Була майже північ, коли Гоб Ґедлінґ нарешті відклав есеї своїх учнів і зітхнув з полегшенням. Він любив викладати, він був радий, що обрав саме цю професію, та такі аспекти, як перевірка есеїв…. Чорти, інколи було таке враження, ніби тим дітям горохом об стіну.
Та зараз вже була фактично ніч, і єдине, чого Гобу хотілось - заповзти під ковдру і забутись на кілька годин.
Звісно, у Всесвіту були інші плани.
Гоб вже кілька хвилин просто сидів за столом, насолоджуючись нічною тишею і збираючи силу в кулак, аби встати нарешті зі стільця і піти готуватись до сну, аж раптом задзвенів дверний дзвінок, змусивши чоловіка підскочити від несподіванки. Хто це міг бути о такій годині?!
Дзвінок знову настирливо задзеленчав.
— Та йду я, йду! Прокричав він, аби особа по той бік дверей почула його. — Морфі- Морфею?
Справді, на його порозі стояв Морфей, Король Сновидінь. У напів пітьмі під’їзду його очі сяяли немов дві далекі зорі.
— Гобе Ґедлінґу, — мовив проникливий голос. — Дозволь мені ввійти.
— Так, — Гоб відступив від дверей, даючи йому дорогу. — Звісно, Морфею.
— Сон, — відповів чоловік і безшумно пройшов у напів темну вітальню, і потім повернувся до Гоба. — Найближчі мені називають мене Сном.
Гоб відчув, як тепло розлилось всередині нього, коли його Незнайомець сказав “найближчі мені”, та це відчуття швидко зникло, коли Сон опустив очі на свої руки.
— Соне, — Гоб промовив. — Це що, кров?
Довгу мить Сон мовчав, а потім, далі не підіймаючи очей зі своїх рук, тихо мовив.
— Я чув… Що у складну мить друзі покладаються одне на одного.
— Так. Звісно. Що тобі треба? — Гоб щиро сподівався, що відповідь не буде “допомогти позбутись тіла”, але, врешті, якби Сон його попросив і про таку послугу, він не відмовив би.
Але Сон не рухався. Він і далі стояв посеред вітальні і дивився на свої руки. Щось було не так.
— Добре, — Гоб мовив більше щоб заповнити тишу, і тоді підійшов до Сну і поклав руку йому на плече. — Хочеш змити кров?
— Я не знаю, чи можу, — в його голосі були розпука і безпорадність. Обережно, не дай боже знов не злякати цю загадкову особу, Гоб повів Сна до дивану і всадив його.
— Я зараз, — він мовив і пішов на кухню. Він знав, що йому треба, та де ж та клята миска, коли вона так треба? Нарешті, він знайшов стару порцелянову миску. Відчував, що пластикова буде не доречною. Тож він наповнив стару миску теплою водою і, схопивши чистий кухонний рушник, повернувся у вітальню.
— Як за часів моєї молодості, — він став навколішки перед Сном, змочивши рушник у воді, взяв руку Сна.
Сон не був одягнутий у звичний людський одяг. Так, на ньому були цілком нормальні чорні джинси та футболка, але замість чорного пальто на ньому була… Накидка? Мантія? Плащ? Коли Гоб торкнувся його плеча, тканина здавалась гладенькою на дотик, зараз вона важкими хвилями спадала з плеч Сну, немов… немов важке зоряне небо.
Руки Сну здавались ще білішими в контрасті з плащем і Гоб відчув себе так, як відчували себе чоловікиу 19-му столітті - незручно, немов він побачив щось, що не мав права бачити, а не м’яку білу шкіру рук, що визирали з-під плаща.
— Такі холодні, — він тихо мовив, відтираючи кров з рук Сна. В неї був час висохти, тому справа йшла не дуже швидко, і вже скоро рушник набув рожевого відтінку. Сон сидів непорушно, його довгі пальці не чинили опору Гобу. У напівтемряві вітальні Гоб відчував наче він перенісся у часі, немов він знову був служником лицарю, чи пану, і допомагав тому звільнитись від важких обладунків, і його обов’язком було доглянути панича, залатати всі рани і заспокоїти синці. І зараз, стоячи навколішки у смиренні, він методично, палець за пальцем, змивав кров з рук Короля Снів. Та нарешті на них не залишилось жодного сліду. Гоб кинув рушника в миску з давно-холодною, рожевою водою і, після миті вагань, знову взяв руки Сна у свої.
— Що сталось, мій друже? — Він спитав, легенько стискаючи його пальці. Він і далі стояв навколішки перед Сном і зараз намагався зловити його погляд. “Ти можеш мені довіряти, ти ж знаєш це?
