Роксі мазнула пальцем по екрану, переключаючи відразу на гучний зв’язок.
– Так?
– Виходь.
– У мене ще одна папка та…
– Просто виходь, Роксі. Робочий день закінчився вічність назад.
Дівчина підсліпувато глянула на годинник, ну так, дванадцята вечора.
– Дай вгадаю, ти не помітила.
Огрон заглушив двигун.
Вона не бачила, але знала кожний його крок. Ось він відкриває бардачок, риється там, намагаючись знайти сірники, тому що запальничку знову посіяв десь у роздягальні, збирає волосся у хвостик, щоб не заважало, прикурює, видихаючи хмарку диму з насолодою, яку Роксі не розуміла.
– Ну якщо трохи, то так, замріялася. Ох, я зараз, шукаю ключі.
– Вони у мене.
– О. О, точно. Ну тоді… я йду виходить.
– Виходить, що так.
Муза називала їхні діалоги “тупими” та часто кепкувала. Ну авжеж її розмови з Рівеном, це, звичайно, верх інтелектуалізму: докори-докори, скандали, свари та лайки. Їй усі радили кинути його, але “кохаю ж!”
Роксі, зітхнувши, зачинила двері в кабінет, вимкнула світло у всій клініці. Тихо так. Гулко лунали її кроки.
Огрон чекав у машині, заплющивши втомлено очі, під тонкими повіками рухались зіниці — чоловік міркував. Може, про гурт? Здається, в нього концерт був чи буде. Роксі з сором зрозуміла, що не пам’ятала його розклад, а він завжди знав, коли у неї закінчуються зміни або ставлять вихідні. Записував, вона власнооч бачила. Й важливі дати в їхніх стосунках обводив у календарі червоним, і весільне відео передивлявся стабільно раз у рік під пляшку сидру.
– Ну й пика в тебе.
– На себе подивись.
Вид у них і справді тоді був дурним, червоним і задоволеним. Роксі навіть сукню одягла, ха. Білу, з рюшами, все по канонам. Правда, під неї йшли важкі військові чоботи, але то деталі.
– Втомився? Може, я поведу?
– Добре.
Огрон рідко визнавав свою слабкість, але сьогодні він виглядав кепсько, дуже кепсько.
Старенький позашляховик, пафосно-чорний, заурчав, мов великий кіт.
Росі любила спостерігати, як Огрон з ним порається: протирає, лагодить, обирає килимки в салон. Машина була їхньою спільною пристрастю.
– Пам’ятаєш, як ми познайомилися?
Спати хотілося страшно. З колонок грала якась попса, Роксі відбивала ритм на кермі, розуміючи, що ще трохи й відключиться.
– Таке забудеш.
Огрон пирхнув, струсив попіл в причинене вікно.
Минали доки-доки-доки, якісь контейнери — ржаві та старі. Пахло морем і водоростями, рипіли натужно троси, де-не-де тускло світили ліхтарі, сиділи горбаті чайки на пірсах.
– Ти тоді кричала “лайно ваш рок” і видерлась на сцену з флейтою. Ну насправді, Роксі, флейта!
– Я була страшенно п’яна.
– Ніби я ні.
Чоловік посміхнувся, викрутив радіо на мінімум. Грала Брітні Спірс, він її знав майже всі її альбоми на пам’ять, але слухати все одно не любив.
– Це Драматік?
– Ага. У мене бургер завалявся, будеш?
Роксі кивнула.
Чоловік перехилився, дістаючи шарудливий пакунок із заднього сидіння.
– Флора скаже, що це жахливо як не здорово.
– Похуй.
Огрон наспівув Брітні, Роксі вела однією рукою, роняючи крихти на коліна. Добре, як добре їхати ось так, без турбот і думок. Вона, звичайно, вже не студент і має дбати про себе, але часу немає. Бути помічницею у ветклініці це інколи складно, інколи неможливо, але завжди ось так — повертатися додому вночі.
– Ти ж не пам’ятаєш про мій концерт, так?
– Вибач.
– Він був вдалим, якщо цікаво. Через тиждень тур.
– Оу. Я знову одна?
