– Ти стовідсотково впевнена, що лігво фріка тут?
Хлопчина налякано озирається на високі колони, оповиті плющем, й то в один бік клинок спрямовує, то в інший. Так, ця розвалена бальна зала точно бачила кілька поколінь, а може навіть застала дві світові разом узяті. В повітрі тхне вогкістю і цвіллю, а для Робін непомітно вплітається ще один запах. Свіжа кров з наабияк обробленого поріза Джейсона.
«Не варто було тобі бавитися з кинджалом, хлопче» – муркоче про себе Баклі, передчуваючи доволі незвичайну вечерю. Цей хлопець нібито спортсмен, ще й здоровий спосіб життя веде. Робін й досі пригадує смак нікотину від того кучерявого дурня та сіпається: тижнями потім не могла позбутися відчуття гнилі на самому кінчику язика. Баскетболіст про себе нагадує гучним кашлем.
– Та впевнена, – відмахується Робін і хитро посміхається, неквапливо підібравшись до хлопця, – Он, бачиш?
Джейсон сіпається в бік отвору, який колись був вікном. Шукає шаленим поглядом потрібну ціль і нічого не бачить.
– Ти мені збрехати наду…
Закінчення речення тоне в передсмертному хрипі. Джейсон смикається, намагаючись вирватися з мертвої хватки Робін, але куди ж йому, простому баскетболісту, до вампірки. Ймовірно, в дурній голові зараз багато запитань і як же добре, що відповіді на них в цьому житті Джейсон вже не знайде. Прикро тільки, що так і помре, не дізнавшись одну цікаву істину: до укусів на шиї Кріссі Фрік-Мансон абсолютно непричетний.
Баскетболіст востаннє слабко сіпається і зм’якає, наче лялька, з якої вийняли наповнювач. Баклі відсторонюється, витираючи рукавом кров з підборіддя, і штовхає ногою тіло хлопця з деякою огидою.
Сонце неквапливо сідає за обрій. Робін вже збирається тікати, як біля горлянки її завмирає гострий кілок з осики. Може, десь глибоко всередині й розбурхується переляк, готуючись вирватися назовні, та краєм ока дівчина чіпляється за знайоме розлючене обличчя. Знову Ненс буде незадоволена тим, що очікувала побачити тут когось іншого, тільки не цю Баклі.
Хоча, на цей раз їй здається, Вілер хоче бачити саме її.
– Ге-е-ей, Вілер! Вирішила долучитися? – ніяково і дурнувато усміхається Робін, навіть не приховуючи ікла, – І ми ж, здається, домовлялися вітатись…
– Ти хоч розумієш, наскільки ти була близька до арешту чи навіть смерті? – сичить Ненс і повертає до себе Баклі, оглядаючи заляпане кров’ю обличчя. Та невинно кліпає очима, – Я ледве відмовила Кріссі йти до інших мисливців!
– Так вона ж не пам’ятає, що це була саме я, – обурено бубонить Робін, – Закляття мало подіяти…
– Вона і не пам’ятає, але сподівалася пригадати, – зітхає Вілер і дістає з кишені пачку сухих серветок, – Давай сюди свою мордуленцію.
– Це обличчя, Ненс.
– Байдуже. В такому вигляді ти надто багато підозр викличеш.
Баклі уважно слідкує за тим, як Ненсі витирає з її підборіддя надлишки чужої крові і ледве не муркотить. Сама Вілер, втім, не надто щаслива й задоволена. Знову поліція розведе руками, а мисливці оскаженіють і почнуть квартал за кварталом обшукувати Гокінс. Не доведи Боже, ще й Робін знайдуть і тоді та може змахнути волі й життю на прощання лапкою. А Вілер однозначно цього не хоче.
– Ну… Ніби все? – Ненсі з задоволенням оглядає свою роботу, наче прискіпливий скульптор. Робін тим часом дивиться на просочені кров’ю серветки, – Не кажи що ти не наїлася.
– Насправді ні. Моєму організмові однозначно не вистачає кілька паперових клаптиків з ароматом… – дівчина принюхується так, ніби перед нею щонайменше страва з п’ятизіркового ресторану, – М-м-м, це полуниця? От, полуничних паперових клаптиків не вистачає.
– І що ж з тобою вдієш?
Робін сміється, забираючи серветки в Ненс.
