Хрусткий шоколад

Фред, Джордж і Лі Джордан прямували коридорами замку, розглядаючи деталі свого плану, коли Джордж несподівано заговорив:

— Отже, вона дійсно хоче це зробити, — сказав він із ноткою недовіри в голосі. — Слизеринка, Фред. Звісно, вона виглядає цікавою, але хіба тобі не здається, що це трохи… підозріло?

— Мені здається, що ти просто боїшся чогось нового, Джордже, — відповів Фред, усміхнувшись куточками губ. — Вона не схожа на тих слизеринців, які постійно ходять за Малфоєм. У неї є… стиль. Ілайза навіть облила Пансі гарбузовим соком. Бачив?

Джордж пирхнув, похитавши головою.

— Ні. Це ж ти постійно пялився на їхній стіл, — підколов він брата, а Лі засміявся, піднімаючи брови.

— Стиль? Фред, ти жартуєш? Чи це твоє нове слово для «мені цікава ця дівчина»? — пожартував Лі, а його усмішка сяяла майже так само яскраво, як завжди.

Фред закотив очі.

— Ох, заспокойтесь, — відповів він, удавано сердито. — Ілайза просто хоче ризикнути. І, якщо чесно, я це поважаю.

— Ну, якщо вона виявиться шпигункою, я тобі про це нагадуватиму, — зауважив Джордж, хоча виглядав більше розваженим, ніж стурбованим.

У цей момент вони наздогнали «золоте тріо» в одному з коридорів. Фред одразу підійшов до Гаррі, поклавши йому руку на плече в звичній братській манері.

— Друже, пам’ятаєш мапу? — почав він із хитрою усмішкою.

— Нам вона потрібна тільки на цю ніч, — додав Джордж, підключаючись до розмови. — Ми повернемо.

Гаррі, розуміючи, що близнюки задумали щось недобре — а це було майже гарантовано і відповідало призначенню мапи, — обережно глянув на Герміону. Її обличчя одразу посіріло, і вона стиснула губи в тонку лінію, що завжди було ознакою того, що їй ця ідея зовсім не подобається.

Рон стояв поруч, виглядаючи похмуро, але, схоже, не міг утриматися від цікавості.

— Ви знаєте, що вона дивилася на тебе під час вечері? — випалив він, звертаючись до Фреда так несподівано, що навіть Гаррі здивовано зиркнув на нього.

— Про кого ти? — з удаваним здивуванням запитав Фред, хоча чудово зрозумів, кого має на увазі брат.

— Про Фрост! — вигукнув Рон, уже не стримуючи емоцій. — Вона слизеринка, Фред. І вона щось задумала. Вона не просто так на тебе дивиться. Я бачив, як вона до вас підійшла, і це було… дивно.

Джордж і Лі не втрималися від сміху, а Фред лише склав руки на грудях і нахилився ближче до Рона, дивлячись на нього з тією ж самою самовдоволеною усмішкою.

— Слухай, Рончику-бомчику, — промовив він, явно насолоджуючись моментом, — ти просто заздриш, що на тебе ніхто не дивиться?

Рон почервонів, його обличчя стало майже такого ж кольору, як його волосся. Він почав щось бурмотіти у відповідь, але Джордж вирішив заспокоїти брата:

— Якщо вона щось задумала, Фред і я це зрозуміємо раніше за тебе, не сумнівайся.

Раптом втрутилася Герміона, і її голос, як завжди, прозвучав упевнено й різко:

— Фрост тримається осторонь від конфліктів. Або вона не походить з аристократичної родини, або просто розумна. Вони ж не можуть усі бути…

— Дегенератами, — закінчив за неї Гаррі, штовхаючи ногою камінь на підлозі.

Рон пробурмотів щось незрозуміле, але виглядав не надто переконаним.

Фред подивився йому вслід і, знизавши плечима, знову повернувся до брата та Лі.

— Ну що, хлопці? Готуємо все до зустрічі з нашою «потенційною розумною шпигункою»? — жартівливо підморгнув він, і вони всі разом рушили далі, залишаючи позаду відлуння сміху та легкого хвилювання від того, що чекає попереду.

У вітальні Слизерину було майже порожньо. Більшість учнів пішли до спалень або затрималися в бібліотеці, переглядаючи матеріали, які могли б допомогти зрозуміти, що чекати від Турніру Трьох Чарівників. Атмосфера в приміщенні була, як завжди, трохи похмурою: зеленувате світло ламп відбивалося на стінах, а кам’яні елементи інтер’єру створювали відчуття, ніби ти перебуваєш у підводному світі.