– Коли це стало проблемою? Мені все частіше здається, що твоя живність важливіша за мене.
– Ти знаєш, що це не так.
– Угу. Коли я підчепив тебе в барі, не думав, що одружуся з трудоголічкою.
– І хто мені про це каже.
Помідор плюхнувся на стегно, залишивши жирну пляму на нових білих джинсах. Роксі чортихнулася.
– Засрала всю машину.
– Бухтиш, ніби старий дід.
– Мені скоро тридцять — маю право. А, ти знову забула.
Роксі закотила очі, трохи незграбно вписуючись у поворот. Їй засигналили.
– Відсмокчи! – крикнув Оргон у вікно, тицяючи факом. – Обережніше, Роксі.
– Я знаю. Й я не забула!
– Ну-ну.
– Суко.
Роксі припоркувалася біля узбіччя, видихаючи. Повернулася до нього рішуче, набрала більше повітря в легені, готуючись до маленької сварки.
– Мені дуже соромно, Оргоне, але це не привід мене цькувати. Одного разу всього не привітала.
Чоловік задумливо пройшовся пальцями її долонею, заліз під рукав гольфу, погладжуючи згин ліктя.
– Я сьогодні думав тобі зрадити. Там така баба була, крутилась біля сцени.
Роксі смикнулася. Потерла холодною долонею обличчя, перебуваючи в неприємному заціпенінні. Не міг ж він?.. Уява так і вимальовувала пікантні подробиці: гнучкий стан у сильних чоловічих руках, вульгарні поцілунки, занадто гучні стогони.
– Треба щось змінювати. Мені скоро тридцять, тобі вже двадцять чотири. Не може так продовжуватися, що я там, ти тут.
– Пропонуєш розлучитися? Роботу ніхто з нас точно не кине, – вона невесело хмикнула: обидва йшли до того, що мають, дуже довго.
– Ні. Просто кажу, що скучив за тобою.
– Я намагаюся, Оргоне. Можемо поїхати у відпустку та вирішити, що робити далі. Я теж втомилася.
– Розумно.
– Так ти мені… зрадив?
– Якби було все так просто.
Огрон клюнув її в губи, притулився скронею до скроні.
– Не плач.
– Угу.
– Я дуже тобою дорожу.
– Угу.
– Ні, правда, Роксі. Відпустка — гарна ідея. Все, припини.
Роксі сховалася в нього на плечі, вдихаючи знайомий аромат нагрітої шкіри, віскі та туалетної води з нотками кедра. Він нещодавно змінив шампунь, тож додалися ще й гіркі нотки цитрусу.
– Дякую, що сказав.
– Довіра будується потом і кров’ю, – Оргон стис її колені.
– Треба тобі манікюр оновити, – Роксі сколупнула чорний лак на його нігтях.
Огрон ніколи не обманював, тому вірити було просто. Занадто ж вони один одного поважали та любили, щоб ось так… з фанаткою. Були, звичайно, й важкі моменти, коли й він, і вона мало не зривалися. Але знайти компроміси завжди встигали.
Огрон приїхав у Каліфорнію з Ірландії. Криваво-рудий, блідий, аристократичний музикант, що грав хард-бас, але вмів й у щось ніжніше, тихіше, тонше. Огрон усе вмів, правда. Але Роксі дізналася про це десь на курсі другому аж, коли він на її день народження дістав скрипку. Тоді, здається, вона й зрозуміла, що голову їй замакітрило. Вона кохала.
Роксі теж ходила на музикальні курси років сім, навіть диплом висів під склом. Ну правда, пишатися було чим. Мабуть.
Доїхали вони до старої квартири з трьома кішками попід дахом і з краєвидом на пустир під Депеш Мод.
Роксі й Огрон завалилися в ліжко, ледве встигнувши скинути черевики, не вмикаючи світло. Гудів кондиціонер. У сусідів знизу знову тренувалася дитина, мучивши барабани.
Огрон повів рукою по її щиколотці, обхопив за стегно, притуляючи тісніше.
– Ти як, налаштована? Роксі?
– Я…
– Зрозумів.
