Небо Стокгольма

Коли Сімону виповнилось сім, батьки повели його на екскурсію в королівський палац. З цікавістю, притаманною його віку та шаленому бажанню дізнатися якомога більше, Сімон гуляв палацовими коридорами. Спостерігаючи за зміною варти, він мріяв одного разу також одягнути темно-синю форму та опинитися у центрі уваги.

Випрямивши спину, Сімон спробував пройтися так же рівно та почесно, як робили те королівські солдати. Зрештою, Сімон спіткнувся та гепнувся. Батько підняв його, спантеличеного та розпашілого. Однак хлопчик не плакав. Просто поглянув на подряпані долоні, торкнувся пекучого садна на щоці та заявив, що ще повернеться сюди.

З того часу минуло чимало років. Сімон вже й забув про безглузду мрію та не особливо цікавився життям королівської родини. По телевізору час від часу мелькав кронпринц Ерік — справжнісінький тобі діснеївський принц, і зовні, і всередині. Тільки Сімон займався своїми справами, і часу, аби захоплюватися ним, у нього не було. Кронпринци не задумувались над тим, де дістати зайву крону, а сім’ї Сімона доводилось постійно про це думати.

Посеред ночі Сімона розбудила Сара. Вона сиділа на краю ліжка та протягувала брату телефон. Світло екрана на хвильку боляче засліпило Сімона, бо його очі тільки-но розплющились. Сара мовчала в очікуванні, що брат самостійно прочитає про причину її такого пізнього візиту.

— Що там таке, Сара? — засапано запитав Сімон.

— А ти прочитай, — різко кинула вона, але в голосі її відчувались ноти журби.

— Добре.

Сімон опустив погляд на екран. Спочатку букви просто крихітними острівцями плям плили перед очима, а потім почали вирівнюватися. Першими словами, які віднайшов погляд, були: «Ерік», «загинув», «трагічно». З них можна було скласти речення, та зненацька усі слова розкидало по сторінці. Сімон спохмурнів, змусивши себе прочитати статтю від початку до кінця. Про смерть будь-кого з королівської родини зазвичай сповіщали коротко та лаконічно: як от зараз.

— І заради цього ти мене розбудила? — Сімон зітхнув, протягнувши сестрі телефон. — Він же не наш родич.

— Та й що? — Сара кинула на нього нищівний погляд, рвучко вихопивши телефон. — Про це має знати кожен швед. І чим раніше, тим краще. Невже хочеш бути дурником у школі? У нас же буде новий наступник, новий… молодший брат кронпринца Еріка.

— Новий наступник? — не одразу зрозумів Сімон.

— Кронпринц Вільґельм. Наступний король Швеції.

Сара встала та покинула кімнату, начебто виконавши своє основне завдання: повідомити про смерть кронпринца Еріка. Сімон вп’яв погляд в зачинені двері. Принца Вільґельма він бачив лише кілька разів на мемах, гіфках чи коротких відео. Особливої уваги життю молодшого принца Сімон не приділяв. Знав лише, що Вільґельм бився, бунтував, і був майже повною протилежністю принцу Еріку.

— Ну, дякую, Сара, — зітхнув Сімон, коли зрозумів: просто провалитися у сон не вийде.

Сон не приходив. Сімон перевернувся на інший бік, тільки це не допомогло. Натягнув ковдру до самого підборіддя, міцно заплющив очі — нічого. Трохи пововтузившись, Сімон вилаявся про себе, й запустив руку під подушку. Інтернет спалахнув тисячами світлин майбутнього короля. Обвітрені губи та погризені нігті, подряпини на щоках і зчесані кісточки пальців. Втомлене бліде обличчя юнака, а в загнаних очах бажання, аби всі навколо зникли, дали йому спокій.

Сімон заснув з телефоном у руці. Снився йому той самий королівський палац, де він бував ще в дитинстві.

 *** 

— Навіщо вони показують нам це? — сказала мати, похитуючи головою.

Світлини з похорону кронпринца Еріка, а також ексклюзивні відео з церемонії. Сара дивилась новини одним оком, більше уваги приділяючи страві на тарілці. Та коли мама оголосила, що перемикає, Сара одразу ж запротестувала.

