Довкола панувала незвична тиша. Жодного брязкоту зброї, жодних криків. Ніхто не атакував. Ніхто не пересувався. Лише м’який шелест вітру, що колихав траву.
Кун повільно опустив погляд на кишеню й активував інтерфейс.
225.
Лічильник показував, що ще залишилось двісті двадцять п’ять обраних. Він зітхнув, ховаючи роздратування за звичною маскою байдужості.
“Ще двадцять п’ять мають померти, щоб ця дурна гра закінчилась…” — подумав він із внутрішньою втомою.
Для когось це — випробування, для когось — шанс. Але для тих, хто зараз спостерігає згори — це просто розвага.
Гра на вибування. Гра з життями.
Кун перевів погляд на хлопця, що сидів поруч. Темноволосий дивак, який увесь цей час медитував, не змінюючи пози.
Хто він? Звідки прийшов? Він був тишею в самому центрі бурі.
Його обличчя виглядало надто м’яким і спокійним як для такого місця: довгі вії ледь тремтіли від вітру, чорні брови рівно окреслювали спокійний лоб, ніс був точений, а губи — м’які, злегка рожеві. У нього була зовнішність молодого привабливого чоловіка… Але щось у ній було неправильне.
Ця м’якість здавалася оманливою. Бо під нею ховалася втома. Глибока, вкорінена. Мирний вираз не приховував болю — він лише вказував на того, хто надто звик терпіти. Ця маска приховувала занадто багато шрамів. Хлопець це відчував. Але у нього не було бажання залазити йому у душу. Тому він відвів погляд.
Високо над ними пропливали хмари — повільно, розслаблено. Небо було світло-блакитним, спокійним, майже байдужим до всього, що коїлось унизу.
На мить у нього майнула дивна думка:
“Якби не постійний запах крові… Я міг би подумати, що просто приїхав на відпочинок.”
Настільки все було спокійним.
***
Бам чекав.
Він не рухався, не наважувався розплющити очі.
Він просто сидів… і чекав, коли з’явиться Рак. Бо тільки Рак міг зняти цю нестерпну напругу, яка зараз обпалювала його сильніше за вогонь.
Перед ним сидів Кун.
Його дорогоцінний Носій Світла. Його найдорожчий друг за яким він сильно скучив. Скучив до болю у грудях, до спазмів у м’язах, до рваного дихання та шаленого серцебиття. І Бам відчував його присутність кожною клітиною свого тіла.
Його серце калатало скажено — так, ніби намагалось пробитися крізь ребра й втекти геть. У вухах дзвеніло, а щоки горіли нестерпним, дивним жаром, який хвилями розходився по тілу.
“Що сказати? Як почати розмову?”
Жодного слова не йшло на думку. Жодної фрази, що могла б не здатися дурною.
А раптом він розплющить очі — і Куна вже не буде? А раптом це все лише ілюзія? Лише клятий сон? Такий реальний, що хочеться кричати.
Бам боявся поворухнутися. Боявся зруйнувати цю жадану мить.
Кун, мабуть, думав, що він медитує. І залишився лише тому, що не міг покинути когось, хто здавався йому вразливим, беззахисним.
Він був надто добрим.
Бам знав це. Зрозумів це ще тоді, коли блакитноволосий врятував його від атаки Рака, хоч вони й були незнайомцями. Він не залишив його на поталу розлюченому звіру.
А міг би.
Мав на це повне право.
Для більшості людей Кун здавався холоднокровним, жорстоким, безжальним, безсердечним.
Той, хто не цінує людські життя, хто розкидається ними, як гральними картами.
Той, хто живе лише обманом та зрадами. Той, до кого не можна наближатися, той, кому не можна довіряти
Але це не так.
Його холодна поведінка — лише маска. Ретельно відшліфована, міцна, мов крига, що відділяє його від світу.
Маска, яку він надягнув не просто так — вона стала його щитом, його єдиним захистом проти світу.
Ті, хто бачили лише поверхню, називали його жорстоким, розважливим, безсердечним.
Та лише ті, кому пощастило наблизитись достатньо близько, знали правду.
Знали, ким він є насправді.
