Пам’ятка молодшого Блека:
Запізнення – це значить
неповага до инших.
Прийти раніше – це значить
неповага до себе.
Реґулус пам’ятав ці слова;
вони були прописані в голові
і кожного разу світились яскравим,
аби хлопець не переплутав,
не забув та пам’ятав.
Реґулус пам’ятав,
він не мав шансу забути.
Тато завжди був недоступним – Реґулус ще маленьким запам’ятав ці прості правила, що до Оріона лізти просто так не можна було; тільки кликати поважним та серйозним «батько», мовби він і не батьком був взагалі. Егоїстом молодший Блек не був – він розумів, що старших треба поважати та не перечити ніяким чином, як то робив Сіріус, але час від часу, в пізні холодні ночі, ще маленький хлопець ховав обличчя в подушці та мріяв, аби хоч раз в житті Оріон забув про звичаї, правила та Лорда Волдеморта та просто погрався із сином, як то робили инші, звичайні батьки.
Маму він бачив частіше – вона часто сиділа біля сина та розказувала казки про поганих бруднокровок, які забирали всі їхні права та привілеї – таких не мало існувати, вони бруднили ім’я ЧАРІВНИКІВ та ВІДЬОМ своїми мерзенними зв’язками з маґлами. Нічого це, на жаль чи на щастя, не змінювало – правила були, і їхні номери доходили до чотиризначних чисел, які шестилітній хлопчик мав вивчити напам’ять та знати навіть краще за власне ім’я – саме ім’я, а не прізвище, адже його родинне ім’я мало більший вплив і, відповідно, цінність.
Одним з найперших правил було «не запізнюватися» – нікого не цікавили відмовки того, чого хлопець був запізно на урок зі своєю матір’ю, навіть якщо це не залежало від нього взагалі; б а й д у ж е; треба було поспішати, аби бути вчасно.
– Мене, як і більшість поважних людей, не хвилює, що у тебе заклинило замок перед виходом, – повільно та низько пояснювала в такі момент мати, – варто було виходити завчасно.
У цьому і була основна проблема – раніше вийти теж було дурним тоном.
– Ліпше прийти вчасно, а не раніше чи пізніше, – і як йому треба було вираховувати те вчасно?
От тільки мати це не пояснювала, а тільки кидала зневажливі погляди кожного разу, як син приходив у неугодний для неї час – її губи стискались в тонку лінію, як це бувало кожного разу, коли Сіріус відкрив рота.
Реґулусу Блеку дев’ять років, і його брат ось-ось відправиться в Гоґвортс.
Дім заповнився в порожню та суху тишу – не було так звичних криків та сміху, які звучали з кімнати Сіріуса; вони були гучними та помітними, аби батьки точно почули та звернути увагу на свого старшого сина; це був бунт, протест проти сімейних цінностей, і Реґулус до почервоніння в щоках хотів, аби Сіріус хоч раз закрився вчасно та не нервував батьків.
От тільки цього не траплялось – Сіріуса так і не навчили, коли все робити вчасно та правильно. Він сам по собі був невчасним та неправильним – Блек не міг того пояснити, та не було в ньому багато від сімейства Блеків; хіба що щось від дядька Альфреда лишилось, та цього старого зрадника вже давно викреслили з родинного дерева.
І звісно ж, після від’їзду брата вдома стало спокійно, як не було вже багато років; Крічер ходив поряд та сопів собі під носа слова тихі, та Реґулус їх все одно чув:
– Як’ щастя … той недоносок звалиу з дому, – коли його маленькі очі зиркнули на свого господаря, то ельф впав на підлогу одразу ж, очікуючи ударів чи лайки; Блек тільки кивнув до нього та пішов далі у свою кімнату – можливо, з цього і почалась їхня своєрідна дружба.
Звісно, що Реґулус не сумував за Сіріусом – йому було тільки в радість, що того не було вдома, тож він не міг діяти на нерви матері та псувати ім’я сім’ї Блеків; він не сумував, це було точно.
Не сумував, коли пізно вночі на нього налітали жахіття, від яких серце вистрибувало з грудей, змушуючи дивитися у вікно, немов у нього раптово заліз би Сіріус – не заліз би, адже він в той час був в Гоґвортсі та мирно спав у своєму грифіндорському ліжку; не сумував, коли дім ставав настільки пустим, що в голові бігали думки страшні та дивні, що на мить здавалось, що Реґулус дійсно сумував. Але він не сумував – йому було все одно, байдуже, по цимбалах і ще раз все одно.
