Найважливіша доставка

***

   Незабаром закінчиться навчання Кікі. Цілий рік вона самостійно жила у цьому приморському місті. Тут юна відьмочка пізнала як складності, так і доброту оточуючих. Це місце стало її другим домом.

   По радіо передавали гарну погоду, але Кікі неодноразово переконувалася, що ця коробочка не завжди говорить правду. Ось і сьогодні так само. Вечір виявився вітряним, море бурхливим, а небо сірим і готовим вивергати тонни води. Однак робота не чекає, потрібно доставити для мадам квіти від онуки, відьмочка щиро раділа, що юна леді змінилася на краще і почала більше цінувати турботу бабусі, хоча і залишилася тією ж самою нахабою з самої Кікі.

   Дівчина плавно приземлилася зі своєю новою мітлою і постукала у двері. Відкрила їй жінка, що допомагає мадам по дому, вона й запросила Кікі усередину. Дівчина урочисто вручила Берті, саме так звали управительку, свій транспорт, а потім пішла у напрямку вітальні. Оку-сама насолоджувалася вечірнім чаюванням зі свіжим пирогом.

   — Добридень, мадам! Це квіти від вашої внучки! — відьмочка віддала букет і простягла блокнот. — Розпишіться, будь-ласка.

   — Кікі, дитинко, я чекала на тебе. Давай, пригощайся, — жінка у віці вказала на стілець поруч.

   — Дякую мадам, але я краще додому повернуся. Погода так різко змінилася, боюся, що сильно намокну і знову захворію.

   — Ти маєш рацію, шкода,— жінка поставила свій підпис і посміхнулася.— Візьми тоді трохи з собою!

   — З привеликим задоволенням!

   Юна відьма вирішила, що якщо летіти безпосередньо через море, то досить швидко вона буде на місці. Також добре, що кіт Джі-Джі залишився зі своїми кошенятами та Лілі, принаймні він не намокне. Пересуватися в повітрі за такого вітру — завдання не легке і видимість через перші краплі теж погіршилася, проте Кікі не здається. Ще чуть-чуть. І тут, міцний та дикий потік повітря змусив мітлу добряче знизитися, відьмочка б злякалась, аби це зниження не дозволило побачити людину, яка дрейфує на колоді.

   Не замислюючись, не втрачаючи жодної хвилини, юна відьма стрімко полетіла рятувати. Навіть наблизитись було складно, хвилі то піднімалися, то опускалися, а підняти знайдене тіло на мітлу здавалося нездійсненним завданням. Існував ризик і самій почати тонути, проте Кікі вирішила спробувати, адже іншої допомоги поряд немає та й невідомо, як швидко з’явиться.

   Дівчина відсунулася до пишної сторони мітли, створюючи достатньо місця спереду, і направила ніс свого літаючого транспорту вниз. Важко було не зісковзнути, ще й затягувати на тонку частину мітли мокре, холодне і нерухоме тіло. Знадобилася сила-силенна, щоб злетіти та не менша, щоб дістатися до місця де допоможуть. Обнадійовало, що людина дихала, дуже повільно і тихо, але дихала!

   »Пані Осоно, пане Фукуо? Хто-небудь, допоможіть!» — кричала молода відьма, опускаючи мітлу біля дверей булочної. Дощ розійшовся не на жарт, а його шум поглинав майже всі звуки. Довелося залишити знайдене тіло прямо на вулиці, адже сама вона його затягти всередину була вже не в змозі. Відчинивши двері, крики змученої дівчини про допомогу пролунали знову. Почувся плач дитини, а за нею з’явилися вже її батьки. «Там, на вулиці! Допоможіть йому!» — тільки й встигла вона сказати, перш ніж упасти без сил. Ноги не тримали, руки тремтіли, лише широко розплющені очі справно працювали. Кікі цілеспрямовано стежила за рухами булочника, за тим, як він заносить дрібне тіло всередину, а на його тлі врятована людина виглядала справді дуже мілко. Хазяйка булочної наказала занести постраждалого у ванну, чоловік миттєво її послухав. Жінка вручила немовля законному чоловіку та пішла. Вона точно допоможе, зможе вилікувати, як одного разу зробила це для юної відьми.

