він взагалі не міг контролювати себе. Таргарієн повернув голову та притиснувся носом до шиї Рейгара, потерся об неї та почув біля самого вуха, як чужий подих збився.
— Ти знову говориш про майбутнє, проте запевняв мене, що не можеш зазирати у нього, — Еймонд не міг зловити жодної думки за хвіст, щоб змусити себе хоч щось зробити.
— Ніхто не може з упевненістю говорити про майбутнє, але потрібно бути дурнем, щоб не розуміти, що Таргарієн у такому місці — небезпека для того, хто несе в собі кров крилатих зміїв. Я живу вже не перший день, для власної ж безпеки тобі варто послухати мене.
— Хто ж ти такий?
— Ти знаєш, мій пане.
Украдливий видих на саме вухо, а після все зникло: тіло, голос, запах кедру… Час невпинно йшов, Еймонд ставав все замкненішим в собі, зібранішим та жорстокішим. Але останнє більше стосувалося думок, коли в реальності Таргарієн тримав маску байдужості, самовпевненості та гордовитості. В середині ж він палав. Згорав. Згорав від емоцій, кожна з яких суперечила одна одній. І був Рейгар.
Рейгар. Гостре ім’я, як і тіло. Еймонд все ж таки став вище за нього, змужнів, огрубів, став тим, хто міг би гідно нести ім’я Таргарієнів, якби не бажав помсти тому, хто забрав у нього око, та брату, який був не більше, ніж якийсь плювок на їхньому роді. Він подорослішав, а разом з ним подорослішали й розмови з Рейгаром, від яких проростало все більше сумнівів. Чи правильно жив? Чи варто було підкараулити Ейгона на вулиці, коли він в черговий раз пішов би з палацу заради задоволення власного тіла? Чи потрібно було втекти на далекі землі?
Рейгар був тим, хто вкладав у нього забагато суперечностей.
Рейгар був тим, хто не виходив у нього з голови.
Рейгар був тим, з ким не хотілося розлучатися.
З самого початку Еймонд вважав, що тільки він може бачити знайомого незнайомця, але коли Рейгар почав надто часто з’являтися в палаці… Він ходив слугою, що дозволяло подовгу лишатися в кімнатах Таргарієна. Не друзі, звичайно, що ні, але всередині все так і тягнулось до чоловіка. Вперше Еймонд щось відчував не до жінки, вперше відчував щось аж настільки довго. З першої зустрічі, коли він отримав дракона.
На диво Вхагар спокійно сприймала Рейгара та навіть дозволяла торкатися себе без зайвого невдоволеного гарчання. Сьогодні Еймонд прокинувся зі сміливими думками, тому варто було Рейгару опинитися в полі його зору, як Таргарієн майже насилу потягнув його за собою. Без питань. Без єдиного слова. Він королівської крові та не звик, що потрібно враховувати бажання й інших. Так, це помилка, так, десь глибоко в собі Еймонд розумів, що робить неправильно, проте звички важко змінювати.
Вийти за межі міста вдень непоміченим важко, особливо такому, як він, але їм вдалося. Як і вдалось Еймонду навіть не роздратуватися на повтори Рейгара, що він створив помилку. Це все… Вся правда лежала на поверхні, але Таргарієн все ніяк не міг її схопити. Навіть розгледіти якось здалеку здавалося неможливим.
— І ти дійсно думаєш, що ми помістимося в одному сідлі удвох? — спитав Рейгар, варто було їм підійти до Вхагар, яка чекала їх.
— Так, — спокійно та рівно відповів Еймонд.
— Ні, але ж тебе не переконати.
І чомусь це тяжке зітхання змусило скупо посміхнутися лише одним краєчком губ. З кожною їхньою зустріччю Рейгар розкривався для Таргарієна все сильніше та… манив. Так. Зараз у свої більш дорослі та усвідомлені роки Еймонд міг з упевненістю заявити, що його незнайомий знайомець манив до себе настільки сильно, що не хотілося зайвий раз лишатися без нього.
Сідло дійсно було розраховане на одного, саме тому Еймонд сів позаду, щоб Рейгару було більше місця. Так, саме так, через цю причину він і притискав його до себе, щоб при польоті ніхто з них не впав. Вхагара, наче сама не бажала втратити одного зі своїх вершників, досить спокійно піднялася в небо та слухалася абсолютно кожну команду. Так давно не було, проте Таргарієн взагалі не хотів про те думати.
Смілива та дурна ідея. Фривольні думки, від яких серце майже вистрибувало з грудей, проте й вони забулися, варто було почути, як Рейгар наказав Вхагарі спуститися і та послухала його. Занадто багато питань, але чомусь… чомусь Еймонд зовсім не хотів отримувати всі відповіді, адже це б поклало кінець чомусь загадковому, що тягнулося вже не один рік. Якби він знав хоч краплю, то це б зруйнувало більш-менш стабільне життя.