Ювілей (десять років, вік поважний) пройшов без Сіріуса – це був перший раз, коли його не було поряд, аби засміятися голосно настільки, що мати стикнула б виделку так міцно, що Крічер зі страхом в очах бігав би біля неї з новою і рівною. Ще ніколи батько не був настільки розслабленим – хоч і за вибрики старшого брата більше хвилювалась Вальбурга.
Опісля, вже пізно ввечері, йому прилетіла сова – звичайна і нічим не цікава гоґвортська сова, яких, ймовірно, було повно на території школи.
Послання від брата.
Осудливо кинувши погляд на жмаканий конверт, хлопець одним рухом сховав його в стопки книг, тільки аби не бачити ці криві букви, розкидані по всій ширині листа. Мав би Сіріус прислати його вчасно без запізнень – такі правила.
Реґулусу Блеку одинадцять років, коли він відправляється в Гоґвортс.
У вагоні на нього дивились дивно та з неприхованим презирством – в батьківських стінах хлопець таке не відчував – він дотримувався всіх правил; вдома він відчував тільки байдужість, але ніколи не презирство. Зрадницька думка про те, що Сіріус мав би відчувати щось схоже, закралась в душі, хлопець ледве відкинув її куди подалі, аби тільки не давати крихті сумніву поселитися; Сіріус – зрадник, він не Блек і точно не його брат.
А Сіріус все дивився дивним поглядом зі свого місця на Ґрифіндорі, і там читалось тільки одне – зневага.
Дістався Реґулус Слизерину, чи то Реґулусу дістався Слизерин, та від цього погляд брата тільки потемнішав – це було видно навіть через всю залу.
– О, ще один Блек! – прокричав якийсь хлопець старших курсів та злісно посміхнувся; Реґулус такого не знав, та у відповідь потиснув руку, адже варто було знаходити друзів вчасно.
Вбік від нього, трохи ближче до столу вчителів, сиділа ще одна Блек – її волосся було білосніжне, а очі холодного синього відтінку; вона дивилась на всіх зверху, проте цей погляд не надто виділявся серед инших – важко було сказати, що вона була Блек взагалі.
Глухо вдаривши рукою по столу, хлопець повернувся до иншої сторони зали – поряд із Сіріусом з чорним волоссям, не прибраним обережно, як то мало бути в хлопців, сидів Поттер; мати казала, що цього хлопця треба було обходити всіма сторонами, аби точно не водитися зі зрадниками роду і титулу чистокровних. Окрім них двох, за столом було повно инших людей, про більшість з яких Реґулус і не чув навіть – отже їхні життя не були настільки й важливими.
Досить поряд з ним сиділа инша дівчина – вона була майже такого самого віку, як і сам Блек. От тільки на її обличчі не було ні подиву від такого гуртожитку, ні особливої гордості за це – вона дивилась своїми сірими, ледь не срібними очима собі на паличку та мовчала. Тільки на губах грала загадкова посмішка.
Опівночі, якраз коли старші курси розійшлися по кімнатах, Реґулус так і не зімкнув очі – його щось тривожило, і замість того, щоб закрити голову подушкою, він босий та в чорній піжамі повільно пішов до головної зали; Реґулус не знав, для чого конкретно, та щось тягнуло його в той бік.
Горілиць на дивані, скинувши одну руку вниз, лежала та сама дивна дівчина з брудним світлим волоссям – вона не зважала ні на Блека, ні на старший до того. Окинувши поглядом, хлопець помітив десятки книжок та записів, деякі з яких точно мали б бути забороненими для першого курсу.
– Я зайняла весь диван? – зрештою через хвилини чотири активного споглядання помітила дівчина.
Книжки вона не стала чіпати, а папірці з її живота впали на підлогу, як тільки вона спробувала уступити місце. Тільки хлопець наступив на один з них, всідаючись на своє місце, – ніхто на це не звернув зайвої уваги.
– Инжир будеш? – на долоні щось лежало.