— Це частина їхнього життя, мамо, — пояснила вона. — Вони повинні ділитися всім зі своїм народом.

— Навіть горем? Їм би зараз побути втрьох, відпочити, виплакатися, виговоритися…

— І це вони зроблять за зачиненими дверима. Спочатку вони покажуть нам, як сильно страждають без Еріка.

Сара поклала до рота шматочок теплої лазаньї. Мама зітхнула, кинувши на доньку короткий погляд, і повернулась до своєї тарілки.

Сімон зайшов до вітальні зі пляшкою коли. Поглянувши спочатку на матір, а потім на Сару, зрозумів: тут дещо сталось, тому треба бути обережним зі словами. Приземлившись на диван поряд із сестрою, Сімон вихопив поглядом зображення кронпринца Вільґельма. Він витирав носа хустинкою, знітився та впустив голову так низько, ніби хотів сховатися під землею. Всі співчували королівській родині, при цьому демонструючи всьому світові цього нещасного, вбитого горем, юнака.

— Нащо ви це дивитися? — тихо запитав Сімон, відчуваючи, що ніби зрадив самого кронпринца, побачивши його таким слабким та беззахисним.

— Щоб бути в курсі подій, — спокійно відповіла Сара.

— Мені не подобається, що похорони перетворились на шоу.

— Мені також, але таке їхнє життя. Мені також щиро шкода кронпринца Еріка, але ні ти, ні я, не повернемо його, якщо почнемо просто ігнорувати його смерть. Про це говорять всі. Всі.

Сімон чув сестру так, ніби знаходився під товщею води. Вся його увага була прикута до зацькованого юнака, самотнього у велелюдному натовпі. Сімон дивився на принца та бачив у ньому просто Вілле, не величного майбутнього короля, а звичайну людину.

Відкрутивши кришку з пляшки, Сімон зробив кілька глибоких ковтків. Картинка змінилась, і в новинах давно розповідали про проблеми харчування у деяких школах. Тільки обриси Вілле застрягли в очах Сімона: його зажурений погляд та опущені донизу кутики покусаних губ.

*** 

Гроші з останньої схованки Сімон витратив на квиток. Одного рану він прокинувся та зрозумів: йому терміново потрібно в палац. Не існувало невідомої сили, яка тягнула його туди, він просто вчепився в саму ідею піти туди та… побачити бідного кронпринца. О, ні, Сімон не збирався підходити занадто близько й розмовляти, та й взагалі, який шанс того, що Вілле буде прогулюватися коридорами? Сімон просто бажав переконатися, що з Вілле, саме так він називав кронпринца подумки, все в порядку.

Майже нічого не змінилось: ті ж експонати під скляними куполами, ті ж величезні кришталеві люстри над головою, та ж майстерно викладена кахлями підлога. Ті ж традиційні зміни варти, ті ж рухи, ті ж захопливі вигуки туристів, та ж гарна чиста набережна та мости.

Після загибелі Еріка ніхто з королівської родини не з’являвся на порозі палацу. Хоча до цього хтось зрідка визирав, аби спонтанно привітатися з гостями, помахавши їм рукою. Сімон дивився в ці страхітливо великі темні вікна, намагаючись зрозуміти, де саме зараз принц Вільґельм. Чи, може, його взагалі зараз немає тут? Але Сімон з завмиранням серця дивився на балкон, на сходинки, заглядав усюди, куди тільки міг. Та, на жаль, марно.

— Нудно тут, еге ж? Я б не радив туристам це місце, — уїдливо помітив хтось за спиною Сімона.

— Хіба ці гроші потім не до бюджету надходять? Це корисно, — усміхнувся Сімон.

— Чесно? Маю деякі сумніви стосовно цього, — мовив парубок, а потім зробив крок вперед, порівнявшись з Сімоном. — Я знаю місця краще ніж це.

Сімон приглядівся до незнайомця: в незграбно накинутому каптурі, в темній толстовці й потертих джинсах, той виглядав як старшокласник, який відстав від групи. Тінь від каптура падала на обличчя, але коли незнайомець посміхнувся, Сімона наче поривачем по спині тріснули. Скільки ж разів він бачив цю посмішку на світлинах!

