Банда

Джек як порядний житель Дикого Заходу мав свою банду. Але як у будь-якого порядного некроманта вона була тихою та слухняною. 

 

Скрипів віз, підстрибуючи на купинах, гриміли кістми коняки, плескалося пійло у пляшках і бочках. 

Джек сперся спиною на мішок з мукою, закинув руки за голову, натягнув капелюх на обличчя. Кляте сонце, пече як скажене вже п’ятий день. Хоча це краще за дощі.

– Б-босе. 

– Щоб у тебе язик відсох. Що? 

– Т-там дівка. 

– Дівок за життя не бачив? 

Некромант зітхнув, дляво перевернувся на інший бік, залаявся, відчувши глуху тугу Боба, яка передавалася ментально. Жалісного малого воскресив, та й ти сам лепський, Джеку, дбаєш про мертвих і їхні відчуття. Вибрався подивитися, куди Боб показував. 

Під зчахлим деревом валялося тіло, білий плащ — Джек скривився, паладини — засипало рудим піском. 

– Ну дівка. Що ти хочеш, Бобе? 

– Солодятко він хоче після смерті, – буркнув Кей, притримуючи щелепу. 

– Ш-ш-шкода ж. Ра-ра-раптом жива? 

– У цьому безлюдді? Ти наївний, наче маленя. 

Тіло раптом зворухнулось, важко підводячись на лікті. Джеку так кортіло, аби це були прості передсмертні конвульсії, але ні, ні в житті йому поталанить. 

Потрібно проїхати повз і забути, як страшний сон, але жоден з їхній трійки не міг так зробити. Ніл називав їх “безнадійні йолопи” чи “трійка чулих доходяг” й іноді запитував: “А бабусь ви через дорогу не переводите?”

– Зупиняй, Кею. 

Кей натягнув повід, і кобили слухняно стали як у землю вкопані. 

– Д-дякую, господарю. 

– Який я тобі господар… 

Джек зістрибнув, загрібаючи носами чобіт пісок да пил, сунув к дереву, відчуваючи під ногами неприємне поколювання чужої магії. Ба, які ж щури ці земляні, ландшафт виправили, напевно десь і пастки встановили. 

Вдалині ширяли грифи, ляскаючи крилами. Джек приклав долоню до чола козирком, намагаючись розібрати, що там. Прерії та марево, й на небокраї ледь прозиралися вилороги. 

Різко підняв дівку, підхопивши під пахви, оглядаючи її обличчя, все у багнюці. Ладненька, тільки жахливо легка, одні кістки та гострі кути. 

– Гей, води? 

Дівчина тільки кивнула, важко впустивши підборіддя на груди. 

Джек відтягнув її на віз, укладаючи під навіс. Відкоркував флягу, сунувши їй у руки. Вони втрьох дивилися, як це живе створіння п’є з насолодою й благоговінням, гублячи поодинокі краплі собі на коліна. 

– Уф! Дякую, сер. Ви врятували мене, зазвичай люди проходять повз у цих місцях. Ви ж не тутешній? 

Джек почухав бороду, знизав плечима байдуже. 

– Бос не шибко балакучий. Не звертай уваги, панночко. Як тебе звуть? 

– Я Б-Боб, а це Кей. 

– А боса кличуть Джек. 

– Я Мілдред, послушниця. Приємно познайомитися, панове.

Вона по черзі стиснула їм руки. Джек жест проігнорував, насипаючи дешевий тютюн у люльку з гарно засушеного гарбуза. 

– Що ти тут забула? 

– Так війна ж, сер, я доброволець. 

Вона випросталася, вдарила себе в груди кулаком, по вишитому золотому леву. Зойкнула, коли рукав туніки поповз з плеча, поправила швидко, засоромившись.

– І скільки тобі?

– Вибачте?

– Бос невихований віслюк, панночко, жахливо відлюдний і невихований.

– Кею, закрийся. Вік, – видихнув він зі хмаркою диму.

– Секрет, – вона підморгнула, намагаючись стерти з щік бруд.

Боб протягнув їй мокру ганчірку, пускаючи усмішку сухими синіми губами, очі його аж замиготіли. 

Мілдред осміхнулась ласкаво, показуючи білі зуби, навіть не скривилась від огиди для підтримки образу пристойної людини. Виглядала вона як і на п’ятнадцять, так і на тридцять п’ять.

