***
Темної ночі, серед гущі дерев, сьорбали з залізних бляшанок свою незатійливу вечерю батько та син.
— Тату, я сходжу ще дров сухих пошукати. Не впевнений, що з тим, що є, ми зможемо ніч багаття підтримувати.
— Ні, ти сиди тут! Я сам піду! — Джон Вінчестер, як завжди занадто опікає сина.
«Звичайно, синку! А чому б і ні. Ти молодець, що подумав про це! Добре, що ти мені допомагаєш! Дін, давай разом сходимо! — хлопець намагався імітувати голос батька. — Ну і йди сам! Мені й тут добре, тепло, сухо, тихо…» Занадто якось тихо для лісу. Молодший Вінчестер підтягнув поближче тяжку та гостру залізну сокиру. Адже кулі, чи ножичок не допоможуть проти монстра, на якого вони з батьком полюють.
***
Все почалось два дні тому.
Дін та Сем близько місяця ходили в нову школу, чергову нову школу і натрапили на дивні слухи про зниклих людей. Коли в маленькому містечку зникає одна людина, про це говорять тиждень, коли зникає друга людина — говорять ще тиждень, а коли зниклих 14 — про це всі мовчать. Вони, як ті мавпи, що закривають очі і вірять, що їх не видно. Дорослі боялися обговорень, боялися накликати на себе біду, а от їх мілкі спиногризи не закривали роти. Плітки по школі розносились, як вогонь в сухому лісі.
Саме в лісі зникали мешканці містечка Делайн. Місцеві правоохоронці були впевнені, що це звичайний неприємний збіг, і треба просто провести мілку зачистку диких звірів. А от сімейство Вінчестерів думало інакше. Як тільки батько повернувся з вдалого полювання на упирів, він почав власне розслідування в Делайні. За його думкою, в лісі завівся скажений лісовик. Зазвичай то мирні, та навіть корисні істоти. Але як їх розгнівати, образити — вони скаженіють! А хто ж не взбіситься, як його дім почнуть вирубувати. От лісовик і почав помщатися людям: тих, хто необачно приходив на його територію вночі, вже більше ніколи не побачать в людській подобі, бо вони перетворилися в дивакуваті дерева, стали частиною лісу.
Два дні тому Джону вдалося знайти 11 чудернацьких дерев в приблизних місцях зникнення, саме так він зрозумів з ким має справу. А сьогодні вночі разом із старшим сином він пішов на полювання.
До третьої години ночі все було спокійно, а як тільки батько відійшов від багаття, стало занадто спокійно. Скоріш за все, лісовик вирішив спочатку перетворити Діна, тому навколо юнака така тиша. Але молодий мисливець не з лякливих, навіть якщо батька поряд нема, він знає як діяти. Не дарма ж він змалечку тренується, він навіть радий, що можна буде показати тату, на що він спроможний.
Як і кожне дерево, чи більшість монстрів, лісовика можна знищити за допомогою сокири чи вогню. У молодшого Вінчестера під рукою і те, і інше. Міцно зжавши рукоятку сьогоднішньої зброї, юнак чекав, він дослухався до тиші і того коли її порушать. І таки дочекався. Коли позаду нього почулося шуршання гілок, Дін миттєво вскочив і розвернувся. Перед ним була істота розміром з дорослого чоловіка, тіло покривали тисячі мілких гілочок з бруньками та листям де-не-де, а зверху блистіли два отвори, що мабуть були замість очей. Юнак, не чекаючи, напав перший, він щосили замахнувся сокирою, щоб відтяти голову. Однак, створіння хоч і виявилось повільним, але занадто міцним. Залізо просто застряло в тому гіллі, а коли Дін спробував витягти сокиру, щоб завдати повторний удар, чудовисько його схопило за руку, потім за шию. Одерев’яніле ручище почало міцно душити хлопця, і якби не втручання розгніваного батька, що одним замахом відрубив кінцівку, то молодому мисливцю настав би кінець.
“Дін, тікай”, — наказав Джон.
Син дійсно хутко відскочив у сторону, але тікати і кидати батька не збирався. Особливо наодинці з монстром, що регенерую. Відрублена рука лісовика відросла вже через хвилину, і новою частиною тіла він намагався схопити вже старшого Вінчестера, але той не піддавався. Дін активно думав, що робити, адже лишився без власної зброї, але потік ідей перервало побачене: після недовгої рукопашної боротьби, монстру таки вдалося схопити чоловіка, та ще й почати процес перетворення. Юнак бачив, як із землі повилазили молоді пагони і почали обвивати ноги його батька, вони проростали все дужче і вище.
“Ти впораєшся, синку” — як рідко молодому Вінчестеру доводилось чути подібне, та й чи доводилось… Але зараз не час радіти, чи розпускати соплі. Дін згадав, що крім заліза, ще є вогонь. Він скористався зайнятістю монстра в даний момент і дістав домашній смузі Молотова з сумки, що лежала біля вогнища, треба було тільки підпалити та влучити в лісового. Однак спроба лише одна, і якщо він промахнеться, то батька не врятує. Зараз кожна секунда була вирішальна, а отже необхідно заспокоїтись, змусити руки не трястись, що навряд вийде, та підійти поближче. Він зможе. Він мусить це зробити.
Підпал… кидок… Він влучив. Слава Всевишньому, він влучив. Монстр горів і його тіло аж тріщало, але не це важливо, а батько, його обліпили гілки аж по груди.
— Тату! Тату, ти як? — вже підбиг син до батька.
— Живий. Дякую. — відхекуючись заговорив чоловік.
— Монстр згорів, то чому ж ти ще наполовину одерев’янілий? Може є інший? Це взагалі зникне? Що мені робити?
— Перестань панікувати, все нормально. Я відчуваю, як обхват тіла слабне. Можливо потрібно почекати трішки.
— Або ж треба, ще щось зробити! Я не можу просто сидіти і чекати.
— Що ти пропонуєш?
— Може підпалимо їх?
— І мене заодно?
— Я трішки, лише скраєчку!
— Добре, давай спробуємо.
На щастя, це спрацювало. Чари спали, й все гілля зникло обратно під землю. Задоволені собою Вінчестери покидали ліс та прямували до чорнявої красуні Імпали 67го.
— Сьогодні я поведу! — задоволено заявив Дін
— Е ні, синку!
— Але ж я тебе врятував!
— Я вже подякував. А щоб за руль сідати, ти ще мілкий, — глузуючи відповів Джон.
— Мені вже 15!
— От буде 16, тоді й поговорим. Сідай вже, нас Семмі чекає.