  Пан Фукуо допоміг Кікі підвестися з підлоги і сісти за стіл, напоїв какао з булочками. Полегшало. Залишилося чекати на новини від пані.

   На вулиці стояла глибока ніч, дитину поклали в ліжечко, а юна відьма та булочник продовжували чекати.

  — Жити буде! — перше, що сказала жінка, увійшовши на кухню. — Потрібно лише вирішити, де покласти гостю і як доглядатимемо.

   — Гостю? — відьмочка дуже здивувалася, адже у людини було таке коротке волосся, зовсім як у Томбо. Вона була впевнена, що це був чоловік чи молодий хлопець.

  — Ця дівчина приблизно твого віку, звати Акслін, більше нічого говорити вона мені не захотіла. Головне, що незважаючи на зовнішній вигляд, дівчина вона сильна. Швидко отямилася, не панікувала.

   — Я про неї подбаю, нехай поживе зі мною! — активно застрибала Кікі.

   — Добре, але якщо потрібна буде допомога, одразу ж кажи! Не соромся! Тепер ходімо, відведеш гостю до себе, вона поки що одягається. А ти, — жінка звернулася до Фукуо, — віднеси запасний матрац у кімнату Кікі.

***

   Пані Осоно постукала у двері ванної кімнати. Звідти вийшла невелика дівчина.

   — Привіт, я відьма Кікі, займаюсь доставкою на мітлі, — протараторила дівчина.

   — Асклін. Писар, — зовсім сухо звучала відповідь нещодавно врятованої від вічних морських обіймів.

  — Дівчатка, я вас залишу, треба ще малечу перевірити. А ви постарайтеся якнайшвидше лягти спати, важка видалася нічка, — дала вказівки господарка дому.

   Гостя йшла мовчки і трохи шкутильгала і Кікі вирішила, що та мабуть пошкодила ногу під час шторму. Своїм ліжком відьма поступилася Акслін, а сама прилаштувалася на матраці, що лежав на підлозі.

   — На добраніч! — побажала Кікі.

   — … — однак для Акслін таке побажання було незвичним, вона не розуміла, що потрібно відповісти. Все довкола було дивним. Надто дивним. Невже це і є Цитадель, яку вона шукала?!

   Юна відьмочка відразу ж заснула, дуже вже вона сьогодні втомилася. А ось її гостя намагалася не спати, адже невідомо, чи це правда напівлегендарне місто, вільне від чудовиськ, чи просто дуже успішний анклав, де не варто боятися монстрів. Акслін старанно намагалася не заснути, але тіло не залізне, очі самі заплющилися. Цієї ночі повторився її давній кошмарний сон: Пакс життєрадісно грає із зубастиками, зовнішність яких така оманлива для ще малого і нічого не тямущого хлопчиська. А потім… потім мозок здригається від пронизливого крику Пакса, від виду величезної пащі зубастого монстра. Дотик до чола вивів дівчину з кошмару уві сні і переніс в черговий кошмар наяву. «Довгопалий, явно цей монстр вирішив мені всі коски перерахувати. Ні, таки ніде немає спокійного життя без злих істот», — продовжила міркувати дівчина з закритими очима і тілом в холодному поту, життя навчило вірити лише в одну істину — крім казкової Цитаделі не існує більше безпечного місця, не існує місця без монстрів.

   — Ти як? Десь болить? Чи сон поганий наснився? — цікавилася турботлива відьма.

   — Сон. Дуже поганий, — ледве розплющила очі дівчина. «Значить тут все ж таки немає тих довгопалих любителів волосся і жителі цього місця не змушені коротко стригтися, щоб зберегти власне життя — вже непогано” робила певні висновки писарка.