Коні рушили, скрипіли їхні надколінки від піску, клацали їхні щелепи. 

Підстрибнув віз на черговій купині, з характерним “хлоп” активувалась пастка. Джек хекнув, хапаючись за свої бідні ребра, захрипів, але амулети витримали, найгіршого — зламаної осі — не сталося.

– Суко.

Він витяг з-під коміра тріснутий талісман, розкришивши малахіт від злості. Віддав за це як мінімум мішок срібла, перся аж у Новий Орлеан до відьми, щоб амулет просто зламався від пастки якихось земляних недоучок з їхніми сипучими пісками?!

– Все добре?

– Авжеж.

У Мілдред очі розширилися з остраху. Сині такі, як маленькі сапфіри, які мати носила в браслетах. Дівчина стискала рукоятку палаша рефлекторно, золотими нитками по клинку тяглася магія.

– Попустися, у нас знаєш який захист? Будь-який потяг позаздрить!

Джек відвернувся, продовжив тягнути люльку, сподіваючись, що більше пасток ці бовдури на тракті не поставили.

– А ви куди їдете?

– Да туди ж. На фр-фронт. Самогон веземо жи-жи-живим.

– Тоді, – вона сіла по-турецьки, влаштовуючись зручніше, – можна мені з вами? Я заплачу сторицею, – полізла за пазушину, висипаючи на дошки золоті монетки.

Джек спритно підкинув одну, роздивляючись характерні зображення, рука трохи оніміла від сильного магічного сліду. Ацтекська реліквія.

– Де взяла?

– Думаю, це не так важливо. Підкинете?

– Ні.

– Хазяїне, ну щ-що ви таке ка-кажете?

– Саме так. Боб правду питає, вона ж халепі по самі вуха, як її кинути можна? Не по-християнськи це.

Джек важко зітхнув, згрібаючи монети в жменю, сховав їх належним чином у потаємні кармани й карманці, в чобіт до ножа в додачу.

– Іде.

Мілдред незабаром заснула, змучено стогнавши іноді, притискала зап’ясток до живота і здригалася, тремтіла, наче листочок. Кею й Бобу набридло говорити й вони заткнулися, пригорнувшись один до одного плечима. Джек курив, роздивлявся послушницю, перебирав чотки на поясі — гладкі й прохолодні, з обсидіану. Думав думи.

За години три некроманта ніби щось в спину штовхнуло, вкололо. Він висунувся подимитися на овид. Як і відчував: буря. Насувалася єдиним фронтом, невпинно наближаючись, накочувалася, як хвилі на берег. Спалахували блискавиці.

– Шукаємо укриття, босе?

Він махнув, ледь стискаючи кістляве плече Боба, забурчав собі під носа, як старий дід:

– Розвоювалися тут, місць неначе інших немає, га, ось саме на нашому шляху…

Як порядний некромант Джек повинен був сказати “на моєму шляху”, але Джек порядним некромантом ніколи не був. Він і довчився насилу, через не можу й не хочу, з-під палиці. Й диплом йому вручили з прокльонами й тільки завдяки грошам батька.

– Гей, вставай.

Він торкнув її за плече, скривившись від дотику. Яка ж вона яскрава й чиста, світла, ну точно Свята Магдалина.

Мілдред розморгалася, вчепившись у його зап’ястя, набрала важко повітря в легені.

– Холодний.

Спочатку йому здалося, що їй бридко, має бути бридко, він цими руками стільки робив… Джек сковзнув пальцями по її лобу, прибираючи прилиплі пасма, потримав долоню так пару секунд.

– Жар.

– Я… у мене все життя температура тіла трохи більша…

Бреше ж. Нанизує на велику брехню (послушниця, дійсно? на території Небраски? Якось він проморгав будування храму) по маленькій, обвісившись ними, як дорогими цяцьками. Одежа, палаш, монети ацтеків, за які на чорному ринку гризлися до смерті, шрами.

Джек хмикнув, вириваючи руку з її пальців, поправив наруччя занервовано.

– Там пересохле гирло, босе, сховаємося?

– Так.

Мілдред сиділа на камені, підперши голову, спостерігала, як супутники складають віз, як Джек насичує руни магією, вибудовуючи захисний контур, швидкими рухами смикавши нитки, які наче самостійно з’являлися з повітря й накручувалися на його пальці. Дівчина могла бачити енергетичні токи магії, тому милувалася-захоплювалася роботою професіонала.

