***
“Жодне рогате парнокопитне мене не торкнеться своїми волохатими ручищами! Чи відправиться вслід за козлом балеарським !” — колись сказала я. Правду говорять, що не треба зарікатись.
***
Вальпургієва ніч, ніколи не було моїм улюбленим святом, як у багатьох інших відьом, та що там, я його зовсім не любила. Однак, з року в рік, десятиріччями відвідувала шабаш. І варто зазначити, що людське представлення про ці збори майже стовідсотково вірне, мабуть хтось з нашої братії проговорився. Хоча ні, якась нечисть просто продала цю інформацію за певну ціну, що не вимірюється людською валютою.
Щороку в ніч з 30 квітня на 1 травня я згадую день коли мене турнули з шабашу, й вірно каже приятель Олег, коли обсміює, що все сталось через погану поведінку.
Прийнято вважати, що відьми схоплюються верхи на мітлу, та ніби за клацанням пальців, вмить опиняються біля місця шабашу. Вигадки! Це звісно не машиною, чи літаком добиратись, але й за долю секунди ви туди не долетите, а про те, як сідниці ниють після тієї короткої подорожі навіть згадувати болісно.
А ще, говорять, що відьми регочуть, розповідаючи одна одній про свої чорні справи, які вони зуміли втіяти протягом року, а потім домовляються про нові неподобства. Ось це правда! Ржуть, як коні! Чого вже таїти, саме заради цих пліток та налагодження відносин з іншими я й літала на ті шабаші. Втративши маму рано, відьмам доводиться швидко дорослішати та вчитись на своїх помилках. А без додаткової інформації та порад від одноплемінниць помилка може виявитися фатальною. Тому я щороку літала на своєрідний корпоратив нечисті, заводила нові знайомства, укріпляла старі й намагалася не сильно виділятися. Не хотіла, щоб хтось помітив, що мене ще жодного разу не причастив сатана хмільним зіллям з кінського черепа за якісь мерзенні досягнення, чи не стібав батогом за провину. Я не хотіла погрузитися у всю ту атмосферу, не хотіла піддатися безумству, тому не бажала, оминала ту одурманювальну вистоянку лукавого. Я отримувала задоволення бути єдиною “тверезою” істотою на вечірці, де всі інші допились до ручки. Було так цікаво і смішно спостерігати за тими дикими танцями між відьмами та чортяками, за музи́ками з їх унікальними інструментами. Але було шокуюче та бридко стояти на тому ж полі, де по закінченню веселощів зникало будь-яке світло і в цій пітьмі нечисть розпочинала палку та дику оргію. Тоді я не знала куди подітись, як розчинитись у тій непроглядній темряві, щоб мене не помітили, не втягнули в те дійство. З року в рік мені вдавалося перечекати до ранку, бути свідком того, як відьми поспішки одягались та хапаючи свої мітли летіли по домам, бачити, як чортяки набували рис дуже гарних чоловіків, як ховали свої ріжки, ніжки та копита. В світлі перших промінчиків сонця я бачила поле, де було стільки слідів, ніби стадо диких кабанів пробігло.
Однак все змінилося, коли до мене прилип якийсь молоденький чорт, в якого ні манер, ні клепки ще не було. Він почав активно пропонувати свою кандидатуру для нічних утіх, але й це ще не найгірше. Справжню халепу викликало те пришелепкувате, коли почало горланити й просити сатану мене першу причастити:
— Владико похоті й розпусти, владико нечисті грішної! Тут одна відьма терміново потребує веселящого зілля!
— Не смію лізти поперед дідька в пекло, не заслуговую я такої честі! — спробувала я повіднікуватись, доки ситуація ще більше не погіршилася.
— Та не веди себе, як чиста діва. Ще жодна відьма не лишилась невдоволеною після ночі зі мною.
— Та скільки тих ночей в тебе було? — глянула я зневажливо на молодого козла перед собою. Він почав мене конкретно злити. А регіт навколо, що те полум’я в кострах, лиш жвавішим та сильнішим став.
Чортяка вскипів і спробував схопити мене за руку, мабуть, щоб силою потягти до черепа з зіллям. Ну я й видала:
— Жодне рогате парнокопитне мене не торкнеться своїми волохатими ручищами! Чи відправиться вслід за козлом балеарським! — мабуть саме після цієї погрози, моїм світським розвагам прийшов кінець. Навідміну від людей, тут зважали на слово “ні”, примушення загалом не схвалювалось серед нечисті, однак це не означало, що ось це “ні” вам якось боком не вилізе.
— Варваро! — голос, ніби з потойбіччя, привів мене до тями, отверезив і в одну мить дав зрозуміти, що я ляпнула лишнього, занадто голосно і не там де можна.
— Так пане! — покірно відповіла я.
— Ти провинилась сьогодні дуже сильно! Ти це розумієш? — тим же глибоким та моторошним голосом запитав головний над всіма чортами, головний у всьому пеклі.
— Так пане!
— Мабуть сьогодні ти й станеш нашою кандидаткою для биття! З превеликою радість причастю тебе своїм батогом, щоб порозумнішала й дурниць більше не говорила.
— Та виженіть ви її краще! Не годиться таким молодим до шабашу приєднуватись взагалі, хай підросте й мудрості набереться! Це дитя ще ніразу з чортом не було, хіба ж то повноцінна відьма? — пролунало з натовпу.
— Гммм, вигнати… Щоб не псувати сьогоднішнє свято, Варваро, я дам тобі вибір. Батіг, чи вигнання? — милостиво запропонував лукавий.
— Дякую за вашу доброту, пане. Я розумію, що згарячу переступила межу дозволеного й погрожувала одному з ваших служок при всіх, тому покірно прийму вигнання.
***
І по сей день я не шкодую про свій вибір. Навіть добре, що якийсь біс тоді подав ідею мене вигнати, бо ганебного биття батогом я б не витримала. BDSM не моє, якщо б’ю не я.
Після тієї Вальпургієвої ночі моя неприязнь до чортяк переросла в ненависть, бо якби не молодий нахаба, котрий не зміг контролювати своє лібідо, я б продовжила свою практику неповноцінного учасника шабашу — спостерігача. Не довелося б обхідними шляхами шукати інформацію про важливі новини в світі нечисті, та й не втратила б цікавих співрозмовниць — таких же відьом.
Однак все склалося саме так, а не інакше. І все б нічого, якби через сім років в моє ліжко не прокрався сам біс. Ну може й не зовсім прокрався, бо то таки я його затягнула… але ж як було розпізнати, що сексі мачо, на кого пав вибір стати батьком моєї доньки — то рогате парнокопитне з волохатими ручищами.
Отож — не зарікайтесь!
_________
¹Козел балеарський (лат. Myotragus balearicus, від дав.-гр. Μῦς — миша[1] и τράγος — козел) — вимерла жуйна парнокопитна тварина підродини козлові, що мешкала на території островів Мальорка і Менорка близько 3000 років до н. Е.
P.S.: завдяки конкурсу “від ворогів до коханців” з’явився спіноф мого першого твору “Ворог чи ні…”
Відгуки