   — Я тут поряд побуду, а ти спробуй знову заснути! Все буде добре! — широко посміхалася Кікі.

   — Дякую, — Акслін і не пам’ятає, коли бачила востаннє таку щиру усмішку. А чи бачила взагалі? Бачила. У ще дуже маленьких дітей, у тих, хто не розумів, хто такі зубастик, кострубатий чи довгопалий, хто не знав, що у світі існують таємничі моторошні створіння — монстри, що можуть призвести до зникнення людського роду.

  Як не дивно, але обидві дівчини знову заснули. Їх сон тривав до того моменту, поки Джі-Джі не почав мяукати, активно нагадуючи, що він голодний. Першою схопилася дівчина з короткою стрижкою, а за нею піднялась і Кікі. Спочатку погодували кота, потім господиня кімнати насмажила своїх фірмових млинців і пригощала ними Акслін, яка наче ожила. Дівчина активно питала про монстрів, про диво-місто Цитадель, про вартових із золотими чи срібними очима, про різні анклави, на що відьма здивовано розплющувала очі та рот, адже ні про що подібне вона ніколи не чула.

   А коли гостя побачила Кікі за нотуванням майбутніх замовлень у маленький блокнот, то просто вибухнула від щастя. Писарка! Така ж сама, як вона, вирішила Акслін. Проте все виявилося інакше. Дівчина з великим бантом, а його вона і на ніч не знімала, повідала, що всі досягнувши шести років відвідують школу, там навчаються читати та писати. Прикро, адже записи виявилися для гості нечитабельними, існували і лінії, і крапки, і завитки — але це відрізнялося від написання, що вивчила вона. Згадався час, коли дівчина вперше побачила книгу свого вчителя, як би вона тоді не напружувала зір, а зрозуміти закорючки на папері не могла.

   Відьма відчинила вікно, вдихнула свіже повітря після нічного дощу і залюбувалася на море, любила вона це діло. Ззаду підійшла Акслін, теж залюбувалася, але не морем, ні — її вражала кількість і розміри будинків навколо, безліч людей між домівками… і ніяких монстрів.

   — Гарне місто, правда? Потрапивши сюди, одразу ж захотілося проходити відьомську практику саме тут, біля моря.

   — Місто… Кікі, мені треба повернутися додому. Це не те місце, яке я шукала. Чудове та світле, але не те.

   — Звичайно повернешся, але спочатку треба підлікувати твою ногу, я помітила, що ти трохи шкутильгаєш.

   — Це вже не вилікувати, я змалку шкутильгаю… після того, як мене врятували від кострубатого, — Акслін завжди було тяжко про це говорити.

   — Слухай, а хто це? — обережно запитала юна відьма. —Ти говориш так багато незнайомих мені слів.

   — Монстр…

***

   Так почалася розповідь гості про місце, де вся територія ділиться на анклави — малі поселення людей, які намагаються жити і не померти від лап монстрів. Про дитинство та зустріч з кострубатим, який прорив підземний хід під огорожею і проник у її анклав. Дівчині не пощастило, адже цю тварюку важко помітити: тіло кострубаті ховають під землею, в тіні та прохолоді, а ось щупальця, які висовують на поверхню — непримітні, зовсім як коріння дерев. Акслін було лише чотири, коли її схопило за одну ногу це чудовисько, і добре, що зовсім поряд були дорослі, дівчинку врятували, але не обійшлося без наслідків – ногу дуже пошкодило. З того часу вона й кульгає. Але це нічого, і для такої, як вона знайшлося відповідне заняття — її навчили писарству. Прикро лише, що представників цього заняття залишилося так мало, а в їхньому анклаві — вона була остання.

