all the best memories

Літо 1973

— Розкажи! Розкажи мені негайно, як ти це зробив, — канючить Реґулус, побачивши чари, якими бавиться його брат.

— Щоб ти випадково начарував щось поза бар’єром і в нас позабирали палички? Ага, вже біжу, — Сіріусу не хочеться ділитися тим, чим він так пишається, хоча взагалі-то він любить молодшого, — та і ти поки таке не зробиш.

— З чого ти взяв? В мене відмінно по чарам, — Реґулус задирає носа, намагаючись виглядати більш пихато і по дорослому.

Взагалі-то чарувати вдома не можна нікому, поки не виповниться хоча б сімнадцять, але це точно не стосується Блеків. На маєтку стільки захисних чар, що ніхто і ніколи не відчує, що тут хтось використовує магію трошки незаконно – звичайно, поки магія не виходить за захисний бар’єр.

Сіріус зітхає і злазить з кам’яного парапету біля сходів, що ведуть з будинку у внутрішній двір дому на площі Грімо. Навколо нього все ще стрибає сріблястий напівпрозорий пес, але він тане через мить, як тільки думки хлопця перестають фокусуватися на спогаді.

— Це закляття патронуса. В програмі цього немає, але його вчать на факультативних заняттях по чарам починаючи з третього курсу. В мене вийшло з другої спроби, але кажуть, що це дуже складно, тому не розкатуй губу, — починає пояснювати він.

Реґулус ловить кожне слово. Він також хоче призивати велику собаку, нехай що безтілесну та напівпрозору. Він і просто хотів би собі собаку, але батьки не дозволили б навіть мишу.

— Добре, добре, але як це робити… — починає Реґулус, а потім перескакує на іншу думку, — а для чого взагалі ця штука потрібна?

Сіріус чухає потилицю.

— Найбільш ефективно проти дементорів, — він бачить допитливий погляд брата і пояснює, — ну це ті почвари, що охороняють Азкабан. Можна ним відлякувати смеркутів та інших подібних тварюк. А ще професор якось казав, що патронусами можна передавати повідомлення, якщо гарно подумати про щось в момент створення чар.

— Звучить круто. Добре, а чому саме собака? — питає Реґулус.

— В сенсі «саме собака»?

— Ну чого патронусом служить саме собака, а не якась інша тварина?

Сіріус сміється.

— Так то в мене собака, а в інших – інші тварини.

— То в мене собаки не буде? — Реґулус трохи засмучується.

Він дуже хотів собаку. 

— О, заспокойся, може в тебе буде щось ще краще. Щось, що тобі пасує. Може кажан якийсь , кіт чи змія…

— Або слон, — мрійливо додає Реґулус.

— Слон?

— Він великий, — пояснює молодший.

В голові Сіріуса миттю починає крутитися ідіотська фраза, що «розмір – не головне», але він впевнений, що брат такі речі поки точно не зрозуміє, тому тримає жарти при собі.

Він згадує ще одну цікаву річ.

— А ще професор розповідала, що колись один злий чарівник намагався визвати патронуса і помер.

— Чого це він помер? — Реґулус раптово згадує, що він вчиться на Слизерині і вирішує перестрахуватися, хоча й не вірить в стереотипи.

— Бо злі чарівники не можуть визивати патронуса, це білі чари, що їм недоступні. А він спробував визвати і єдине, що отримав – це потік личинок з палички, які з’їли його живцем.

Реґулус розмірковує, що він не робив нічого поганого в житті і навряд чи його наздожене така доля, то ж продовжує розпитувати брата.

Сіріус терпляче розповідає, що потрібно робити та які рухи паличками слід робити.  Молодший старається з усіх сил, але ні один спогад не підходить, хоча він робить все правильно.

Перший політ на мітлі не дає ефекту – по правді Реґулус і не пам’ятає його як слід, бо почав літати дуже давно. Перший погляд на Гоґвортс – також безрезультатно, як і перше «відмінно» на зайняттях.

Сіріус не втрачає надію і вмовляє молодшого пробувати ще і ще.

Хлопчик намагається дуже довго, поки не засмучується остаточно.

— Напевно, в мене просто немає гарних спогадів, — тихо каже він.

— Може і є, просто потрібно гарно подумати, — втішає його брат, — а якщо навіть і немає… То з’являться ж коли небудь!

— А якщо ні? — розпачливо скрикує Реґулус перед тим, як піти у дім і зачинитися у кімнаті на деякий час.

Він думає, що ніколи не зможе бути таким же, як Сіріус. 

Літо 1976

Вуха Реґулуса майже заклало від того звуку, з яким захлопуються двері за братом. Можливо саме тому він не реагує на галас, який здіймає мати. Навіть батько, що звичайно сидить мовчки, в цей раз їй підгавкує.

