Я сам вирішу, яка він людина

Після того як вони залишили Леро Ро та решту учасників, минуло приблизно сорок хвилин. За цей час Кун, здавалося, повністю опанував себе, повернувшись до звичного, безтурботного вигляду. Його обличчя знову стало спокійним, голос — рівним, а рухи — зібраними. Він поводився так, ніби нічого й не сталося. Але Бам усе ще хвилювався за нього.

Реакція Куна на дії Рака була надто різкою. У ній відчувалася не просто роздратованість — там ховалася справжня паніка, злість і глибоко закорінений страх. Це свідчило про те, що за усмішкою Куна криється щось більше, щось приховане і болюче. Щось, про що Бам нічого не знає.

У минулому Кун рідко розповідав Баму про своє минуле. Він розповідав лише те, що було відомо всім — те, що можна було знайти у відкритих джерелах чи почути в чутках. Але нічого особистого. Жодної згадки про дитинство, про родину, навіть про Марію.

Якось Бам запитав про неї. Про Марію. Але тоді Кун відповів коротко й холодно: «Я не хочу про це говорити». У його очах читався біль, такий гострий, що Бам більше не наважився повернутися до цієї теми. Він вирішив дочекатися того моменту, коли Кун сам вирішить про це розповісти.

Але цього так і не сталося.

Чому Кун ніколи не ділився з ним своїми страхами та болем?

Бам не раз ловив себе на цій думці. Адже у кожного є свої рани, свої тріщини в душі. У нього самого — безліч. Але хіба Кун був із заліза? Хіба він не відчував? У нього ж теж було щось таке, що боліло, чого він боявся, що викликало спогади, від яких хотілося втекти. Але він ніколи не говорив про це. Жодного разу.

Можливо, причина була проста й водночас страшенно сумна.

Кун звик вирішувати чужі проблеми, але свої — ні. Завжди був тим, хто тримає команду разом, хто прораховує усе на кілька кроків уперед, хто дбає про всіх — але не про себе. А Бам… Бам був тим, кого треба було берегти. Захищати. Направляти. Саме так Кун, напевно, і бачив їхні стосунки.

Можливо, він просто не вважав свої рани такими важливими. У порівнянні з тим, через що проходив Бам, його біль здавався йому дрібницею. Не достойний уваги. Не достойний того, щоб ним ділилися. Бо навіщо обтяжувати ним ще й Бама? Навіщо додавати йому ще тягарів, коли той і так ледве витримує?

І саме в цьому Бам бачив найбільшу несправедливість.

Кун звик бути опорою. Тим, хто підтримує, хто завжди поруч. Тим, хто ніколи не дозволяє собі похитнутися, навіть коли земля йде з-під ніг. Він ховав тріщини за масками, стискав долоні на грудях, ніби стримуючи щось, що не мало права вирватися назовні. Він не дозволяв собі слабкості. Не дозволяв бути вразливим.

Навіть перед Бамом.

Особливо перед ним.

І це боліло. Бо Бам знав, що навіть найсильніші потребують плеча. Що навіть ті, хто рятує інших, іноді хочуть бути врятованими.

Тому цього разу все буде інакше.

Цього разу він стане для Куна тим, ким був Кун для нього в минулому: опорою, захистом, другом, наставником. Людиною, яка любить безмежно, без умов, без страху.

Саме заради цього він зараз тут.

***

 Вони влаштувались у відносно тихому закутку коридору, неподалік від автоматів із закусками та питною водою. Атмосфера тут була спокійною та тихою. Але невдовзі випробування закінчилося і повільно, але впевнено коридором почали проходити інші команди.

Люди та інші раси минали їх, час від часу кидаючи на Бама і його супутників зацікавлені, іноді злегка насторожені погляди. Втім, ніхто не наважився заговорити з ними. 

І все через Бама. 

Його погляд був сповнений мовчазного попередження: “Бовкнеш щось і тобі кінець!” І його читали всі без винятку.

Кун байдуже проводжав їх очима і повільно сьорбав сік через трубочку. Його анітрохи не хвилювали косі погляди в їхній бік і тихі перешіптування. Він уже давно звик до цього. Зараз його думки були зайняті наступним випробуванням, яке мали оголосити з хвилини на хвилину.

Раптом його увагу привернули голоси з іншого кінця коридору.

— Агов, друзі, почекайте на мене! Ми ж команда, давайте підтримувати один одного! — кричав чоловік у спортивному костюмі, намагаючись наздогнати своїх товаришів. Він виглядав слабким у порівнянні зі своїми товаришами, ще й поводився, як блазень.

Одним словом дивак.

Попереду нього йшли зеленошкіра дівчинка з хвостом та чорноволосий мечник. Вони трималися відсторонено, мов чужі. Не дивилися одне на одного, не говорили. Кожен був занурений у власні думки. Однак, схоже, що вони таки слухали базікання свого товариша, оскільки наступної миті вони відповіли: 

— Заткнись!