Десь за пару миль вирувала буря, яку викликали земляні, аби перемолоти кістки бідолахам чи зупинити постачання фуражу, продовольства, зброї. У будь-якому випадку це все було не важливо, жоден з їхньої групи не хотів вплутуватися в битву.

– З’їж.

Він кинув їй на коліна солонину й сир, покопався в дорожній сумці, вивудивши баночку з пігулками. Струснув, і туга душу обгорнула: коштовні, ще зі служби — некромантів цінували трохи менше цілителів, але більше, ніж звичайних водяних чи повітряних магів. Тому що некромантів було мало, не як за гріш маку. Особисто Джек за свої двадцять п’ять років блукання по тлінній землі зустрів трьох: батька, вчителя й Ніла.

– Не потрібно мені, – Мілдред зіщулилася, як нажахане кошенята, від звуку, з яким шквал зустрілася з контуром, зашурхотіла піском по куполу, наче кігтиками, завив. – Я ж не вмираю.

Джек закопилив губу, рефлекторно натягуючи хустку на ніс. Іноді ставалося таке, що урагани затягувалися й контур не витримував. Зазвичай це відбувалося різко і без попередження.

– Не сперечайся з некромантом, панночко. Бос херні не порадить.

– Гос-господар мудрий.

– Який я вам господар.

Вони розвели багаття, сиділи біля єдиної світлої плями посеред повної темряви за стінками купола, такі самотні, наче інший світ погас.

Мілдред щебетала про час, проведений в пансіоні для паладинів, про кущі троянд, об які вона кололася, коли намагалася втекти на гульки, про суворих учителів.

– Різками били.

Вона оголила передпліччя, показуючи тонкі смужки шрамів, і Джек їй не повірив. Опустив очі на вугілля, натягнувши капелюха нижче.

– А я жи-жив на фермі пок-к-поки не прийшли. Витягли, почали вимагати зо-золото. А потім темно й холодно, сонце таке мляве, й хазяїн кли-кличе.

– Чого ти панночці розповідаєш про такі жахіття, Бобе, ніякого виховання. Жили ми не довго, но насичено. Я ось в шахті працював.

Джек слухав їх балаканину, поки не придрімав. Від втоми, що поступово, день за днем накопичувалася в тілі, дрімота брала і світ трохи плив контурами, мазався. Спочатку впали коні, Мілдред здригнулася, відсіла подалі від купи кісток. Потім річ у Кея стала невиразною, він жував і прикушував язика, а Боб сором’язливо змовк — ніяковів від свого дефекту.

– Все добре, Джеку?

Мілдред обережно поклала долоню на його передпліччя, трохи вище наруччя.

Некромант тільки хитнув підборіддям.

– Може я трішки допоможу? Я вмію, читала як.

– Ще пів години. Потім — експерименти.

Слава богу, ураган закінчився раніше, ніж Мілдред знову полізла під руку з пропозиціями поєднати на мить їхню магію, щоб дівчина змогла “перехопити” керування тонкими матеріям. Не говорити ж їй, що він на власні очі бачив тих, у кого не вийшло?

Після такого хотілося їсти. Джек запивав смокчучу порожнечу всередині самогоном, закушуючи черствим хлібом. 

Заночували на тому ж місці –– сил на коней не залишилося. Тут аби тільки не вигоріти вщент, лікуватися потім довго та дорого.

– Ви надзвичайно сильний, Джеку.

Вона дивилася так захоплено, з такою шаною, така маленька й наївна. Після пігулок її обличчя аж запашіло здоров’ям, проступив рум’янець на вилицях.

– Угу.

– Ні, насправді! Я б не змогла як Ви.

– Господар нас ви-витягнув з річки. Він дужий. 

Ні, він смердючий, п’яний, втомлений і голодний. Джек зітхнув, припав ще до шийки, відчувши, як тіло охопила легкість, і провалився в сон. Де чув шепіт, шепіт, шепіт… Скиглення, гарчання, крики. Під ногами сірий пісок, і Джек знав, що це. Відвернувся, не бажаючи йти слідами з праху та недогорілих кісточок.

– До біса.

До біса тебе, батю.

На іншій стороні — озеро, повне ув’язнених душ. І ріки крові, і ріки вогню, і гори з льоду. Місто, знайоме до кожної виїмки, западинки та ямки. Скільки він стирав тут ноги, скільки блукав, безпорадний і сліпий, скільки мук витерпів.

