Селище за обрієм

Тонкий мотузок стоптаної кіньми стежки звивався галявиною поміж високої трави та грястиці, огинав невисокий пагорб і збігав до самої околиці великого селища, що було огороджене високим частоколом з товстезних стовбурів, які б не охопив і найкремезніший чолов’яга. Мабуть, це поселення могло б навіть називатись невеличким містом, позаяк багатенько охайних, ошатних білих хатин визирало поміж зелених дерев, всіяних плодами, що тягнули гілки до землі. Подібні зелені оази були надзвичайною рідкістю на теренах Фронтиру. Земля, виснажена ядерною війною, що назавжди змінила природу десять тисячоліть тому, не могла забезпечити людству достатню кількість врожаю. По всьому світові люди з кров’ю та потом вкладали усі свої сили, щоб прожити ще один рік, і не існувало жодного живого створіння, що не боролося б із голодом щодня. Саме тому рідкісні, мов перлини, клаптики родючої землі оборонялися місцевими як зіниця ока, бо тільки так вони і їхні діти могли прожити віку не зазнавши поневірянь. Плідно працюючи, селяни могли не лише самих себе прогодувати впродовж року, а й продавати продукти до не таких щасливих оселень або навіть до Столиці.

Але до щедрих дарів, що ними міг обдарувати зелений острівок, тягнулися не лише люди. Потворні звірі, монстри, створені Аристократами, теж воліли селитися у такій родючій місцевості. Вони полювали на диких тварин, викрадали худобу, а коли застило — їхньою здобиччю ставали люди. Ось чому навіть у таких Едемських садах місцеві потребували послуг Мисливців.

Коняче копито збило дорожній пил, що коричневою хмаркою здійнявся над шляхом. Чорний вершник прямував стежиною до селища. Його гнучка, але міцна постать ніби поглинала сонячне сяйво. Відчувалося, що він не належить до цього світу, і навіть природа одцуралася його. Дзвінкий спів птахів завмер, натомість гулкий порив вітру підняв у повітря оксамитово-чорні поли плащу, стріпав довге хвилясте волосся. Обличчя вершника лишилося байдужим, він навіть не примружився. Видно, широкі поля дорожнього капелюха добре захищали очі від дрібних частинок, які міг жбурляти вітер.

Стежка обірвалася на краю глибокого рову, що оточував поселення. А навіть якби вершник насмілився розігнати коня і спробувати перестрибнути на той берег, високий частокіл був вкопаний у землю впритул до обриву. Коню не було б де поставити і одне копито.

— Райське містечко, га? Не дивно, що вони його так захищають. — Пролунав дивний низький голос. Чи можливо, щоб звуки мови почулися десь на рівні лівої руки таємничого вершника? Адже тільки він один прямував до сільських воріт. — Невже і тут ідилію порушить Аристократ?

Ці питання лишилися без відповіді. Чи то тому, що ніхто не схотів відповісти, чи то тому, що наближення чужинця помітили на вартових вежах. Незабаром озброєна варта вже прямувала до незнайомця, вдягнутого у все чорне навіть у такий спекотний день.

— Ви у якій справі, добродію? Чужинцям не можна спинятися в нашому селищі. Їдьте до гостьового дому, він у двохстах верстах ліворуч від головного шляху. — Ще молодий хлопчина, якому пух не встиг зійти з обличчя, безстрашно загородив шлях вершникові. Інші двоє схрестили довгі металеві списи за спиною товариша. Без сумніву, наконечники були зі срібла.

— Мене запросили, — тихо відповів вершник. Цей голос аж ніяк не нагадував той, низький. Він лунав наче лагідний шелест вітру та дзвенів сталлю. — Я Мисливець.

— А, то це ви. Ласкаво просимо. Я проведу вас до голови.

Коли Мисливець ледь помітно кивнув, хлопчина підхопив коня-кіборга за вуздечку та повів по дерев’яному мосту, який опустили через рів рівно настільки, щоб вершник та його супровід встигли пройти повз величні та товстезні ворота у селище.

