Кун Агуеро Агнес

Як і пам’ятав Бам, він опинився посеред поля жовтої трави, яка сягала трохи вище колін. Довкола було так сліпучо яскраво, що йому довелося примружитися від дискомфорту, який виник в очах. Почекавши кілька секунд, поки його очі звикнуть до цієї яскравості, він став очікувати на оголошення про початок вступного випробування. 

[Перевірка з’язку! Раз, два! Раз, два! Як мене чути?]

Голос із мікрофона привернув загальну увагу. 

 [Обрані учасники, які увійшли до Вежі, вітаю вас на поверсі Еванхелл! Цей поверх також відомий під назвою “Поверх випробувань”. Саме тут буде вирішуватися чи гідні ви піднятися вище, чи ні. Тож давайте для початку проведемо невеличке вступне випробування. Вважайте це своєю розминкою. Правила прості! Зараз на поверсі знаходиться 400 учасників. Ваше завдання скоротити це число вдвічі будь-яким доступним вам способом. Коли лічильник показуватиме рівно 200 учасників, тестування автоматично вважатиметься завершеним. Що ж, бажаю вам удачі!]

 Після оголошення мікрофон вимкнувся, залишивши після себе напружену тишу в повітрі. 

Бам посміхнувся. Все було так, як він пам’ятав. Все той же голос в мікрофоні, все те ж поставлене завдання. Єдине, що відрізнялося — це він сам. Він уже не був тим беззахисним, невинним хлопчиком, який тримав Чорний Березень тремтячими руками. І це могло стати проблемою. 

Коли в повітрі почало пахнути кров’ю, і напруга зросла настільки, що її можна було відчути фізично, Бам приготувався до нападу. Як і в його спогадах на нього напав високий смуглявий чоловік із дивним великим мечем в руках. Він вискочив із зарослів трави і кинувся прямо на Бама. Невміло махаючи важким залізом, він намагався поцілити в нього, але хлопець легко ухилявся від його атак. 

— Дідько, чому ти такий верткий, мерзотнику? Стій на місці, щоб я міг тебе спокійно вбити! — кричав чоловік, розлючений своїми невдачами.

Бам ігнорував його крики, зосередившись лише на його рухах. Наступної миті в повітрі пролунав свист і в розлюченого чоловіка прилетіла стріла. Вона пронизала його голову прямо між брів. А за нею послідувало ще кілька. Потім смуглявий чоловік замертво впав на землю.

Бам знав, що це зробив один із учасників — довговолосий лучник, який сидів зверху на скелі з протилежного боку поля. Він уже готував наступну стрілу, щоб вразити нею наступну ціль, але помер ще до того, як зміг це зробити. Його вбив снайпер.

Розчаровано зітхнувши, Бам кинув останній погляд на труп перед собою і вирішив піти прямо до наміченого пункту призначення. Зараз йому потрібно було знайти істоту із племені Даан, якщо він хотів зустріти там свого (колишнього/майбутнього) світлоносія. 

У своїй голові він прокручував кілька можливих сценаріїв їхньої зустрічі, але жоден із них йому не подобався. Кун був надто обережним, надто недовірливим щодо інших. Єдина причина чому в минулому він так легко підпустив Бама до себе, була в тому, що Бам був наївною слабкою дитиною, яка нічого не знала про навколишній світ. Його душа була чистою, незаплямованою зрадами, ненавистю та жагою крові. Але того наївного і слабкого хлопчика більше не було. Замість нього стояв Бам з майбутнього, який приховував незліченну кількість шрамів та рубців під шкірою. 

Чоловік хотів переконати Куна приєднатися до нього, бо лише так він зможе бути поруч з ним та захищати його. Він знав, що Кун не довіриться йому одразу. Можливо, йому доведеться довго боротися за місце поруч із ним. Але Бам був готовий. 

Пройшовши ще кілька метрів, чоловік натрапив на знайому масивну фігуру Даана. Бам значно виріс з того часу, як проходив цей тест у минулому, але навіть зараз Даан здавався велетнем у порівнянні з ним. Брюнет подумки посміхнувся собі, коли його побачив, бо тепер залишилось лише дочекатися коли з’явиться його носій світла.

