Пролог

Вони сиділи нерухомо, ніби кам’яні статуї, зручно всаджені на лавки дбайливим скульптором. Складні, горді й уважні постаті, що спрямували погляд на свого Творця.

Ось тільки замість Творця сьогодні був присутній хтось інший, той, хто міг нести його слово і думки. Проповідник.

Я сиділа поруч із батьком і часто дивилася на його обличчя, яке не виражало жодних емоцій. Криві риси приховувала густа борода, а очі… Ці очі були справжнім віддзеркаленням печалі, сірої та дощової. У погляді батька я завжди бачила пізню осінь, голі дерева й тумани. На відміну від багатьох людей моєї громади, його душа не наповнювалася світанковою благодаттю після служб. Він залишався все таким же, яким я бачила його щодня — далеким.

Тема сьогоднішньої проповіді називалася: «Розбіжності між Книгою Буття і наукою». Вона звучала не вперше, але сер Вільгейм - безбарвний маленький чоловік - розкривав її відповідно до свого вигляду: тухло і шаблонно, немов писав інструкцію до вирощування помідорів. Утім, навіть про садівництво я чула більш виразні та креативні поради.

Сер Тревіс, на честь якого випадало читати подібну проповідь минулого разу, умів говорити від серця. Палко, захоплено, з вологим блиском в очах. Йому було шістдесят сім, він був горбатим, похмурим і зморщеним, але, коли ходив між рядами, чергуючи історії з Біблії та власні думки, справді залучений і живий: щасливий, сердитий і засмучений — з палітрою справжніх емоцій на обличчі, — спілковий дім розквітав, наче сад, що нудився після довгої зими.

Коли останні слова сера Вільгейма вирвалися з пересохлого горла, почалося традиційне обговорення, сплетене з уважних і приглушених голосів служителів. Питань чи зауважень було мало, чоловіки поважного віку охоче погоджувалися з проповідником. А, може, вони просто в серцях хотіли, щоб ця мука швидше закінчилася.

І вона закінчилася. Пролилося по рядах спільною молитвою:

- Дорогий Небесний Отче, від самого початку Твого творіння Ти встановив шлюб і хотів, щоб ми були людьми, які живуть у товаристві одне одного. Проте через гріх гармонія в домі часто виявляється обтяженою, а соціальна тканина нашої громади часто порушується безглуздим насильством. Силою Твого Святого Духа примнож нашу віру, щоб ми могли пізнати від нашого Господа істинне значення прощення і силу любові, щоб відновити нас, щоб жити в мирі та дружбі один з одним. Про це ми просимо у Святе ім’я Христа. Амінь.

Гуркотом священного грому «Амінь» прокотився залом благословенних.

Хмари на небі розсіклися невидимим лезом, і ясне світло, що сприймається, як знак Божий, залило приміщення і наповнило душі теплом.

Не мою. Але я справді зраділа тому, що сер Вільгейм нарешті замовк.

Скоро миряни почнуть зрушувати лавки й готуватися до легкого обіду після служби. Вони трапезуватимуть по черзі, у різних кімнатах. Але перед цим…

- Пора, моя люба, — прошепотів отець. Я кивнула.

Хвилювання не було. У грудях розповзалася пляма спокою, що межує з байдужістю. Мовчки, як статуї зберігають свою безмовність, я піднялася з місця і взяла срібну тацю зі склянками. Час, здавалося, сповільнився.

- Прошу, це вам, пригощайтеся, — неголосно говорила я, проходячи між сидіннями та роздаючи ароматні трав’яні напої. Гарячі й холодні, сухі й спітнілі долоні тягнулися за своїми порціями.

Не можна дозволяти людям самим брати склянки, тож саме мої руки визначали, кому і яка дістанеться посудина.

Останнім я пригостила диякона Ларса. Важкою долонею він погладив мене по волоссю і натягнуто посміхнувся.

- Ти завжди мовчиш на проповідях. Серед інших голосів я ніколи не чую твій. Невже в тебе не виникає запитань? - поцікавився він і ковтнув солодкого гарячого зілля, хрипло видихнувши. Приємно було змочити горло після того, як найдовше й найактивніше брав участь в обговоренні.