— В нас дуже тихе і мирне селище. Сподіваюсь, ви в нас не надовго. — Сказав Мисливцеві молодий провідник. По тіні, яка впала на обличчя, можна було вгадати, що хлопцеві ніяково від темної аури незнайомця. Від того ніби віяло самотністю, відлюдністю та пронизливим холодом.

— Я також, — стримано відповів Мисливець, ледве ворухнувши краєчками тонких губ.

Сільська рада розташувалася посеред головної вулиці, оточена невеличким сквером. Селяни з дітьми могли відпочити на низьких кам’яних лавах, звіяти літню спеку коло фонтану. У таких дрібничках і можна було вгледіти статок цього селища — мало хто на теренах Фронтиру міг собі дозволити фонтан, хоч і з замкнутою системою, яка щоразу переганяла одну й ту саму воду, а сповнювала запаси під час дощів.

Мисливець минув доріжку, викладену бруківкою, і піднявся сходами до будівлі. Навіть в тіні розлогих кленів та каштанів він виглядав темною плямою, ніби вся його сутність поглинала не лише сонячні промені, а й пітьму. Коли прохолода приміщення охопила його тіло, пролунав привітний хрипучий голос:

— Добридень. Вітаю-вітаю. Мені навіть не треба перепитувати, я одразу зрозумів, що ви — славнозвісний Ді. Чутки вас випереджають, хоча більшість із них про надприродну вроду.

Привітав Ді, як нескладно здогадатися, голова селища. Про вік цього статного чоловіка можна було тільки здогадуватися — хоч мав охайні срібні вуса та сивий чуб, мав міцну статуру та ясний погляд, а в посмугованих судинами руках відчувалася неабияка сила.

— Мене можете називати Тадеєм. Я винайняв вас по надзвичайно важливій справі. Досі наше селище вправно захищалося від нападів нічних створінь, але зо три тижні тому набіги почастішали. Щоночі зграї потвор намагаються штурмувати зовнішні стіни. Я знаю, що ви спеціалізуєтеся на полюванні за упирями, й купка монстрів — не ваша справа, та почалися ці напади після того, як з селища зникла жінка вночі. Йшла з оранки й не дійшла до дому. Гадаю, її міг викрасти Аристократ. Торік ходили чутки, що в замку хтось знов оселився. Старійшини кажуть, що то упир.

Ді мовчки вислухав одповідь голови. Його обличчя ніби зовсім не мало виразу, і його можна було б сплутати зі сноходою, якби не уважний погляд чорних очей. Люди, що насмілювались подивитись йому в очі, казали, що потім почувалися так, ніби їх почало затягувати у темну безодню. Такою була містична аура цього мисливця.

— Мені потрібен детальний план селища з усіма таємними ходами, засипаними колодязями та підземними спорудами, повний перелік селян, особливо якщо хтось ззовні оселився тут в найближчі сто років, і відомості про близьких родичів та друзів зниклої. Маю їх опитати.

— Так, звісно, я дам усе потрібне. Хто-небудь принесе вам папери, а допоки можете відпочити з дороги. Вам відвели пусту хату край села. Крокуйте вулицею праворуч до криниці, а звідтіля буде стежка повз хати. Вільна буде осторонь від інших, з глиняним півником на тині.

Ді мовчки кивнув, на знак подяки голові, і вийшов за двері. Той очима кліпнути не встиг, як довга чорна накидка майнула через поріг вслід за власником.

— Гадаєш, тут справді є упир? Я чув, що у цій області Фронтиру вже довгенько не було Аристократії. Навряд чи це сам власник замку повернувся. Що скажеш? – Знов донісся низький таємничий голос, що лунав десь з лівого боку Ді, та той нічого не сказав у відповідь.