***

— Скажи мені, чому ти хочеш мене вбити? Я ж нічого тобі не зробив, — запитав хлопець із сріблясто-блакитним волосся і глибокими синіми очима. Його вираз обличчя був навдивовижу спокійним, незважаючи на хаос довкола, а очі надзвичайно проникливими, ніби могли побачити душу. Червоношкірий велетень лише пирснув на його слова і насмішкувато відповів:

— Ти ще не второпав? Ми повинні вбивати один одного, щоб пройти цей тест. Такі правила, дурню!

— Хм, ясно, — задумливо протягнув блакитноволосий, зовсім не турбуючись про зброю, яка була націлена на нього. — Значить ти один із тих дурнів, які сліпо підкоряються правилам.

— Що ти сказав?! — чотирирукий велетень загарчав від роздратування, яке в нього викликав цей безтурботний хлопець. Він замахнувся і рубанув своїм мечем по ньому, намагаючись розрізати його навпіл. Але Кун легко зупинив його атаку своєю сумкою.

— Я не керуюся правилами, я створюю їх сам. Саме так мислять правителі. А ти навіть у піддані не годишся з таким примітивним мисленням. 

Витягнувши із своєї сумки ніж, хлопець кинувся на велетня. Червоношкірий від несподіванки відсахнувся від нього, намагаючись заблокувати удар ножа своїм лезом. Залізо задзвеніло і посипались іскри. Велетень глянув на Куна і замахнувся на нього іншою рукою, щоб загнати його в кут. Але перш ніж лезо встигло дістатися до хлопця, він зник. Це застало чоловіка зненацька. Він розгубився, намагаючись швидко знайти свого супротивника, якого ніде не було видно. Куди б він не дивився довкола була лише трава та каміння. Навіть звуки довкола змішалися в какофонію, не даючи йому змоги зосередитися на пересуванні блакитноволосого. Червоношкірий уже почав шкодувати, що вирішив напасти саме на виродка із родини Кун. Він був занадто самовпевненим, думаючи, що зможе перемогти нащадка однієї з 10 великих родин на цьому поверсі. Через свою дурість і брак здорового глузду він сам загнав себе до могили.

У відчаї чоловік почав рубати все довкола, сподіваючись, що йому пощастить якимось дивом зачепити Куна. Однак його надії зруйнувалися, коли він почув веселий сміх та безтурботні слова хлопця десь у себе над головою.

— Хе-хе-хе. Ти занадто повільний. Наступного разу подумай двічі, перш ніж на когось нападати, — а потім світ перед його очима перевернувся. Єдине, що він відчув — це легкий укол в області шиї і як щось тепле почало стікати по його спині та грудях. А потім в очах потемніло. 

Останнє, що він почув було: “Ой, здається, наступного разу вже не буде”, а потім його свідомість повністю зникла.

Кун дивився на обезголовлене тіло противника із якимось розчаруванням в очах. Цей дурень міг би прожити трохи довше, якби мав трохи більше розуму. Але він, як і більшість ідіотів на цьому полі, вирішив сліпо слідувати правилам, які придумали адміністратори.

— Невже тут немає нікого нормального? — пригнічено зітхнувши, Кун розвернувся і пішов через поле жовтої трави. 

Всі, хто йому попадались, були або занадто слабкими і нікчемними, або занадто дурними. Кун хотів знайти людей, які б на його думку були гідними того, щоб створити з ними “команду”. 

Першим критерієм по відбору була сила. Люди в його команді не повинні бути слабкими. Вони повинні бути достатньо сильними, щоб мати змогу подбати про себе. 

Другим критерієм був розум. Вони повинні бути достатньо розумними, щоб мати змогу самостійно оцінити ситуацію. Він ненавидить дурнів, які не слухають слушних порад та ігнорують здоровий глузд. Самонадіяний ідіот, який не може адекватно оцінити ситуацію може стати погибеллю всієї команди. А йому такого не треба. 

Вежа — це небезпечне місце. Ти не знаєш за яким поворотом на тебе може чекати смерть. Слабких з’їдають першими, сильніші живуть трохи довше. 