— Бачу, ти впізнав мене.

Сімон кивнув. Нехай навіть Вілле ховався, впізнати його було неважко.

— Сподіваюсь, ти не будеш волати від радості чи ще чогось там.

Тепер Вільґельм обернувся й виразно поглянув на Сімона, підійнявши кінчик каптура одним пальцем.

— Ну?

— Не буду, — запевнив його Сімон, відчуваючи як щік торкнувся рум’янець. — Не хвилюйтесь, Ваша Високосте.

— Гаразд, — Вілле кивнув, і кутики його губ поповзли догори. — Я тут вирішив перевірити дещо. Кажуть, королям іноді корисно прикинутися бідними й гуляти серед народу. І, до речі, можеш називати мене просто Вілле. Без оцих от Високостей.

— Як скаже… Скажеш, Вілле.

Сімон намагався не дивитися на кронпринца як на диво, і кожного разу, коли погляд його падав на Віллі, відсахувався. Попереду гуляли люди. Сімон сконцентрувався на них: через декілька хвилин вони перетворились на барвисту рухому пляму.

— Слухай, а як тебе звати? — раптом запитав Вілле, який також мовчав увесь цей час.

— Сімон.

— Добре, Сімоне, будьмо знайомі, — він кивнув та протягнув руку.

Бажаючи швидко потиснути йому руку, аби рум’янець не з’явився знову, Сімон кивнув. Однак Вілле не дозволив йому відсахнутися. Міцно вхопившись за неї, раптом зрушив з місця. Спантеличеному Сімону не залишалось нічого, крім як бігти слідом.

Вони мчали спочатку широкими та велелюдними вулицями, а потім звернули на вузенькі, потонулі в приємній напівтемряві. Тут приємно пахнуло домашньою їжею й зовсім неприємно прокислим пійлом й котячою сечею. З вікон лунали голоси й звуки телевізорів, телефонів чи інших ґаджетів.

— Стій! Постривай! — захекано просив Сімон, намагаючись зупинити принца.

— Я хочу показати дещо цікаве своєму підданому. Ти ж не турист?

Вілле озирнувся, і Сімон вперше побачив так близько-близького його світло-карі очі.

— Я не турист. Та хіба кронпринцам можна бути настільки довірливими?

— Ха! Найстрашніше в моєму житті вже сталось! — вигукнув Вілле, й Сімону стало моторошно.

Кронпринц усміхнувся, і в його погляді спалахнула абсолютна байдужість до самого себе, він не боявся нічого.

— Це вже… трапилось.

Він зітхнув, відчинивши ногою двері в якийсь старий під’їзд. Низка сходинок, затхлий запах, нехай і чистого, але бувалого в бувальцях під’їзду. Вільґельм зупинився на тісному майданчику, якраз перед виходом на дах. Озирнувся. Без каптура він мав, звісно, кращий вигляд. Сімон міг дозволити собі безсоромно роздивлятися його. Тепер він, розпашілий, почервонілий через швидкий біг, міг вправно приховати рожевий рум’янець.

— А якщо я вбивця чи злодій? — запитав Сімон.

Вільґельм нагородив його довгим пильним поглядом та посміхнувся. Покачав головою, зупинивши погляд на ямочці на щоці Сімона. Крихітна й темна, наче його очі, глибокі та звабливі. Хіба Сімон схожий на погану людину? Вілле не вірив в це.

— Ти не вбивця і не злодій. А якщо й так, невже хочеш залишити Швецію без такого короля?

— Гадаю, хтось та й хоче.

Вони видерлись на дах: колись матово-чорний, а тепер вкриту тонким шаром патини. Звідси відкривався неймовірний вигляд на місто, від краси просто подих перехоплювало! Сімон роззирався, раз пор раз помічаючи щось нове, і просто не міг насититися красою панорами.

— Як ти знайшов це місце? — поцікавився Сімон, поглядом впершись в башту, шпиль якої точно проштрикував небо.

— Бував тут з Еріком. Іноді ми просто втікали з палацу, гуляли, багато гуляли. Тут туристи майже не ходять, та й живуть тут люди, яким байдуже до всіх, крім себе. Але не думай, ми ховались, — Вілле накинув на голову каптур.

