— Так тут можна ноги переламати! Куди ти мене привів?! — Стів не просто обурився, він гиркав.
Вештатися холодним лісом, коли місту загрожує небезпека — це одне. Зовсім інше, коли туди тебе веде Едді Мансон. Звісно, відмовити йому Стів не міг, тому й погодився. Та хіба це колись заважало йому скиглити та звинувачувати когось у всіх смертних гріхах?
— Ти хіба не був у небезпеці, разів так з… мільйон? — хитро всміхнувся Едді, і Стів відчув неабияке бажання тріснути його по мармизі.
— Саме через те, що бував в бувальцях, не хочу повертатися до такого життя. Ти бачив який тут яр? От гепнешся туди, я діставати не буду.
— Будеш, куди ти подінешся.
— Стули пельку.
От дідько, і Стів би діставав його з того клятого яру, навіть якщо Едді впав на самісіньке його дно.
Вони йшли мовчки, у густій тиші, як не рахувати мугикання Едді та хрускоту сухого галуззя під ногами. Ліс тягнувся до хлопців темними потворними руками, дряпав кігтями, дихав у обличчя прохолодою. Пахнуло гниллю, грибами та вогкою землею. Лише промінь старенького ліхтарика дозволяв роздивитися бодай щось у пітьмі. Втім, світло вихоплювало з темряви моторошні силуети: чи то дерева, чи то їхні мертві друзі-пеньки, чи то сміття, яке недбало викинув хтось з міських. У темряві все спотворювалось, все жахало, навіть ти сам міг перетворитися на чудовисько.
— Чуєш, то може ти нарешті скажеш, куди мене ведеш? — нетерпляче запитав Стів, коли чергова гілка під його вагою тріснула так гучно, що наполохала якусь пташку у кущах.
— Хвилюєшся?
Едді розвернувся та пішов спиною вперед. Попереду виднілась стіна віковічних кленів, верхівки яких, здавалось, закивали у відповідь на запитання Едді. Стіву довелось піти швидше, аби зупинити його, щоб не в’їхав у стовбур.
— Знаєш, я не таким уявляв наше перше побачення. Хоча, — він зміряв Едді прискіпливим поглядом, — на що я міг очікувати…
— Звісно, це ж тобі не дівчатам заливати щось про Шекспіра чи про що ти там звичайно балакав? — уїдливо запитав Едді.
Він продовжував йти спиною вперед, а ліхтариком світив під ноги Стіву. Та чи дивився той на землю? Ні. Примруживши очі, намагався розгледіти силуети дерев у темряві. Едді міг в будь-який момент наштовхнутися на якесь з них й поранитися.
— От ударишся й станеш більш пришелепуватим.
— Не вдарюсь, хіба ж ти дозволиш?
— Ох, ти надто добре мене знаєш, хіба ні?
Едді зупинився на мить, якраз за крок до широкого стовбура ялини. Вимкнув ліхтарик, й маленький острівець світла під ногами Стіва, зник. Темрява оточила хлопців. Едді усміхнувся, простягнувши руки вперед. Стів впав в його обійми, й разом вони притулились до шкарубкої поверхні. Щоку подряпала кора, але Едді не звернув уваги, бо його руки міцно стикали Стіва.
— Невже ми на місці? — пошепки запитав Стів.
Його голос звучав прямо над вухом Едді, й він міг відчувати гарячий подих. У темряві ночі, у прохолоді ліса, Стів був таким теплим й лагідним, ніби зовсім не належав цьому світу.
— Ні, нам залишилось ще трохи. Та хіба я міг не зупинитися?
Він засміявся у вигин шиї Стіва, торкнувши губами шкіри, загубивши короткі поцілунки за вухом. Його дихання лоскотало, заганяло посмішку в куточки губ, змушувало червоніти. Коли Едді нарешті насолодився моментом, і його обійми ослабли, Стів похитав головою.
— Тепер мені стало холодно.