Це був дійсно инжир; вони його їли довго, мовби намагались продовжити цю мить хоч трохи довше – ноги хлопцю морозило, та він і слова не казав, вперше в житті не відчуваючи багаті тканини одягу чи ковдр; був тільки холод, инжир та дивна дівчина, Пандора.
Есе, яке вона все писала сама для себе, Пандора лишила і далі лежати на підлозі – а вони рахували зорі з вікна.
Прийшли на ранішній урок вони вчасно, і професор не запідозрив, що спати вони лягли пізніше за правильне.
Реґулусу Блеку дванадцять років, коли він зустрічає Барті Кравча.
Округ нього стояла темна аура, навіть занадто темна, як для одинадцятирічного хлопця, який тільки вступив до Гоґвортсу. Через його прізвище, доволі відоме в певних колах, Блек не злюбив його одразу ж – Барті Кравч Старший відзначався своєю беззаперечною відданістю «стороні добра», на своєму пості Голови відділу магічних правоохоронних органів зробив забагато поганого і його батькам, і їхнім друзям, щоб Реґулус не любив синочка цього поганця.
Инший ставився до нього з певною обережністю, що і можна було б пояснити – Блек перед ним стояв у своїй родинній величі та знаті. Та не це хвилювало молодшого хлопця – він тільки посміхався одною стороною обличчя, приховуючи те щось невідоме, що малось за спиною. А Пандора в цей час ходила коло Блека так, немов і не знала і частини з того, що казали про їхню родину – дивною вона була, хоч і розумною. Єдиною, хто приймала його так, як він і був – з його замашками майже смертежерськими та абсолютно не смертежерською любов’ю до инжиру.
Шанси на їхню дружбу, дружбу Реґулуса та Барті, були малими – та ніколи не були нулем; просто все мало бути вчасно.
А сталось воно зовсім невчасно – Реґулус йшов до бібліотеки якраз в той момент, коли почув дивний звук; хтось плакав – навіть не так – кричав від болю, і цей лемент відбивався від стін замку. Легше було б піти собі далі, не зважаючи на звуки взагалі – в який момент хлопця почало хвилювати чуже горе? Есе йому треба було писати на Історію, та тільки природна цікавість не давала пройти повз до назначеного місця.
Так він з тихим поспіхом опинився перед Барті – його очі одразу ж знайшли слизеринця, та в них не було страху за те, що його піймали на гарячому. Иншими словами, він навіть насолоджувався тим, що його піймали й що це був саме Реґулус. Мовби він хотів перевірити щось, тільки йому відоме, і Блек виявився гарним актором – чи то він тільки свідок до чогось більшого. А хлопець біля нього, старший на кілька років, все кричав від болю невідомого закляття, а з очей йому текли сльози.
Єдине, що зробив Реґулус в цій ситуації, це підвів брови, немов в питанні; він не питав щось конкретне, а давав Барті обрати, що відповідати, а про що промовчати.
– Шавка бруднокровна, – тільки й сказав хлопець.
Звісно, що бруднокровка, – для чого поганити руки кров’ю чистих?
Нічого не відбулось – Барті дивився в очі Реґулусу, і в них горіли вогні; Реґулус і був цим чимось більшим, саме для нього розігрувалась ця вистава. А він нього вимагалось найменше – прийти в коридор вчасно.
Так він і прийшов. Инакше бути не могло.
Що ще не могло бути, так це зустріч з братом – він, гордовитий студент четвертого курсу із розв’язаною краваткою влетів до них в коридор, його очі ледь на лоба не полізли від картини, як його молодший брат брав участь у знущанні з хлопця з Гафелпаф.
От тільки він і слова не сказав в бік Реґулуса – махом одної руки відкинув Барті подалі від бідного хлопця і без слів підняв його на руки, уносячи з цього темного і забутого коридору; він не покликав на допомогу та не здав нікого, і щось підказувало, що він не здав тільки через свого брата.
– Це було нерозумно, – бездумно кинув Блек, розвертаючись у свій бік, – ось так посеред дня видавати себе.
– Еге ж, – витер кров з розбитої губи, – то, може, підкажеш, як краще робити?
Якось вони подружились – а есе Блек здав вчасно, як і мало бути.
Реґулусу Блеку тринадцять років, коли його брат привселюдно відмовляється від нього.
Однозначно сказати, що конкретно стало поштовхом для цього, було важко, але після чергової сварки між ними Сіріус вибухнув – і на всю залу закричав, що він не хоче вважатися братом Блека.