— Ну чому ви такі злі? — жалібно простогнав Шібісу, театрально шморгаючи носом, намагаючись розрядити атмосферу. Проте його товариші лишилися байдужими до його слів.

Але щойно вони помітили попереду Куна та його команду, одразу зупинились. Шібісу від несподіванки з розгону вгатився у спину Хатца, схопився за носа й жалібно скривився.

— Агов, чому ви зупинились? — пробурмотів чоловік, визираючи з-за плеча Хатца.

Попереду, біля автоматів із закусками, була команда, яку він помітив ще перед початком випробування. Саме вона змусила його товаришів раптово зупинитися.

“Невже вони теж зацікавились ними?” — промайнуло в його голові, поки він з цікавістю розглядав їхні застиглі обличчя. Анаак і Хатц стояли мов заворожені, не зводячи погляду з фігури, що сиділа верхи на масивному крокодилі, який розлігся на підлозі, ніби на власному ліжку.

Хлопець із блакитним волоссям мав витончені, бездоганні риси обличчя. На ньому були біла вільна сорочка, чорна краватка та сірі брюки, а у волоссі, яке м’яко виблискувало під світлом, була заправлена синя бандана із гербом його родини. 

Неймовірна аристократична краса. 

Його кобальтові очі були глибокими, мов озера, і в них світилася напружена, хоч і стримана увага до тих, хто стояв перед ним. Поруч із ним — брюнет у чорному вбранні, що випромінював спокій і незворушну силу. Втім, саме юнак із волоссям кольору неба тримав їхні погляди прикуті до себе.

«Один із Кунів?» — майнуло в голові Шібісу. Він чув чимало про нащадків Великих Родин. Зазвичай — нічого доброго. Але чутки про цього хлопця були особливо поганими. 

Коли він вперше їх почув, то подумав: “Наскільки жахливою має бути людина, щоб про неї таке говорили?”

Але дивлячись на цього юнака зараз, чоловік не думав, що всі ті чутки про нього правда.

“Я сам вирішу, яка він людина”, — подумав Шібісу.

Він обійшов своїх супутників і впевнено рушив до трійці напроти.

— Вітаю! Я — Шібісу, а це Анаак і Хатц, мої товариші по команді. А вас як звати? — привітно посміхаючись, він простягнув руку для знайомства.

Та не встиг він закінчити фразу, як відчув, що його рвучко хапають за комір і тягнуть назад. Це був Хатц.

— Ей! Що ти робиш?! Ми ж ще навіть не встигли як слід познайомитись! — обурився Шібісу, розмахуючи руками.

— Ми йдемо, — коротко буркнув мечник, не послаблюючи хватки.

— Анаак, скажи йому щось! — чоловік благально глянув на дівчину.

Та лише знизала плечима, заклала руки за голову й демонстративно відвела погляд.

— Ви серйозно?..

Шібісу явно не розумів, що відбувалося, та всередині у нього вже зародилося непереборне бажання подружитися з тими людьми. Особливо з Куном.

Його погляд, хоч і здався байдужим, але приховував щось глибше, болючіше… Шібісу міг би заприсягтися, що бачив у тих очах щось більше, ніж просто байдужість.

— Ще побачимось! Познайомимось пізніше! — крикнув чоловік, махаючи руками фігурам, що все більше віддалялися.

Коли вони відійшли на безпечну відстань, його голос став серйозним:

— Що відбувається? Чому ви так раптово зірвалися з місця?

Хатц і Анаак мовчали.

— Та не мовчіть! Я ж вас питаю: чому ви не дали мені з ними познайомитися?

— Ти знаєш, хто вони? — нарешті запитав Хатц.

— Ні. Тому й хотів дізнатись.

— Краще тримайся подалі. Вони небезпечні.

— Не більш небезпечні, ніж ви, — спокійно відповів Шібісу. — І знаєш, мати сильних друзів — краще, ніж сильних ворогів.

— Ти знаєш, які чутки ходять про того Куна? — знову зірвався мечник. У його голосі було роздратування, напруга й щось іще — страх?

— Знаю. І мені байдуже, — сказав Шібісу впевнено. — Мені не потрібні чужі думки, щоб формувати свою. Тільки боягузи судять за плітками. Якщо хочеш дізнатись правду про людину — подружись із нею.

Хатц замовк і настала тиша. Як би не хотілося це визнавати, та Шібісу мав рацію. Не варто судити про людину лише за чутками. Але чомусь це байдуже, красиве обличчя йому не подобалось. Воно здавалося йому несправжнім. А ще та страхітлива жага крові, яку він випромінював раніше…

— Тож, подобається вам це чи ні, я стану його другом, — мовив Шібісу рішуче і склав руки на грудях.

Хатц більше не хотів з ним сперечатися. Щоб він йому не сказав, Шібісу придумає, що йому відповісти, тому хлопець лише зітхнув. У будь-якому разі, він не втрачатиме пильності.

— Як хочеш. Але не сподівайся, що я тебе рятуватиму.

— І я теж, — додала Анаак, і Шібісу знову театрально захникав:

— Ну чому ви такі злі?..