Вчасно...?

Войовнича королева в обладунку сиділа на простенькому похиленому ослінчику в очікуванні вірного меча-клеймора. При цьому вона незадоволено тупала ногою: марне очікування тільки пригнічувало і дратувало. Втім, доводилося стримувати себе, навіть якщо думки і торочили про необхідність або підігнати майстриню, або йти так. Обидві були хибними, втім. Єдина, кому воїтелька довіряла меч, була для неї на вагу золота і мова йшлася не тільки про роботу з клинком. 

 

Блакитні очі правительки мандрували проміж полиць, від одного мерехтливого сяйва пляшечки з зіллям до іншого. Товстелезні книжки з магії і пергаментні сувої також виблискували в запилюженому і задимленому повітрі захисними печатками й заклинаннями. Десь угорі дзеленчали кристали та обереги, сипали іскрами від доторків один до одного й немов перешіптувалися. 

 

Саме тут і розташувалася володарка сусіднього королівства, основна слава якого трималася виключно на чаклунах і відьмах. Вона ж і поралася з мечем і настільки серйозно, що аж дим очі виїдав. Воїтелька подумки щиро дякувала коханій за кілька очисних заклинань: ті збирали весь сморід і кіптяву у замуляну скляну сферу на столі серед купи іншого сміття. 

 

– От і все, – нарешті у кімнаті з’явилася друга жінка з мечем. Якщо королева ніби розчинялася в пітьмі, нагадуючи про себе тільки блиском чорних обладунків у свічному світлі, то чаклунку наче вирізали із білосніжного мармуру чи порцеляни. Посеред крамниці вона була схожа на марево, яке от-от зникне від необережного поруху рукою, – Він геть втратив свою гостроту, що ти з ним такого робила? 

– Дуже довго не навідувалася, – на суровому обличчі королеви розквітла несмілива усмішка, – Наступного разу буду вчасно, обіцяю. 

– Диви мені… Я ще додатково трохи підкрутила чари, – продовжила чаклунка захопленим, хоч і виснаженим від довгої роботи, тоном, – Замінила кристал в держалі, той теж виснажився. І ще тут тепер стоїть нове поглинаюче закляття, воно на себе братиме магічні удари. Поки що не знаю, що робитиму з акумульованими силами, певне, краще чистити вогнем… 

– Дякую-дякую, пані, – з ніжним сміхом відповіла воїтелька. Певне, жодного слова не зрозуміла, – Без тебе я – мов без рук…

– Ти надто часто кидаєш себе в небезпеку, Лені. Щоразу, як приносиш меча, мені треба додумувати ще кілька заклинань, аби зберегти тебе.   

 

Королева знизала плечима. Певне, дивно було чути, як хтось дозволяє собі таку недбалість кликати значливу особу на прізвисько. Та це була їхня спільна недбалість. 

 

– І надто рідко заходиш, – продовжила відьма-королева й пірнула вниз, до напіввідкритої шафки. Декілька секунд Елен чула лише мелодійний дзенькіт кришталевих пляшечок усіх форм і розмірів, – Приходила б частіше – заклинання не треба було б переставляти з нуля знову і знову! Плюс, на створення кристалів йде надто багато часу! 

– Забагато «надто», Еріс. Ти ж знаєш, крім мене нікому наші кордони захищати, – пробуркотіла королева і сперлася на меч, – Я маю на увазі активний захист, не тільки магічний. Це дуже багато часу займає, інколи навіть поснідати не дають! 

– Знаю… І дуже ціную все, що ти робиш для королівства. Пообіцяй просто наступного разу не затягувати так сильно, добре? Це, врешті-решт, твій захист. 

 

Держало приємно зігрівало руки і ледве помітно кололо пальці навіть через металеві рукавиці. 

 

– Цього разу я повернуся вчасно, обіцяю, – кивнула Елен, а в голові їй крутилася тільки одна думка. 

 

Вона абсолютно безбожно брехала коханій. 

 

Десь у підсвідомості, звісно, все ще крутилося відчуття, ніби Елен за це ще розплатиться, але хто ж знав, коли саме…

 

***

Сніг припорошував собою дрантя, яке нещодавно було теплим дорожнім плащом, уламки меча і разом із ними – тіло королеви Півночі. Лежати на спині Елен було просто нестерпно, але навіть підвестися сил не було. Попід чорним обладунком розквітала велика кривава пляма від численних ран. 

 

– І отак от я і помру, га? – сили на розмову доводилося зішкребати з усіх куточків свідомості, у якій Елен прагнула залишитися. В єдиній вцілілій руці тьмяно блиснув ніжно-зелений кристал з розтрощеного держала, – Тільки тому, що знов не прийшла вчасно…

 

Еріс ж торік просила навідуватися за захисними чарами частіше, ніж раз на сезон. Ще й смішно сварилася на те, як сильно воїтелька виснажує меча. Елен відмахнулася і відбрехалася тоді, здається, але зараз, доки була ще можливість щось бачити, розглядала тонесеньку тріщину на кристалі. Магію в ньому вона не відчувала, але сочився чарівний артефакт безнадією, втомою і злобою. Вочевидь, тримався тільки заради того, щоб недбалу зухвалку кохана встигла знайти і доставити до шпиталю. 

