«Je suis malade
Tu m’as privée de tous mes chants
Tu m’as vidée de tous mes mots
Et j’ai le cœur complètement malade
Cerné de barricades
T’entends
Je suis malade»
Його душа стала повністю закритою для всього світу, її ніби перестало існувати. Серце так і залишилось розбитим, сердитим та хворим. Хворим до чужої, але й водночас такої рідної людини, якою по-суті більше нема… Нема тих сірих очей, нема того плаща, нема нічого… Все залишилось тільки в спогадах з щасливого і такого короткого минулого. Залишається тільки бродити по пустим вулицям міста і шукати хоч якийсь сенс життя. Він звичайно розуміє, що так не можна і треба відпустити все, але не може. Кожен куток тут нагадує про нього, абсолютно кожен. І той сам парк, і провулок,і та будівля, фонтан, дерева…Все… І стає так боляче, що сльози прости невпинно ллюттся по його чарівних, таких чисто фіолетових, очах. І зразу згадуються ті компліменти, він так любив його очі. Але тепер Ацуші їх ненавидить. Хочеться забути, що вони його і просто залишити в спокої своє крихке серце. Хлопець точно хворий…Тим коханням і Акутаґавою.
Забути, забути, забути, забути, забути, забу—
Не виходить, все навколо крутиться.Будівлі стають нечіткими, все не таке.І Ацуші просто зупиняється і падає на лавку біля себе. Важко. Вони забрали все, що тільки можна було. Його коханого і просто відчуття, що він живий. Не просто існує, як декорація, а живе. Здається, що хлопець вже ніколи не збагне цього і буде жити в минулим. Минулими поцілунками, минулим коханням, минулим партнерством. Крутиться голова. Йому треба відпочинок. Аж тут відчувається наче дотик до спини і юнак думає, що збожеволів, поки не піднімає голову вгору і бачить, що почався перший сніг.
Вони почали зустрічатись, коли почався перший сніг.