Кожному некроманту тут має бути добре та затишно. Але Джек — не кожен чи просто звик так думати. Не він обрав цей шлях, а хтось вищий, сильнішій за нього. Вчитель говорив, що будь-хто несе хрест, який заслужив, а потім пирхав і бив по пальцям. Він не вірив у бога.

Ранок видався сірим і сухим. Джека мучило проклятуще похмілля, він перебирав монетки з давньої індіанської держави і правив кіньми замість Кея, щоб хоч якось відволіктися від дзвінкого, наче струмочок, голосу послушниці.

Стелилися трави під колесами, здіймалися вгору пильні птахи. Джек в такі моменти нижче натягував каптур, невдоволено зводив лопатки — може стежить хто. Боб награвав на гармонії щось невигадливе, легке. Мілдред підспівувала, вибиваючи ритм на дошках. Кей тільки замріяно слухав і плескав.

Наступний привал зробили вже біля ріки Міссурі, під розлогими гілками кленів. Мілдред спустилася нижче за течією, сховавшись у кущах, хлюпалася там, змиваючи дорожню пилюку. А Джек вперше за тижні два готував щось біля казанка. Планувався пісний суп без м’яса, але із зерном.

– Гарненька панночка-то. Й на нас не коситься.

Кей відколупав застиглу смолу від тополі, жував старанно, глитав уявну слину. Спалахи чужого задоволення приємно лоскотали піднебіння.

– Недоучка.

– Груб-грубо, господарю. В-в-в-вона Вам теж до душі припала.

Джек закотив очі до синього неба, додаючи дрібку дорогоцінної солі в суп. Чомусь Мілдред хотілося порадувати. Мабуть, цей потяг до тепла людського спровокований компанією мерців. Запальних і веселих, але мертвих. Він з ними вже стільки пройшов, перебачив, пережив.

Мілдред пронизливо заверещала, й некромант скис, зводячись на ноги. Ні, все ж таки будь-яка дівка — це суцільна проблема.

– Бобе, речі. Кею, за мною.

Можна звичайно віддавати команду подумки, смикаючи за нитки, як ляльковод, але це було якось не по-людські, не по-християнські. А Джека виховували в будинку, де хрести висіли у кожному кутку.

– Погань, мерзота, гидота!

Мілдред знайшлась на каміннях, загорнута тільки в плащ. Вона душила змію ногою, здуваючи з спітнілого обличчя волосся. Злотокудра з гнівливим рум’янцем на щоках, стрункими щиколотками й тонкою тканиною, що липла до спини.

Джек випив ще самогону, замружився, відігнав Кея жестом.

– Все добре?

– Нічого не добре. Ненавиджу повзучих гадів.

– Мені забрати?

– Так. Швидше, будь ласка.

Послушниця відвернулася, нервово переступаючи з ноги на ногу. Шрами піднімалися від п’яток до колін. Розсип родимок на стопах. Витатуйована русалка на ґаджалі.

Джек нахилився, підхоплюючи змію, обійняв поглядом без якихось докорів совісті дівочий стан, гнучкий, як тополька. Лепська.

– Все?

Джек угукнув.

Їли в тиші. Мілдред густо червоніла, кресала очима, шкрябаючи ложкою по казанку, а некромант димив і пив, зісковзуючи поглядом зі зоряного неба на її лице.

– В мене є наречений, сер. Досить так дивитися.

– І де наречений? – Джек дозволив собі посміх.

– Босе, що Ви її лякаєте? Господи правий, ви всі тут наче змовилися. Не слухай його, панночко, він просто не вміє поводитися з дамами, ніяковіє. 

– Ми про-про-просимо пробачення.

– Ви дуже милі, Кею, Бобе, – Мілдред пригладила волосся різким рухом. – Жених чекає вдома.

– Дезертир?

– Він не ви, – Мілдред гнівно підскочила, – він не боягуз, що втік з війни.

– О, так він каліка? На фронт йдеш, аби знайти нового?

Мілдред вліпила йому ляпас й залізла у віз.

– Ви чур-чурбак.

– Завалися.

Чурбак, так. Джек закрутив флягу, обтрусив штани, підводячись.

– Вибачитеся, босе. Дівки таке люблять.

