Вони йшли вже кілька тижнів, а може й місяців. Лік часу втратився давно. Позаду дихали вогко джунглі, чиї ліани так старанно обплітали їхні думки весь цей час, плутаючи день із ніччю, реальне – з потойбічним, змушуючи їх забути про свою мету…
Але ось вони стояли, брудні і стомлені, на скелястому пагорбі, і дивилися на безмежно лазурове море, а смарагдова патина поволі відступала з очей, відпускаючи розум і дозволяючи проклюнутись здивуванню.
Леся зустрілася поглядом з Олексієм – і він, напевно, розпізнавши тінь дозволу в її очах, щодуху заверещав:
- МИ ЖИВІ-І-І-І!!!
Не вірилось, що ліс їх так легко виплюнув. Леся спершу навіть боялась озиратися – а раптом скеля язиком підійметься вгору і запрокине їх прямісінько у відкриту зелену пащеку? Але це було так суєвірно, так по-маминому, що Леся обернулася на зло – і побачила лише непомітну, нестоптану стежину, яка вела між двох дерев-сіамських близнюків, що стерегли вихід. Джунглі більше не мали влади над ними.
І вона засміялась.
***
Ще не вистиглий пісок пощипував пекуче босі ноги. Попереду тріщав невеликий вогник, і сизий пахучий дим підіймався у вечірнє небо. Напевно, була година шоста – а могла бути й дев’ята – тут панувало вічне літо, і сонце сідало пізно, але стрімко.
Леся докинула хмизу – приручений вогник одразу радісно затріщав – і пішла перевіряти Олексієві успіхи на кам’яну косу, що простягалася
- Як там наша вечеря? Ловиться?
У старій жерстяній коробці від печива дригали хвостами аж дві рибини.
- Олександро Семенівно!
Леся нахмурилась, але Олексій, стримавши зойк, проігнорував і продовжив, наче це не він щойно проігнорував півсоте прохання звертатись лиш на ім’я:
- У них, у риб тобто, сьогодні, мабуть, вихідний. Але знаєте, ці дві так швидко зловилися, ну тобто спіймалися, ніби в житті нічого смачнішого за черв’яків не чули і не бачили! Принаймі, якщо що, ми з вами голодні не лишимося, – хлопчина усміхнувся від вуха до вуха.
- У правильному напрямку мислиш, – кивнула Леся і сіла біля нього. Ноги ніжно огорнула прохолодна водичка.
Вони дивились на море, і Лесі несподівано схотілося поділитись тим, про що вона думала вже деякий час.
- Олександра Семенівна… Вона лишилась там. Зі Стасом, Олею. З Марічкою. Кожного разу я згадую всіх. Таню, Антона, Віктора… Богдана.
Леся відчула, як в горлі щось почало заважати. Важко було казати це вголос.
- А Леся… вижила. Бо Лесі довірили тебе. І з моєї сім’ї у мене теж нікого більше не лишилось. Ми тепер удвох – ти у мене, я у тебе. Нікуди не дінешся. Тепер це навіть більше, ніж родина.
Поплавок засмикався, але Олексій не рухався. Леся легенько стисла його плече і закинула голову догори, щоб не бачити чужих сліз і дозволити вітерцю висушити власні.
***
Леся давно щось запідозрила.
Місячних не було вже втретє з тих пір, як вони втекли. Вона думала – від стресу.
А тепер її нещадно нудило в заростях за скелею.
Але це були далеко не найгірші новини за сьогодні.
По обіді вона виявила, що опріснювач води більше не працював. Та й як могло працювати те, що від нього лишилося?
«Я це не полагоджу», – думала панічно Леся, збираючи уламки на мілині.
Малий підійшов подивитися, і так і застиг.
- Я це не полагоджу, – Леся спробувала сказати це так спокійно, як тільки могла, і скинувши все подалі від води, підійняла дивом вцілілу чашу. Олексій слідував за нею.
- Може, я спробую?
- А ти в цьому добре тямиш? – сховати роздратування за байдужим тоном не вдалося. Вона двадцять років ходила у походи, а цей хлопчисько з круглими очима, що приєднався до групи лиш кілька місяців тому і не вмів навіть рибалити самостійно, пропонував їй зібрати з нічого опріснювач?! – Ми залишилися без води. Краще зайнятися чимось корисним. Тримай, – вони тицьнула йому чашу, і повернувшись, покрокувала до їхньої печери. Хотілось сховатись від всіх і всього і, можливо, трохи поплакати.
