Джерело достовірної інформації

Джерело достовірної інформації, або бережись друг

Середина дня. Сонце стояло високо. Було спекотно. Ходячи зі сторони в сторону по досить-таки великому кабінету, Лайєр Розумний, вже понад годину вивчав експертний висновок.

— Дурня якась…

Зрештою хрипнув він, повністю ознайомившись із кількістю печаток. Стомлено відкинув сувій зі списаним пергаментом на стіл, потягнувся…

Щось не складалося. Ніби чогось бракувало… А от чого він не знав. Хоча ні, знав, розумів і усвідомлював. От тільки не міг вхопитися за це, витягти на поверхню з підсвідомості. І це дратувало його, доводило до сказу…

Обхопивши долонями пульсуючі скроні, впав у крісло. Погляд несвідомо блукав по приміщенню вихоплюючи деталі інтер’єру немов якісь незрозумілі і зайві речі. Диван, крісла… Шафи… сувої з документами, карти… глобуси — дванадцять голографічних куль символічно висячих у повітрі під стелею. Вони поволі крутилися навколо своєї осі і достатньо було вимовити назву планети, щоб куля одразу підлетіла до його всерозумної персони… Несвідомо прошепотів: „Фізула”,— і одне з голографічних зображень, змигнувши, опинилося перед його обличчям. Маленька блакитна планета з одним, поцяткованим озерами, материком.

— Фізула… Фізула…

Шепотів він знову і знову, масуючи пальцями скроні…

— Зникни.

Голографічний глобус знову опинився під стелею. Розумний відкинувся на спинку крісла і мимоволі почав вивчати стіни розмальовані тонким фізуліанським візерунком… Сьогодні він вивчає шматочок біля дверей. Вплетені в одне ціле рослини, тварини, люди, їх частини, силуети… якісь геометричні фігури — вони ніби виривалися з площини. Жили, говорили… Стелилися жовтуватою вертикальною поверхнею стіни і, здавалося, дихали якоюсь незрозумілою енергією.

Побачити візерунок цілком не було можливості. Пів року тому Нечисті, за наказом Ваала Розумного, знесли частину стіни, щоб вбудувати туди апаратуру. Там, зліва від дверей, тепер стояв акваріум з гелеподібною рожевуватою речовиною. В ній плавав людський мозок оповитий дротами, антенами і якимись трубками. Мозок фізуліанки… Лайєр не пам’ятав, коли останній раз користувався ним.

— Люся, з’явись.

Мозок здригнувся, желеподібна речовина затремтіла, пропускаючи крізь себе електричні розряди. Через мить посеред кабінету постало голографічне зображення нічим непримітної жінки в натуральну величину. Вона зиркнула на свого хазяїна чорними як смола, очима і вклонилася.

— Кликали господарю?

Насправді її голос був позбавлений будь яких інтонацій. Хоча їх і не потрібно було, щоб знати її ставлення до нього. По спині Розумного мимоволі пробіглось мурашки.

— Кликав, Нечиста. Прокоментуй мені документ номер 8967856536.

— Я не можу коментувати те, чого не бачила.

Сухо відповіла голограма. Лайєр на мить заплющив очі. Потім розгорнув сувій демонструючи жінці текст. Голограма змигнула іскрами і опинившись біля столу — схилилась над пергаментом. Через мить вона випросталася і глянула у вікно. Мовчала.

— Ну? Що скажеш?

Нетерпляче спитався Розумний. На що отримав холодний погляд і байдужий вираз голографічного обличчя. Зрештою, він завжди був байдужим. Але в даному випадку, напрочуд чітко виражав її справжнє відчуття.

— Я не експерт по документам.

Відповіла голограма. Розумний нахмурився.

— Ти провидиця і оракул. А значить, знаєш те що було і те що буде. Ну?

Жінка злегка зблиснула зеленим кольором і відплила ближче до акваріума.

— Я запрограмована вами відповідати лише на чітко поставлені питання.

Відповіддю їй було злісне мовчання і почервонілі щоки господаря. Сердячись на самого себе Лайєр різко згорнув пергамент і відкинув його на стіл.

— Нудно з тобою Люся Нечиста… Невже ти не можеш сказати через що насправді сталися вибухи на території касти Розумних?

Мозок в акваріумі завібрував. Голограма замиготіла і стала нечіткою.

