Драко Мелфой дозволяє себе любити. Погоджується на зустріч на Алеї Діаґон за годину до потяга, щоб ні його батько, ні цей абсолютно нестерпний хрещений Поттера ні про що не дізналися. Приймає запрошення прогулятися Гоґсмідом, навіть якщо для цього треба іти із Поттером (Драко досі не називає його на ім’я) під однією мантією-невидимкою (то от як цей придурок кошмарив його на 3 курсі).
Драко Мелфой дозволяє себе любити, бо він розраховує, що це буде весело. Бо якщо Поттер почне дратувати його своїми почуттями (більше, ніж він дратує в цілому), то він завжди зможе його покинути.
Тільки от Драко не може. І йому більше не весело.
Мітка все ускладнює, бо Поттер спершу влаштовує істерику і не розмовляє із Драко цілий тиждень — бісів грифіндорець не розуміє, що таке відданість сім’ї. Авжеж, це все негативний вплив цього зрадника з родини Блеків (принаймні, так би сказав тато, а тато Драко — найрозумніший чарівник на світі).
Чорт, йому варто було здогадатися ще тоді, коли на зізнання Поттера першою реякцією було не послати, а «ти справді думаєш, що з цього щось вийде?».
А здогадався лише тоді, коли Поттер, абсолютно нестерпний Поттер, який із ним усе ще не розмовляв, почав Драко снитися. Але вже пізно.
Поттер настільки нестерпний, що після тижня мовчанки його перші слова це:
— Не хвилюйся.
Драко думає, що не розчув.
— Герміона сказала, що знайде закляття, щоб усе виправити.
Дивно що не «Герміона сказала піти до Дамблдора і в усьому зізнатися». Не дивно, що Поттер розповів своїй маґлонародженій подружці найсокровенніший секрет Драко так, ніби це був його власний.
— Ти придурок, Поттере, якщо думаєш, що щось треба «виправляти». Я радий бути частиною вельможних родів Блеків і Мелфоїв, радий, що вони можуть мною пишатися, — за скельцями окулярів у куточках цих неймовірних зелених очей стоять сльози. — Я не очікував, що ти мене зрозумієш.
Драко справді покидає Поттера стояти у коридорі перед бібліотекою, бо до відбою десять хвилин і Снейп обов’язково розпитуватиме, якщо він не повернеться до вітальні вчасно. Драко робить це так, щоб було зрозуміло — Поттер йому більше не цікавий.
Тільки от очі щипле від сліз («це алергія», — запевняє він Блейза, «я зараз здохну», — зізнається він Пансі), і подруга, перебираючи довгими пальцями платинове волосся, не вимагає відповіді, але Драко не може не говорити. Він не розповідає про перші незґрабні доторки долонь, про сором’язливі дотики губів, про те, як вони танцювали на даху Астрономічної вежі, бо не відчуває, ніби це його таємниця, але Пансі розуміє. Вона обережно гладить його голову і наспівує щось французькою, так що Драко може заснути спокійно.
Вранці дівчина висловлює думку, яка мучить Драко вже давно.
Він розуміє, що просто мусить розшукати Поттера. Той, натомість, залишає в кишені чужої мантії записку-запрошення, поки слизеринці вправляються у квідичі. Ну звісно, де іще їм зустрітися, як не у Верескливій халупі, це ж таке збіса романтичне місце…
Драко закочує очі.
Хоча, так навіть краще.
— Драко! — на нього налітають з обіймами так неочікувано, що, якби Поттер натомість хотів його убити, йому б це вдалося. — Я боявся, що ти не прийдеш, — шепочуть десь за вухом і він майже вірить, що це правда.
— Ти думаєш, я прийшов сюди обійматися? — його голос незворушно-крижаний, майже як у батька. Майже, бо Люціус, певне, ніколи не стикався із таким невимовно тремтливим поглядом, поглядом, що просить, щоб це був лише жарт, поглядом, що любить Драко Мелфоя.