Звісно, що до батьків слова про це дійшли, і на кілька днів Сіріуса забрали зі школи за сімейними обставинами.
Коли він повернувся, то обличчя посіріло, а очі дивились з глибокою зневагою в бік брата – не треба було йому псувати репутацію родини; сталось це якраз вчасно, майже перед тим, як Волдеморт завітав до них додому.
Реґулусу Блеку чотирнадцять років, коли Сіріус тікає з дому.
Инакшого було і годі чекати – його душа завжди палала не так, як душа справжнього Блека. Він виділявся, світився та голосно кричав, оточуючи себе червоним багаттям. Таке було неприйнятне – Сіріус був неприйнятний та занадто … просто занадто.
Втік Блек, звісно ж, до Поттерів; годі було й шукати когось більш зрадливого серед чистокровних, ніж ці.
Опісля цього дім повністю поринув у тишу – і Крічер став сваритися все менше і менше, допоки одного дня зміг пройти повз його кімнату без лайки та сварки – Реґулус так і не зміг.
Юрба оточувала Сіріуса навіть після втечі; здавалось, що вони тільки того і раділи, що бунтівник Блек зайшов далі, куди не часто заходять підлітки їхнього віку. Та навколо Реґулуса було тільки двоє людей – Пандора та Барті. А більшого йому і не треба було – справжній Блек не довіряє всім підряд.
Єдності між ними заздрити не можна було, адже повсякчас троє сварились – то Реґулус занадто мовчав та дивився в бік нечистокровних злісно; то Барті захоплювався чорною магією настільки сильно, що навіть Снейп міг би злякатися його намірів; то Пандора занадто забувалась в експериментах із закляттями, що не звертала належної уваги друзям.
Мирилися вони майже одразу ж, бо і не було сенсу триматися образ.
Нічого не мінялось, допоки одного дня Пандора не зустріла Ксенофілія – точніше, звернула увагу на цього дивака, який навіть ходити, як нормальна людина, не міг. Инжир, який зазвичай отримував Реґулус, вперше торкнувся рук когось иншого. Це відчувалось, як зрада; справжнісінька зрада, про яку всі розказують на кожному кроці.
Юродивий ходив з подругою то в бібліотеку, то просто під дерево посидіти, а Реґулус не розумів – що було в тому коханні такого, що його підносили вище за … друзів? Як люди закохувались настільки, що втрачали голови від цього, чому вони це робили та відкрито цінували?
– Всьому свій час, друже, – мудро виказував Барті, заходячись описувати когось із Рейвенклов, хто дійсно був вартий більшої уваги, аніж цей Ксенофілій.
Инші роки хлопець все так само шукав відповідей, та їх не було.
Кохання не прийшло до нього вчасно, і це був єдиний раз, коли йому було все одно – кому те кохання треба було взагалі?
Реґулусу Блеку п’ятнадцять, коли він вперше зустрічає Волдеморта.
А Сіріус в цей час якраз випускався зі школи, повністю ігноруючи існування брата – його очі ніколи не дивились в цей бік, наче він дійсно вирізав всю сім’ю зі свого життя. Все здавалось, що так і було – Реґулус не сумував з цього приводу, адже тепер всі надії батьків лягали на плечі самого хлопця, а він точно не підвів би їх.
– Сьогодні ми боремося за те, що маґлонароджені, ці бездарні бруднокровки, не псували ім’я чарівників, – шиплячим голосом розказував Волдеморт; Смертежери стояли обабіч столу, а їхні очі горіли кров’ю.
Поміж всіх відомих та безжалісних Смертежерів затесався і ще юний хлопчак – він дивився на всіх з неприхованою повагою, і Белатриса з хворим сміхом зааплодувала йому та його відданості Темному Лорду.
– Реґулус Блек, – продовжив зміїний голос, – наш майбутній поплічник на цьому шляху.
Аплодисменти заповнили маленьке приміщення, убогі та рідкі, – ніхто не хотів ділитися місцем під сонцем, себто увагою самого Темного Лорда.
В таку радість мати посміхнулась та потріпала волосся сину, чого не могла собі дозволити всі роки до того – тато ж тільки потиснув руку. Життя Реґулуса мало змінитися – життя Блеків мало покращитися, особливо після такого вибрику Сіріуса. Нічого не зупинило б його від того, щоб прийняти мітку.