— Нажаль, господарю, я дійсно не можу сказати цього.

—Чому?

— Заважає радіоактивний фон на місці вибуху ядерного реактора.

Протягла голограма і злегка вклонилася. Ніби знущалася. Лайєр розсміявся.

— Тобі? Заважає??? Ти просто не хочеш говорити. Ти просто злишся… Ха-ха… Визнай це… провидиця…

Мозок в акваріумі завібрував ще більше. Голограма Люсі глянула на літаючі під стелею голографічні глобуси, потім на господаря. Говорила повільно, ніби смакувала кожне слово.

— Вам повезло, Розумний, що наука має можливість зберігати частини тіла живих істот досить тривалий час у належному працездатному стані… Інакше були би ви виключені за моє вбивство з членів касти Розумних. Офіційна версія:„Навмисне знищення оригінального суб’єкта Люсії Нечистої — джерела достовірної інформації необхідної для виживання і процвітання касти Розумних та Імперії загалом”. В лавах Вільних ви б протягли не довго, Розумний. Останнім, щоб ви пам’ятали — це обличчя Нечистого, який би вас убив вашою ж виделкою…

З вулиці донісся спів якоїсь пташки. Обоє мовчали, ніби слухали його. Насправді думали про своє. Лайєр піднявся з крісла і встав біля вікна. Він ненавидів цю жінку.

— Цікава перспектива… от тільки наука на досить високому рівні, щоб…

— Шляхи Вседержателів незліченні, господарю. Система життєзабезпечення може зламатися і тоді полетить шкереберть усе, що ви так довго будували…

Прошепотіла жінка йому на саме вухо… Він не ворухнувся і все ж, голос охрип від збентеження.

— А як же обмеження щодо права відповіді тільки на чітко поставлені питання?

Обличчя голографічної жінки раптом ожило емоціями. Вона реготнула.

— А я не комп’ютерна програма, щоб керуватися обмеженнями.

— Зникни…

Хрипнув Розумний… Голограма розчинилася. А він, розізлившись, втупився у вікно. Щодо останнього мозок дійсно був правий… Ех Люся, Люся… Було б в тебе тіло, знов би наказав з тебе шкіру здерти… за наглість. От тільки його вже немає…

Не помітив, як знову втупився на живий шматок думаючої тканини… в цьому акваріумі. Гарна колись була Люся… Висока струнка фізуліанка з бронзовою шкірою, перламутровим волоссям і чарівною усмішкою… Йому здавалося — її мозок сміється з нього…

* * *

З нею вийшли на контакт через пів години після її розмови з Лайєром.

— Привіт Люся. Це друг.

— Привіт… друг. Як там моя донечка???

— Дівчинка в порядку. Ти зробила те, що ми просили???

— Не зовсім.

Відповідь прийшла з затримкою.

— Поясни.

— Система обмежує мене. Я можу відповідати Розумному лише на чітко поставлені питання. Лайєр не питався — я не говорила.

— Тоді як же ти збираєшся рятувати свою донечку???

— Я його злю…

— А не боїшся, що він в пориві злості вимкне життєзабезпечувальну систему?

— Не дратуй мене… друг… Інакше сам будеш в акваріумі плавати, як мій достойний замінник…

Співрозмовник відключився. А вона, підключилась до всепланетної системи відеоспостереження і почала блукати відеоб’єктивами. Якоїсь миті знайшла те що їй потрібно. Її свідомість вихопила з тисяч відеозображень одне-єдине. Центральний термінал керування телепортаціями фізичних осіб. Люся зосередилася. Сьогодні повинно вийти… інакше…

* * *

Оператор новесенького, ще не відкритого для загалу, телепортаційного терміналу щось швидко набирав на голографічній клавіатурі. Коли раптом на екрані з’явилося зайве віконечко, а в ньому текст:

„Привіт Говард Звір. Як справи?”

Оператор усміхнувся.

— Привіт взломнице. В мене все добре, а в тебе як?

У віконичку з’явилася текстова відповідь:

„Все-ще мрію про тіло.”

Говард розсміявся.

— Все можливо. Я дістав для тебе код просто неймовірної зовнішності.

„Мені просто потрібне тіло. Зрештою, якщо я буду навіть монстром, ти все-одно зможеш повернути мене назад.”

Говард скривився.