– На смак він, насправді, огидний… Кріссі трошки смачнішою була, мех. Може, полуничний ароматизатор трохи допоможе, – з незадоволенням бурмотить вампірка і не знаходить нічого краще, крім як почати жувати серветку, – А ні, не допомагає…
– Ти мені скажи, нащо ти це зробила? – Ненсі всіма силами намагається приховати незадоволення в голосі, але загострене вушко Баклі все чує.
– Хіба я можу відмовити прекрасній дівчині?
– Тобі необхідно було відмовити, Роб! А тепер хлопця шукатимуть. Він, як мінімум, капітан збірної старшої школи Гокінса!
– Ну знайдуть його трошки… в спустошеному стані, – сміється Робін та примружується лукаво, наче кішка, – Серйозно, в світі набагато більше вбивств відбувається, навіть за нашої участі. Поки ми тут теревенимо, вже вбили понад…
– Мене не цікавить, – обриває її Ненсі і тицяє пальчиком просто в тканину піджака, – Ти мусиш тримати себе в руках, якщо не хочеш проблем, розумієш?
Робін не відповідає відразу. Замислюється. І дійсно, в цього будуть наслідки і хто зна, якого масштабу. Це може обмежитися однією кримінальною справою, може – цілим розслідуванням. Треба сказати потім Едді, аби той подбав про небажані наслідки з інших боків, а з Ненс Баклі владнає сама. Хай від неї завжди тхне часником і полином (до речі, далеко не найгірші запахи); хай вона завжди носить при собі пістолет та срібний ніж. Варто лишень вкласти всю свою силу переконливості в погляд і невідривно подивитися просто в серйозну блакить Вілер.
– Ти ж нікому не розкажеш про це, так? – чується в м’якому медовому шепотінні Баклі наказ, якому неможливо не підкоритися. Але Ненсі тільки стукає її кулачком в плече, – Гей!
– Твоє переконання на мене не спрацює, Баклі, – тепер і Ненс перейшла на шепотіння, піднявшись навшпиньки до загостреного вушка, – Звичайно, що я тебе прикрию.
– Ти не уявляєш, як я тобі вдячна. Без жартів. Типу, серйозно вдячна.
– Та я вірю, вірю…
Десь на кінчику язика в Ненс застигає питання, але та ковтає його і знервовано відводить погляд до тіла. Тільки от не приховаєш від Робін хвилювання, як би не хотілося. От вже і гострі вуха сіпнулися, і голубі очі з запитанням втупилися в обличчя. І частково Ненсі неприємно визнавати дещо, особливо перед самою Баклі…
З появою компанії Робін в містечку все наче перевернулося догори дригом, як ніколи раніше до цього. В Гокінсі, до цього тихому й мирному містечку, почали зникати люди. Пізніше тіла їхні знаходили в лісі, серед таких хащів, що й хижий звір побоїться лізти. Поліцейські тільки потилиці чухали: не знали вони, що мають справу зі створіннями самої Ночі, хоча ті й не потерпали від денного світла.
Сама Робін надто очевидно «прокололася»: Ненсі особисто застукала її в підсобці з якоюсь дівчиною, що скаржилася на хлопця в сльозах. Тоді Вілер не надала цьому великого значення, аж потім…
Кожного хлопця, який хоча б раз завдавав шкоди своїй коханій, знаходили мертвим. І кожен раз Робін тільки ухилялася від запитань, мовляв, ні до чого тут я. Як би Ненсі не билася, зловити на «гарячому» дівчину не вдавалося, ба більше: та ніби загравала до Вілер.
Іншого виходу не знайшлося: довелося влаштовувати засідку. Тоді, Ненс вперше відчула себе не собою, наче нею хтось керує зі сторони. Мисливці згодом пояснили, що це – частина здібностей Робін, різні прояви яких знаходили всюди.
І зараз Ненсі прокручує в голові це відчуття. Пригадує, як це: відчувати рухи, але розуміти, що вони не твої. Робити, що кажуть, але не через своє бажання чи небажання. І зрештою…
Їй цікаво дізнатися, як це: коли тебе кусає хтось типу Робін.
– Ти чогось затихла, все добре?
Доки Ненсі приходить до тями, неймовірно швидка Робін встигає засипати землею тіло Джейсона і зараз тупчеться кучугурою, трамбує ґрунт. Не найкраща схованка, але тут поряд є рослини з червоної книги, може це спинить невтомних шукачів-мисливців? Принаймні, стане тоді непоганим жартом. Робін з занепокоєнням повертається до Вілер, обережно склавши руки на її плечі.
– Ненс?
– А, т-так, все в порядку!