Хоча читати по вродливому обличчю, від якого у перехожих кров застигала, було неможливо, але щось навіювало враження, що Ді глибоко замислився. Селяни, що йшли назустріч, сторонилися й оминали високу чорну постать, та кілька грайливих дівчин спробували зазирнути під широкий капелюх. Їх збуджене перешіптування про неймовірну вроду незнайомця ще довго долинало до вух Ді. З боку його лівої руки почувся тихий, проте різкий смішок.

Поки Ді дістався хати, що йому відвів сільський голова, вулиці зовсім спустіли. Все життя лишилось коло центру і тепер єдиними супутниками Ді залишились розлогі кущі бузку, шипшини і папороті на узбіччі. Здичавілі яблуня та мореля простягли гілки ледве не до самої землі, тож Ді був змушений нахилитися, притримуючи капелюха рукою, аби його не збило з голови. Всередині проста хата була прибраною для гостя, на столику під дзеркалом стояв глечик з водою, а ліжко хтось перестелив.

І лише сонячний промінь, що саме зазирнув у віконце, міг побачити ледве помітну усмішку, яка торкнула прекрасні губи самотнього Мисливця. За таку усмішку деякі були згодні продати душу. На столі у покуті гостя дочікувалась велика миска спілих вишень. Хтось з селян вирішив пригостити гостя, та не знав, що дампіри не вживають людської їжі.

У пошуках слідів

Село почало прокидатися ще вдосвіта. Жінки й чоловіки збиралися на жнива, молодики й дівчата лишались хазяйнувати, випасати худобу й готувати їсти. То тут, то там чувався галас генномодифікованої худоби, що була створена спеціально щоб давати більше м’яса та молока, але за те потребувала й більше їжі. Саме в такому багатому селищі й очікувалося, що буде багато м’ясних корів – ці величезні звірі були колись створені Аристократами, щоб подолати продовольчу кризу серед людей. Їхнє молоко було дуже поживним, а м’ясо можна було просто зрізати. Корови не відчували болю і надзвичайно швидко регенерували, до того ж мали спокійний характер. З величезними курми було складніше. Велетенські, наче страуси, вони були агресивні і складно приборкувалися, а тому їхнє невдоволене квохтання розносилося понад дахами.

Саме під такі звуки Ді вийшов з хати. Коло дверей він помітив невеликий стос паперів, обгорнутий пакувальним папером та причавлений згори каменем. Напевне голова підіслав когось з підлеглих, але той побоявся викликати тимчасового господаря хати.

 Ніби сама ніч, що прийняла людську подобу, промайнула ґанком та маленькою вузькою вуличкою. Люди майже не звернули уваги на чужинця, що так виділявся посеред них статурою і чорним вбранням. Тільки старезні бабці, що сиділи у тіні під деревами, проводжали гостя обуреними поглядами. Але коли Ді звернувся до купки бабів, їхні обличчя одразу перетворилися на ввічливі та усміхнені. Не тому, що їх так причарувала лякаюча краса незнайомця, а радше через звичай виявляти доброзичливість до кожного.

— Ви, певне, знали дівчину, що зникла?

— Онисю? Та хто її не знав. Гарна була, як в дівках ходила. Шкода, що такого чоловіка собі обрала, тільки життя змарнувала, — одна з бабць із розпачем махнула рукою.

— Та, шкода її. Скільки вона мордувалася з цим п’яницею, а що з ним поробиш? Навіть діточок не мали. Він і зараз тільки горлянку вмочує. Жінка пропала, а йому хай там що.

— Де вона жила? Її чоловік там?

— А оно її двір, — вказала одна з бабів, махнувши рукою на дах, що виглядав з сусідньої вулиці.

Не кажучи більш нічого і навіть не подивившись на старих, Ді пішов у вказаному напрямі.

