Коли Альбедо хворіє

— Бедо, ти вдома?

 

Кайя стягує з себе куртку й обтрушує сніг з черевиків. На вулиці холодно і вже зимно, хоча грудень ще не вступив у свої обов‘язки. Удома теж прохолодно — квартира зовсім не встигла прогрітися після останнього відключення світла, електрику дали тільки кілька годин тому. 

 

— Ніколи б не подумав, що бути офісним працівником так виснажливо, але я справді жахливо втомився, — він тягне останні слова, наче кіт, що ось-ось прокинувся, ще й на додачу позіхає. — Можливо, варто було таки погодитися на Дилюкову пропозицію працювати в його барі? У всякому разі, я мав би постійний доступ до випивки.

 

На його вустах грає та сама сліпуча посмішка, що й завжди, коли він говорить з Альбедо. Вони вже стільки часу разом, а Кайя досі почувається закоханим дурником. І він би нахабно збрехав, якби сказав, що це почуття йому не подобається. Подобається ще й як. Як і його прекрасний коханий принц.

 

— Енівей, я сьогодні гортав новинну стрічку, — так-так, Кайя страшенно втомився на роботі, — там, здається, якийсь мультик у кіно має вийти днями. Хотів запропонувати на вихідних взяти Клі та сходити разом, я вже скучив за малою іскоркою. Агов, зірко, ти мене слухаєш?

 

Кайя нарешті заходить до кімнати, де бачить доволі звичну вже картину: стіл з охайно розкладеними конспектами, підручниками, ноутом в режимі очікування та юнаком, що мирно спить, вклавши голову на один із своїх зошитів.

 

— О, ну так, обстріли обстрілами, а сесія за розкладом, — буркотить собі під носа Кайя й обережно, невагомо торкається губами чужого чола. Одразу ж стає похмурим, торкається вже долонею і цокає язиком: — йобана, блять, росня.

 

Альбедо мружиться, щось напів сонно муркотить і розплющує очі. Кілька секунд розгублено кліпає, намагаючись принаймні усвідомити, де він є, а потім випрямляється на стільці.

 

— Я знов заснув…

 

— Ти захворів, — Кайя має вигляд украй серйозний та стурбований, величезна рідкість побачити його таким. — Дідько, треба було хоч газом вчора натопити, от я телепень.

 

Альбедо шмигає носом і хитає головою, ласкаво посміхаючись.

 

— Припини, любий, я в нормі. Ти, певно, голодний? Я зараз щось нам приготую і…

 

— Ні-ні, ти сьогодні маєш відпочивати й одужувати, я про все потурбуюся. Стривай-но, зараз…

 

Кайя смикає з ліжка плед і легким порухом накриває ним чужі плечі, після чого підхоплює Альбедо на руки і відносить у постіль, кутаючи зверху ковдрою. 

 

— Кайє, це легенька застуда, нічого страшного не сталося, — Альбедо всміхається якось навіть винувато, хоча турбота Кайі приємно гріє зсередини.

 

Зізнатися чесно, він не дуже звик до такого і почувався щоразу, ніби у боргу, хоча після всиновлення Аліса теж постійно піклувалася про нього, і робила це від щирого серця. Проте Альбедо все одно з усіх сил намагався не хворіти. Але втома через постійне навчання й відсутність опалення протягом трьох днів таки взяли своє. Треба було прислухатися до Кайі й одягтися ще тепліше вчора.

 

Кайя тим часом дістає з аптечки термометра й протягує хлопцеві, а сам телепортується на кухню. Через кілька хвилин приносить величезну чашку гарячого чаю. Від нього пахне медом і малиною, а теплий посуд приємно гріє руки. Альбедо всміхається, але не встигає навіть слова вимовити, як Кайя знову зникає з кімнати.

 

З кухні чутно тиху лайку: готувати практично немає з чого, без холодильника половина продуктів просто зіпсувалася. Кайя кілька секунд розмірковує, вистукуючи пальцями по столу.

 

— Та шоб же вони там всі вже повиздихали нарешті, — зітхає він і повертається в кімнату. — Я сходжу в магазин, спробую знайти трохи м‘яса, щоб зварити тобі юшку. Хочеш чогось ще?

 

— Мм… — Альбедо мугикає в чашку, даючи знати, що зараз зробить ковток і відповість. — Може, просто візьмеш щось із кулінарії в сільпо? Ти ж утомлений з роботи.

