Я сиділа посеред кімнати оточена скотчем, крафтовим папером, бантами, блискітками і стрічками. Позаду мене була купа зіпсованого упакування, схожа на паперові сніжки різних форм і кольорів.
По академії повсюди були гірлянди і ліхтарики, на подвір’ї були гірки зі снігу і велика ялинка.
Сьогодні день святого Миколая. Стейсі запропонувала зіграти у таємного Миколайчика і я весь час відкладала покупку подарунку. Тому сьогодні я прокинулася, одягнулась і одразу поїхала у місто. Даниїлу, що не подаруй він все одно буде щасливий, головне щоб від щирого серця.
На фоні був туторіал по запакуванню подарунків. Чому ні хто не казав, що це так важко?! Я використала весь скотч, щоб це все трималося купи і наклеї бант, на місце, де було видно мої спроби все виправити. Я важко видихнула і обернулася.
Таке відчуття, що у мою кімнату увірвався ураган. Я торкнулася свого розпірханого волосся і дістала звідти скотч.
Через декілька годин всі почнуть збиратися у нашій кімнаті, біля ялинки, яка зайняла найбільше місця. Ми ледь не побилися із коменданткою за дозвіл її встановити у кімнаті. Стейсі десь вичитала якийсь заговорі, щоб на різдвяне дерево (і тільки на нього) падав сніг і не танув. Здається наша кімната сама новорічна і якби був конкурс ми б 100% виграли. Я поклала подарунок і записку під ялинку і почала прибирання.
В кімнату прийшла Стейсі із чашками гарячого шоколаду. Не думала, що вона той самий новорічний фрік. Ще на початку листопада сусідка дістала усе, що має хоч якесь відношення до нового року і почала прикрашати кімнату. Тоді я ледь не вбилася перечіпившись за коробку з ялинковими прикрасами.
—Таке відчуття наче таргани влаштували апокаліпсис. — промовила Стейсі переступаючи мій творчий безлад.
—Якби ж. — видихнула я вибираючи із килима дрібні папірці.
—Даниїл собі місця не знаходить. Переслідував мене, щоб я сказала йому хто має бути його Миколайчиком. — подруга сіла на край свого ліжка.
—Він зіпсував сюрприз на своє день народження, бо не зміг дочекатися вечора. Що ще від нього можна очікувати? — пирхнула я і викинула сміття.
Ближче до восьмої всі почали сходитися. По дресс-коду Стейсі, усі і кожний мають бути у новорічних піжамах чи светрах, а хто б допустився помилки не отримає свого подарунку. От так все дуже суворо. Під ялинкою вже була чи мала купа запакованих подарунків. Даниїл вже не міг терпіти і ми посадили Єсена на охорону.
—Ще довго? А зараз? Можна? Стейсіііі. — хлопець був як мале дитя.
Настя прикрила очі.
—Йди шукай свій подарунок. — вилихнула дівчина. Той ляснув в долоні, посунув Єсена і почав перебирати подарунки. —Ви теж, чого посідали?
Даниїл передавав подарунки навіть не обертаючись тільки бубонів «Юрі, для Стейсі, козаку, Марії»
—от моє золотко! —Рудий стрибнув на ноги і почав рвати упакування.
—А я так старалася. — прошепотіла я із жахом дивлячись на все це. Юра поруч пирхнув і я обернулась посміхнувшись.
—А мій подарунок? —незадоволено промовила Дамелі.
—Під ялинкою візьми. — фиркнув Даниїл. Дівчина прошепотіла лайку (я в цьому впенена) і присіла за своїм подарунком. Всі почали відкривати дарунки.
—Це піжама із динозаврами! — задоволено пропищав Даниїл, роздивляючись її. —У мене піжама з динозаврами! — Він почав стрибати і кружляти, кожному показуючи подарунок. Я дивилася на хлопця не ховаючи посмішки, поки хтось дивився на мене. Маровець одразу одягнув її і плюхнувся між нами, змушуючи відкривати свої подарунки швидше. Кімната заповнилась сміхом, посмішками, словами вдячності. Напевно так виглядає комфорт. На душі стало так легко і спокійно.
Я обережно відривала папір.
—Ну ж бо Марія! — підбурював Даниїл.
—Люди ж старалася. Не можу так просто все порвати. — промовила я і відчіпила ще один кінчик паперу. Спочатку я побачила записку, яку відклала аби прочитати на самоті, а під нею пара в’язаних шкарпеток, які точно теплі і шарф. Я широко посміхнулась. Це те що мені потрібно. Одяг був нерівним в деяких місцях і це робило подарунок ще більш особливом, бо хтось його в’язав власноруч! Стейсі весь час була у нашій кімнаті, Дамелі не в’яже, Даниїл 80% часу спить інші 20% робить вигляд, що щось робить, Єсен зайнятий новорічним плануванням якогось заходу в академії, Юра… він злається був у батьків декілька днів. Щось тут не пов’язано.
—Дякую. — я широко посміхнулась накинувши шарф на шию. Весь залишок вечора ми згадували як пройшов наш рік, всі пригоди і смішні ситуації. До нас тричі заходила комендантка зі словами «я вас зараз вижену».
Стрілка годинника зупинилася на другій ночі. Я вже давно позіхала, але й спати не дуже хотіла, досі думала хто ж мій Миколайчик.
—Думаю настав час розходитися. — промовив Єсен, підіймаючись із свого місця. Всі схвально кивнули, забираючи із собою сміття. З усіма попрощавшись, я сіла на ліжко і дістала записку із подарунку.
«Впевнений, Стейсі мене вб’є, бо це все має бути анонімним»
Даниїл відпадає. Йому б було все одно на правила.
«Вітаю тебе із святом і бажаю веселої зими. Насправді я дуже радий, що мені випала можливість саме тобе зробити щасливою, бо насправді я не цікавлюсь життям інших. Зараз ти подумаєш, що я займаюсь сталкерством але ні, просто… просто ти мені подобаєшся більше інших. «
У грудях розлилось тепло.
«Знаю, що ти мерзниш завжди і забула взяти свій шарф із дому , тому я спробував його зробити власноруч (думаю це помітно)»
Я засміялася.
«Ці відео у інтернеті доволі складні для сприйняття, це так на майбутнє але я навчився! Хоча більше в’язати я точно не буду)
Вітаю із днем святого Миколая, не мерзни.
Юра :)
P.S. заховай записку інакше Стейсі мене приб’є.»
Я сиділа за партою перебираючи один кінець шарфа. До нового року ще трохи, пари це лише формальність. Учнів менше ніж десять.
—Можете бути вільними. — промовив вчитель.
Коридором лунали колядки і щедрівки, для підняття новорічного духу (хоча куди вже вижче), між натовпом я побачила компанію друзів, які сміялися із Єсена, який був весь у гірлянді. Бідний хлопчик, пронеслось у мене в голові. Я приєдналась до них, вставки поруч із Юрою. Його погляд ковзнув по мені, ще як тільки я з’явилася на горизонті. У очах хлопцям спалахнуло щастя.
—Я ж кажу, так виглядає кожен староста! — фиркнув Єсен поки всі наново почали сміятися. Я схрестила мізинці з Юрою, від чого той трохи розгубився. Жест був загублений у сміхові та натовпі.
—Дякую. — прошепотіла я одними губами, коли наші погляди зустрілися.
Відгуки