Подвір’я було невеличким, але охайним. За тим, як розрослася трава, можна було сказати, що за домом наглядали до того самого моменту, як жінка зникла. Ді пройшовся попід тином, видивляючись чи нема кого вдома. Обійшовши хату колом, він знов зупинився коло хвіртки. Чорні очі були спрямовані до вікна. Не було й сумніву, що Мисливець помітив якийсь рух всередині хати. І ніби у підтвердження такої зосередженої уваги на ґанок вийшов чоловік. Засмагле його обличчя було всіяне чорною щетиною, волосся скуйовдженим, а сорочка – м’ятою і несвіжою. З першого погляду можна було здогадатися, що напередодні чоловік напився вщент.

— Ви чоловік Онисії? — Спитався мелодійний низький голос.

— Та був я. А ви хто? Що вам треба? Геть звідси! – Невпевнений та напівп’яний голос пиятика пролунав хвилею, але Ді навіть не посунувся у бік.

— Голова селища винайняв мене для її розшуків. Мені треба, щоб ви розповіли усе, що знаєте про зникнення дружини.

Чоловік Онисії вже відкрив рота для галасливої лайки, але щось у темному крижаному погляді Мисливця змусило його спинитись.

— Заходь, — вже сумирніше промовив він та зайшов до хати сам.

Усередині панували безлад та занедбаність. Полиці у покуті припали пилом, на столі рядком стояли спустошені пляшки з-під алкоголю. Чоловік стряхнув пил із кухонного стільця та запропонував Мисливцеві сісти, але той і не поворухнувся, продовжив стояти потойбічним привидом проти вікна.

— Коли ти бачив її востаннє?

— Та… — Чоловік замислено почухав потилицю, — Трохи менше ніж місяць тому. Зранку в той самий день, коли вона не повернулася додому.

— Чи було щось дивне у її поведінці? Може вона нездужала? Погано спала, не їла, зблідла та схудла? Її тіло було нормальної температури?

Чоловік замислився так, ніби ніколи й не звертав уваги чи добре почувається його дружина, чи не хворіє та як спить.

— Та ні, — одповів він згодом, — усе як завше.

— Вона не виходила з дому вночі?

— Та я не знаю. Чи ти не знаєш, дампіре, що вночі люди сплять?

Мисливець ззовні залишився бездоганно спокійним. Ані трохи не зачепленим тим, що чоловік здогадався про його сутність. Перш ніж він встиг поставити нове питання, чоловік вигукнув:

— Стривай-но! Пам’ятаю, якось я її побачив… Я повертався з… поля, вночі, а вона теж йшла додому. Я ще спитав у неї, чого вона за темноти надворі. А вона сказала, що затрималася у друга. Ото така дружина. При живому чоловікові у неї друзі.

Мисливець ніби зацікавився, та про це свідчив лише непомітний людському погляду помах довгих темних вій. Ніби нічний метелик легко повів крильцем.

— Вона нічого не розказувала про свого нового друга?

— Та вона мені взагалі нічого не казала. Я доброго слова від неї не чув відтоді… Ну, давно. Якщо вона комусь і казала, то цій своїй, Ляні. Подружці. Вірляна вона, пошукай її на жнивах.

Менше, ніж через пів години, Ді вже стояв на засіяному полі. Звичайній людині знадобилося б не менш як годину йти сюди, але дампіри могли рухатися так швидко, що людське око не було здатне помітити їхнє переміщення. Посеред золотого від пшениці поля він виглядав чорною плямою на папері. Він тінню височів над маленькою жіночкою в простій робочій сорочці та хустці, що притримувала волосся. Жінка сперлася на свою косу та похилила голову, але можна було помітити, що вона зашарілася. Хоча їй було вже ближче до сорока, ніж до тридцяти, роки не змусили її миловидність збліднути.

— То ви той Мисливець, так? Я чула про вас. Кажуть, що кращого Мисливця Фронтир ще не знав. Ви знайдете Онисю?

— Я нічого не обіцятиму, — незворушливо відповів Ді. Ніби його взагалі не турбувала доля зниклої, — але я хочу, щоб ви розповіли все, що знаєте. До кого вона ходила вночі?