— Мерліне, і чим я тільки завдячила таку невдячну, невиховану дитину, — стогне Вальбурґа, — у всіх діти як діти, і лише в мене – такий бовдур…

— Заспокойся, повернеться цим же вечором, — зауважує Оріон, — що він там буде без магії робити.

Вальбурґа погоджується.

— І хай тільки спробує ще щось викинути, — злісно каже жінка, — мої терпці вже лопнули.

Реґулус також впевнений, що Сіріус повернеться. По-перше, що йому робити самому поза маєтком? «Сімнадцяти йому немає, чарувати не можна, куди він взагалі піде?» – так розмірковує молодший.

«Та й не міг же він мене тут залишити з цими припадочними наодинці?»

Однак Сіріус не повертається ні того вечора, ні наступного дня, ні у кінці тижня. Реґулус турбується за брата і боїться, що з тим щось сталося – ні одної звістки, листа або спроби зв’язатися.

Молодший з Блеків сумує, бо не звик проводити влітку час лише з батьками. Брата дуже сильно не вистачало тепер, коли його не було поряд.

Уява Реґулуса малює картини, що Сіріус зробив щось погане і його забрали ці маґлівські полісмени, або в нього вилучили паличку за нелегальне використання магії і посадили у магічну тюрму – і ще мільйон страшних думок, що могло статися з його братом.

Не було ні одної серйозної причини, чому б він не написав йому хоча б декілька слів, попередивши, де він і що з ним.

Приблизно на цих думках Реґулус дійшов до того ступеню параної, коли йому почало здаватися, що листа досі немає, бо його брат тихо помер десь у канаві, і він більше ніколи не побачить Сіріуса.

Стримуючи сльози, хлопчик вислизає з-під своєї ковдри і виходить у коридор, щоб тихо спуститися на поверх нижче. Вже пізно, то ж матір та батько навряд чи оцінять, що він шастає по дому о пів на першу.

Реґулус намагається не видавати ніяких звуків, але це не проблема, коли весь маєток устелений паласами. Нарешті він заходить до зали, що навпроти головної гостиної та наближається до фамільного гобелену.

Зазвичай він прискіпливо роздивляється його, але в цей раз миттєво знаходить потрібно гілочку та зображення брата. Воно аж ніяк не змінилося – хлопчик бачить лише обличчя Сіріуса та рік народження.

Ніякої дати смерті.

Реґулус голосно видихає і йому кращає. 

«Принаймні, живий» — думає він, і раптово відчуває якусь відчайдушну радість.

Піднімаючись у свою кімнату, йому згадується, як гарно взагалі-то було раніше, коли Сіріус був вдома і коли вони проводили час разом влітку. Так, періодично вони сварилися і не розмовляли, але то були справжні дрібниці.

Він не одразу залазить на ліжко, а підходить до вікна та відкриває його настіж – прохолода завжди прибирала його погані думки. Реґулус все ще роздумує про брата, коли його очі чомусь зупиняються на сходинках у внутрішній дворик, які він бачить з вікна.

Він згадує, як Сіріус вчив його чарам патронуса декілька років тому. Хлопець міркує декілька секунд, а потім тягнеться за паличкою.

Реґулус не дуже напружується, бо не впевнений, що щось вийде, але все таки повторює рухи та промовляє заклинання, думаючи про те, як вони проводили час з братом, і про те, що він єдина людина в цьому світі, яку хлопець би впевнено назвав близькою.

Його паличка реагує майже одразу – спочатку він відчуває легше тремтіння, а потім з її кінчика виривається сріблясте сяйво. Реґулус до біса здивований, але дуже і дуже щасливий.

Він згадує слова Сіріуса, що може отримає кажана, кота, чи змію і спостерігає, як сяйво починає приймати форму. Йому приходиться фокусувати думки ще сильніше, щоб змусити патронуса стати чіткішим. 

Але це був не кажан, і не кіт, і точно не змія.

Сяйво розповсюджувалось ще сильніше, і Реґулусу подумалося, що можливо він дійсно отримає щось велике, на кшталт слона, як він мріяв у дитинстві.

Він раптово згадав, як брат розбив матусину вазу, але він взяв провину на себе, бо Вальбурга б точно сварила його менше, ніж Сіріуса, а той потім із вдячності ціле літо робив за нього всякі домашні справи.

Контури стають чіткішими.

Реґулус згадує, як брат заспокоював його перед розподіленням і казав, що факультет не має значення. Він казав, що буде любити його в будь якому випадку, і не важливо, куди його відправить старий Капелюх.

Після цього спогаду він нарешті бачить свого патронуса.

І величезний сяючий лев, більший розміром за самого Реґулуса втричі, виглядає як найбільша насмішка над зелено-срібним оформленням його дитячої кімнати.