І знову втиснувся в його обійми, вп’явся губами в губи, зірвавши разом з поцілунком недоказане «ого!» У темному лісі, сонному, на пагорбі, звідки вдень відкривався неймовірний вид, та вночі він нагадував язик прірви над безмежним чорним морем, були лише вони вдвох. Вони, вирвані з іншого виміру, з виміру людей, поринули в інший, у царину природи, темряви та небезпеки.
— Все, ходімо на галявину.
Едді перервав поцілунок, й Стів невдоволено хекнув. Зовсім мало, коротко. І за те, що він дійшов аж сюди, Едді мав би цілувати його хоч на кілька хвилин довше! Так ніжно й палко, наче в ньому боролись два відчуття: повалити Стіва на землю і зайнятися коханням тут і зараз, або ж погратися, розтягнути бажання, відтягнути момент, бо їм насправді нікуди поспішати.
Увімкнувши ліхтарик, Едді освітив порослу пожовклою травою галявину. Де-не-де в траві траплялись зів’ялі квіти, вбиті нічною прохолодою, вони похилили голови додолу й завмерли. Над тими квітами Едді змайстрував стіл та лавку, а на стіл встановив кілька пляшок вина. Там же мерехтіла гасова лампа, завдяки її світлу Стів зміг розгледіти все начиння на столі. Над головою ж простягалось небо, всипане лелітками зірок, холодних та далеких.
— Чому так далеко, Едді? — запитав Стів.
— Не удавай, що тобі не подобається!
— Та я просто, ну, гаразд.
Едді невесело посміхнувся, але швидко прибрав той тужливий вираз з обличчя. Вони прийшли сюди не просто так. Стів того не пам’ятав, але… про побачення вони домовились до смерті Едді. І тепер, тепер, коли Едді зустрів Стіва на узліссі, той подумав про побачення.
Як сказати людині, що ліс потойбічний? І що вона вже померла? І вони тепер разом в іншому світі, вільному від смерті, бо вже пережили її, як би дивно це не звучало?
— Вип’ємо?
Стів кивнув, і Едді відкоркував пляшку. Вино виявилось, як і в житті, паскудним, але краще таке, ніж ніякого. Марно сподіватися, що алкоголь хоч трохи допоможе сказати правду, коли слова забиваються в горлянку назад і не збираються лунати.
— А тут непогано, знаєш, — Стів посміхнувся, зробивши кілька ковтків. — Та пійло не дуже, — і скривився, — хоча, ні, яка різниця? Річ же в ньому.
Облизавши губу, Едді зітхнув. Аби тільки хтось інший пояснив Стіву де він, та… Едді був останньою справою Стіва, і цей подарований потойбіччям шанс втрачати не збирався. Нехай навіть так, плювати.
Він взяв Стіва за руку, і їхні пальці переплелись. Едді стало парко від випитого й від слів, які душили його. Стів же усміхнувся так тепло й ніжно, що з тієї усмішки хотілось зривати поцілунки.
— Стіве, нас більше не знайдуть.
На мить Едді загубив погляд у гілках старезних дерев, що моторошно шепотілись одне з одним. Якийсь гризун зашарудів у листі.
— Нас не знайдуть, — повторив, уже поглянувши в очі Стіва та й стиснувши його руку у своїй.
Потрібні слова вистрілили, вилетіли нещадно швидко, наче куля й вразили Стіва у самісіньке серце. Та Едді не дозволив йому впасти, бо знову обійняв як тоді, під деревом, і знову його голос лоскотав вухо:
— Ми мертві. Ми обидва.
Стів здригнувся. Звісно, не повірив, подумав про жарт. Нервово гигикнув, зітхнув та заховав обличчя в м’яких кучерях Едді. Це заспокоювало. Едді залишив поцілунок на його шиї: довгий та вологий, ніби вампірський.
Потрібен час, аби усвідомити. Потрібна ціла вічність, аби прийняти свою смерть. Тепер разом.
Відгуки