 

— Зірочко, кілька днів не було світла, зазвичай після такого полиці там пусті.

 

— Точно, — Альбедо відводить погляд, почуваючись зовсім дурнувато, що не зміг дійти навіть такого простого логічного висновку. Схоже, він і правда захворів. — Тоді нічого.

 

Кайя вигинає брову і тихо зітхає. От завжди він так ввічливо відмовляє, але ж Кайї хочеться щось для нього зробити! Те, чого самому Альбедо хочеться. Він лагідно цілує хлопця у щоку і підводиться з ліжка. 

 

— Яка температура? — лунає з коридору хвилин за тридцять.

 

Альбедо, що вже встиг був задрімати, сонно кліпає очима і косить погляд на термометр, котрий відклав на тумбочку. 

 

— Тридцять сім і три, нічого критичного, — відгукується вже за секунду.

 

Кайя стискає губи. Це «нічого критичного» насправді найнеприємніша температура, адже почуваєшся вже погано, а збити її не можна. 

 

— Горло болить? Нежить? Кашель? 

 

Альбедо хитає головою. Власне, він не бреше, поки він відчуває лише слабкість і запаморочення у голові через температуру. Але через деякий час, зовсім скоро, його наздоженуть усі вищезгадані симптоми, тяжко буде навіть підвестися з ліжка. Кайя киває й знову повертає у бік кухні, щоб нарешті приготувати поїсти. Альбедо ж натомість повертається до столу і забирає з нього кілька книжок, щоб хоч почитати те, що йому потрібно вивчити. Те, що і без незліченних повторювань уже давно прекрасно знає, але на іспитах він хоче бути впевненим у своїх силах стовідсотково.

 

— Ти ж знаєш, що коли люди хворіють, їм не варто витрачати свою енергію на щось, окрім одужання, — Кайя ставить на тумбочку тацю з гарячим супом та смаколиками, і обережно забирає підручника з чужих рук. — Сам же це завжди кажеш.

 

— Це не стосується ситуацій, коли іспити за два тижні, — на вустах Альбедо з‘являється легка усмішка.

 

— Цілих два тижні, а ти, — Кайя лишає легкий цілунок на його чолі й подає цілющу юшку прямо в ліжко, — і без того в мене геній і все прекрасно знаєш.

 

Альбедо чудово знає, що він дійсно розумний і чудово знається на своїй галузі, але подібні зауваження вважає все ж надто гучними у свій бік. Попри великий багаж знань, він все одно знає недостатньо. У світі незліченна кількість того, що йому доведеться вивчати і вивчати. До геніальності тут ще надто далеко.

 

Кайя запускає руку під ковдру і намацує холодну ногу, після чого дивиться на Альбедо, насупивши брови.

 

— Дуже смачний суп, — хлопець намагається з‘їхати з розмови ще до того, як Кайя її почне. Та ж Кайя все одно це ігнорує. Ні, всередині він кожного разу радіє, коли Альбедо хвалить те, що він робить, але зараз його турбує інша річ.

 

— Де твої шкарпетки?

 

— Ти ж знаєш, я ненавиджу носити їх удома, — зітхає Альбедо й благально зводить брови догори, сподіваючись, що над ним змилуються.

 

Кайя хитає головою і відходить до шафи. Повертається із парою теплих шкарпеток, темно-синіх, усіяних зірочками. Мовчки витягає з-під ковдри чужу ногу й одягає на неї шкарпетку, те ж саме повторює з іншою, поки Альбедо вимушений зітхнути і лише слухняно йому це дозволити. Іронічно, що він обожнює купувати собі найрізноманітніші шкарпетки, але вдягати їх удома — наче окремий вид катування для нього.

 

Коли з супом покінчено, Кайя прибирає посуд і повертається в кімнату. Нарешті переодягається в домашнє й хутко забирається під ковдру, притискаючись до гарячого (зазвичай фігурально, але зараз до біса буквально) тіла. Альбедо влаштовує свою руку в нього на маківці й легенько куйовдить волосся, змушуючи Кайю ледь не муркотіти від задоволення.

 

— Дякую, — тихо видихає Альбедо і заплющує очі.

 

Йому хороше й спокійно отак лежати поряд з Кайєю і ні про що не турбуватися. Хай попереду сесія, хай через лікарняний він майже нічого не заробить у кав‘ярні, хай за вікном знову виє сирена, це все так неважливо, поки Кайя поряд і так щиро про нього піклується.

 

— Кохаю тебе…