  Виявилося, що по досягненню тринадцяти років дітей там вважають дорослими, як у відьом, ось тільки свій будинок вони намагаються не покидати. Чоловіки йдуть за огорожу анклаву лише заради полювання, а жінки залишаються всередині, «у безпеці». Акслін стала винятком. Дівчина мріяла щось змінити, мріяла допомогти своєму та іншим анклавам у боротьбі з монстрами, по-своєму, використовуючи знання, створивши найповніший бестіарій. Вона пішла разом із мандрівними торговцями. А через три дні мандрувань їхня група зазнала нападу упиря. Чоловіки відчайдушно намагалися відбитися, однак вночі це марно, особливо у складі лише чотирьох чоловіків і одного дівчиська. Від цього блідого крилатого монстра було не втекти, якби не її незграбність, якби вона не шкутильгала, якби не впала в гірську річку… вона б теж тоді загинула.

  Кікі ледве стримувала сльози. Але плакати не могла собі дозволити, адже Акслін трималася, а їй було в рази важче це пережити, згадувати, розповідати. Єдине, що могла зробити відьма — міцно обійняти свою гостю.

   — Може, залишишся? Адже тут набагато краще… і більше не доведеться страждати, — запропонувала дівчина з бантом.

   — Не можу! Не можу кинути всіх тих дітей, що лишилися в моєму краї. Усіх тих дорослих, що борються щодня.

   — Тоді я тобі допоможу! — працьовита і доброзичлива відьмочка не могла кинути людину в біді.

  — Що? Як? — дівчина з короткою стрижкою не хотіла відмовлятися, будь-яка допомога це дуже добре. Але втягувати в неприємності таку милу і енергійну людину було шкода.

   — Я доставлю тебе до Цитаделі! Це буде моя остання робота — закінченням річної практики, — гордо заявила Кікі.

  — Ти не почула про всіх монстрів, що мешкають у моїх місцях? Це дуже небезпечно! Я буду дуже вдячна, якщо ти допоможеш дістатися до місця, де я потрапила в річку, про більше не прошу!

  — А мене й не треба просити, я вже вирішила. До речі, доставку здійсню абсолютно безкоштовно! Хахаха, — раділа своїй витівці відьма.

   Акслін таки погодилась неохоче, а потім розповіла, про дивне місце, через яке потрапила до моря.

  Втікаючи від упиря і опинившись у воді, сильний потік ніс її все далі, було неймовірно складно тримати голову над водою, адже плавати вона ніколи не вчилася. Пощастило вхопитися за якусь товсту гілку, тоді думала писарка, але деревина не припинила руху, не допомогла вибратися, а тільки з тріском обламалася. Тоді у дівчини з’явилася хоча б якась плавуча підтримка. Вода була холодною, ставало все важче триматися за дерево, а річка здавалася лише звивистішою і небезпечнішою. У горах завжди так. Коли частина потоку помчала, забрав із собою тимчасову пасажирку у непримітну арку в скелі, то стало страшенно темно і страшно. Можна було розпізнати тільки шум води навколо. Врешті-решт, дівчина і рятувальна колода вирвалися з печери, знову з’явилося небо, інше, хмарне, та й природа довкола теж не відповідна. Це була невисока скеля, що височіла над морською водою, мов гігантська рогатка. Між двома вершинами вирував потужний водний потік, що брав свій початок у маленькій печері і впадав у море. Саме звідти вона сюди потрапила.

   Відьмочка проаналізувала почуте і здогадалася, що існуює магічний прохід, що поєднав два різні світи. Вона тільки чула казки від мами зі згадуванням такого явища, але доказів реальності подібних місць не було, дотепер.

   — Я знаючи це місце. Це Дансу — скеля, що нагадує пару, що кружляє, — заговорила Кікі.

   — На рогатку більше схоже.

   — Звучить не так романтично, — награно невдоволено заявила відьмочка.

  — Зате правдоподібніше, — у світі Акслін романтики було замало. Навіть шлюб укладали не через кохання, а за потребою створити потомство, поповнити чисельність анклаву. Сумна реальність.