— Я ніколи його не бачила, — жінка уникала поглядів на співбесідника і говорила ніби до землі, — але вона розповідала, як одного разу надвечір біля села проїжджала карета. З неї впав якийсь згорток, Онися його підібрала та побігла за каретою, щоб повернути. В кареті їхав дуже вродливий парубок. Після того Онися ще якось напувала його коней. Показувала мені намисто, що він подарував. Вона казала, що він нещодавно оселився десь поряд. Чи то він їй так казав. Вони коли-не-коли зустрічались, завжди надвечір або на світанку перед роботою.

— Вона показувала вам намисто. А ви не помічали нічого на її шиї? Ран, подряпин? Чи вона не нездужала?

— Та ні. Вона завжди була така рум’яна, пашіла здоров’ям. А ви гадаєте, що цей парубок – Аристократ? Якщо чесно, я думала, що вона втекла. Вона давно вже обіцяла чоловікові, що покине його. Казала, що жити з ним нестерпно. Мабуть, пішла іншої долі шукати.

Але такого бути не могло. Усюди на теренах Фронтиру людей спіткали незгоди. Тому мало хто лишав рідне селище. Часто піти від людей означало вірну смерть.

Ді нічого не відповів. Він лише торкнувся пальцями полів свого широкого дорожнього капелюха і пішов своїм шляхом.

Нічна битва

Надвечір в селищі почалася метушня. Вартові помітили на підступах до поселення нічних потвор. Страшні чорні тіні майоріли в кущах, виблискували хижими очима, що світилися жагою вбивств. Можливо, повернення Аристократа до свого замку злякало незліченних чудовиськ, що селилися на руїнах, і тепер вони розбрідалися по околицях, впольовуючи  диких звірів та пересічних людей.

Запалили електричні ліхтарі, що були прикріплені до зовнішніх стін частоколу, чоловіки з сільської варти та добровольці заступили до нічного вартування. І ледве встиг останній селянин причинити ставні на дверях хати, як з кущів поза селом вистрибнула велетенська тінь. Перелетівши рова, вона вчепилася довгими жовтими пазурами в деревину і почала дряпатися догори, вчіплюючись і руками, і ногами. Ліхтарі освітили величезний тулуб і стало зрозуміло, що то песиголовець. Песиголовці — велетні з собачими головами, хвостами та єдним оком, були черговими створіннями Аристократів, що у своїх лабораторіях відтворювали міфічних звірів.

Голова відчув подмух холодного вітру за своєю спиною, аж мурахи зійшли хребтом. Точно людина стояла позаду. Він озирнувся.

— Це ви, Ді? Не чекав вас тут побачити. Чутки кажуть, що ви не втручаєтесь в людські справи, і ви навіть не поворухнетеся, якщо вам за це не заплатили.

— Так, — відповів голові тихий голос, що був не голосніший за подих вітру, проте гарно чутний. Чи Ді погодився з головою, чи просто підтвердив, що теж чув ці чутки — хто зна.

— Тоді вам краще також зачинитися у хаті до ранку, як і всім іншим.

— Я допоможу, — сказав Ді, не виражаючи жодних емоцій. Та його уважний погляд слідкував за песиголовцем.

Песиголовець тим часом вхопився широченною долонею за край стіни, відштовхнувся та стрибнув у повітря. Нічним небом пролунало низьке виття й гарчання. Між скривленими губами проглянули гострі жовті зуби, а злі очиська налилися кров’ю. Кремезне тіло з жахаючою пружністю стрімко приземлювалося над головою Мисливця, песиголовець вже простяг волохаті ручиська, щоб увігнати пазурі в обличчя здобичі. Коли між ними лишалось не більше як з пів метра, Ді настільки швидким, що непомітним, рухом зрізав мечем повітря. Ніби біла рівна блискавка мигонула від плеча до протилежного стегна песиголовця, і його тіло розділилося навпіл.