Вірно, у мене не виникало запитань, бо ніхто й ніколи не зможе дати мені потрібних відповідей, промайнуло в голові.

Мені не довелося добирати слова для диякона, адже наступної миті він упав. Стукіт від громіздкого тіла, що зустрілося з дерев’яними дошками. Звук розбитого скла — напій розтікся по мостинах. Схвильовані тіні в мить обернулися, придивляючись до події.

Обличчя Ларса спотворили диявольські страждання. Риси обличчя перекосило, очі стали кольору стиглої малини та по підборіддю потекла кривава піна, схожа на ту, що виникає на верхівці киплячого смородинового варення. Він схопився за горло, ніби намагаючись стягнути з себе невидимий зашморг. Навколо задзвеніли стривожені перелякані голоси.

Диякон Ларс більше не встане. Ніколи.

Глава 1. Частина 1 - Заповіт Віоли

1.

Дім Віоли Дрейк слугував маяком, що яскраво сяяв в океані з щільно сплетеної нічної темряви. Це стало помітним, коли світло фар блідої Ford Falcon 1963 року згасло і навколо не залишилося джерел світла. Ні місяця на небі, ні ліхтарів, які рідшали з кожною милею далі від Мейн-стріт.

А жила ця стара місис на самісінькій околиці, сховавшись від надокучливих сусідів і метушні. Не можна сказати, що їй це не подобалося. Менше людей навколо — менше пліток і пересудів. Особливо корисно, коли ти запрошуєш у дім коханців, які за віком підходять тобі в сини…

Мені ж приємніше було мати з нею справу. Паркування на лісовій галявині легко пояснювалося тим, як небезпечно було залишати авто у дворику її триповерхового будинку. Раптом чоловік повернеться раніше, ніж треба? Машина коханця на прибудинковій території або поруч, напевно, не викличе його радості. І Віола, на щастя, ще не придбала маразм того ступеня, щоб цього не розуміти.

З відбитками довелося складніше. Відвідуючи її будинок учетверте за два тижні, не наслідити було майже неможливо. Під руки постійно щось потрапляло: не тільки її суха зморщена шкіра, а й дверні ручки, келихи, столові прилади, ручки кранів, тюбики кремів… З найцікавішого — секс-іграшки, які Віола зберігала в міцної дерев’яній шухлядці, вбудованої в каркас ліжка. Напевно, її чоловік, що влаштувався в сусідній кімнаті, навіть не здогадувався про скарби, на яких, подібно до стародавнього злого чудовиська, ночувала його дружина.

Питання це я вирішив відразу — бавовняні рукавички на руках пояснив жахливою екземою, про яку Віола знала вкрай мало, і її це влаштовувало. З моєї невинної подачі вирішивши, що це може бути заразно, вона жодного разу не намагалася оголити мої кисті, та й цікавості до видовища не відчувала. Адже я в фарбах описав жахливі червоні пухирі, налиті гноєм, коли вона все-таки зважилася запитати. Навіть подумав, чи не перестарався? Але Віола наступної ж миті перевела тему, заливаючись холодним бурбоном I.W. Harper і з жадібним захопленням розповідаючи якусь нудну історію зі своєї молодості. Вона рідко говорила про теперішні будні, вважаючи за краще впиватися гарними і звабливими картинками минулого, де вона була фатальною красунею і, звісно ж, зразковою католичкою, яка в гріху своєму до нестями любила військових. Якось так вона і стала дружиною відважного генерала. Генерала, який у перший же рік Другої Світової загинув за іронією долі не від ворожої кулі, а від обширного інсульту…

Нинішній чоловік Віоли, як не дивно, з військовою сферою не був пов’язаний від слова зовсім. Ба більше, набитий жиром ледачий ведмідь (вона обожнювала називати його ведмедиком, коли не поливала лайками) навіть не пройшов армійської підготовки. Він примудрився уникнути всього: Другої Світової, Кореї, Лівану, - і з таким самим успіхом збирався ігнорувати зростаючу пухлину у В’єтнамі. Правди заради, вік йому давно дозволяв. Про це все Віола скаржилася мені за однією з розмов, з отруйним презирством називаючи чоловіка смердючим боягузом і антипатріотичним баламутом.