Вхагара повільно опустилася на землю й одразу ж поклала голову на землю. Стара. Дивно, що взагалі могла ще підійматися у небо та долати такі відстані в польоті. Еймонд нічого не говорив, лише підставив руку, коли Рейгар почав спускатися з дракониці, але його допомогу не прийняли, а після пішов слідом за ним, щоб…
— Послухай…
— Тут гарно, — Рейгар не дав Таргарієну договорити.
Він вже не один раз показував, що може передбачувати майбутнє, тому Еймонд лише стиснув губи та мовчки підійшов до Рейгара, який зупинився на вершині невеликого пагорба, з якого відкривався краєвид на велике море, застелене густим туманом. Слабкий вітер торкнувся волосся Рейгара, відкинувши його за спину, і тільки зараз Таргарієн помітив, що на ньому були звичне для прислуг коричневе лахміття.
«Заслуговує на краще», — так гостро билося в голові, наче він все ще не виріс. Але згадуючи поведінку Ейгона, Еймонд тішився тим, що він вдався більш спокійним, якщо це слово взагалі було в його дусі, та не мав таких запитів. Таргарієн підійшов ближче до Рейгара, зупинився прямо у нього за спиною та склав у себе на попереку руки. Потрібно було зібратися з силами. Просто глибоко вдихнути та сказати те, що прокручував в голові цілий ранок.
Еймонд не боявся, не прив’язуючи себе до Вхагар, вперше злітати у небо.
Еймонд не боявся йти на оголений меч, коли суперник був значно сильніше.
Еймонд боявся сказати трикляті слова.
— Заспокоює після виру життя в палаці. Поживи з вами Таргарієнами — голова буде боліти мало не кожного дня, — Рейгар неголосно сміється.
— Тобі не подобаються Таргарієни? — голос Еймонда задзвенів від напруги.
— Мені не подобається те, для чого ти витягнув мене сюди, — тяжко зітхнувши, він повертає голову вбік, але не дивиться на Таргарієна.
— Ти ще й думки читаєш.
— Ні, це просто очевидно, — опустивши голову, Рейгар розвернувся і їхні погляди перетнулися. — Не варто переступати ту межу, яка може привести до фатальних наслідків.
— Може — це всього лиш твоє припущення, яке не несе нічого під собою, — Таргарієн з силою стиснув зуби, на що щелепу звело від болю.
— Еймонде.
Його ім’я так рідко лунало з уст Рейгара, але не це змусило проковтнути язика — його обличчя обхопили долонями. Пальці погладили вилиці, торкнулися нижньої лінії шраму, який… Еймонд перехопив чужу руку та неконтрольовано сильно стиснули зап’ясток, на що Рейгар лише стиснув губи.
— Все має свої наслідки. Життя теж. То яка різниця між тим, що я прокидаюся кожен ранок та дихаю, і тим, навіщо я сюди тебе привів, якщо від усього будуть рівнозначні наслідки?
— Еймонде, — він тяжко зітхнув, опустивши вільну руку йому на плече та дозволивши в черговий раз відмітити, що нарешті став вище на пів голови за нього, — це взагалі різне.
— Я крові Таргарієнів. Ти мені будеш розповідати за наслідки, коли у нашу першу зустріч знав, що я уплачу за дракона оком?
— Ні, — ледь чутно промовив Рейгар та опустив очі. — Ні. Ти правий. Вогняна кров твого роду впливає на тебе надто сильно, впливає на твою долю. Але зараз не варто промовляти тих слів. Повір. Я приймаю. Я давно прийняв, бо дозволяю тобі торкатися себе.
— Тобто ти…
— Тобто я.
Поцілунок неочікуваний. Еймонд сам планував, як зробить перший крок, сам набирався сил з самого ранку, але варто було відчути дотик чужих губ до своїх, як все забувається. І власна впевненість. І рішучість. І грубість. І різкість. Та геть усе, до чого так сам прагнув. Еймонд закам’янів, проте варто було відчути, як від нього майже відсторонилися, як Таргарієн, відпустивши зап’ясток Рейгара, поклав руку йому на шию, прямо під потилицею. Ближче. Гарячий.
Рейгар був надто гарячим. І сміх його був приємним. В ньому Еймонду подобалося все, але він того ніколи не скаже в голос. Таргарієн з кожним днем ставав все сильнішим, кмітливішим, все більше розумів мотиви людей, проте не мотиви Рейгара. Як і того, коли в ньому з’явилися сумніви стосовно того, що його життя визначається не власними бажаннями, а те, що йому дозволяється за правом королівської крові.
Як наче замкнена птаха у золотій клітці, що мала крила, але не могла здобути свободу. Рейгар — саме він почав вкладати такі думки у його голову. Еймонда підштовхували до роздоріжжя, наче він дійсно міг отримати волю. Наче дійсно міг вдихнути на повні груди.