Чоловік фуркнув, розвернувся й пішов подалі від багаття. Тупотів по берегу, підкидаючи камінці, вдихав сире повітря, насичене запахом мула. 

– Як тяжко. Ніле, як ж тяжко…

Але скромний букетик квітів біля ніг Мілдред залишив, так, про всяк випадок. Споглядав недовго, як вона згорнулася під тонким плащем, мов кішка, сховавши носа у згин ліктя, зітхнув, накривши її своєю ковдрою.

“– Ти повинен унаслідувати мою силу, сине, – батько тягнувся до нього рукою, граючи фіолетовим вогником на долоні, тягнувся до нього тінню, своєю сутністю.

Під ногами хрумтіли кістки, Джек витріщався на це все, жадаючи більш за все прокинутися. Ось зараз. Зараз!

– Ні.

– Ти не зможеш довго чинити опір.

– Зможу”.

– Сер, сер, прокиньтеся заради всього святого!

Джек здригнувся, підскочивши, намацав капелюха, повертаючи його на місце. Був готовий уже розцілувати дівчину, дякуючи жарко та щиро, але натрапив на переляканий погляд і сам трохи напружився. З його шкірою щось трапилося? Інколи магія змінювала контури, фактуру, колір…

– Бобу погано!

Джек чортихнувся, спираючись на її стегно, перебрався через мішок, оголив Бобу груди, вдивляючись у плетіння магії.

Мілдред знудило, вона страшно кашляла, поки некромант підчіплював енергетичні нитки, поправляючи малюнок, знову зав’язав вузол, що розпустився. Учитель вічно на нього гримав за похибки, наказував перевіряти заклинання кожного дня. Джек забував.

Йому магія завжди нагадувала більше макраме, в якому можна заплутатися. 

Боб припинив труситися.

– Порядок?

– По-по-порядок, господарю.

Плече, за яке Мілдред його тріпала, поболювало. Джек ще довго відчував чужий дотик, масажував його невдоволено.

До міста прибули наступного вечора.

– Ви по Міссурі далі, так?

– Так точно, панночко, всіма містечками, поки трунок не продамо, а там назад, до ріднесенького штабу. В нас таке ранчо, ти б бачила.

– Сер Ніл так-такий самогон жене, всі с-с-скуповують.

– Шкода, що в нього ноги віднялись, ми б тебе з ним познайомили. Гарний малий.

Джек похмурнішав, потемнів, з буркотіння вибрався з воза, розминаючись. Хруснули коліна. Цим мертвим тільки язиками поляпати да на нього наговорювати.

– Це давній друг нашого боса, панночко, вони в одного некроманта навчалися.

– Кею, зав’яжи язика.

– Мовчу-мовчу, – Кей підморгнув Мілдред, допоміг їй спуститися.

Містечко було як всі: погано збиті будиночки, широкі вулочки, кури та діти; кричали в місцевому салуні, а собаки підвивали.

– Хочеш посидь всередині, – Кей підштовхнув її у спину. – Ми розвантажимо частину товару, бос поспить, і поїдемо далі. Ти з нами?

– Якщо не знайду інших попутників, – Мілдред скривилася, розправляючи поли занадто довгого для неї плаща. – Сер Джек — не найкраща компанія. Без образ.

Кей посміхнувся в рідкі вуса, покивав.

– Кею, во-ворушись!

Джек спокійно звітував господареві салуна, за звичкою краєм ока слідкуючи, як хлопці носять ящики. Зсередини будівлі пахнуло теплом, кислим самогонним перегаром і їжею. Спина й сідниці нили, так хотілося лягти в справжнє ліжко, розтягнутися на матраці, спостерігаючи за рухами вентилятора на стелі.

– Заходь, приятелю, жінка рагу смачне зробила.

– Коні стоять?

Джек запалив від запропонованого вогника, заходячи з Францем всередину.

– Жвавчіки ще ті, як за життя.

– Я за додаткову оплать підлатаю, якщо що.

Некромант знайшов у натовпі Мілдред, яка вже встигла зачепитися з якимось безштаньком. Майже з піною у рота йому щось втовкмачувала, а він все тягнувся до револьвера.

– Проблеми, юнко?

– Яка я тебе юнка?! Ой, Джек.

Джек відтіснив п’янь від столу, зиркнув зло, ніби ненароком світячи чотками — символом некромантів.

– Хвойда.

Мілдред тяжко сіла на старий стілець, закриваючи лице долонями, протяжно видихнула.