Їй складно дивитися в ці вимогливі очі і не відповідати. Їй складно приховувати цю неприродню для мисливиці на нечисть симпатію до Робін, бо та не тільки кровосіся, чорт би її побрав! Вона ще й весела, цікава та трошки зухвала, що не може не подобатися Ненсі.
– Хоча, знаєш… Дещо мене цікавить.
Вілер злодійкувато озирається на напіврозвалені стіни бальної залу маєтку, на оповиті плющем колони і побитий часом мармур, на волохатий мох на долівці. Ніби нікого нема…
– Не-енс? – і чому тільки Робін так солодко і ніжно тягне її ім’я, що аж всередині все підстрибує? Може, це від нервів таке діється? – Що саме тебе турбує?
– Це, насправді, доволі дивно чути від мисливиці і взагалі це якась дурня… – сміється Ненсі сама над собою й по лобі ляскає, – Але, пам’ятаєш, коли востаннє я зустріла тебе біля медпункту? Ти так виглядала, ніби була готова…
– Вкусити тебе?
Ненсі сіпається так, наче її струмом вдарило. Робін ж пожартувала, так? Якщо це просто жарт, то чому тоді її очі в сутінках золотавою іскрою виблискують, а тонкі пальці обережно хапають підборіддя, не даючи опустити голову вниз?
– Н-не те, щоб я була… т-тобто, надто допитлива… – белькотить Вілер і на себе подумки злиться: як вона може зараз настільки невпевнено виглядати в очах нечисті?! Робін, тим не менш, тепло усміхається.
Хочеться, звичайно, процитувати слово в слово те, що Ненс говорила до цього, але руйнувати цю мить необережним порухом не хочеться в тому ж ступені. Можливо навіть більше.
– Взагалі знаєш, я, певне, якісь дурниці кажу! – лепече далі Ненсі і густо червоніє, варто Робін обережно торкнутися щоки великим пальцем, – Зовсім не думаю, д-дідько… День був важкий, ще й тренування і…
– Це не дурниця, Ненс.
Настає для Робін черга злодійкувато озиратися. Звичайно, це не тягне на прекрасну бальну залу з романів, які так полюбляє читати Вілер (хоч і не визнає цього), але…
В заростях плюща спалахують перші світляки. З-за лісу повільно піднімається блідий повний місяць, ллє на колючі верхівки сосен промені, забрані в сонця. Чи це не та сама казкова мить, про яку Ненсі мріяла хоч раз у житті, хоч і, знов-таки, не визнає цього?
Дівчина хвилюється з кожною секундою дедалі сильніше й сильніше, але не відступить, не побіжить геть, хоча може. Робін поволі розстібає комір сорочки.
– Це для мене честь, міледі, – награно кланяється вона і отримує знов ліктем під бік, тільки на цей раз від зніяковілої і усміхненої Ненсі, – То як, готова?
– Готова.
Плече пронизує пекучий біль і Вілер пропускає вельми незадоволений стогін. Все ж переоцінена ця штука, але дивитись на хижий блиск в блакиті Робін – те ще задоволення. Довго вона не мучає Ненс і доволі швидко відсторонюється, знов витираючи кров іншим рукавом кофти.
– Не сподобалось?
– Не дуже… Було боляче, – знизує плечима Ненс і дістає ще одну серветку, – І ти знов замурзалася.
– Ти як, стояти можеш? – занепокоєно питає Робін, помітив, наскільки дівчина зблідла і захиталася, як осика під вітром. Та і Ненсі раптово помічає, як в голові починає шуміти, а в очах темнішає. Все, що вона встигає зробити наостанок: схопитися за комір Баклі і впасти прямо до неї на руки.
«Ох ти ж блять!» – думає Робін, не розуміючи, що робити з Вілер. Мабуть, треба запитати в Едді. Можливо, цей гівнюк щось і скаже, крім гостросюжетного анекдоту, як схоче. Або не скаже, – «Сама допетраю, в сраку Мансона».
Але непритомне тіло Вілер все ж кидати не можна. Висновок тільки один: віднести додому, а там будь що буде. Тільки Робін виходить із занедбанця, переступаючи купи цегли й битого бетону, як очі миттєво сліплять ліхтарі.
– Тіло на землю, руки вгору! – вдаряє по вухах, наче грім, голос поліцейського, – Хутчіш, я до тебе звертаюсь!
Робін закочує очі.
Втекти і сьогодні теж їй не вдасться. Можливо.