Сімон заглушив в собі бажання кинути кілька співчутливих слів. Він бачив, що Вілле боляче, досі боляче і навряд чи колись стане легше, принаймні найближчим часом. Тож, ступивши трохи ближче до Вілле, Сімон мовив:

— Здається, ніби все місто пало біля твоїх ніг.

— Ніби так. Але насправді це ми з тобою валяємось в ногах у міста.

Вілле озирнувся й, коротко поглянувши на Сімона, усміхнувся. Сімон повільно витягнув руку вперед у бажанні знову торкнутися Вілле. Однак дзвінок телефона змусив його оговтатися. З Вільґельмом вони поринули в таємну пригоду, а тепер настав час повертатися до реальності.

— Мене шукають, — прочитавши кілька повідомлень, криво посміхнувся кронпринц.

Він не бажав повертатися і благально дивився на Сімона, аби той знайшов бодай якусь причину, аби цього не трапилось. Сімон розгубився, не в змозі вигадати нічого. Він би сказав просто: «Не йди», та хіба це могло б зупинити Вілле? Ось так, без уточнення, бо Сімон й сам не знав, як назвати те почуття, що зараз обпікало йому груди.

— Гаразд, я піду, а ти…

Вілле загальмував, взявшись за дверну ручку. Кинув погляд через плече й невпевнено запитав:

— Випадково не хочеш обмінятися номерами?

— Ти ж кронпринц, — Сімон підійшов до Вілле, але витримав дистанцію в кілька кроків. — Може, краще зустрінемось тут завтра чи післязавтра? Чи…

— Завтра ввечері о шостій.

Він швидко пірнув у темряву під’їзду, а Сімон притулився до дверей та прислухався до кроків, які лунали все тихіше й тихіше. Дерев’яні двері злегка подряпали лоб, однак Сімон не зважав на це. Кронпринц, який зараз мчав назад, у своє королівство, якраз і виявився злодієм. Тим самим, який забирає з собою, ні, не серце, а розум. Всі думки, всі мрії, все… 

***

Сімон прийшов раніше. Вдома він повідомив, що йде до друга, але імені того друга не називав. Секрет, який вони разом з Вілле розділяли, бентежив та обпікав. Сімон нипав туди-сюди, обережно тримаючись на даху, і не дозволяв собі перевіряти котра година. Дивився лише вперед, туди, не сяяли на сонці чорні покрівлі, й постійно смикав застібку на куртці.

— Вибач, я трохи затримався, — розпашілий Вілле майже вивалився на дах й широко усміхнувся. — Довелось швидко накивати п’ятами, поки не схопили.

— Хто? — спохмурнів Сімон.

— Журналісти. Вони всі вважають, що після смерті брата, я став злегка того, — він покрутив пальцем у повітрі біля скроні. — Ось такі справи.

— Дозволиш?

— Що?

Розхриставшись, Сімон розставив руки в сторони, в німому очікуванні Вілле. Той смикнувся, загальмувавши спочатку, а потім впав, провалився в обійми Сімона. Довірливо, міцно й так, коли обличчя ховається у вигині плеча. Сімон ніжно погладив Вілле по спині, дозволяючи йому виплакатися. Волога тканина легкої куртки, яка ввібрала в себе гарячі сльози, хрипкі схлипування, тремтіння у всьому тілі. Вілле не міг зупинитися. Сімон мовчав, а серце його обливалось кров’ю, бо він, на жаль, не був чаклуном чи супергероєм… Він не міг повернути Вілле брата.

— Я сумую за ним. Дуже сильно сумую, — прогугнявив Вільґельм в плече Сімона.

— Звісно. Твій брат був неймовірною людиною, хоч я його не знав… — пальці Сімона загубились у пшеничного кольору волоссі. — Знаєш, мама каже, що плакати корисно. Не можна тримати в собі стільки горя.

— Здається, мені трохи полегшало. Й справді.

Вілле повільно відступив. В його почервонілих очах блищали образа та злість на саму смерть. Він міцно стиснув губи, намагаючись заборонити собі гризти нігті. Рука сама тягнулась до рота, але Віллі сунув її в кишеню. Йому потрібно було звідкись черпати силу, і він… раптово знайшов її в Сімоні.