Утім, навіть зі своєю хворою пристрастю, вона, як і багато хто, не вважала сьогоднішню війну чимось по-справжньому розумним і необхідним. «Вони відправляють дітей, - примовляла Віола, - Воювати за чужу країну і за чужі ідеали. Помирати пачками. І заради чого?».

Потім зітхала і знову заводила мову про чоловіка і нездійснені мрії. Колись вона хотіла стати воєнним кореспондентом.

«Вагітність, як рак, з’являється у твоєму житті в найневідповіднішу мить і руйнує всі плани», - так само невтішно, як про чоловіка, вона могла говорити тільки про свого сина.

«Ледачий сучий син. Весь у батечка».

Рідко можна було зустріти жінку, яка так щиро і з почуттям ненавидить власну дитину.

Раз у раз вона скочувалася в презирливі жарти про своє сімейство. Я в ті моменти стримано посміхався й іноді розбавляв наші діалоги розповідями зі свого армійського життя, навіть не вдаючись до брехні. Ті вісімнадцять місяців із сорок шостого під пінту темного згадувалися з надзвичайно приємною ностальгією. А вже як спалахували злі збляклі очі Віоли, коли вона слухала історії, насичені каліфорнійською спекою, шкірою двопряжкових армійських черевиків та металевими вигуками сержанта… У такі моменти вона ніби знову ставала молодою. Лише на мить.

Її легко було вразити. Кому завгодно, але не її чоловікові, звісно. У ньому її вразила б тільки смерть. Віола ще не знала, але кістлява справді дихала в шию їхньої родини, стежила за ними й навіть обшукувала шухляди в спальнях і кабінетах їхнього будинку. В останню їхню зустріч смерть знайшла, що шукала, але дзвінок від «улюбленого ведмедика» врятував Віолу від неминучого кінця. Про це вона, звісно, не знала.

Наступного тижня в неї запланована зустріч із нотаріусом, щоб завірити найважливіший документ у її житті. Саме цей документ, за іронією, має стати найважливішим у її смерті. І саме через нього сьогодні я був там, де був.

Я поправив розпатлане темне волосся, пригладив вуса і коротку бороду. Шия пахла ароматом Aramis від Estée Lauder з міксу жасмину, гвоздики і шавлії з верхніми нотками бергамоту і полину. Віолі дуже подобався цей аромат.

Навіть вітер не рятував від нічної задухи, що сплелася з непроглядною темрявою і заважала дійти до будинку, що сяяв за низкою гілок. Цього року спека прийшла раніше й тиснула сильніше, ніж зазвичай: удень вона підскочила до кругленької сотні за Фаренгейтом і опускалася дуже неохоче, роблячи повітря сухим і в’язким.

Зелена сорочка-поло липла до широкої спини, рукави стягували міцні біцепси, а ремінь фіксував прямі бежеві штани. Я виглядав просто, але привабливо.

Віола, незважаючи на поважний вік, який мав би зробити її мудрою і серйозною місіс, не позбавлена була тонкої нотки романтики в серці. На знак того, що старий ведмідь пішов в інший барліг і не турбуватиме нас, вона запалювала світло у найвіддаленішій кімнаті під дахом, де воно горіло лише в ці «особливі зустрічі» і більше ніколи.

Закінчувалася хмара різких запахів смерек і сосен, і починалася інша: циній, настурцій і шавлії - від присадибного саду Віоли. У кущах тріщали оркестри цвіркунів. Заповітне вікно горіло тьмяним жовтим світлом, штори були до країв розсунуті. Гордий каркасний будинок, пофарбований у персиковий, зустрічав таємничим мовчанням, ніби запрошуючи увійти. І на підтвердження цього вхідні двері були трохи відчинені.

У Редлайні - цьому маленькому місті-скромнику - багато жителів забували про замки й засуви. Останнє пограбування, напевно, сталося тут не менше, ніж десять років тому. Точної статистики на руках у мене не було, але вона й не потрібна - я жив у такому самому тихому передмісті, де найстрашнішою подією був напад скаженої мавпочки на місцевого пастора три роки тому.

2.

