у цьому житті хе сюань помер уже сотні разів. він припинив рахувати іще століть зо десять тому, задовго до власного існування, напевно, в той самий день, коли у нього з-під носа вкрали його сповнене порожнечі рідне в’язке небо, в котрому він колись бачив віддзеркалення єдиної пари милих серцю очей, і відтоді не міг ніде навіть сховати розшиту шовком тривогу або випити гіркого чаю з дешевим вином. він був необережним, був необачним, був безтурботним, був скорботним, був розгніваним і настільки до фізичної нудоти самотнім, він вішався під стелею, розбивався насмерть, підпалював сам себе, харчувався отрутою, тікав від катів, втрачав літри крові і перерізав гострими уламками власної душі своє горло.
однак для нього дива ніколи не сталось, і життя день за днем змушувало його зі сліз продовжувати плести нескінченну павутину для самого себе, де він – смертоносна чорна вдова і він же – її коханець без голови. він живий уже три сотні років. може, п’ять. чи двадцять. це він теж припинив рахувати.
серед чорних переляканих хвиль височіли чорні розбиті скелі, а серед чорних розбитих скель знайшов притулок один ще більш чорний пригнічений розум.
у цьому житті ши цінсюань поки що не помирав. з того дня, як у нього з грудей іржавим мечем разом із життям вирізали нутрощі, пройшло чотири роки, сім місяців та двадцять один день.
він пів світу двічі обходив з тріснутою мискою холодної каші та своїм минулим в кишені, уламками астероїдів писав на стінах покинутих навіть кажанами печер своє ім’я та власноруч збирав до купи пил і бруд, на який перетворилися його кістки. він розбивався вщент і щоразу лишався живим, навіть після того, як сам потонув нещасливим судном у чорних водах.
він був міським божевільним усіх трьох світів, жебраком, що, втративши світ під своїми ногами, не мав достатньо нахабства називатися знищеним богом, тому в вузьких колах та у власній голові чужі голоси його з удаваним жалем іменували «безсмертний із віялом».
і, щороку, коли в світі вже не залишалося місця, в якому він би не впускав свої криваві сльози, приходив час не лише йому здувати шар попілу, яким вкрилася поверхня давно минулих днів.
на відміну від людей, не всі печери були назавжди покинуті: серед сирого каміння, що висотою кололо небо, сяяли болем жовтогарячі вогні – і це було всім, що нагадувало про життя тут.
ши цінсюань вже вкотре повторював це. неспокійні крижані води свого характеру не змінювали: все навколо намагалося його вбити, і це стосувалося не лише смертоносно високих хвиль у бурю, що раз за разом билися та заливалися за край його кволого човна, а й таких дрібниць, як його жалюгідне маленьке серце, що тремітло від страху в кутку відчиненої клітки.
хе сюань не гостинний – ніколи їм не був, привітатись не вийшов навіть, лише як та до смерті перелякана душа, з темних кутів, закутаний у павутину запитував «невже знов?»
а ши цінсюань і не знав. ані того, чому продовжує повертатись, ані того, чому хе сюань щоразу його впускає, так, неначе йому не погрожує ані чужа помста, ані власна провина. він каже, що цього, напевно, знов хоче доля.
хе сюань не гостинний і не пропонує напоїв, тому ши цінсюань сам знаходить і сідає поруч: він у морі промерз до кісток і тепер залишав по собі не лише сум, а й мокрі сліди, що від почуттів відрізнялися лише тим, що їх не сховаєш у пляшці, котру він тримав у руках.
напевно, ши цінсюаню потрібно це: раз на декілька місяців долати незліченну кількість кілометрів ненависті в морі, щоб годину просто розмовляти про минуле зі старим… знайомим, статус стосунків із яким навряд чи колись буде визначено. він розповідав про теперішнє, де в нього в руках в’янули зовсім молоді квіти й розмірковував про майбутнє, де очікував душевного спокою в своїй смерті. він також згадував минуле, де в їхніх очах сузір’я гуляли та здавалося, неначе їх не наздожене навіть найлютіший буревій. а коли наступала тиша, ши цінсюань просто слухав, як обливалося кров’ю, здавалося, знекровлене серце хе сюаня. а потім сміявся, так, щоби вони обидвоє не плакали:
– час так летить. я навіть і не згадаю, скільки разів був тут уже.
– це – п’ятий.
хе сюань не гостинний і не проводжає його, а лише в тихій ненависті до когось продовжує поїдати власну гнилу плоть у все тому ж самому темному куті.
коли ши цінсюань йде, смертоносні хвилі його не спіткають.
Відгуки