***

   Два дні знадобилося на збори Кікі. Вона попрощалася з усіма своїми друзями, подякувала булочниці та її чоловіку за все добро. Написала листа додому, що її практика затягнеться, але не треба хвилюватися. Вона серйозно поговорила з Джі-Джі, переконала, щоб він залишився з новоствореною сім’єю. Гостя цим переговорам дивувалася, їй звичайно пояснили, що відьми розуміють своїх тварин, але збоку це всерівно залишилося грою одного актора.

   Юній відьмі довелося відмовитись від великого багажу, бо місця з двома пасажирами залишилося і так мало. Вміст сумки перевіряла Акслін, їй краще знати, що знадобиться, а що буде марним. Сумно було залишати червоне радіо, але пані Осоно пообіцяла про нього подбати до повернення улюбленої відьмочки.

   Собі гостя нічого не брала, тут у неї нічого свого не було, проте після завзятих умовлянь дівчинки з бантом погодилася на олівці та блокнот — кращого подарунка для писаря не знайти.

***

   З кімнати на даху дівчата злетіли ще до світанку. Погода була чудовою, зоряне небо чисте, а вітерець слабкий. Тиша навколо заворожувала, навіть море було спокійним. Цього разу Акслін була ззаду на мітлі і їй доводилося міцно триматися за подругу. Перший свій політ вона провела майже в несвідомому стані, а тепер насолоджувалася цим чудовим досвідом. Якби не збіг обставин, не банальна випадковість, їй ніколи не довелося б пізнати досвід птаха, побачити світ з такої висоти.

   Скеля Дансу виявилася справді маленькою, а вхід до печери навряд чи перевищував метр на півтора. Дівчата чекали світанку тут. Акслін склала певний план дій, слідуючи якому слід було перетнути світи якомога раніше, але при цьому промені сонця мали вже розвіяти нічний морок і змусити сховатися упирів.

   Кікі готувалася морально до майбутніх труднощів, чомусь укоренилася думка, що вони точно будуть. Небо почало змінювати свої відтінки, заграли оранжево-рожеві тони, на скелі з’явилася і помітно збільшувалася світла дуга. Час прийшов.

   Осідлавши диво-транспорт, починався їхній довгий шлях. Усередині скелі було темно і дуже волого, знадобилася лампа відьми, інакше знайти джерело водного потоку було б неможливо. Швидше за все, прохід між світами знаходиться саме там, вирішила дівчина з бантом. Вони летіли дуже повільно і низько, майже торкаючись бурхливої річки, але жодних особливих прикмет чи проходів не було.

   — Може, не тут? Невже я не можу повернутись на батьківщину? — коротко острижену дівчину охопила паніка.

  — Стривай трохи, ми ж недаремно пройшли такий шлях, тим більше, я впевнена, що ми вже в тунелі між світами. Дансу не помістила б таку велику і звивисту печеру.

   — А ти ж маєш рацію, — варто було заспокоїти свої думки і висновки відьми здалися Акслін дуже логічними.

***

   Здолавши ще чотири повороти, з’явилося світло в кінці тунелю. До нього сміливі дівчата й прямували. На виході їх зустріли пташині співи, яскраве лісове листя і свіже ранкове повітря.

  — Я вдома! Це тут! Тут… я втратила своїх супутників торговців, — таке щире захоплення миттєво змінилось на смуток. — Потрібно знайти мої речі, і можливо, щось корисне залишилося після тих чоловіків.

   … — Кікі не знала, як краще відповісти, а просто кивнула погоджуючись. Вона розуміла, що потрібно швидко адаптуватися, не створювати проблем, стежити за оточенням, за всім, що ворушиться та не ворушиться.

   — Треба піднятися трохи вище схилом, там буде стежка, біля неї на нас і напав монстр. Але зараз можна не боятися, сонце не дозволить до нас наблизитися.

   — Добре, — відьма направила ніс мітли за вказаним напрямком.