 

– Знов Еріс буркотіти буде… Як знайде, ясна річ. А все від чого? – насилу ворушила язиком Елен, звертаючись, скоріше, до кристалу, ніж до себе, – Фрідріх, клятий, Ґерісен! Ні поїсти, ні поспати з цим загарбником клятим… 

 

Саме він не давав можливості навідуватися до Еріс за регулярним оновленням чарів. Хоч сам Фрідріх магією не володів, а знався на видах захисту добряче. Не один рік ходили королівствами чутки, що викрадає король Заходу чаклунів і відьом, допитує і потім вбиває. Мало було йому бібліотек у захопленому королівстві…

 

Словом, дізнався Фрідріх про кристали і словесні закляття, якими захищала королева Сходу свою північну союзницю. Розтрощив меч і кинув Елен помирати у снігу, забрав із собою правицю в якість фізичного доказу її смерті. Жінка, втім, вперто не вмирала: допрацьовували своє останні чари у кристалі, утримуючи і зв’язок із власницею, і королеву при свідомості. 

 

На полі після битви панувала глуха нічна тиша. Десь навколо блукали вовки, не наважуючись підходити до поки що живої королеви зараз. Окремі сміливці все ж тицялися носом в скривавлене дрантя Елен і гарчали. Певне, їм вже муляло від очікування. Вона не була впевнена в тому, що зможе протистояти хижакам зараз: кожен, навіть випадковий, рух розтікався болем по усьому тілу. 

 

– Елен! Ох, богине, я все ж встигла! 

 

Це прозвучало настільки раптово, що королеві півночі здалося, ніби геть не по справжньому. Тепле поколювання, яке йшло від кристалу і щомиті слабшало, остаточно зникло. 

 

– О, це за мною… – пробурмотіла Елен і закотила очі до небес, – Приймайте мене…

– Ану геть песимістичні настрої! Я вже тут, зараз тільки… 

 

Хижаків миттєво обсипало зеленими іскрами і ті чкурнули в кущі. Краєм ока Елен помітила, як кристал потьмянів, а потім – розсипався пилюкою. Вона і сама вже готувалася закінчити так само, тільки яскраво-біла фігура не давала зробити цього, вимальовуючи магічним костурцем в снігу кола. Елен бачила тільки велике, але знала, що далі піде чотири менших. Потім Еріс обвела їх в восьмипроменеву зірку, розставила по колах літери за допомогою маленького латунного компаса і на кінці кожного променя кинула в сніг по захисному кристалу. Зрозуміти це Елен допоміг вітер: поза межами кола все ще чулося його несамовите виття. Чаклунка присіла навпочіпки й відкоркувала пляшечку з чимось прозорим. 

 

– Ти, ніби, не поважала зілля, – пробелькотіла Елен.

– І досі не поважаю, – кивнула Еріс і прибрала дрантя з рани, – Просто це крайня необхідність.

– Зрозуміла… Гм, Ері, а хто зустрічатиме? 

– Естела. Вона вже підготувала свою частину формули, – чаклунка випросталася, щойно зілля в пляшечці скінчилося, – Будемо телепортуватися просто до шпиталю. 

– Гм… Роби, що треба. 

 

Задавати запитання Елен не наважилася, хоча і не розуміла, як далека від магії перша міністерка може підготувати формулу. Втім, якщо з вказівкою Еріс… Та завжди зрозуміло і доступно пояснювала будь-яке заклинання, недарма до неї приходили початківці з різних королівств. Та так активно навідувалися, що довелося відкривати академію магії. Естела була доволі розумною попри відсутність магії, тож можна було не перейматися за процес. 

 

– Еріс, якщо раптом зі мною щось стане… – почала Елен. 

– Нічого з тобою не стане, – заспокоїла її чаклунка і встромила костур у сніг. Кола сипонули іскрами навсібіч, – Я, на відміну від тебе, прийшла якраз вчасно. 

 

Елен почула в її голосі помітне роздратування, та нічого не сказала. Натомість, втомлено відкинулася в сніг і хрипко видихнула. 

 

На тому боці, як і очікувалося, їх зустріла схвильована перша міністерка. Еріс недбало відкинула костур в бік і здмухнула біляве волосся з очей. Естела похапцем підібрала магічний інструмент і віднесла до кабінету. Більше костур Еріс тут не знадобиться, принаймні поки що. 

 

– Гарна робота, Естело, ти молодець, – пробуркотіла Елен, коли та повернулася, і усміхнулася самими лише кутиками губ. В очах підлеглої спалахнула нестримна радість, хоч обличчя і залишилося серйозним. 

– Я можу чимось ще допомогти, пані? – запитала Естела, звертаючись до Еріс. 

– Так, можеш, – чаклунка стягла накидку і вивела рукою замудрений жест в бік лікарського столика. Перо в ту ж секунду підхопилося з місця й почало щось виводити на аркуші, – Всі перелічені зілля та інструменти – у моїй майстерні. Поквапся. 

– Так, пані. 

 

Тим часом Еріс почала обережно знімати пошкоджений обладунок. Елен тільки стогнала від болю, втискаючись у якусь поверхню, схожу за відчуттями на стіл. Естела повернулася напрочуд швидко, супроводжена дзенькотом пляшок і…

 

…металевим лящанням? Сфокусувати погляд вже не вдавалося, може, там дійсно було щось подібне. Еріс відкоркувала пляшки і потроху змішувала їхній вміст. 

 

– Найближчим часом займешся справами Північного та Східного королівств, добре? – звернулася вона до Естели, – Два тижні орієнтовно. Потім скажу детальніше. 

– Я вас не підведу, моя пані. А тепер, даруйте, я погано переношу кров…

– Так, дякую. Йди відпочивай, я покличу, як закінчу, – Еріс на прощання усміхнулася Естелі, а потім заходилася із зіллями знов.

 

Вчасна її поява все ще не означала успішне спасіння Елен. Необхідно докласти зусиль просто зараз, аби це «вчасно» не перетворилося згодом на жахливу трагедію для усієї Півночі…