Врешті Леся спинилась, видихнула й озирнулась.
Олексій все ще стояв з напруженими плечами. Стиснувся, як равлик, щоб стати меншим, залізти в хатку… Дитина ще. Тільки почав жити, коли все почалося. До 15 років хворів, і батьки оберігали його, як зіницю ока. Тоді Богдан притягнув брата з собою, і він почав потрохи відтавати. А тоді…
- Сьогодні без чаю. Завтра підемо шукати джерело.
Вона спробувала розслабити брови і розхмуритись, й Олексій слабко всміхнувся у відповідь.
Єдина надія тішила – був шторм, і ті далекі хмари невпинно наближалися, – а значить, буде і дощ.
***
І дощ упав. Вночі, із ще більшим штормом і вітром таким холодним, що їм довелося тулитись одне до одного, щоб хоч якось зігрітись.
Води назбирали у всі посудини, що були, навіть у риболовну коробку з-під печива – але цього все ще було мало.
На вогкому світанковому піску вони розвели вогонь і зварили трохи кави, а тоді Леся повела їх шукати інші печери – десь тут мали бути підземні озерця…
І вони знайшли. Через три дні. Щоправда, не озеро, а щось більше схоже на калюжу – але це була вода, і вода прісна!
- Урааа! – Олексій з радості ледь не кинувся обійматися. – Можна і помитися нарешті!
- Дивись, крейда, – Леся зачудовано провела рукою по стіні, відламала шматочок… і з’їла.
- Її можна їсти? – Олексій закліпав очима і хихикнув.
- Ага, – з серйозним лицем Леся відламала ще крейди, – це такі природні канхвети.
Олексій підійшов і собі. З ентузіазмом почав жувати… і з ще більшим запалом пішов полоскати рота.
- Тьфу! Ну які ж це кон… тьху! …фети, Лесь?!
- Для вагітних, – просто сказала Леся.
Олексій вдавився і закашлявся.
- Тихше, тихше, – Леся підійшла і погладила його по спині, і за весь час їхнього знайомства це був найбільший прояв ніжності з її боку. – Мені не треба дитина на заміну. Мені треба ви обидвоє… – і, коли кашель стих, вона його пригорнула.
***
Все це не мало значення… Ніщо вже не мало значення.
Здавалося, вперше Олексій усвідомив, що весь цей похід був лиш відтягуванням миті їхньої смерті.
Їхнє рятівне озерце розтануло до наступного вечора. Пані Леся (він досі подумки так її називав) сказала, що, мабуть, воно зв’язане з більшим і глибшим, але печера була глуха, і в них не було жодних ідей, як знайти до нього шлях. Всі інші дірки у скелі були неглибокі і зовсім сухі, та й було їх не так вже й багато.
Та все було б не так вже й погано, якби не почалась засуха. Жодного дощика не впало з дня зливи. Води було катастрофічно мало, сонце пекло щодуху, а пані Лесі, як на зло, з кожним днем ставало все гірше – здавалось, усе, що вона випивала, поверталося назад, висушуючи її зсередини, викручуючи, наче ганчірку, випиваючи з неї всі сили. Вона жувала крейду – наче таблетки від нудоти, і крейда трохи допомагала, – от тільки від зневоднення це не рятувало, і з кожним днем Леся все марніла, і більше не мала сил ходити з ним на пошуки.
Олексій панікував. Олексій навіть тихенько плакав, притулившись вночі до холодної скелі. Їм було не вижити. Без їжі, залежні від технологій і напівфабрикатів, покинутих у зруйнованих містах… Тепер, коли їй залишались лічені дні, хлопчина вперше це зрозумів. У Лесі, здавалося, був план, і жодного разу дотепер вона не давала йому засумніватися: все буде гаразд. Вона весь час так добре про нього дбала. Але ж ось Леся вмирала, й Олексій вперше був сам по собі, і в його руках було ще два життя – а він не знав, що йому робити, і тільки блідий байдужий місяць був йому за порадника.
А тоді, прокинувшись вдосвіта на пляжі, він зрозумів. Вихід був, якби тільки він здогадався раніше! Не можна було зволікати.