Чи, принаймні, слизеринець так досі думав.
— Я не розумію… — насправді, Поттер все розуміє, мусить розуміти, бо на нього направлений кінець палички. — Ти хочеш мене… вбити? Він… він змусив тебе, так?
«Іди нахуй, Поттере».
«Ти сам мене вбив, Поттере».
— Так, я вб’ю тебе, — шипить Драко. — І так, Темний Лорд буде мною пишатися.
— Добре, — у вигляді хлопця стільки невинности та покори, що йому не вистачає лише піднятих у мирному жесті рук. Він несправедливо гарно прикидається святенником.
— Не смій, — йому доводиться закусити губу у перерві між репліками, щоб угамувати її зрадливе тремтіння. — Не смій вдавати, ніби ось це все, — він змахує рукою і на мить здається, що найбільша загроза для Поттера зараз — це паличка, якою можна вибити око (Драко надто яскраво собі це уявляє), — хоч щось для тебе значило.
— Але так і є. Я… я люблю тебе, Драко, — Поттер опускає очі, так старанно вдаючи, що не збирався казати це зараз, що говорить це щиро, що це не просто спосіб змусити Драко опустити паличку.
— Шкода, що ти не подумав про це, коли готував приворотне зілля.
— Щ-що?
— Не прикидайся.
— Але з чого ти взяв, що я тебе приворожив? — у голосі Поттера гірка іронія, ніби, якби він розглядав таку опцію, то точно не обрав би Драко у партнери.
«Бо інакше виявиться, що я сам у тебе закохався».
Драко дрижить, бо, якщо це правда, якщо Поттер справді не причарував його, то в нього тепер додалося причин ненавидіти Мелфоя — спершу мітка, потім несправедливі звинувачення.
— Як це? — голос блондина вже не такий впевнений. — Я погодився зустрічатися з тобою, бо це було цікаво, — він хоче уїбати собі за це формулювання і певен, що Поттер хоче приблизно того ж. Драко навіть не стане його спиняти. — Але ти… якого біса ти став таким привабливим?
— Перепрошую.
— Заткнись. Що ти зі мною зробив? Раніше на квідичі я думав про те, як обіграти Грифіндор, а не про те, як вихопити кілька хвилин твого дорогоцінного часу у роздягальні.
— Не такий вже він і дорогоцінний…
— Я день провести не можу, не подумавши про твій тупоголовий зад, розумієш?
— Слухай, Драко, у тебе якесь дивне уявлення про компліменти…
— Та блядь, Поттере, ти коли зі мною не розмовляєш, я готовий вбивати, — він замовкає, ніби не маючи більше сил говорити так відверто, ніби кожне наступне слово склом дряпає горлянку.
— Мені, звісно, приємно це чути, — натомість Поттер ніби виходить з шоку. — Але це ти увесь цей час ходив і накручувався з цього приводу?
Драко запитально підводить погляд тільки щоб побачити, як Гаррі бере його долоні у свої, і розуміє. Його справді причарували, але геть не тим способом, про який він думав.
— Обіцяю, я не використовував приворотне зілля, — голос Поттера дрижить. — І пообіцяю, що не використовуватиму, якщо ти пообіцяєш, що прийдеш до мене наступного разу, коли надумаєш собі щось таке.
— «Коли надумаю»?
— Драко Люціусе Мелфою, ми зустрічаємося три роки і ти думаєш, що я повірю, що ти ось так припиниш накручуватися?
Гаррі нестерпно дратує якраз ось цим своїм розумінням і прощенням, бо кожен м’який погляд зелених очей примушує почуватися шматком лайна. Особливо тепер. Тож Драко дозволяє йому цю репліку.
Так само, як дозволяє ніжно торкнутися чола губами, зариваючись пальцями у цупку тканину грифіндорської мантії.
Так само, як дозволяє собі любити.
Відгуки