— Я… — Сон почав, а потім затнувся. Потім знову заговорив, тим холодним рівним голосом, що і завжди, тільки зараз Гоб знав його достатньо доре, щоб почути, яким же він був втомленим. — Моя молодша сестра попросила піти з неюу мандрівку. Знайти нашого брата. Він покинув нас давно і Схибленість сумувала за ним і попросила допомогти їй. Я не хотів, та врешті Смерть переконала мене. У наших пошуках ми прийшли до Судьби і він вказав нам, куди йти, щоб знайти брата.
— Ви знайшли його? — Гоб спитав, намагаючись перетравити інформацію, що братів і сестер Сна звати Смерть, Схибленість і Судьба. В них явно була якась тема з буквою С у родині.
— Спустошення не повернеться, — Сон відповів тихо, а тоді Гоб відчув, як Сон повертає руки так, щоб стиснути їх з Гобовими. — Але я цього очікував. Я казав Схибленості, та вона не слухала. Це не здивувало мене.
Запала довга мовчанка, яку врешті порушив Гоб.
— Соне, чия це була кров?
Очі Сну сяяли холодним полум’ям далеких зірок, і в цю мить було ясно як ніколи, що він не був людиною.
— За нашої третьої зустрічі ти сказав мені, що втратив сина, — його голос звучав далеко-далеко і відлунювався у кожні клітині Гобового серця. — Скажи мені, Гобе Ґедлінґу, чи для тебе колись припився цей біль? Чи ти зміг собі пробачити, що недогледів його, що твої слова пройшли повз його вух?
— Це його кров на твоїх руках? — Він мовив це значно гучніше, ніж хотів, і Сон здригнувся. — Ні-ні-ні, все добре, все добре. Просто скажи, з ним щось сталось? Він загинув?
Гоб добре пам’ятав той день, коли його Еланор і донька, що так і не прожила ні хвилини, померли на його руках. Він пам’ятав, як до нього в двері постукав власник корчми та, переступаючи з ноги на ногу, повідомив про смерть Робіна. Той біль важко було з чимось порівняти, ніби ножем по живому різали. З роками біль стало легше ігнорувати, та інколи він спалахував так, немов вперше.
Сон стискав руки Гоба аж до болю, та чоловік не зважав.
— Він помер вже давно, та я був занадто злим, занадто егоїстичним, щоб побачити, що його існування не було життям, а животінням.
— Що ти зробив?
— Я його припинив.
Гоб мав би відчути жах, мав би відштовхнути Морфея, та в голосі Сну було стільки вини і нерозуміння ситуації, що чоловік зрозумів: іншого виходу не було.
— Соне, — мовив він і відпустив його руки. Та не надовго, а лише щоб підступити ближче і обійняти Короля Снів. Боявся, що той його відштовхне і зникне, та на диво Сон лише видав звук, схожий на скавчання і дозволив Гобу притиснути його до себе.
— Соне, — він повторив, гладячи його спину, запустивши пальці у чорне, як ніч, волосся, притискаючи його до себе, немов намагаючись захистити від світу. Сон обійняв його, боляче впиваючись пальцями в його спину, та Гоб не зважав, почав говорити якісь нісенітниці, заспокоювати його, казати, що батьки не мають хоронити власних дітей. Знав, що це не подіє, що легше від його слів не стане, та знав ціну співчуття та розуміння, і як багато вони значать.
— Дякую, Гобе Ґедлінгу, — врешті мовив Сон і Гоб, не втримавшись, поцілував його в маківку, перш ніж відпустити. — Я вкотре прошу вибачення за….своє ставлення до тебе у 1889. Я ціную твою дружбу.
— Ти завжди можеш покладатись на мене, — він відповів просто. — Я був, є, і буду. Ти це знаєш. Будь ласка, не зникай на сотню років знову.
— Ні. Не думаю, що я хочу полишати тебе на сотню років.
Вони і досі сиділи, тримаючись одне одного, руки Сна на його талії, одна Гобова на шиї Безмежного, друга - на плечі.
Тоді Сон нахилився і торкнувся його губ своїми.
Це не був пристрасний поцілунок, це був невинний дотик губ, та для Гоба це було всеодно, що життєдайний ковток води. Він не зміг стримати розчароване зітхання, коли Морфей відхилився.
— Соне…
— Ти також можеш покладатись на мене, — той перервав його. — Поклич мене, і я прийду.
З цими словами, він зник, немов його не було.
Гоб облизав губи, намагаючись не забути смак поцілунку. Хоча Сон і зник, так цього разу чоловік знав, що той повернеться, і скоро.