І Таргарієн зміг. Саме Рейгар був для нього тим, поруч з ким можна було відчути себе собою. Зачарував? Ні. Таке нікому не під силу. Але Еймонд дійсно відчував себе якимось зачаклованим, бо з кожним днем він все сильніше бажав Рейгара.
Еймонд ніколи не знавав чоловічого тіла. Лише короткочасні поцілунки з Рейгаром, які сьогодні переросли у те, що він до кінця свого життя буде пам’ятати. Білосніжне, як те молоко, тіло линуло до нього, вигиналося на кожний поцілунок. Шия, ключиці, живіт, стегна. Таргарієну подобалося стискати губами чужий сосок, тиснути на його вершинку язиком, щоб після обвести ореол самим кінчиком та, відсторонившись, подути, викликавши тремтіння. Таргарієну подобалося злиття їхнього волосся у якусь химерну картину чорно-білого буття. Але найбільше Таргарієну подобалося, як Рейгар вигинався та стогнав від його пальців.
Коли Еймонд увійшов в Рейгара, то… Він не знав як навіть самому собі описати все те, що відчував. Його неймовірно сильно стиснули в собі, до нього притиснулися та охопили ногами так, як того ніколи ні одна жінка не робила для нього. І стогони. О, ці стогони, від яких власне збудження вставало лише більшим.
Поштовхи ставали сильнішими та поцілунки, що переросли в укуси. В Еймонда горіла вся спина від чужих нігтів, проте це було нічим, порівняно з тим, як власне полум’я нарешті покинуло своє ув’язнення. Він кінчив з низьким стогоном та пальцями, що з силою стиснули стегна Рейгара. Залишаться синці, що розквітнуть синьо-жовтими квітками, але це не мало ніякої різниці, коли Еймонд помітив, як Рейгар охопив свій член пальцями та довів себе до кінця, як його губи відкрилися в німому стогоні й він запрокинув голову, дозволивши покрити шию новими лінивим поцілунками.
— З тобою я вільний, — мовив Еймонд.
Вони вже котру годину лежали поруч: Таргарієн спиною на ліжку, Рейгар головою на грудях, дозволивши перебирати пасма свого волосся та погладжувати плечі. Еймонд відчув, як в його обіймах напружилась, а після і зовсім підняли голову, щоб подивитися в очі.
— Чи справжня це воля, мій пане? Чи оманливе відчуття?
— Я не розумію, що ти там хочеш сказати, — Еймонд стиснув губи.
— Ти бажаєш волі лише тоді, коли я поруч з тобою. В інші моменти життя тебе веде вогняна кров. Ти жорстокий, ти все ще палаєш жагою помсти, ти готовий йти по головах, щоб отримати бажане.
— Це не так.
— Ти ще боїшся зробити перший крок. Але дай мені відповідь на одне питання: якби у тебе була можливість прямо зараз прибрати брата та посісти трон в майбутньому — чи зміг би ти те зробити?
Тиша розкрила свої небезпечні тенета, змусивши прикусити собі язика. Еймонд нічого не відповів, адже… Ні! Те, що говорив Рейгар, не було правдою і не могло нею бути.
— Чого ти від мене хочеш? — спитав Таргарієн майже надламаний голосом.
— Щоб ти вирішив для себе: готовий ти слідувати своїй крові чи бажаєш волі, яку можуть подарувати тільки далекі землі.
Це все не мало сенсу, проте слова про далекі землі зачепили більше, ніж потрібно. Місце, де ніхто не знає, хто ти, і де ти можеш почати абсолютно нове життя будь з ким. Можливо, якби Рейгар… Проте думки нікуди не пішли далі, адже на наступний день до палацу прибула Рейніра. Еймонду було начхати на сестру, проте з нею прибув і той, хто лишив його ока.
Помста — найгірше відчуття, найгірше бажання, вона перекриває та затуманює голос розум. Крик здорового глузду. З самого початку стримувати себе було важко, на вечері ще складніше, але Еймонд, хоч і сказав неприємні слова для Люцеріса, та й не тільки для нього, покинув всіх лише після того, як батько полишив їх.
Чи злякався того, як виглядає король? Чи відчув співчуття до Візеріса? Ні. Це старість. Це природно. Це чекає на кожного. Та й усі думки Еймонда були зайняті Люцерісом навіть тоді, коли він покинув вечерю та набагато пізніше пішов до чардрева. Наче щось тягнуло…
На диво, ніч була ясна. На диво, Таргарієн помітив людину, що сиділа навколішках перед деревом та тримала голову рівно до його стебла. Та варто було підійти ближче, як знайомий незнайомець підійняв руки догори та одягнув собі на голову вінок з сухого гілля, що мали дрібні голки. Наче стеблі троянд, які так і бажали отримати щонайбільше крові.