Під байдужістю і холодною логікою ховалась душа — зламана, зранена, але все ще ніжна.
Та, що ніколи не переставала вірити у тих, кого він вирішив захищати.
За колючими словами, що ранили наче лезо, ховалася мовчазна турбота.
Тиха, непомітна.
Така, яку він ніколи не дозволяв собі показати відкрито.
Бо знав — світ розтопче її.
За спокоєм в очах була неймовірна уважність.
Він бачив усе. Найменший здриг у погляді. Тремтіння пальців. Занадто довгу паузу у диханні.
Його неможливо було обманути — бо він бачив тебе наскрізь.
А ще він був вірний.
До кінця. До смерті. Беззастережно.
Він віддавав усе, що мав — свої знання, свою силу, свої кров та плоть.
Не чекаючи вдячності. Не просячи нічого навзаєм.
Бо така його суть — стояти поруч, навіть коли весь світ відвертається.
І Бам це знав.
Він знав його справжнє “я”.
Він знав, що Кун — єдиний у своєму роді. Такого, як він більше ніколи не буде.
А інші?.. Вони говорили. Шепотілися. Осуджували.
Але що вони могли знати, ці люди, які слухали лише плітки?
Нічого.
Бам думав, що йому робити. Він ніяк не наважувався зробити перший крок.
Але вогняна рибка вирішила все за нього.
Коли вона відчула присутність Куна — одразу заворушилась. Зашурхотіла, затіпалась, почала вириватися зсередини Бама, не зважаючи на його волю.
“Ні… не треба! Не зараз!” — благав її Бам подумки, намагаючись стримати її полум’я.
“Ти злякаєш його…”
Та вона не слухала.
Вона пам’ятала його. Пам’ятала, що належала йому.
І як Бам її не стримував, вона проривалася. Спершу з’явилися легкі іскри, майже непомітні. Потім — слабке тремтіння повітря, наче від спеки. А далі — вогонь.
Теплий, живий, яскравий.
Полум’я почало пульсувати зсередини, допоки не сформувалась руда рибка, що стрепенула плавцями і вирвалася з тіла Бама — прямо до Куна.
Бам смикнувся, простягнув руку, розплющив очі, і вигукнув:
— Ні! Повернись!
Але було пізно. Вогняна істота вислизнула з його пальців, мов тануча іскра, і попливла крізь повітря, залишаючи за собою слід теплого сяйва.
Кун, що вже встиг помітити дивну активність біля Бама, насторожено дивився в його бік. Але не зрушив з місця. Не тікав.
Він просто уважно спостерігав, не втрачаючи пильність.
Рибка, неначе зачарована, завмерла прямо перед його обличчям — усього за кілька сантиметрів.
Очікування зависло між ними.
А тоді вона м’яко торкнулась його носа.
Легкий, обережний дотик. Наче поцілунок.
Її тепло огорнуло щоки, ковзнуло по вилицях і вляглося на шкіру м’яким вогняним шепотом.
Полум’я рибки його не обпікало. Але воно було сповнене різних емоцій: радості, суму, болі та тривоги.
Хлопець відчував їх.
Він не розумів, що відбувається. Але в його грудях щось стиснулося. Ніби відгукнулося на ці емоції.
“Що це?..”
Вогняна істота плавно витала в повітрі, випромінюючи м’яке тепло, і… тулилася до нього.
Кун завмер. Його очі уважно стежили за рибкою, що обережно притискалась до його шиї, наче намагалася переконатися, що він справжній.
“Невже… шинсу з власною волею?
Ні. Це щось інше.”
Він кинув короткий погляд на темноволосого хлопця. Той виглядав так, ніби був не менше здивований, аніж він сам.
“Не схоже, що він її випустив навмисне… Він узагалі контролює це?”
— Повертайся назад, — озвався хлопець тихо, з хрипотою в голосі після довгого мовчання.
Кун упіймав у тому голосі щось більше, ніж команду. Тугу. Невпевненість.
А рибка… лише невдоволено махнула хвостом і ще щільніше притулилася до його шкіри.
“Вперта, як і її власник…”
Хлопець зітхнув. Його плечі безпорадно знизились, а очі дивилися з тихим вибаченням:
— Вибач… Вона мене не слухається.