Попри наглу смерть соратника, нічні потвори продовжили наступ. Численні пазурі встромлялися в деревину частоколу, мерці стіною сунули вперед. Їхні згнилі тіла падали до рову, прокладаючи шлях тим, що йшли позаду. Десь у гаю лунав навіжений сміх навії – старої демониці, що зводила з розуму будь-кого, хто чув її реготання. Чим ближче вона підходила до стін селища, тим потойбічнішим звучав її сміх. Вартові, що стояли у перших рядах, почали затуляти вуха і кричати чи то від болю, чи то намагаючись власним голосом заглушити примарний регіт. Чоловіки попадали на коліна і поміж них лише один стояв — без єдиного прояву страху чи болю. Ді стрибнув донизу так, ніби у нього під ногами не було прірви, наповненої жахливими створіннями Аристократів. Чорна накидка звилася за його плечима, ніби крила, і Ді граційно опустився на ноги. Його трохи вигнутий меч свистів на вітру, розсікаючи супротивників. В повітрі звисла кривава хмара. Мерці наступали на нього з усіх боків. Їхні водянисті незрячі очі були спрямовані на Ді, а від смороду мертвих тіл будь-хто інший не зміг би навіть дихати. Широкі рухи меча Ді можна було вгледіти лише за спалахами білого мигтіння, що ніби нарізали саме повітря. Мерці падали додолу з відсіченими ногами і руками. Не в змозі померти, вони також були позбавлені змоги повзти, а тому лишалися лежати долілиць. Нарешті меч Ді зустрівся з шиєю навії і її сміх стихнув назавжди. В останні миті життя очі старої демониці сповнилися подиву і жаху, наче вона не зрозуміла як хтось зміг встояти проти її шаленого сміху. Але після її загибелі Ді спіткала нова навала – з-попід кущів, із-за валунів почали вилазити потерчата. Ці маленькі монстри, віддалено схожі на немовлят, були ще одним результатом нелюдських експериментів Аристократів – те, що виходило з викрадених людських дітей після численних процедур в лабораторіях. Одне потерча, вишкіривши повну пащеку ікол, стрибнуло на плече Ді. Однієї миті вистачило, щоб довгий меч відсік маленьку голівку чудовиська. З жагою до вбивства, яка дико виглядала на дитячих обличчях, потерчата юрбою накинулися на Ді. Вони обліпили його руки, торс та ноги, чіпляючись за одяг пухкими долоньками. Пазурі скребтали по еластичній броні, що була м’якою наче тканина, але надзвичайно витривалою. Продряпати її потерчата не могли, тож намагалися дістатися голови Мисливця. Коли вже здавалося, що він зник під купою потерчат, у повітрі щось свиснуло і маленькі демонятка повалилися додолу.

Наприкінці битви залишки потвор відступили, трава стала червоного кольору від крові. Але що найдивніше – на Ді не залишилось жодної краплинки. Невже він зміг ухилитися навіть від бризкаючої крові?

Він повернувся до селища. Вартові вже оговталися після сміху навії і опустили міст для Мисливця. Голова чекав на нього самісінько поза брамою.

— Нічого іншого від славетного Ді й не можна було чекати. Я радий, що попри чутки ви допомогли нам відбити наступ. Боюся, що без вас багато наших хлопців могло загинути цієї ночі. — Голова простягнув руку для потискання, але Ді лише ледве кивнув головою.

— Що трапилось перед нападом? — Спитав він.

— Що ви маєте на увазі?

Голова уважно примружив очі, і не було зрозуміло, чи він не має гадки про що в нього спитав Мисливець, чи хоче щось приховати.

— Чому монстри нападають? Того дня, коли я прибув до села, ніч видалася тихою. Припускаю, що вона була така не одна. То що ж коїться в ті дні, коли це не так? Гадаю, ви чогось мені не розповіли, наймаючи.