Чоловік зітхнув їй у шию, легко цілуючи в ключицю, опустив руку їй на живіт і завмер.
Відпустка, їм термінова потрібна відпустка.
– З мене вечеря.
– Угу.
– Я кохаю тебе. Просто стільки всього звалилося. У нас поставки зірвалися, так намучилася.
– Припини.
Огрон підвівся на ліктях, стягуючи з себе сорочку. Кістлявий, трохи втратив в м’язах — не встигав ходити до спортзалу. Про здоровий спосіб життя в їхній сім’ї всі дружно забули, згадуючи іноді в магазині в дуже рідкісні моменти, коли вечеряли вдома і не чимось швидким.
– Я не можу слухати твої виправдання. Це нестерпно. Та й навіщо ти виправдовуєшся? Я зміню котам воду.
Він грюкнув дверима, човгаючи паркетом, рухався там, за стінкою. Точно курив і тихо лаявся. Зашуміла вода.
Роксі лежала розбита на ліжку, плакала тихенько, дозволяючи собі жаліти себе, його, їх двох. Коли все пішло не так?
У сімнадцять років було простіше будувати із загадковим музикою спільне щастя, харчувати напівфабрикатами, трахатися на столі, під столом, рідко в ліжку та не думати, що буде далі. А потім почалося доросле життя. Рахунки, робота, дрібні нюанси щодо облаштування побуту, які брали до цього батьки на себе.
Заснув Огрон на дивані. Роксі зітхнула, обережно ставлячи на журнальний столик чашку міцної кави, визирнула у вікно — здіймався світанок.
– Уже йдеш?
– Вибач, що розбудила. В мене сьогодні вихідний, начальниця дозволила. Хочу подивитися, як ви граєте.
– Йди сюди.
Вона сіла у його ніг, з цікавістю спостерігаючи, як він хмуриться, позіхає. Вії в нього були теж рижі, як і волоски на тілі.
Роксі гріла руки об чашку з какао, мліючи від ніжності до Огрона. До найкращого чоловіка в цьому світі.
– У нас стосунки перейшли в режим платонічних?
– Усе ж ти образився.
– Скільки мені років, щоб ображатися… Просто треба обговорити цю тему.
– Потім. Такий приємний ранок.
– Ми разом уже сім років.
– Багато, так. Будемо влаштовувати свято на десять років?
– Гаразд. Не на часі зараз, я зрозумів.
Він сів, втомлено розтираючи обличчя, почесав худе коліно. Тряхнув головою, намагаючись прогнати сон.
Роксі зібрала в кулак усю свою волю, пискнула:
– Я хочу дитину.
– От це поворот.
Огрон сьорбнув каву, мружачись від задоволення. Пив він виключно з цукром і вершками.
– Від тебе, – уточнила Роксі.
– Я не тупий. Всю ніч про це думала?
– Ага.
– Ясно.
Вони уставились один на одного, Роксі інтуїтивно тулилася к бильцям дивану, подалі від Огрона.
– Ти непослідовна.
– Я знаю.
– Ну… Так що? Зараз?
– Секс за розкладом — це жахливо.
– Живемо так уже років зо п’ять. Не будемо порушувати традиції.
Огрон ковтнув ще кави, Роксі рефлекторно за ним повторила. Торкнулася стопою на пробу його щиколотки. Забралася пальцями під штанину джинсів, уважно спостерігаючи за його реакцією.
Чоловік опустив долоню на внутрішній бік її стегна, провів з силою до коліна, полоскотав під колінною чашечкою.
Роксі с гуркотом опустила чашку на столик, перебралася до Огрона на руки, збираючи копну його волосся в кулак.
– Що, справді хочеш дитину?
– Так.
– Відпустка зміцнить наш шлюб не гірше.
– Думаю, що я готова.
– Ти брешеш.
Огрон скупо усміхнувся, кінчиком язика окреслив лінію її підборіддя.
– Мабуть.
Треба було трохи, кілька поцілунків, щоб розпалити його. Цього лінивого ранку вони нарешті знайшли час один для одного.
А потім поїхали у відпустку після його турне.
Відгуки