“Нікому не довіряй.” — вчила його матір. Вона казала, що коли ти у Вежі — про довіру не може бути й мови. Тут панують лише взаємовигода та чистий розрахунок. Тому варто завжди мати прихований туз в рукаві. Якщо від тебе немає користі — від тебе швидко позбудуться.

І це правда. 

Він переконався у цьому на власному досвіді, коли його вигнали з сім’ї після провалу його сестри. Коли він перестав бути корисним інструментом в руках матері, вона викинула його, ніби якийсь непотріб. А все тому, що він відмовився сліпо слідувати її дурним інструкціям.

Звичайно, він розумів, що якби його сестра стала принцесою Захард престиж його сім’ї зріс би вдвічі. Вони б (його мати) стали впливовішими, багатшими та сильнішими. Ніхто б не смів дивитися на них зверхньо. Кожен припадав би до їхніх ніг, вимолюючи їхньої прихильності. 

І це було так огидно.

Кожна гілка родини Кун була одержима цією ідеєю — мати біля себе принцесу Захард. І не тільки родина Кун. Інші родини теж. Кожен із них прагнув благословенної крові короля.

Але кожна благодать мала свою ціну.

Кожна принцеса, яка отримувала кров короля, була зобов’язана служити Захарду і душею, і тілом. Вони були зв’язані правилами та законами, яких не мали права порушити. Якщо ж вони їх порушували — їх убивали.

Кров короля була безцінною, тому не кожна бажаюча могла стати принцесою. Лише найдостойніші. 

І його завданням було зробити так, щоб його сестра пройшла відбір і стала принцесою. 

Це було тупо. Тому що його сестра не хотіла ставати принцесою, це було бажання їхньої матері. Вона хотіла продати свободу своєї дочки за можливість похизуватися вищим статусом перед родичами та здобути більше прихильності їхнього дурного батька, Кун Едуана. 

Кун Едуан — глава родини Кун та найбільший розпусник у Вежі. 

Як же сильно Агуеро його ненавидів. Адже саме через нього діти родини Кун були не більше ніж інструментами в руках своїх матерів. Вони не мали права на особисту думку. Нікому не були цікаві їхні емоції та бажання. Єдине що від них вимагалось — бути слухняними і виконувати все, що їм наказували старші. 

Агуеро не бажав такої долі ні собі, ні своїй сестрі.

Він відчував її небажання, коли дивився на те, як вона розмовляла з їхньою матір’ю. Ця дівчина змушувала себе бути слухняною, змушувала себе виконувати все, що та їй наказувала. І йому це не подобалось. 

Йому не подобалось те, як його сестра одягала маску лагідної покірності, коли насправді в її очах горів бунтівний вогонь. Вона приховувала його від сторонніх очей, але Агуеро його бачив. Він був маленьким і ще слабким, але він просто чекав свого часу.

Якось його сестра сказала йому:

— Тобі так пощастило, Агуеро. 

— Що? Чому? — він здивовано вигнув брову, але вона лише посміхнулася йому і більше нічого не сказала.

Тоді він не розумів, що вона мала на увазі, але тепер розуміє. Вона заздрила тому, що він народився хлопчиком, заздрила тому, що він не мусив ставати принцесою, заздрила тому, що їхня матір від нього цього не вимагала. А вона мусила підкорятися. Мусила ламати себе, щоб вдовольнити егоїстичне бажання матері. Бо якщо вона цього не зробить, матір перестане любити її.

Але ж насправді матір ніколи її не любила. 

Тому він вирішив піти проти її волі. Він вирішив виконати таємне бажання своєї сестри. Виріший дати вогню в її очах розгорітися на повну.

Якраз тоді він познайомився з Марією, дівчиною із лагідною вдачею та ніжною посмішкою. Вона так хотіла стати принцесою, що Кун не зміг їй у цьому відмовити. Вона була ідеальною кандидаткою. Ідеальною заміною його сестри. І Агуеро почав діяти… 

— Я виконаю твоє бажання, — якось сказав він сестрі, коли проходив повз у коридорі.

Вона нічого йому не відповіла, лише кивнула і ніжно посміхнулась. 

Це був останній раз, коли він бачив свою сестру живою…

В той день, коли Марія стала принцесою, його сестра покінчила життя самогубством.

Звістка про це вибила землю у нього з-під ніг і він упав на коліна.

