Клаус лежав під ковдрою й тремтів. Біля його ліжка зупинилось кілька набридливих привидів, яких він ненароком привів за собою зі склепу. Батько зачиняв його там без упину, і Клаус навіть не намагався позбутися небажаних гостей: він просто чимдуж мчав у кімнату та залазив під ковдру.
Привиди тупцювали коло ліжка, шепотілись між собою та іноді зазирали до нещасного Клауса. Їхні бліді, часом спотворенні обличчя, жахали малого більше, ніж там, у склепі. Бо тут, у його кімнаті, була фортеця, крихітна, але міцна. Фортеця без привидів.
— Відчепіться від мене, не хочу я з вами розмовляли! — відмахувався від примар малий Клаус.
— То ти не допоможеш нам?
— Ми шукаємо медіума. Потрібно, аби ти…
— Так, я хочу, щоб ти знайшов мою дружину і…
Виринувши з-під ковдри, Клаус, не розплющуючи очей, несамовито заволав:
— Зникніть! Йдіть до дідька! Зникніть!
Він крутився-вертівся, розмахував руками й ногами, борсався, намагаючись вигнати нав’язливих привидів. Його тіло боліло після незручного положення, після холодних ночей у склепі, після частих ридань. Привиди тільки й думали, що про себе. Після смерті в людях нічого не змінювалось. Хіба ставали ще більш егоїстичними, ніж за життя.
— Зникніть! — хрипко кричав Клаус.
Привиди не слухались. Навіть тоді, коли він жбурлявся в них ковдрою чи подушками. І, залишившись на голому ліжку, обійняв себе за ноги, тихо плакав. Вони прийшли аж сюди, більше не обмежувались склепом чи кладовищем, нахабно залізли у єдине місце, де Клаус почувався в безпеці.
— Зникніть! Прошу вас… — благав Клаус, ковтаючи гарячі сльози.
Спочатку тонка смужка світла лягла під дверима, наче кіт. Почулись обережні кроки, потім хтось схопився за ручку. Коли двері відчинились, жодного привида в кімнаті вже не було. Клаус поволі розплющив червоні очі, й стискаючи в кулаках зім’яте простирадло, гаркнув:
— Можеш йти геть, шоу закінчене.
Навіть не глянув на того, хто застряг на порозі. Гепнувся на ліжко й витріщився на стелю. На порозі тупцював Бен. Босоніж, відчуваючи всю негостинність прохолодної підлоги, не знав, чи зайти йому, чи відправити Клауса в дупу. Зрештою, зітхнувши, Бен обережно зайшов у кімнату.
Майже кожної ночі Клаус бачив кошмари наяву. І коли він волав так, ніби кошмари шматували його, вгризаючись в шкіру зубами та розриваючи кігтями, хтось завжди приходив. Хтось з братів чи сестер. Іноді просто стояли під дверима, підслуховуючи, іноді заходили, але скоро мовчки йшли геть. Інколи були й розмови, однак такі короткі й банальні, що краще б без них. Найкраще допомагала Ґрейс: приносила тепле молоко з печивом. Та сьогодні прийшла не вона.
— Якщо ти не проти, я залишусь.
— Мені все одно.
Бен ступив вперед, прикривши двері. Світло падало у темну кімнату товстою смужкою й робило посмішки музикантів на плакатах Клауса осяйними. Бен кліпнув кілька разів. Клаус лежав мало не в суцільній пітьмі й діяв зовсім не так, як діти, котрі бояться монстрів чи привидів. Не вмикав світло. Бо при світлі вони нікуди не зникали, а навпаки: ставали потворнішими.
Клаус лежав, і тіло його ще пам’ятало невимовне ридання, і очі ще не висохли, й губи тремтіли. Бен зібрав подушки й ковдру, склав їх на краєчку ліжка. Потім сів сам поряд, обійнявши одну з них.
— Мені також страшно. Іноді здається, що одного дня я засну й не прокинусь. Бо сила розірве мене зсередини.
— Ха! Оце ти так втішаєш мене? — пащекувато запитав Клаус, перевернувшись на живіт.
— Та ні. Просто хотів сказати, що ти не один. Вийшло не дуже?
— Не прикидайся мучеником.