  — Як довго ти можеш протриматися в повітрі, — Акслін була впевнена, що важливу інформацію потрібно отримувати заздалегідь.

   — З ранку до пізньої ночі, однак має бути година перерви на гарний обід, — задумливо відповіла відьма.

   — А якщо з перервою десять хвилин і не дуже смачним обідом? — цілком серйозно питала писарка.

   — Тоді лише півдня? Я точно не знаю, — Кікі справді ще не доводилося випробовувати межі своєї витривалості, дотепер.

   — Треба звернути на це увагу. Справа, бачиш дерево трохи нахилилося, нам туди, — рукаю вказала Акслін.

   — Зрозуміла.

   Внизу були розки речі, а ще виднілися засохлі криваві сліди на стежці та на корі дерев навколо. Кульгава дівчина до подібного вже майже звикла, якщо до такого взагалі можна було звикнути, а ось відьму нудило, нічний перекус рвався назовні. Опустилися на землю дівчата плавно, за рік практики відьма стала профі у польотах та посадках. Акслін насамперед відшукала свою сумку і полегшено видихнула, побачивши, що все на місці: ніж, плащ, цибуля, чорнило, а головне — її бестіарій. Серед речей загиблих торговців знайшлося ще два ножі, один наконечник для списа і необхідне для походів кухонне начиння. Нічого з цього дівчата не залишили собі, не тому, що були проти мародерства, ні, таке в тутешніх краях лише віталося — не можна викидати те, що можна ще використати. Проте аналоги цих речей вже були в сумці відьми, а зайвий вантаж тільки затримуватиме. Єдине, що потрібно було зробити, — викопати яму біля стежки, сховати там усі знахідки та поставити маленький дерев’яний хрест. Може такий скарб знадобиться наступним перехожим.

   Сонце високо над головами дало знати, що час зробити привал. Акслін відійшла за сухими гілками, страшно було відпускати відьму. А Кікі залишилася в означеному місці робити ревізію продуктів харчування, які були взяті з приморського міста. Насамперед необхідно з’їсти ті, що швидко псуються. Дівчина поставила мітлу біля найближчого дерева, а потім вирішила трохи сісти та відпочити. Під деревом лежало багато маленьких пухнастих плодів, розміром із каштани. Кікі вже було б почала їх збирати, проте почула крик подруги:

   — Не чіпай! Це голчиці! Вони небезпечні! — бігла і відчайдушно кричала трохи кульгава дівчина.

  — Хто? Де? — новачок у цьому світі відчайдушно шукала очима щось, що нагадувало б голки, але не знайшла. Однак вона прислухалась до застережливих закликів досвідченої подруги і просто завмерла на місці.

   — Ось вони, — вказала автор бестіарію на ті маленькі «каштани».

   — Вони ж м’які! — не вірила почутому відьмочка.

  — Дивись! — кінчиком мітли Акслін торкнулася дрібної істоти. Те, що раніше виглядало, як довгі мотузки в одну мить перетворилося у безліч голок.

   — Жах, навіть наш морський їжак позаздрив би кількості та тонкості цих голок, — констатувала відьма.

   — То у вас все-таки є подібні до наших монстрів?

   — Ну ні, вони зовсім не монстри і не майстри маскування, як ваші… голчиці.

  — Без доступу до свіжої крові вони ще не такі страшні. Коли який дурень підніме цю істоту, голки формуються при першому ж дотику, вони з величезною силою пронизують тіло і вбирають кров жертви. Що більше крові, то довшими стають голки і немає ніякої можливості від’єднати їх від тіла. Монстр відступає лише повністю випивши всю кров.

   … — Кікі представила ситуацію, якби Акслін не повернулася вчасно. — Я могла загинути… Дякую, що врятувала!

   — Ти ще можеш повернутися додому, ми не відійшли далеко від проходу.

  — Нізащо! Я не залишу тебе тут одну. У мене не було провальних доставок, і ти не станеш першою. Ми дістанемося до Цитаделі! Обіцяю!