Його сестра була мертва. І вона померла через нього.

Яке він мав право вирішувати її долю? Чому він вирішив, що вона не хотіла ставати принцесою Захард? Невже він настільки добре знав свою сестру, що міг читати її думки? 

Ні. 

Тоді чому? Чому він так вчинив? 

Через його дії його сестра тепер мертва. Він власними руками надів петлю на її шию. В її смерті винен тільки він сам.

Кісея, його зведена молодша сестра, ненавиділа його та називала вбивцею, а матір дивилася на нього з осудом. Інші члени його родини теж засуджували його.

А він не заперечував. 

Він не звинувачував їх у тому, що вони його ненавиділи. Вони мали на це повне право. Насправді, він теж себе ненавидів.

Пустка всередині перетворилась на байдужість, а світ довкола посірів, втративши всі барви. З тихої води емоцій почав підніматись ураган ненависті до себе та цієї клятої родини.

Зрештою його прогнали з сім’ї, викинули, як брудного щура в канаву. Спустошений своїм болем, він поклявся помститися їм. Він вирішив, що більше не буде інструментом і більше нікому не дозволить використовувати себе. Він змінить цю кляту родину та її дурноваті правила, навіть, якщо в процесі йому доведеться віддати життя.

Саме тоді перед ним з’явився вартовий першого поверху, славнозвісний Хеодон. Він простягнув йому руку і запропонував піднятися на Вежу. І Кун погодився. Він уже дав клятву, тепер перед ним з’явилась можливість цю клятву здійснити…

І для того, щоб здійснити задумане йому необхідно знайти достойну команду. Для початку можуть згодитися навіть прості союзники. Він уже знайшов кількох по дорозі і сховав їх у своїй сумці. Було напрочуд легко їх завербувати. Кун пообіцяв їм, що пронесе їх на вищі поверхи, а вони натомість допоможуть йому, коли це буде потрібно. І вони погодились. Можливо, йому пощастить і він натрапить на ще кількох знедолених.

 Але хід його оптимістичних думок перервала дивна атмосфера навколо. Якщо раніше в повітрі відчувався густий запах крові та чулися крики від битв, що точилися довкола, то тепер стало надзвичайно тихо та спокійно. Ніби зона в яку він потрапив була іншим виміром. 

Від цього різкого контрасту Кун зупинився. Попереду він побачив височенну фігуру Даана, який стояв нерухомо, ніби статуя, а неподалік від нього сидів чоловік у чорному вбранні. Схоже, що він медитував. 

Він сидів у позі лотоса із заплющеними очима, а довкола нього витала дивна заспокійлива аура. Здавалося, що ніщо в цьому світі не могло порушити його спокою. 

“Як, у біса,  хтось може медитувати в такому місці?” — подумав Кун, здивовано вигнувши брову. —“Невже він не боїться, що на нього може хтось напасти?”

Озирнувшись довкола, Агуеро не побачив поблизу ніяких трупів. Враховуючи поточну ситуацію, хлопець припустив, що можливо на чоловіка раніше вже нападали. Якщо це було так, то поблизу мали б залишитись якісь сліди: трупи ворогів, вм’ятини в землі, кров. Але довкола не було нічого.

Було два можливих варіанта: або чоловік був настільки сильний, що до нього ніхто не наближався, або йому просто пощастило і його досі ніхто не помітив.

У будь-якому разі, чоловік перед ним не здавався особливо сильним. Він виглядав абсолютно звичайним обраним. Але чомусь у нього не було бажання тривожити медитуючого. 

Він уже розвернувся, щоб піти, але потім знову озирнувся, щоб поглянути на чоловіка. Дивне відчуття неспокою ніяк не хотіло покидати його груди відтоді, як він його побачив. Чомусь йому здавалося, що якщо він зараз піде, то брюнет залишиться зовсім беззахисним. 

“І чому моя совість вирішила прокинутися саме в цей момент?” — невдоволено подумав Кун, нахмуривши брови.

Приречено зітхнувши, хлопець вирішив залишитися на місці. Він сів у траву і склав ноги, підперши голову рукою. Він простежить, щоб ніхто не напав на чоловіка, поки той медитує до кінця цього випробування. А потім із спокійною душею піде собі далі.