Іноді, коли всі спали, хлопець міг спуститися до зали, де і висіло сімейне дерево. Його ім’я красувалось якраз біля випаленої плями, яка колись була його братом. Ганьба його родини, і Блек збирався все це виправити.
О так, і зробить він це вчасно, а не так, як Сіріус з листом в десять.
Реґулусу Блеку шістнадцять, коли він приймає мітку.
Описати він цього не зміг би, навіть якби хотів – рука в тому місці боліла до крику, але кричати не можна було – тільки стискати зуби та дивитися без емоції. Кусаючи губу, хлопець тримав голову прямо та дивився на мати таким поглядом, що в її очах нарешті можна було прочитати гордість.
Реґулусу Блеку шістнадцять, коли він втрачає подругу.
А у відповідь він отримує повагу Волдеморта та захоплення Барті.
Казати Пандорі він не збирався – і не тому, що не довіряв, а тому, що вона не підтримувала; вперше за все життя Реґулус добровільно спілкувався з кимось, хто не бачив нічого поганого в людях нечистої крові. Само його якось виплило; просто Барті кривлявся та вихвалявся, а Пандора підхопила тему та дістала з неї всі важливі деталі. І, звісно ж, що ховатися далі не було сенсу – вона розуміла.
– Ми стільки часу спілкувалися, і я ніколи не могла подумати, що ти будеш одним з них, – в сірих очах стояли сльози, і Реґулус ледь не простягнув руку, аби схопити дівчину.
Але вона то помітила, притискаючи до себе всі кінцівки, щоб тільки не торкнулись – все її тіло так і кричало «погань». Юнак не рухався, мітка ледве горіла на руці, і, здавалось, що її можна було побачити з усіх боків кімнати.
Насправді ж то було все в голові Блека – не в голові були слова Пандори, які вона викрикувала зі сльозами на очах. Абсурд, вони ніколи так не сварились, та все ж буває вперше?
– Мені гидко стояти поряд з тобою.
І вона вийшла якраз вчасно, аби її не заділа книга, кинута в нікуди.
Реґулусу Блеку сімнадцять, і він Смертежер.
На курсі його всі поважали – точніше, всі його боялися, проте лінія між повагою та страхом досить умовна; настільки умовна, що її навіть не видно було.
Етикетом було прописано, що треба було тримати спину рівно, а їжу пережовувати обережно і без поспіху – і хлопець тримався цих правил. Гнів теж варто було придушувати у собі (слова батька), і хлопець душив його – хіба бачив хтось, щоб він виходив зі себе? Ангелом він не був точно – чорнота на руці не давала розправити крила, але закони Лорда, вищого за себе, він виконував. Й битися за нього він теж був готовий.
Насправді не всі його поважали – на жаль чи на щастя, багато хто дивився криво в його бік, прекрасно знаючи, яка доля спіткала найменшого Блека; вони так і не знали, що все вже трапилось.
Оправдувати себе він не хотів і не збирався – хіба він був в чомусь винен? Його провина була тільки в тому, що він так пізно прийняв мітку – адже Темний Лорд дійсно бачив світ таким, яким він був без вигадок старого дурня Дамблдора. От тільки люди в це не вірили – вони всі дурно перлись за Альбусом, як за святим, зовсім забуваючи про реальність.
Ганьба була тим чарівникам, які так вперто водилися з брудними.
– О, мій хлопчику, Реґулусе, – Волдеморт майже прохрипів слова, – у мене є завдання для тебе.
З похилом голови Блек підійшов ближче, аби навіть без слів було видно, що він слухав – казати щось у відповідь не хотілось. Натомість чоловік – наскільки те змієподібне тіло можна було вважати за чоловіка – посміхнувся, показуючи ряд жовтих зубів. Инша людина злякалась б такого, але Реґулус відчував вагу довіри на своїх плечах. Ще ніколи до нього не ставились настільки серйозно.
Иншого разу заявити про себе він не матиме.
– Твоє завдання: дізнатися та докласти мені, хто з учнів підтримує Дамблдора.
Иншими слова – здати всіх ненадійних, аби їх потім вбили.
– Я сподіваюсь, для тебе це не буде проблемою?