Віола вже лежала в гарячій ароматній ванні, вкрита тонкою ковдрою з ніжної пінки, і чекала дебюту сьогоднішнього вечора. Вона була впевнена в його пишноті, я ж був упевнений, що вона його не переживе.

Двоє маленьких «Червоних дияволів» розмірено перекочувалися в глибинах таємної кишені, поки я з обережною наполегливістю відкорковував кришку чудового Barolo 1960 року. Віола ні чорта не розумілася на винах, тим більше, таких вишуканих, і це було моєю черговою перевагою.

«Ведмедик точно не повернеться до п’ятниці. Тобі нема про що переживати», - переживати варто було, тільки не мені, а їй.

Зрілий, ніжний запах сушеної вишні та троянд фонтаном вирвався з горлечка. Світло-коричневий колір із блідим меніском наповнив обидва келихи.

Тоді прийшла черга пігулок. У кожній по одній із половиною гранів білого порошку. Трохи гіркуватий додаток до квіткового смаку, але назвемо це особливим шармом сорту. Головне - гарненько перемішати, щоб у стару голову не закралися сумніви.

- Воно гірчить, - Віола скривила губи, через що сітка зморшок на її обличчі стала ще глибшою.

- Ти ще не розсмакувала, люба. Спробуй зосередитися саме на післясмаку.

Вона оцінювально посміхнулася.

Вина в келиху ставало дедалі менше. Бляклі очі жінки стали задумливими. Вона справді намагалася розкуштувати всі нотки.

- Гірке, - підсумувала Віола. - Але в ньому щось є. Хоча, бурбон мені, все ж таки, більше до душі, дорогий.

Порожній келих різко задзвенів, опинившись на широкому кутку ванни. Я допив і свою, солодшу порцію. Залишалося п’ятнадцять хвилин до фіналу.

Пальцями я обережно укладав мокрі сиві локони. Подібно до кішки, що ніжиться на сонці, Віола заплющила очі, солодко зітхаючи. Вона любила, коли я перебирав її волосся. Зараз робити це було особливо приємно. На хвилях розуму маячила одна-єдина думка: сьогодні все закінчиться.

- Адже добре, коли цей ледачий пень кудись їде. Мені нудно чути навіть його кроки за дверима. Не кажучи вже про його тупу пику, - її мокрі тремтячі пальці торкнулися моєї руки. Я бачив, як тінь втоми і сонливості повільно насувалася на її обличчя і ховалася в очах, роблячи їх ще склянішими. Вона хотіла вже вибратися з води, але м’який масаж пліч змусив її передумати і лягти зручніше.

- Вино паморочить голову, - хрипким голосом чи то поскаржилася, чи то, навпаки, захопилася вона.

- Розслабся, - прошепотів їй на вухо.

- Як із тобою добре, Роберте, - вона знову важко видихнула.

Фальшиві імена давно не різали вухо, ставши такою ж щільною частиною життя, як і фальшиві картки соціального забезпечення, фальшиві водійські ліцензії та інша бюрократична гидота, яка дає змогу світові визначати тебе. Сьогодні я Роберт, продавець найкращих каліфорнійських меблів, завтра знову Гаррі, агент з нерухомості, а післязавтра можу стати, наприклад, Джорджем - мандрівним письменником, який отримав спадок від багатої тітки.

Хвилини текли повільним свинцем, поки вона зітхала, бурмотіла й намагалася вставити якийсь млявий коментар, лежачи виснаженою губкою в гарячій воді. Бадьорість витікала з неї, як сік із продірявленої пачки.

Невдовзі я відпустив її плечі і знову окинув поглядом: очі заплющені, груди ледь здіймаються, обличчя блідне, хоч до цього було вкрите рожевим від жару рум’янцем. Вода потихеньку холонула.

Я почекав ще трохи. Краще переконатися, що ліки подіяли, як треба, і що їхній ефект досяг свого піку. Віола не ворушилася, повільно сповзаючи у воду, не в силах чинити опір тязі. Тоді я їй допоміг: занурив важку голову під шар піни, що майже зникла.

3.