Голова замнувся. Його погляд стемнів, він явно вагався. Проте, заговорив.

— Ми намагалися визволити Онисю. В нас є кілька вправних молодиків, вони намагалися підібратися до замку, прочесати околиці. Кілька разів вони здалеку бачили жіночу фігуру в занедбаних садах замку. Хоча й казали, що на Онисю була не дуже схожа. То була справжня панна.

— То ви з самого початку знали куди вона пішла? Вона пішла зі своєї волі?

— Вона втекла від чоловіка, але навряд вона хотіла потрапити до аристократського замку.

— На світанку я піду туди, — сказав Ді і пройшов повз голову селища.

Чи він здогадався про щось? Чи йому спала якась думка? В цього похмурого Мисливця усі думки лишалися таємними і ніким не розгаданими.

Справжня історія Онисі

Вузька рожева смуга осяяла обрій, відзначаючи світанок. Темінь лиш почала відступати, і небо досі було затягнуте низькими сизо-сірими хмарами, а бліда примара старого місяця ще не встигла розчинитися у глибокій блакиті. На фоні цього похмурого пейзажу чорною плямою вирізнялася фігура вершника, що похитувався від ходи свого коня. Його хвилясте чорне волосся здіймав вітер, мов траурний саван, а на вродливе обличчя падали сині тіні, додаючи якоїсь неземної моторошності.  Лише в цю загадкову годину між ніччю та ранком те приховане, ненависне, нелюдське ставало видним чужому оку. На щастя, Ді був сам-самісінький серед гаю. Його кінь збивав копитами густу траву, безстрашно скачучи по бездоріжжю до старовинних розвалин.

— Гадаєш, вона справді там? — Спитала лівиця Ді своїм низьким хрипким голосом.

— Скоро дізнаємось.

— Думаєш, вона ще жива? Вона там доволі довго. Або він її вже випив, або вона стала рабинею. — Продовжив той же голос.

— Як знати.

— А ти напрочуд говіркий сьогодні! Про що ще побалакаємо? Може про погоду? — Останні звуки змішалися в невиразному муканні — Ді щосили стиснув ліву долоню. Вочевидь, він не підтримав почуття гумору свого співбесідника.

Коли кінь спинився перед високим кам’яним муром, сонце вже було високо, його промені відблискували на лисніючому листі дерев. Ді прив’язав коня до стовбура молодого деревця, а сам майнув у діру в кам’яній стіні. Аристократи так давно зникли майже звідусіль, що їхні величні споруди повільно розсипалися у пил вже кілька тисячоліть. Навіть неймовірні досягнення науки і техніки колись надрозвиненої цивілізації потроху програвали у боротьбі з часом та занедбаністю. Тепер від надшвидкісних транспортних шляхів, що сполучали Столицю з найвіддаленішими закутами Фронтиру, космічних аеродромів, летючих кораблів та підводних станцій залишилися одні руїни. Люди ніколи не були посвячені у таємниці високих технологій Аристократів, а тому після зникнення цієї загадкової раси їм зосталися лише скупі залишки прогресу. Біомеханічні коні, сільськогосподарські машини і лазерні рушниці – ось хіба не все, що люди навчилися лагодити або конструювати самотужки. Подорожі до Марсу або на дно океану стали просто казками. Але Ді ще пам’ятав дні розквіту Аристократії. І свого власного достатку.

А тому зовнішня руйнація замку не ввела його в оману. Він точно знав які оборонні механізми та закляття могли доживати віку серед розкиданих каменів, порослих мохом, уламків альтанок і бур’яну. Він уважно роззирався навколо і ступав так охайно, що навіть не лишав по собі слідів на землі. Спершу сади навколо замку здавалися тихими та мертвими, навіть співу птахів або тихого шурхотіння тварин не було чутно. Сад встиг перетворитися на дикі хащі, де панували бур’яни, здичавілі плодові дерева, зігнуті від старості, та молоді пагони. Лише завдяки надприродній спритності Ді проходив між заростями, не зачепивши ані гілочки. Чого не можна було сказати про іншу людину. А вона тут була – Ді відчув її присутність, почув шелест трави під ногами і тертя тканини. Ніби чиясь довга спідниця шелестіла, зачіпаючи кору дерев. Ді пішов у напрямку звуків і незабаром побачив неподалік жінку.