Ділом можна було краще доказати свою вірність. Инші так не змогли б, але саме тому перед Темним Лордом стояв саме молодший Блек. Вагання так і не заповнили його тіло – хлопець був готовий до всього на шляху до своєї мети.
Людина, яка має мету, не має перешкод – тільки тимчасові труднощі. Юність, витрачена на благо майбутнього, не могла вважатися марно.
– Слухаюсь, – і з опущеною головою відчув, як Волдеморт задоволено розтягнув губи. – Я виконаю ваш наказ.
Відступати не було куди – а якщо розібратися, Реґулус і не збирався відступати. Ось це, все це було його вибором, його долею. Битися пліч-о-пліч з такими видатними людьми було б честю для нього. Лягти без духу за ідею чистоти було б найвищою пошаною. Инші не розуміли – саме тому їм промивав мізки Дамблдор.
Чи чесно було це щодо инших, кого він збирався здати? Чи мав Реґулус право ось так розкидатися життями?
Як він мав навчатися останній курс, поки йому в спину дихали всі поплічники Ордену? Слабкість це – а слабкість він не міг собі дозволити.
Мішаючи порядок до одної купи, Блек виказав всіх імена, які йому вдалось роздобути – всього людей десять.
Етикетом не можна було запізнюватися, тому Волдеморт прийшов їх вбити вчасно.
Реґулусу Блеку сімнадцять, коли він втрачає друга.
Тільки це не сталось на полі бою, як то часто траплялось з ишними – ніяк ні, вони посварились. І було це досить схоже на їхню давню сварку з Пандорою. Здавалось, що Реґулус з Барті мали настільки схожі думки, що могли бути одною людиною, та насправді їхні погляди були протилежно різними. Не було між ними ніякої єдності.
А почалось все з простого – з Крічера.
Друг – а вже і не друг зовсім – запропонував відправити Крічера шукати штаб Ордену. Ідея, власне, не була настільки жахливою, якби не одне але – ельф, ймовірніше, не повернувся б додому живим.
Єхидно посміхнувшись на таке заперечення, Барті дивився дивно, мовби знав більше, аніж показував:
– Юний Блек прив’язався до ельфа? – Реґулус гірко промовчав, не бажаючи визнавати очевидне. – Що таке, милий, боїшся, що ця шавка помре від рук твого братця?
Охопивши паличку, хлопець виставив її на Барті, мовби викликав його на мовчазну дуель.
Крічер розгублено плямкнув, його великі мокрі очі бігали від одного хлопця до иншого, хоч рука так і трималась за ногу пана. Обходити та ухилятися від заклять було б важко з ельфом на нозі, але паличка Барті так і лишились на одному місці – навіть не мініметр не посунулась.
– Ліпше б ти таки віддав того ельфа, Реґ, – раптом зовсім щиро порадив Барті, – а то хтозна, що може статися далі.
Иншого разу Блек вдарив би закляттям, але тоді тільки кивнув зневажливо-презирливо та показав головою в бік виходу. Тікай, немов казав він, тікай і не озирайся.
Иншу людину він вбив би або зачаклував, але Барті він дозволив піти. Злісно усміхнувшись, як на перемогу, Барті пішов і більше ніколи не повертався.
У світі Реґулус мав тільки Крічера.
– Сідай і не ридай, – буркнув хлопець, обережно відходячи від ельфа.
Тільки одним він не вписувався в ряди Смертежерів – варто було це приховати якнайскоріше.
Реґулусу Блеку вісімнадцять, коли він сумнівається.
І цього не мало бути – він відданий слуга Темного Лорда, в нього не було права на помилку. Накидувати п’ятами було пізно – він мав виправити помилки, зроблені Сіріусом, цим зрадником. Етикет казав, що треба робити все вчасно, саме тому хлопець робив все тоді, коли треба було зробити – ні миттю пізніше.
Шукаючи шляхи виділитися, Реґулус знайшов те, що допомогло хіба що зникнути – ідеї Волдеморта перестали здаватися панацеєю від усього. Ганьба була так казати, проте з кожним разом, як Темний Лорд повертався до їхнього дому, хлопець відчував, що від нього лишалось все менше людського – його душа була мертва та гірка. І чого вони могли досягти для людей, якщо ними керувала нелюдина?