По-справжньому проклятий для старої місіс документ було витягнуто з надійного сейфа, і тепер він покладено в папці всередині багажника. Заповіт. Той самий, звідки було виписано її ненависного сина, той самий, який вона хотіла підписати і нотаріально завірити наступного тижня. Другий заповіт Віоли, де майже все майно мало відійти якійсь церкві святого Міхаеля Белла. Добрий, здавалося б, намір. Але Пекло сповнене добрих намірів і побажань - і Віола Дрейк слугувала непоганим прикладом для цієї приказки.

4.

Вузька, ніби сірий сендвіч, з силою придавлений плоским шматком хліба, будівля з сяючою неоном вивіскою «Вечеря у Едді» самотньо дивилася на порожню заправку навпроти. Стоянка поруч теж не пістрявила машинами. У цей час у Едді вечеряли лише занесені спекотними досвітніми вітрами примари, які блукали широкими порожніми трасами, на кшталт мене. Ті, хто мчав від міста до міста вже не першу годину і мріяв про ситий перепочинок і ковток міцної кави.

На розсадник людських постатей і голосів, вочевидь, це місце перетвориться вдень (хоча навряд чи воно заб’ється до останнього столика), коли автобуси почнуть висаджувати пасажирів на зупинці за дві милі звідси, а кількість водіїв, які мчать повз та бажають заправитися, збільшиться вдвічі.

Нині ж кафе-бар Едді був лише тінню, відлунням того місця, яким замислювався. Проте двері його були відчинені для всіх охочих.

Єдиний службовець, у бірюзовому костюмі (під колір внутрішнього дизайну будівлі), з глибокими темними колами під очима, приніс Едді-Біг-Сендвіч і пінту Watneys Red Barrel. На мене чекало ще щонайменше годину їзди до МунФлауе, але на старому досвіді я твердо знав: кухлик пінного не завадить подолати цей шлях без зайвих проблем, якщо їхати повільно й акуратно. Трохи згодом закину до рота кілька коричневих жувальних пластинок, а навіть, якщо мене наздожене небесна кара і автомобіль зупинять, я не вперше заговорював зуби поліцейським. Тож солодка впевненість розтікалася в моїх грудях разом із першими пивними ковтками, а бурчання в животі нарешті заглушив жирний шматок товстого хліба, що стискає ковбасу, яйця і салат.

У цей час доби, коли наближався похмурий туманний ранок і темрява танула з кожною хвилиною, накочувалася найсильніша втома. Сон обіймав за плечі, подібно до схвильованої коханки, і хотів повести за собою. Я швидко зрозумів, що Watneys - це, звісно, чудово, але варто було б зупинити свій вибір на каві.

«Треба ж обмити справу», - заспокоював внутрішній голос.

«Головне, щоб за святкуванням не почалися поминки», - вторив йому голос розуму. - «Яка там статистика автомобільних аварій за останній рік?»

Коли тарілка з кухлем спорожніли, мене притиснуло до блідо-блакитного дивана невидимою гирею велетня. Повіки стали важкими, ніби я випив те саме вино, яке сьогодні вливав у Віолу.

Приїхати б додому, впасти в ліжко і забутися на дні глибокого сну без сновидінь. Але перед очима при цих думках поставало обличчя Вайлет - коханої дружини. Мабуть, не «настільки» коханої, як ведмедик Віоли, але від міцної доброчесної сім’ї в нас із нею була лише назва.

Найсамотніша, найдобріша і найдратівливіша на світі жінка - так би я її описав. Вічно шукає те саме, що заповнить у ній порожнечу - плід нашого невдалого шлюбу. Вічно шукає і ніяк не знаходить. Метушиться в пошуках, як птах, що б’ється в клітці. Мізки клювати вона теж уміла зі спритністю птаха.

Я, чесно, запропонував би їй завести кошеня або цуценя, якби тільки в мене не було цієї страшної алергії на волохатих. А рибки, на жаль, не могли втішити її потребу в любові, віддачі та турботі.

Вона була тією, про кого кажуть: «Природжена мати». І за іронією долі матір’ю вона стати не могла.

Вайлет… Якби не вона, моє життя було б удесятеро простішим та затишнішим. Але, мабуть, якби я відмовився від неї зараз - відчув би ту саму порожнечу, що сьогодні душить тільки її.

Ми були чоловіком і дружиною не перший день, і ми були не молоді. Мені через кілька місяців виповниться тридцять шість, Вай була на сім років старшою. Не дивно, що колеги щодня виїдали їй мозок ложечками.