Ілайза не могла знайти спокою. Кожна хвилина здавалася вічністю. Вона намагалася зосередитися на чомусь іншому, навіть брала книжку про зілля, але її думки знову і знову поверталися до Фреда й майбутньої зустрічі. Її щоки горіли від самої думки про те, що вона знову побачить його, але водночас дівчина розуміла, що це також велика авантюра.

Вона неспокійними кроками міряла вітальню, відраховуючи час. Ілайза відчувала, як тремтить. Вона ще з першого курсу потай спостерігала за близнюками. Пам’ятала, як у них щось постійно вибухало, як Снейп відчитував їх, як ці витівки дратували професорку Макґонеґел, але Візлі це не зупиняло.

Найкраще за все Ілайза пам’ятала день, коли випало стільки снігу, що неможливо було залишатися в замку. Він був порожнім, тому що всі поїхали додому на канікули. Різдво — це сімейне, затишне свято. Асторія завжди проводила його зі своєю сестрою, Астрід їздила до батьків, а Ілайза… вона була б не проти провідати своїх, але добиратися до Америки було непросто. До того ж її мати та батько, як поважні магозоологи, часто бували в експедиціях і не мали багато вільного часу.

Дівчина задавалася питанням, як так могло статися, що вся її родина була гаффелпафівцями, але на ній ця схема дала збій. З часом вона стала почуватися чужинкою серед своїх працьовитих родичів. Інколи вона вважала, що вони занадто наївні та не вміють нічого планувати наперед.

Серед однокурсників Ілайза теж не почувалася впевнено. Вона одразу зрозуміла, що багато чого краще приховувати, і від цього замкнулася. Їй було так самотньо, особливо тією зимою, що вона просто вийшла на вулицю і заридала.

Здавалося, що всі ті невисловлені слова, разом із болем, вирвалися назовні. Вона так довго плакала, що навіть не знала, як зупинитися, аж раптом сніжок вдарив її по маківці. Ілайза, від шоку, затихла. Вона озирнулася, намагаючись зрозуміти, що сталося, але нікого не побачила. Дівчина насупилася, витерла рукою сльози та соплі й вирішила вертатися, аж раптом помітила, як у неї знову летить грудка снігу з-за дерева.

Ілайза спробувала відскочити вбік, але сніжок неначе переслідував її. Вона спробувала втекти від несподіваної атаки, але все її тіло все ще тремтіло від ридань, і, підслизнувшись, вона впала, виставивши долоні вперед. Сніг знову вдарив її по маківці. 

— Оце так приземлення. Вибач, я хотів влучити у Джорджа, але наші зачаровані сніжки ще не зовсім вправні… Точніше, ми в них не дуже вправні, — Ілайза почула дзвінкий сміх, а потім чиїсь сильні руки підхопили її під пахви й поставили на ноги.

— О, Мерліне… ти боляче впала? — у його голосі відчувалося хвилювання.

Ілайза підняла свої червоні від сліз очі на хлопця й завмерла. Фред Візлі був наче жива іскра, яка ніколи не згасала, але зараз він дивився на неї без лукавства, майже серйозно. Його обличчя було відкритим і виразним — високі вилиці, трохи гострі риси, що надавали йому вигляду бешкетника, а волосся було таким скуйовдженим, що дівчина мимоволі захотіла його поправити.

— Ні, мені не боляче, — хрипко та здавлено відповіла Ілайза, не в змозі відірвати від нього погляд. Вона розуміла, що її червоні щоки та вологий ніс не роблять її чарівною, але хлопець усе одно турботливо струшував з неї сніг.

Фрост тоді була на другому курсі та знала, що Фред старший за неї. Він був таким струнким і високим, аж доводилося підіймати голову, щоб подивитися на нього.

— Скургіфай, — неначе підказав Фред, а його обличчя осяяла щира усмішка, і дівчина побачила, що на його щоках з’являються милі ямочки.

— Що? — здивовано вимовила Ілайза.

— Ну, якщо ти плачеш через те, що Снейп тебе покарав, то це заклинання допоможе швидше чистити казани. Знаєш, скільки ми їх із Джорджем відмили? Тобі навіть не снилося!