Кун не сказав нічого. Лише махнув головою, ніби кажучи, що все гаразд.
Він простягнув руку й обережно торкнувся рибки пальцем. Її шкіра пульсувала жаром, але не обпікала. Це тепло було… живим.
Рибка задоволено замахала плавцем, і Кун — несподівано навіть для себе — ледь помітно усміхнувся.
Бам затамував подих від цього видовища. Він боявся поворухнутися, зруйнувати цю мить.
Він уже не пам’ятав, коли востаннє бачив Куна таким.
“Він не змінився… Мій Кун усе такий же…”
Його обличчя стало ще м’якшим, а очі засвітилися небувалою ніжністю. Нехай він втомився, нехай його душа боліла від ран, та все це було варте того, щоб стати свідком цієї миті.
— Вона… належить тобі? — голос Куна, спокійний, з ледь відчутною ноткою зацікавлення, раптово вирвав Бама із задумливого стану.
Бам кліпнув, наче щойно прокинувся, і кілька секунд просто мовчки дивився на нього, намагаючись зібратися з думками.
— Т-так… — нарешті відповів він трохи невпевнено, наче й сам досі не вірив, що стоїть перед ним.
— Ти з родини Йон? — продовжив Кун, не зводячи з нього пронизливого погляду.
Бам здригнувся.
— Що? Ні. Не зовсім…
— Не зовсім? — Кунова брова ледь помітно злетіла догори. — Тобто, ти володієш полум’ям сім’ї Йон, але не належиш до них?
“Проникливий, як завжди…” — сумно подумав Бам і повільно кивнув.
— Її мені передав один дуже дорогий друг… перед тим, як помер, — його голос трохи затремтів. Слова прозвучали тихо, майже як зізнання. Неначе важкий камінь упав у воду, порушивши поверхню тиші.
Кун на мить змовк. Його очі мимоволі відвелися вбік, і він обережно пробурмотів:
— Вибач…
У його голосі не було співчуття з ввічливості — лише короткий, стриманий жаль. Чесний. Невимушений. І тому ще болючіший.
— Все гаразд, — Бам ледь усміхнувся, дивлячись на нього з легким сумом. “Тепер все гаразд.”
— Його тепло все ще живе в мені. Через неї.
Вогняна рибка, почувши, що мова йде про неї, легко закружляла між ними, випромінюючи м’яке сяйво.
— У тебе… був хороший друг, якщо він залишив тобі щось настільки важливе, — сказав він тихо.
Бам кивнув, дивлячись прямо на Куна.
— Найкращий… — з гордістю додав він. Йому хотілося сказати більше. Розповісти про все. Але ще не настав той час…
— До речі, мене звати Кун, Кун Агуеро Агнес, — хлопець простягнув йому руку. Його очі були яскравими, ніби зорі, що освітлювали шлях вночі. Бам на мить подумав, що міг би потонути в них ще тоді, в минулому, коли ще був зовсім юним і нічого не знав. Можливо, якби це сталося тоді, ці почуття, які він зараз відчував, не здавалися б такими… неправильними.
Все-таки, Кун помер, як його найкращий друг.
Тоді він навіть не усвідомлював своїх почуттів до нього. Лише коли сталося найгірше він зрозумів, що кохає його. До нестями кохає.
І це усвідомлення завдавало йому такого нестерпного болю, що хотілося померти…
— Бам. Можеш звати мене Бамом, — він простягнув руку у відповідь, вкладаючи свою долоню в Кунову… і завмер.
Яка ж вона здавалася маленькою. Теплою. Ніжною. Майже тендітною — мов рука скрипаля, а не воїна. Але він знав, що це лише ілюзія.
За цією блідістю, за довгими витонченими пальцями — ховалася сила. Справжня. Вроджена, крижана, гостра, як лезо. Сила нащадка однієї з десяти великих родин. Сила того, хто вмів знищувати — і рятувати.
І Бам знав це краще, ніж будь-хто інший.
Він стискав цю руку — вже вдруге у своєму житті. Але цього разу він її нізащо не відпустить.