Клаус тяжко зітхнув, різко потягнувши на себе ковдру, від чого Бен ледь не повалився додолу.
— Це моє.
— Так, звісно. Може, тобі ще й подушку дати?
— Було б непогано.
Ось як у Клауса так виходило? З милого хлопчика, якого хотілось втішити та заспокоїти, перетворюватися в мить на вередливого й вибагливого засранця? Бен стукнув його подушкою, і лише потім відпустив її.
— Ти сюди подушками битися прийшов? — обурився Клаус, про всяк випадок приготувавшись дубасити Бена у відповідь.
— Ти сам попросив подушку. Тож, лягай краще спати.
— Щось я не пам’ятаю моменту, коли ти став моєю мамцею.
Бен похитав головою, вмостившись на іншу подушку. Клаус ліг поряд, підтягнувши ковдру аж до самого підборіддя. Стало занадто тісно, та це не відчувалось, як не рахувати Клаусову ногу зверху на ногах Бена чи руку Бена, яка просто звисала з маленького ліжка.
Хтось почалапав коридором, на мить зупинившись біля дверей. То був Поґо. Зазирнувши, він усміхнувся, а хлопці вдали, що сплять.
— Гадаєш, він не чув? — пошепки запитав Бен.
— Все він прекрасно чув. Просто наш з тобою любий татусь наказав їм з Грейс не заспокоювати мене.
Клаус відкинув ковдру, але майже одразу ж підтягнув її назад. Хоч у кімнаті було тепло, він відчував прохолоду. Після зв’язку з привидами таке траплялось. От би спуститися донизу й випити чаю чи молока… Та вилізати з-під ковдри, покидати ліжко — о, ні! Клаус продовжив лежати, повільно заспокоюючись. Ніщо не допомагало краще ніж лють, гнів та образа на батька.
Вони полежали трохи у тиші. Дім, здавалось, спав. Лише зрідка долітали звуки, які вказували на його старість: щось хрипіло, шаруділо, стогнали полиці чи сходинки. Дім також відпочивав. Бо, як воно, бути академією для незвичайних дітей? Важко. Для будинку, який будували звичайні люди.
Бен повернувся набік, а потім сів та зсунувся на край ліжка. Обережно підійнявся, вважаючи, що Клаус давно провалився в сон. Звісно, кошмари переслідували його і там, але він хоча б спав. Вовтузився та штовхався — та до цього Бен звик.
— Стій.
Бен зупинився, затримавши дихання. Відчуваючи себе злодієм, якого застали на гарячому, хоч він нічого погано не зробив. Клаус просто налякав його тим своїм раптовим вигуком.
— Ти хіба не спиш?
— Не сплю.
Він розплющив очі, піднявся на одному лікті й поплескав по ліжку.
— Сьогодні мені лячно спати одному. Тож залишся. Я посунусь, якщо що.
Ні «будь ласка», ні будь-якого іншого слова, лише ноти суму й страху в голосі. Бен видихнув. Він знав як це: боятися спати у власній кімнаті, бачити сни, боятися, що не прокинешся. Тож, ступивши назад й одразу сунувши льодові ноги під ковдру, задоволено посміхнувся.
— Не смій гріти об мене свої копита!
Бен усміхнувся, та ноги не забрав. Клаус тільки верещав завжди, але дозволяв грітися. Хоч і зубами скрипів через це, але що він міг зробити… Хіба потім, коли сон нарешті прийде, скинути Бена з ліжка. Або й раніше. В будь-якому випадку Бен прокинеться з болями у спині, та й сам Клаус… Дупа його втиснулась у твердість стіни, аби місця стало трохи більше. Хоч тепло. І не так страшно.
Розчинились у пітьмі всі страхи й тривоги. Відступили привиди. Відступили, та ненадовго. Вони повертались або ж батько змушував їх повертатися. Клаус засипав з думками про власну смерть, відчуваючи холодні ноги Бена. Клаус засипав з думками про смерть Бена, Вані, Елісон, П’ятого, Лютера й Дієго. Клаус засипав з думками про смерть клятого батька. І це викликало усмішку на його блідому обличчі. Іноді смерть… Іноді смерть корисна. Це Клаус уже вивчив.
Відгуки