— Король мертвий! Хай живе король!
— Як ти смієш таке казати?
Знайомих шепіт, знайомий голос, знайоме тіло. Навіть якби його лишили другого ока, то він би пізнав його. Рейгар повільно, наче хтось тягнув його за плечі догори, підвівся на ноги, на що його біле вбрання розкрилося так само як і крила Вхагар та впали додолу. Щось було не так і внутрішній голос про те кричав, як і змусив зрозуміти, що сьогоднішня ніч надто яскрава, проте чуже обличчя він не зміг роздивитися. Аж поки до нього не підійшли ближче: голки вінка впилися в шкіру чола, звільнивши безліч дрібних доріжок крові… що була чорною, як і очі. Повністю затягнуті оніксовим полотном, вони вдивлялися у саму душу, у саму суть того, хто був народжений під знаком триголового дракона.
Варто було кліпнути, як Рейгар вже стояв перед ним. Еймонд вже сіпнувся назад, потягнувся рукою до поясу, забувши, що меч з собою не брав, і вже збирався щось сказати, як йому на плече лягла рука. Тепло. Гаряче. Навіть через одяг відчував знайомий жар. Йому посміхнулися і повільно обійшли, щоб стати за спиною. Щось не так, щось було зовсім не так.
— Хто ти? — Еймонд не впізнав власний голос і відчув, як чужі пальці стиснули його плече сильніше.
— Ти знаєш, хто я, мій пане.
Вкрадливий шепіт, від якого спина вкрилася гусячою шкірою, і долоня зникла з його плеча. Легкий порив вітерця майже лагідно торкнувся волосся Таргарієна, якому здалося, що він почув у ньому плескіт крил. Еймонд розвернувся, але зустрівся поглядом лише з порожнечею. І біля землі повезли чорні щупальця вогню, що зникли надто швидко, варто було тільки підійти до них ближче.
Чорне — те, що його спіткало. Дійсно, батько помер, дійсно, мама захотіла поставити Ейгона в голову престолу. І дійсно, брат втік, проте відшукати та спіймати його було не так вже й важко, як стримати себе на слова: «Відпусти й більше ніколи мене не побачиш». Можливо, йому самому потрібно було втекти з того місця, яке вже припинило бути кліткою для нього, бо стало в’язницею? Але Еймонд не зміг. І коли він майже волочив брата за собою, то йому здалося, що він побачив фігуру у темному плащі, капюшон котрого закривав чуже обличчя повністю.
Чорне — ось, що стільки років квітло у його душі, а зараз випустило свої голки. Еймонд всього лиш виконував доручення матері. Еймонд аж ніяк не думав, що зустрінеться віч-на-віч з Люцерісом. Еймонд всього лиш хотів налякати настільки, щоб Люцеріс ніколи не виходив з Драконового Каменю. Вхагар не послухала його накази та вбила вершника разом з драконом.
Чорне — ось, що поклало кінець його волі. Еймонд повернувся додому, але так і не зміг визнати, що він насправді бажав смерті Люцерісу. Ніхто не був задоволений вчинком Таргарієна, протей карати його не збиралися. Майже всі. Варто було зайти у власні кімнати, як Еймонд помітив біля вікна Рейгара, що склав руки на попереку та був блідішим за мерця. Ще й чорний похідний плащ, наче…
— Ти вбив їх, — голос Рейгара більше не був м’яким, він дзвенів від холоду байдужості.
— Ти знав! — Еймонд, не стримався та зробив декілька великих кроків, щоб схопити Рейгара за руку й сіпнути та розвернути його до себе обличчям. — Все має свою ціну, так?! Це ж ти не про Вхагар та мене?!
— Ти та твій дракон понесли за ваш зв’язок свою ціну, — спокійно відповіли йому і навіть не поворухнулися, коли його з силою схопили за горло. — Люцеріс сьогодні також поніс свою ціну за твоє око. Але, щоправда, ти міг не втратити частину себе, якби пішов від бійки, на що Люцеріс міг би зробити вибір на користь заспокоєння свого дракона. Проте… — руку Таргарієна забрали від себе так, наче у нього не було ніякої сили. — Так, я бачу це в тобі: сумніви й певне задоволення, що ти помстився тому, хто скалічив тебе, — стиснувши губи та похитавши головою, Рейгар обійшов Еймонда й направився у бік дверей.
— Куди ти? — пролунало розгублено, наче говорило мале дитя, яке лишалося найближчого друга.
— Туди, де кров драконів спалює все, на що кидає свій погляд. Я буду чекати на тебе, мій пане, я буду чекати на будь-який твій вибір. Але я не бажаю вдягати корону по твоє життя, — біль в останніх словах і двері зачинилися назавжди.
Відгуки