Він зайшов до печери, зібрав мізерні залишки їхніх запасів, і поставив біля Лесі. Вона лежала, вкрита пледом, і бурмотіла: «Крейда, крейда, крейда…» Марила. Слід було поспішити.
***
Ліс зустрів його близнюками-сторожами стежки, і, згадуючи повір’я про ці джунглі, які ніби-то ніколи не випускали одиноких мандрівників, Олексій переступив через коріння і потонув ногою у м’якому зеленому мосі. Адже він швидко – тільки б знайти дерево, яке піддасться, набрати соку і назад. Адже він вже одного разу перейшов крізь ці моторошні хащі аж з півночі на південь, щоб тільки врятуватись від війни і страшних механізованих гігантів. Хіба міг ліс, з яким хлопчина був уже знайомим, здавалося, півжиття, бути страшнішим за це? Чи за самотність, яка на нього вже чигала і про яку він старався не думати… Ні, Леся має вижити. Без неї йому ніяк. Без неї йому і не треба.
Олексій дістав з рюкзака шматок металевої труби від опріснювача, що так вдало зламалась під час шторму, і спробував роздлубати молодий стовбур з гладкою корою.
Прозора цівка потекла жолобком. Хлопчина жадібно випив кілька ковтків, а тоді підставив під потічок пляшку і витер піт рукою. Вдалося! Нехай, не з першого разу, але ж вийшло! І все ж, йому здавалося, що все минуло надто легко. Легенди ж ніколи не з’являються просто так…
Набравши повнісінький рюкзак повних пляшок, Олексій озирнувся. А звідки він прийшов? Світ раптом роздвоївся в очах, і пити захотілось ще дужче.
«Ні-ні-ні, – думав затуманено хлопець, – так не має бути»
Він зняв рюкзака і присів у траву. Напевно, це спека так на нього діяла… Він вийняв пляшку з соком і раптом помітив, що забув у стовбурі трубку.
Олексій не знав, просидів він хвильку чи може й кілька годин. Все здавалося таким зеленим… однаковим… Аж раптом в голові прояснилося. Він роззирнувся і побачив «ворота», крізь які прийшов, зовсім неподалік. Рюкзак більше не здавався таким важким, а тіло – ватним, навпаки, воно було таким легким! До дерев залишалося якихось кілька кроків, й Олексій прискорив крок, ступаючи по зеленому килиму, зманеврував під зустрічною гілкою, і кинувся крізь арку… щоби впасти на іншій лісовій галявині, зарослій і глибокій.
«Що за чортівня, – хлопець оглянувся. – Це точно ті дерева…»
Дерева справді були схожі: такі ж сірі й кострубаті сіамські близнюки. Олексій повернувся крізь них назад, обійшов по колу і зрозумів очевидне: він загубився.
З жодного боку ліс не здавався хоч трохи рідшим, і куди б він не потикнувся, зарості ставали дедалі густішими, пахощі проникали в свідомість і п’янили, ставало все спекотніше і темніше. Олексія все більше накривала паніка і відчай. «Крейда, крейда», - він чув звідусіль і нізвідки, і розум його пронизувала одна гостра думка: «Швидше, швидше, треба звідси вибиратися». Тільки б дочекалася… Принесу хоч всю крейду світу. Але чим далі він ішов, тим заплутанішим і невпізнаванішим ставав шлях, і частішим дихання, а стомлені ноги лише заплітались при спробі бігти. Урешті, задиханий, Олексій зупинився, і, хвильку подумавши, розкинув руки і зірвався на крик. «Ти не випускаєш мене звідси, бо я не заплатив? – він звертався до крон, і до хащів, і до моху – до всього зеленого, що його топило і затягувало, як баговиння. – Я випив твоєї крові, то тепер ти хочеш моєї?!» Ліс мовчав, але хлопець знав, що він його чує, він це збагнув ще тієї миті, коли вперше сюди увійшов… Тепер він не сумнівався. Темніло, і якщо ще був сенс повертатись і спішити, це був єдиний вихід… «Я дам тобі моєї клові!» – язик теж почав німіти. Затуманеним поглядом Олексій побачив у своїй руці гостру трубку, і заніс лезо над передпліччям. А тоді… Його нога перечепилась за якесь коріння, і він покотився вниз, і відчував, як падає, і як вдаряється, і все вмить стало темним.