— Назад??? Любонько, та твоє енергетичне тільце засмоктуватиме в мережу при будь-якому електичному розряді. Може все ж дочекаєшся, поки твоє біологічне тіло виведуть з коми?

„Мене хочуть відключити Говард. А я хочу жити. Допоможи мені.”

— Гаразд. Ти пам’ятаєш, що я казав минулого разу???

„Так :) ”

— Тоді почнемо…

Говард натис пару кнопок. Але нічого не відбулось. Телепортаційне кільце не спрацювало.

— Вибач взломнице. Щось не виходить.

„Можливо, ти щось забув увімкнути??? Перевір кнопки на кільці… або спробуй сам телепортуватися… на секунду, в це ж саме місце, начальство не помітить”…

— Ну… добре. Чекай…

Говард наставив час та координати і встав у телепортаційне кільце. Нічого не відбувалося… Невже дійсно, щось зламалося???

Він оглянувся довкола і порухав механізм ногою. Раптом щось зблиснуло. Наступної миті його роздерло на атоми і зліпило назад. От тільки це вже був не Говард. У його одязі стояла висока темношкіра жінка з очима, колір яких постійно змінювався. Вона механічно згребла перламутрове волосся у купу і заплела косу. Провела долонями по власному тілу, ніби вивчала. Змахнула лівою долонею і з її пальців на мить вискочили металеві пазурі біоінплантанта. Жінка усміхнулася. Вдихнувши на повні легені — повільно видихнула, ніби смакувала повітря. Потім підійшла до комп’ютерного терміналу і увійшла через нього в телекомунікаційну мережу. Набравши декілька паролей і номерів вона вийшла на незареєстрований канал.

„Привіт сестричко”, – написала вона. Відповідь прийшла одразу.

„Вдалося???”

„Так. Враження, ніби я щойно вилізла з води і розплющила очі.”

„ ПЛАН пам’ятаєш?”

„Пам’ятаю Люся… Не турбуйся, все буде виконано по вищому класу. До зустрічі. Не сумуй.”

„Па-па. Я буду кликати тебе Юе”.

Жінка усміхнулася. Але нічого вже не відповіла. Її погляд прикипів до дзеркальної стіни… До її власного відображення.

— Я була оголеним мозком і раптом стала власною інформаційною копією, але наділеною тілом…

Прошепотіла вона, насолоджуючись власним голосом. Колір її очей змінився на темнофіолетовий… Жінка усміхнулася дзеркальній копії. Це тіло не було схоже на те, справжнє, що Люся мала ще за життя… Але воно є, існує. Воно — реальне, і належить їй… і це не погано. Це навіть дуже не погано…

— Що ж Люся— мама-сестричка… Раз Юе, значить Юе. Це ім’я  завжди мені подобалось.

Наступної миті автоматичні двері роз’їхались перед нею у боки і Юе вперше за останні вісім років побачила сонячне світло не через грати і не через об’єктиви відеокамер…

Було тепло. Підіймався вітер. Насувалася гроза.

Жінка усміхнулася і переступила поріг.

* * *

Люся плавала у своєму акваріумі і спостерігала через відеомережу за новою собою. За Юе. Говард був не правий. Люся не збиралася жити енергетичним тілом. Вона з самого початку хотіла живе тіло… Таке як його… Тепер їй було спокійніше… Вона раптом згадала як сім років тому Лайєр наказав здерти з неї шкіру за непослух… Непослух…Подумки усміхнулася… Вона просто сховала від нього дитину… яка просто не мала права народитися у таких стосунках… донечка… Скоро я обійму тебе… Не як Люся, а як Юе… і будемо разом… де-небудь на Фізулі… чи на Землі…

Люся зосередилась на цій думці і кинула сигнал „другу”…

— Друг… ти чуєш мене???

Відповідь прийшла через декілька хвилин.

— Чую Люся.

— Як там моя донечка? Як вона?

— Зробиш, те що просили і все буде добре.

— Друг, може ти передумаєш??? Навіщо тобі займати місце Лайєра? Навіщо обтяжувати себе проблемами?

— Це вже не твій клопіт… роби, що сказано…

— Шкода…

— ???

Люся розхвилювалася. В результаті відповіла через декілька хвилин.

— Бережись… друг… я йду. Мене— багато…

20 травня 2008р.