Джеку на мить навіть стало її шкода: вона ж така маленька, а світ навкруги великий та страшний, її б сховати десь від інших, а не проводжати на війну. Некромант потоптався біля столика, вишукуючи ще вільні місця.

– Сідайте, чого стирчите тут, наче вкопали. Не чужі ж люди. Звідки ви такі всі виховані та великодушні. Мені брат розповідав, що всі некроманти — погань, тому вас знищили.

– Ніде правди діти, брат твій має рацію, – Джек пожував кінчик люльки, витріщаючись на жіночі ключиці, – ми дійсно погань. Саме життя заперечує наше існування, воно хоче нас знищити.

– Ого, ви вмієте розмовляти, се-е-ер.

Мілдред різко підвела голову, і Джек зрозумів, що п’є вона паршиво.

– Вмію.

Рагу принесла господиня з новими кухолями, повні спиртом по самі вінця.

Мілдред смикала його питаннями, розмахувала руками й аж підстрибувала. Важко піднімався її бюст, зісковзував з плеча рукав, бовтаючись десь у ліктя.

Джек пив та їв, пекло в роті від перця, мляво відповідав.

– А де ти народився?

– Де й усі.

– Я ось у… у Мексиці.

– Ага, на місяці, – пробурмотів Джек, зітхаючи.

– Противний.

Як погань і людина з низьким рівнем моралі він просто був зобов’язаний скористатися її безпорадністю, особливо, коли вона перша полізла цілуватися. Він ганебно застогнав їй у рота, відчуваючи, як в’юнка дівоча ручка залізла до нього під сорочку та поповзла вниз, до штанів. Але Джека мама в дитинстві точно впустила з колиски, тому він видихнув їй кудись у скроню:

– Припини, Мілі.

Мілдред надулася, відвертаючись. Джек хмикнув, заправляючи забавні кучерики їй за вуха.

– Недостатньо гарна для тебе?

– Будемо шкодувати зранку. Тобі воно потрібно?

Чоловік відніс Мілдред у кімнату, вронив на ліжко, стягнув з неї чоботи, погладив її русалоньку на нозі. 

– Що вона означає? 

– Не пам’ятаю вже, набражилася якось, брат поруч був, хи-хи. Ти смішний, такий, ну. Таки-и-ий.

– Спи.

Й накрив її з головою пледом.

 

– Босе, ви чого тут стоїте?

– Не спиться.

– А панночка? Ви що… ні?

– Закрийся.

– Ну дива. Поголити Вас? Я зроблю по красі, бакенбарди залишу, зараз мода така пішла.

Джек покрутив бороду, поворухнув вусами. Коли голився минулого разу? Наче Ніл настояв, ганяючись за ним зі зграєю піднятих воронів по всьому ранчо. Кивнув приречено.

– Ви щ-щ-ще волосся у хв-хв-хвіст зберіть. Крас-красиво буде.

– Теж мені, поціновувачі прекрасного.

– Не с-с-соромтесь.

 

Зранку Мілдред довелося будити йому — мертвих на поріг салуна не пускали, та й Джеку дозволили тільки за старою дружбою та за якісний самогон. Він стукнув у двері, невпевнено позвав.

– Заходь.

Мілдред сиділа в коконі з ковдри й гляділа вовком, але після кількох секунд вона розгублено захлопала очима.

– Так тобі не сорок?

– Двадцять п’ять, – рефлекторно поправив Джек, зніяковівши, провів по своїй щоці. Було незвично й трохи прохолодно. – Треба їхати.

– Йду. І… і звертайся до мене Мілі, добре?

Джек перебрав чотки, раз-два-три-чотири, кивнув, милувавшись дівчиною в передсвітанкових сутінках, бліду та розпатлану. Уявив мимоволі, якби вона виглядала в нього в спальні, на ранчо, в його одежі.

– Збирайся, Мілі.

Він прокотив це ім’я ще разочок на язику, притулившись до дверей з іншої сторони, прислухаючись до скрипу ділин і шурхоту тканини. Нудотно-солодко, неначе тістечко з кокосом, його пригощали. Але приємно.

– Мілі…

– Та йду я!

Джек здригнувся.

Розлучилися вони через три дні десь, на роздоріжжі, щоб зустрітися знову через кілька років у нескінченних преріях Канзасу й ніколи більше один одного не відпускати.