— Ходімо, погуляємо по дахах?

Усмішка прорізалась на його міцно стиснутих губах. Сімон розцінив це як згоду, і вони разом рушили на прогулянку. Над їхніми головами квітнули жовтогарячі уламки заходу, а під ногами лежало старовинне місто. Голуби та інше міське птаство розлітались хто куди, коли Вілле з Сімоном натикались на них. Подекуди доводилось йти напрочуд обережно, аби не впасти донизу, але в цілому дахи здавались безпечнішими за деякі вулиці.

Вони підійшли до самісінького краю даху, звідки відкривався вид на вузький, але забитий затишними кав’ярнями, провулок. Сімон стурбовано поглянув на Вілле. Той, нервово усміхаючись, дивився не вниз, а в небо.

— Ерік! — гучно заволав Вілле. — Ерік, чуєш мене? Ти покинув мене! Це дуже боляче! Дуже! Але… Але я хочу, аби ти пам’ятав: ти був найкращим братом у світі! Чуєш?!

Спочатку Сімон отетерів, але потім, коли пальці Вілле торкнулись його, і переплелись, заспокоївся. Він чув як внизу обурились люди, як жалілись та погрожували викликати поліцію. Хтось, напевно, навіть подумав про самогубців, які видерлись на дах. Але Сімона цікавив лише Вілле. Він глядів на байдуже красиве небо, й в очах його стояли сльози.

Від краю даху він відійшов за хвилину, згадавши нарешті де він і що його можуть побачити. Сімон відійшов разом з ним, не відпускаючи руки.

— Як ти? — обережно запитав він, не ризикуючи обіймати Вілле, поки він сам не попросить.

— Мені краще. Будь ласка… Будь ласка, обійми мене.

Приголубивши Вілле, Сімон відчув як серце спочатку підстрибнуло, а потім так гулко затьохкало, що заглушало усі інші звуки. Вілле обіймав Сімона у відповідь, знову лоскотав шкіру подихом, але вже не плакав. Навпаки. Цього разу йому кортіло іншого.

— Можна я… Можна я тебе поцілую?

Пальці Вілле грались з кучерями Сімона, гладили шию, торкались вуха. Від такої нахабної близькості, кров приливала до щік, а дихання переривалось хрипкістю. Ідеальний момент для поцілунку. На фоні заходу сонця, прямо на даху, після розпачливих вигуків та біганини.

— Поцілуй… — тихо дозволив Сімон, намагаючись впіймати погляд Вілле, та він дивився на губи. Пересохлі, вони ніби жадали того поцілунку, як земля в засуху довгожданого дощу.

Охопивши долонями обличчя Сімона, Вілле вклав всього одне слово в його губи:

— Дякую.

Сімон заціпенів, а всередині все похололо, ніби він тільки-но проковтнув лід. Вільґельм поцілував його в кутик губ, ніби схибив. Але виправлятися не став, а повільно відсторонився. Губи Сімона палали так, наче він цілувався надто довго, а всього кілька секунд.

— І тобі дякую, — нарешті дерев’яний язик Сімона повернувся у правильному напрямку.

Вілле хитро усміхнувся. Дякував він зовсім не за дозвіл на поцілунок. Сімон дістав те, що інші так намагались приховати: і матір, і батько, і весь королівський двір. Дістав справжнього Вілле, і, міцно взявши його за руку, гордо повів за собою. Не соромлячись, не виправляючи, не наказуючи що та як робити.

 *** 

Мама з сестрою вже звикли до того, що кілька разів на тиждень Сімон кудись зникав. Він навіть не вигадував байок про роботу, друзів чи термінові справи, а просто обіцяв скоро повернутися. Сара недовірливо дивилась на нього щоразу, коли Сімон повертався, але мовчала. Та навряд чи вона могла собі уявити, що її брат зустрічається з самим кронпринцом! Сімон і сам не до кінця усвідомлював цього. Настільки неймовірно було це… Настільки незвично не лише зустрічатися з кронпринцом, а бачити його справжнього!