Дивитися на постійні катування та ріки крові набридало – і в один момент Реґулус відчув, як нудота підбиралась від вище тільки від одного трупа когось із Гоґвортса.
Не цього хотів Блек, коли віддавав руку під мітку. От тільки позбутися її було неможливо – за ним постійно стежила пара очей, яка не пробачала помилок; треба було робити все правильно і за правилами.
Граючи роль слухняного Смертежера, Реґулус мав носити в душі ідею того, що Волдеморт сам мав план негласний, аби ніхто не довідався про нього.
– Опиши, як виглядає кімната Дамблдора зараз, – набридливим голосом наказав Волдеморт.
– Слухаюсь, – і в голові почали виринати всі деталі того дивного кабінету.
Ухопитися за шанс розкрити таємницю Темного Лорда та вчасно втекти – це і було мантрою Блека довгі місяці. Побачить ще Сіріус, що не таким боягузом виріс його брат.
Реґулусу Блеку вісімнадцять, коли він зраджує.
Обігнути Волдеморта та знищити його горокракс – звучало нереально, а на практиці ще нереальніше. Тільки от випереджати нікого не треба було – кинувши Крічера самого в печері, Темний Лорд навіть і не думав навідатися до Реґулуса чи перевірити безпеку одного зі своїх горокраксів.
Иншого разу, якби Блек все ще був шістнадцятилітнім хлопцем, то він скоріше помер, аніж так зрадив свого пана; але того разу він був РЕҐУЛУСОМ БЛЕКОМ, який мав закінчити одну справу – доказати Сіріусу, що він був вартий називатися його братом.
– Вибачте, пане, але я не зможу … — голос Крічера відбився від мокрих та холодних стін печери.
– Не треба, я сам вип’ю.
Иншого шансу розбити плани Волдеморта він не матиме, не можна було відкладати та гратися в чистокровних, якщо його кров годилась тільки для входу в цю печеру смерті. Крічер вирячився на нього, очі широкі як тарілки, а маленька рука все лізла до води, аби й самій зачерпнути побільше. А пальці сіпались від минулого разу, і Реґулус обережно, аби не нашкодити й так хворому ельфу, поклав руку йому на голе плече:
– Тримай, – з кишені він дістав такий самий медальйон. – Одразу ж заміни його на цей та знищ справжній.
Знищити справжній горокракс – наскільки посильною була ця задача для ельфа? Не даючи собі часу для вагань, хлопець зробив перший ковток. Озиратися назад не можна було – тільки вперед, до наслідків всіх своїх помилок дитинства; мітка горіла – він не міг пояснити, чого раптом так сталось, але терпіти було майже неможливо до болю в усьому тілі.
Востаннє торкнувшись дня чаші, Реґулус почув тільки брязкіт – медальйон.
Удалось – та Крічер не спішив тікати, а тільки дивився своїми великими очима-блюдцями.
– Буду вчасно, якраз до вечері, – голос хрипів, і хвора голова занадто співвідносила ці звуки з голосом Волдеморта, – приготуй мені щось смачненьке, будь ласка.
Удалині фігура ельфа зрештою зникла – і Реґулус вперше дозволив собі заплакати. Дим перед очима став паморочити голову, і хлопець відчував, як власні руки душили його. Еліксир – чи то отрута – що були в цій чаші, прощались з ним та проводжали в останню путь.
Шавка чистокровка, в голові почувся голос Барті, та перед ним стояв не Барті, а Сіріус руку простягав так, як мав би простягти раніше, вчасно; тепер вони зайшли занадто далеко, аби забути всі образи та знов заповнити дім сміхом та шумом.
Слизькі пальці торкнулись його тіла – чи знав Реґулус, що йому судилось померти в цій печері?
Мабуть.
Етикетом, до речі, заборонено запізнюватися.
Реґулусу Блеку вісімнадцять, коли він запізнюється.
Так буває, не всім судилось доказати братові, що вони не такі пропащі, що вони варті були зватися братами. Не зараз, але колись правда випливе – і всі дізнаються, ким був РЕҐУЛУС БЛЕК та чому не варто запізнюватися.
Инші знищать медальйон і виконають обіцянку, яку в холодній печері дав Крічер; а поки він ховатиме його біля серця, щоб більше не було «невчасно».
– Мені шкода, пане.
р.а.б.
1961 – 1979
Відгуки