«Ти ж не молодієш, де ж діти, як же так?!»

Бідолаха Вай. Попри те, що щонеділі вона відвідувала місцеву католицьку церкву (куди не змогла б затягнути мене навіть на ланцюгу), вона жила у справжньому Пеклі.

Одного разу всі Дев’ять кіл було пройдено, і Вайлет дійшла до головного і цілком очікуваного рішення, від якого її вже було не відмовити. Як соціальний працівник органів опіки вона прекрасно знала сценарій задуманого. Вона вивчила інструкцію крок за кроком, напам’ять, з кожною її деталлю і тонкощами. Ледь не на папірці написала мені текст - відповіді на будь-які запитання від її колеги, - який десять разів обійшов нашу оселю, переконуючись, що майбутнє дитя матиме свою спальню, що в оселі немає загроз безпеці, а в холодильнику навіть лежить свіжа їжа. Агенція, з якою співпрацювала Вай, підходила до своєї роботи більш ніж відповідально: вони не тільки запросили й перевірили всі папірці, до яких могли дотягнутися, а ще й змусили залишити свої відбитки пальців, ретельно перевіряючи нашу кримінальну історію. Тут і я, і Вай були абсолютно чисті.

І мені довелося їй підіграти. Зображати з себе турботливого, люблячого чоловіка і фінансово надійного, повністю залученого в життя сім’ї майбутнього батька. Натомість на цей спектакль я взяв із Вай обіцянку, що вона організує всі головні моменти виховання сама, не буде тягнути мене на всілякі свята, батьківські збори і випускні і не змусить регулярно звітувати перед соцпрацівникім, а натомість вигадає виправдання в стилі: «Батько сімейства дуже зайнятий, адже він постійно працює, уявляєте? Намагається прогодувати нас у ці важкі часи. Йому так шкода, але він обов’язково вирветься на зустріч із вами наступного разу».

Найприкріше було за кімнату відпочинку, яку нам довелося переобладнати на дитячу. Ми клеїли нові дурні шпалери в біло-блакитну смужку, переносили на горище улюблений більярдний стіл, спустошували й розбирали щонайменше три книжкові шафи, а найжахливіше - переносили наверх чудовий міні-бар. Це був той самий RadioBar 1930-х років, неймовірно дорогий і неймовірно прекрасний. Ідея його дизайну сягала ще часів Сухого Закону, коли відчайдушні американці прагнули створити функціональний предмет меблів, у якому можна було б зберігати запас спиртних напоїв і склянки, приховані від очей. Обробка з горіхового дерева, щільне блискуче скло і підсвічування… І тепер це диво самотньо тулилося на запорошеному темному горищі, поруч із побратимами по колишній кімнаті.

Коли ми винесли все найкраще (щось замкнули нагорі, щось викинули, а щось продали) і обставили приміщення новими меблями, які ретельно обирала Вай, дитяча стала схожою на дитячу. Похмуру, я б зазначив, дитячу. Білі мереживні занавіски; такі ж білі, ніби зібрані зі снігу, подушки; небесно-блакитна постільна білизна; блякла шафа в тих самих відтінках; нудний світло-сірий килим та набір безглуздих плюшевих іграшок. Соц. працівникові сподобалося, а я з сумом дивився на цю біло-блакитну пляму і згадував нашу з Віллом (моїм братом), контрастну і стильну кімнату відпочинку з бордовими диванами, старовинним грамофоном і зеленою поверхнею більярдного столу.

Я втомлено зітхнув, підняв порожній кухоль і зазирнув у його скляне дно, щоб ще раз переконатися, що випив усе до останньої краплі. Чоловік у бірюзовому костюмі, що до цього стояв за стійкою, кудись зник. Може, пішов у вбиральню і з горем заснув просто на унітазі, з кривою посмішкою подумав я. Але незабаром блідий силует знову з’явився під променями неонового зеленого світла, що лилося від рамки меню. Я дістав гаманець, розуміючи, що якщо хоч трохи затримаюся, то на місці головного героя недавньої фантазії опинюся сам, тільки не на поштовху, а на цьому затишному шкіряному дивані.