Двадцять перша двадцять п’ять.
Лейтенант Кім Кіцурагі притуляється до шорсткої стіни клубу спиною, переминаючи фалангами фільтр цигарки — не більше однієї на день, пам’ятаєш? — і ошукуючи кишені на предмет навушників. На жаль, їх там нема, як і у внутрішніх кишенях, навіть у кишенях штанів нема.
— Підпалити? — поганою ідеєю було чекати напарника за клубом, ще гіршою була б стати прямо перед входом.
— Ні, дякую, — попри наявність окулярів, у напівмороку неможливо розгледіти обличчя тих, хто зрозумів його неправильно, пропонуючи запальничку — вона якраз є, він крутить її в руках деякий час, у зубах затискаючи дедалі більше втрачаючу свою форму цигарку. Він гучно прокручує колесико, обличчя ледь помітно здригається від контакту нігтя з металом, проте цигарка одразу займається, не доводиться повторювати цей рітуал ще раз — він прибирає запальничку назад, наостанок обводячі пальцями вигравіюваного дракона. Погляд зосереджується на тліючому вогнику, що, якоюсь мірою, заспокоює, хоч і не так, як ведення майже мемуарних відомостей у блокноті — о, якби не світло, а точніше, його ледь не відсутність, його руки вже були б зайняті значно привабливішою роботою з вимальовування літер одного розміру на око — три міліметри, один, три міліметри, один, три…
О, ні. Хто б мав сумніви. Величезною помилкою було повертати голову, коли стосунків уже років щонайменше десять як не хочеться (насправді, дуже хочеться), а споглядати прояв ледь не тваринного поцілунку сп’янілих підлітків ввижається ледь не втратою робочого часу…
Двадцять перша двадцять сім.
Не так вже й багато минуло, але укол смутку не потребує багато часу. Минуло стільки років, як він уже й не намагається навіть посісти своє місце на мапі стосунків, не тільки тому, що це відволікає від роботи — о, колись він суміщав, до одного дня.
Його чорні пасма рухаються кожен раз, коли він посміхається — як він взагалі це робить? Його посмішка уражує всіх, хто стоїть поруч, він щонайменше маг, а хоча, може, його магія дія не на всіх, а тільки на водія автівки, що мимоволі розтягує губи в посмішці, на секунду задивляючись у чудові сірі очі навпроти.
Ніхто б не міг подумати — неправда. За його сірими очима був невимовлений біль, а виходячи з бару він завжди плакав, відчайдушно кидаючись в обійми. У такі дні вони говорили до пізньої ночі про все — він нічого про це не знав, проте його очі сповнювались життям, коли він слухав про тонкощі ремонту автівок, коли він, витягаючи з невідомої кишені пачку цигарок — не більше однієї на день, це було його домовленість із самим собою, — розповідав про своє минуле, ще до роботи в відділу в справах дітей, драматично розмахуючи руками.
Його не стало. Неможливо сказати точно, які саме очі закарбувались у пам’яті — ті, якими він зацікавлено вдивлявся в обличчя, абсолютно точно знаючи, що від цього погляду ніяково — о, він користувався цим, кожен раз поправляючи чужі окуляри чи заправляючи за вуха чуже волосся; чи ті, які досі дивляться ночами з жахів, ті, які дивом вціліли — постріл в голову через рот зазвичай закінчується дещо гірше.
Біль ріже мечем скроні, відтепер стіна стає життєво необхідною опорою, щоб не впасти. Як би хотілося, щоб він був тут, щоб його руки бодай ще раз обійняли. Очі самі собою заплющуються, майже до болі, що не допомагає, що робить тільки гірше.
— Лейтенант, ви зараз обпалите собі руки, — крізь невпинні мелодійні коливання клубу, що вже давно віддаються в голові, ледве можливо розібрати бодай щось, хоч детектив і стоїть майже впритул, після короткого моменту роздумів він забирає недопалок прямо з рук, викидаючи його тліти десь біля стіни.
Питання Внутрішньої Операційної Системи: чому він це зробив? — лишаються без відповіді, лише з короткою приміткою Розсудливості — йди за детективом хоч на край світу до клубу, на вас чекає свідок і можливість сховати натяк на твої палаючі щоки.
Відгуки