Вона стурбовано озирнулася. Тендітну пухку фігуру підкреслювала розкішна блідо-блакитна сукня, декорована шовковими квітами і перлами. Засмаглу шию вкривали низки намист – білих, прозорих, блакитних, а натруджені мозолясті пальці всівали каблучки. Та ці нагадування про тяжку долю, сповнену праці, були б не помітні звичайному людському оку. Більше в очі впадала незвична врода цієї жінки, яку не можна було назвати загальновизнаною. Крупний орлиний ніс і густі брови додавали цій жінці статності, а бліді зморшки у кутках очей навіть прикрашали. Її довге чорне волосся спадало нижче пояса — розпущене, як у нечисті. Мабуть, на ознаку того, що вона зреклася свого людського життя.

— Ви мусите піти зі мною, — звернувся Ді до жінки, навіть не гадаючи, хто вона.

— Хто ви? Що ви тут робите?

— Я — Ді, Мисливець. І я маю повернути вас додому.

— Я залишуся тут.

Жінка почата поволі задкувати. Поділ її сукні зачепився і вона незграбно відкинула його носочком туфельки. Помітно було, що вона не звикла до пишного вбрання. Те, що пишні спідниці заважали їй, дало Ді змогу вхопити жінку за руку і втримати на місці.

— Ти не знаєш, що на тебе чекає. Нема гіршої долі, ніж бути людиною в маєтку вампіра. Повертайся додому, в тебе ще усе життя попереду.

— Ти не знаєш, про що говориш, — темні Онисині очі спалахнули обуренням. Злі й гордливі, вони були неймовірно красиві. Мов дві зоряні безодні на засмаглому і все ще вродливому обличчі.

На дні очей Ді майнув вираз розуміння. Він простягнув руку до Онисіної шиї і відтяг у сторону намисто. Під перлами і самоцвітами були сховані дві ранки, що вже почали загоюватися — поцілунок Аристократа.

— Він вже підкорив тебе своїй волі? — В голосі Ді ніби почулося співчуття, хоча по його обличчю було складно вгадати справжні емоції. Та попри можливий жаль до жінки, Ді все ж скористався своїм вмінням підкорювати інших, щоб змусити її сказати правду.

— Ні, це я попросила його. Не хочу, щоб йому прийшлося колись ховати мене.

— То ти й справді хочеш лишитися з ним?

— Понад усе, — відповіла Онися.

В її голосі не було ані жалю, ані страху, і не схоже було, що це Аристократ вкладав слова в її вуста. Скидалося на те, що вона знала, до кого втікала. І нащо.

— Як його на ймення? Скажи мені і я піду назавжди.

— Лорд Арментроут.

Знов у дорозі

— Цікаво, чи ми повернемось сюди колись? Рано чи пізно вони обоє відчують жагу крові, — таємничий хрипкий голос лунав пустим гаєм, ледве змагаючись у гучності з вітром.

— Він завжди був інакшим, не таким, як усі. Чи не єдиним, хто вважав, що треба стримувати свій потяг і вгамовувати спрагу штучною або тваринною кров’ю, — сказав Ді.

— Хто?

— Арментроут.

— То що?

— Ми сюди більше не повернемось.

Десь далеко за пагорбом залишилось велике квітуче селище. Його вже й видно не було.

Селище, мешканці якого завжди будуть впевнені, що після багатьох років подружнього життя жінка втомилася терпіти чоловіка-пиятика і втекла до іншого села, там зустріла містянина і поїхала з ним до маленького далекого містечка Західного Фронтиру.