Ілайза вся зіщулилася. Мабуть, зіллєваріння було єдиним предметом, який вона розуміла і за який ніколи не отримувала покарань. На відміну від її батьків. Вони навіть у цьому з ними були різні. І, раптом згадавши про це, Ілайза відчула, як її очі знову наповнюються гіркими сльозами.

— От лихо… — видихнув Фред і, швидко пошукавши щось у кишенях, протягнув дівчині шоколадний батончик в яскравій обгортці. — Обіцяю, ми його з Джорджем не зачаровували. Ти не будеш гикати після нього, але солодке завжди покращує настрій.

Ілайза мовчки кивнула і взяла цукерку. Вона навіть не встигла подякувати, тому що у Фреда посипалися сніжки, і він, із дзвінким сміхом, відвернувся від неї, щоб побігти за братом-близнюком.

Дівчина обережно розгорнула батончик і, відкусивши невеличкий шматок, з хрустом прожувала його. Шоколад підмерз на холоді, але на серці стало враз тепліше.

У вітальню зайшла Асторія. Вона одразу помітила, як Ілайза ходить туди-сюди, і підняла брови, виглядаючи трохи здивованою.

— Ти що, плануєш обійти всю вітальню по колу? — пожартувала вона, присівши в крісло біля каміна. — Тебе точно щось турбує. Це через Візлі?
 

Асторія кинула зацікавлений погляд на подругу, але виглядала більше розваженою, ніж осудливою.

Слова Асторії, хоч і були сказані з усмішкою, змусили Ілайзу виринути зі спогадів і зашарітися. Вона знала, що їй потрібно опанувати себе, але відчуття хвилювання ніяк не вщухало. Залишалося зовсім небагато часу до зустрічі, і вона розуміла, що цей момент може змінити її стосунки з близнюками назавжди.

— Мабуть, краще зняти ці бантики, щоб не виглядати настільки яскравою? — із хвилюванням у голосі запитала дівчина, звертаючись до Асторії і притискаючи до себе книжку про зілля. — Або не надавати цьому значення?

Асторія злегка хитнула головою.

— Ілайзо, якщо ти вже вирішила бути такою сміливою і вплутатися у щось, то будь собою до кінця. Бантики — це твій стиль. Якщо знімеш їх зараз, ти лише почуватимешся ще більш невпевненою.

Вона кинула швидкий погляд на книгу про зілля, яку Ілайза міцно притискала до себе, і трохи нахилила голову.

— Можливо, навіть додай ще один, щоб виглядати яскравіше.

Ілайза мовчки кивнула, відчуваючи легку вдячність за ці прості, але такі потрібні слова. Вона повільно дістала з кишені червону стрічку, яка здавалася надто яскравою для її стилю, і, зробивши з неї акуратний бантик, прикріпила його до свого темного волосся.

Асторія підморгнула і, сонно позіхнувши, вирішила повернутися до спальні.

— Не запізнися на свою «авантюру», — кинула вона через плече, перш ніж зникнути за дверима.

Ілайза залишилася сама, ще кілька секунд просто дивлячись у порожнечу. Потім різко зойкнула, усвідомивши, що час спливає. Вона міцніше притиснула книгу до грудей, ніби це могло додати їй впевненості, і вийшла з вітальні.

Коридори замку здавалися ще темнішими, ніж зазвичай. Світло факелів танцювало на стінах, створюючи примарні обриси, які могли б налякати менш хоробру душу.

Ілайза намагалася ступати так тихо, як тільки могла, обираючи місця, де підлога не скрипить. Кожен звук здавався надто гучним у цій тиші.

Вона відчувала, як серце б’ється десь у горлі. Доводилося напружувати зір і обережно виходити із закутків, щоб не наштовхнутися на Філча. Ілайза розуміла, що через хвилювання випадково взяла з собою цю дурну книгу, але вже не могла її ніде залишити, тому вчепилася у сторінки мертвою хваткою. Вона ще ніколи не порушувала комендантську годину і почувалася так, неначе вчиняє найстрашніший злочин.

Коридор біля старого доспіха був темним і майже безлюдним, лише слабке світло від смолоскипів освітлювало кам’яні стіни. Вітряний протяг, який завжди гуляв цим місцем, змусив Ілайзу злегка здригнутися. Вона стояла, притискаючи книгу до себе, і намагалася заспокоїти своє серце, яке гупало так голосно, що, здавалося, його можна почути у всьому замку.