Вілле з неабиякою майстерністю уникав запитань батьків та підданих. Чим більше уваги йому приділяли, тим сильніше кріпнуло його бажання втекти. Коли він гуляв тими ж місцями, де раніше бував з Еріком, поновлювався зв’язок. Вілле не вірив в існування привидів чи духів, але там, на тих дахах, панувала особлива атмосфера. Вілле почав звикати до того, що залишився сам. Хоч насправді постійно озирався: може, Ерік прийде, може, він якимось чином вижив…

А ще Вілле не уявляв собі вечорів без Сімона. Позбавляючись від слуг, голосним вигуком про те, що бажає залишитися наодинці, Вільґельм знаходив час для втечі. Кілька разів його ловили й зачиняли у кімнаті, монотонно нагадуючи про обов’язки. Він не належав собі, кому завгодно, та не собі. Свободу ж йому дарували прогулянки по дахах і Сімон.

Про них не знав ніхто, крім міських птахів та деяких любителів полазити по дахах. Кожного разу, коли вони зустрічали людей, Вілле натягував каптур. Сімон ховав Вілле за спиною, аби ніхто-ніхто не зміг його впізнати. Хоча люди, які милувались видами з дахів, рідко звертали увагу на інших людей.

— Скільки ми ще можемо ховатися? — збентежено запитав Сімон.

Вільґельм задумливо потер підборіддя. Ховатися вічно вони точно не зможуть. І, здавалось, що чим довше ховались тут, знаходячи сховище на покрівлях будинків, тим гірше буде потім. Над головою кронпринца нависнула невидима корона, яка погрожувала у будь-який момент перетворилась на лезо гільйотини. Над головою Сімона — похмуре, затьмарене бідністю небо.

— Недовго. Я не бажаю ховатися, правда. Мені б хотілось, щоб про нас дізнались всі, але… — Вілле замовчав, опустивши голову.

— Але? — видихнув Сімон.

Рум’янець обпік щоки Вілле, а слова застрягли в горлі. Він не міг зрадити Сімона, проте знав, якщо про нього дізнаються — буде лихо. Перш за все для самого Сімона. Тому, перехопивши його руку, Вілле притиснув її до грудей, а потім втиснувся в долоню поцілунком.

— Але не зараз, не прямо зараз. Треба продумати все. Реакція ЗМІ, народу, батьків… Особливо королеви, це буде дуже важко. Вона любить правила і… хоче мати нащадка.

— Я не сумнівався в цьому.

Сумно посміхнувся Сімон, а в роті стало гірко-гірко, ніби від чорного шоколаду. Вілле випустив його руку зі своєї, і Сімон потягнувся за пляшечкою «Юлмуста»¹ , яку вони розпили на двох. Пряний смак підбадьорив та освіжив. Коли відпив і Вілле, Сімон упіймав його погляд і на питання: «Можна?», відповів коротким й нетерплячим: «Так».

Поцілунок з нотками кориці, гвоздики та карамелі. Ніжний, та зовсім не сором’язливий, не хтивий у своїй глибині та безумстві. Той самий, через який в грудях розливається розтоплений метал, твердне, а потім знову розплавлюється. Через який перед очима майорять крихітні цятки та, коли розплющуєш очі та бачиш перед собою обличчя коханого, відчуваєш дивне сум’яття, наче це ваш перший поцілунок.

Вілле поцілував Сімона в кінчик носа, притиснувшись лобом до його лоба та посміхнувся.

— Про тебе обов’язково дізнаються. Про нас. Обіцяю.

Над Стокгольмом ліниво сідало сонце. В спину хлопцям дихав вогняний захід, і вони палали в ньому, наче у справжньому багатті. Тонули в обіймах один одного, в запахах, в поцілунках і словах. Там, на даху старого будинку, кріпнуло почуття справжнє й глибоке, наче густе синє море.

 *** 

В королівському палаці вже не вперше виявили відсутність принца Вільґельма. На іншому кінці міста матір запитувала себе, куди ж це постійно зникає її син.
А народ Швеції… Народ Швеції дізнався, хто у кронпринца Вільґельма хтось є. Поки що хто саме, не повідомлялось, але ЗМІ обіцяли, що про все скоро стане відомо.