***
Він лежав на чомусь твердому й холодному.
Голова боліла так, що хотілося вмерти. Очі нічого не бачили.
Він лежав і не ворушився. Не знав, чи був день, чи ніч, чи час взагалі йшов, чи застиг тут, разом з ним, у цьому німому чорному холоді.
Через якусь вічність він згадав про Лесю… І хрипко засміявся. Було трохи боляче: ребра теж боліли. Напевно, вона вже мертва… І дитина її разом з нею.
І заради них помре і він. Хотілось гірко розплакатись, тільки не моглось. Але чомусь Олексій точно знав, що він живий. Скільки йому лишилось? Доба чи дві – байдуже. Він все одно залишиться тут лежати навічно.
А тоді до його занімілого тіла поволі повернулася здатність рухатись. Спершу пальцями він намацав під собою щось липке. Тоді під подушечками з’явився якийсь рельєф, і він впізнав щось схоже на стіну печери. Повертатись на бік було боляче, але в тілі відновлювалася чутливість, і лежати на спині ставало нестерпно.
Він обережно поповз, як йому здавалося, уздовж стіни. На потилиці волосся неприємно тягнула засохла кров. Навколо все ще була суцільна пітьма. Що, як він втратив зір? Для чого він взагалі кудись рухається? Але смерть відступила, і думка про те, щоб просто залишитися на місці і нарешті померти видавалась жахливою, хоча ще зовсім недавно вона приносила йому спокій.
Олексій повз і принюхувався. Не пахло нічим. Тоді він лизнув те, що було підлогою. На смак було трохи гірким і соленим. Він намацав другу «стіну». Вони були тверді і шорсткі, і за них було зручно чіплятися і повзти по гладкій поверхні.
А тоді під його рукою щось зламалось, і він підніс шматочок до рота… Крейда… Це була крейда. Крейда! Цей смак нагадав йому дещо, й Олексій аж стрепенувся. Ні, ні, ні, він просто не може померти! На нього чекають! Він щодуху поповз, у тому напрямку, відламуючи нові шматочки, і пробуючи їх на смак.
А тоді він вперше почув звук, що не був стукотом його серця чи шурхотінням одягу, і він видався йому таким загадковим і невпізнаваним, наче далекий спогад. Олексій повз і повз вперед на звук, водночас боячись збитися зі шляху і хоч на мить зупинитись… І ось він намацав долонею попереду яму, а в ямі було щось рідке і прохолодне. Він доповз до краю, інстинктивно занурив туди лице, і, умившись, вперше зміг відкрити очі по-справжньому.
Перед ним було лазурове озеро… Наче море, яке він першим побачив після двох місяців у джунглях. Сонячне світло падало згори, з діри у височенному склепінні, і просвічувало озерце посередині. Дзюркотіли маленькі струмочки, що вибивалися де-не-де зі стін печери.
Олексій нахилився, щоби попити. Трохи солодка, вода була чиста-чиста, і навіть в напівтемряві можна було побачити камінці на дні.
Він пив і пив, не міг зупинитися, а втамувавши спрагу, повернувся на спину і закрив очі.
Він живий. Живий.
Через деякий час Олексій згадав про рюкзак. Він сів – навіть біль у ребрах здавався зараз таким непомітним – і роззирнувся довкола. Схоже, він виповз із темного вузького тунелю поруч. Чорт з ним, з рюкзаком… Він пам’ятав, що падав досить довго. Йому не хотілось туди повертатись.
Трохи відпочивши, Олексій повернувся на чотири і поповз уздовж берега озерця. Йому здавалося, сьогодні був десь, коли збуваються дива – бо дивом було те, що він вижив, і це чарівне озеро, і це сонячне проміння – і те, що надія в ньому розгорілася з новою силою. Він повз і повз, не зустрічаючи більше відгалужень, іноді зупиняючись попити води. Він минав маленькі потічки, що витікали з дрібних дірок і наповнювали це озеро кришталевою солодкавою водою.
І раптом кам’яна стіна змінилась білою… Він зупинився і дивився на неї заворожено. Потічок, що виходив зовсім поруч, розмив у породі русло, й Олексій протягнув руку – біла субстанція змилася з каменю… Він знав тільки одну печеру, крім цієї, де він бачив щось схоже. Це була крейда.
І це був вихід.
