— Я ж вам віддала за минулий місяць, чекайте… В мене ж ще цілий тиждень в запасі! — гострота леза впивається в ніжну шкіру під підборіддям.
Чоловік позаду тебе, як і завжди, не промовив ні слова, просто одним єдиним жорстким рухом руки дав знати, що тебе чекає, не заплати ти їм вчасно.
— Я заплачу! Заплачу! Я… у мене зараз немає, але я обіцяю, все до останньої копієчки! Тільки дайте… дайте мені хоч трохи часу. Прошу… прошу… — останнє слово вилітає майже шепотом, гублячись в тихих схлипах.
Холод металу ковзнув по горлу, відпустив тебе на волю, але залишив болючу царапину по собі. Ніж сховали, ти зковтнула густу слину і стиснула ранку в долоні, слухаючи кроки, що віддалялися, і стукіт власного серця в скронях. Тобі дали час.
Глянула на кров на долоні — треба знайти антисептик та пластир.
І тренера.
Так, ти не надіялась, ніби зможеш дати відпір цій… групі людей, назвемо їх так, посильний яких приходив до тебе все частіше і частіше, скорочуючи проміжки часу між «платежами» і даючи зрозуміти, що тебе ні в що не ставлять. Але можливо, зумій ти хоч раз повернутись до нього обличчям, довести свою силу, можливо тоді б… ні, не перестали б вимагати і погрожувати, це вже точно, але хоча б не тиснули так сильно, не перегинали б палку із частотою візитів «кур’єра». Тому що рахуються тільки з сильними, це ти знала точно.
А те, що показали тобі сьогодні, що ж… їхнє до тебе ставлення говорило тобі багато про що. Вони продовжать зменшувати час на збирання грошей, а коли витягнуть із тебе всі соки і ти здасишся — вб’ють. Невеликий поріз на твоїй шиї тому підтвердження.
— Мені треба персональний тренер по самозахисту.
Хлопчина з рудим довгим волоссям глянув на тебе зверху вниз, посміхаючись на всі зуби і потішно морщачи носа.
— Вибачте, але в нас зараз нема вільних сертифікованих спеціалістів.
Ти насупилась. Це був єдиний у твоєму місті клуб, про який ходила дійсно добра слава, який і справді займався підготовкою, де вчили, а не гралися із клієнтами тупо витягаючи з них гроші по-максимуму.
— Але якщо для вас наш диплом — не головне, я можу вам декого порекомендувати.
— Мені начхати на диплом, мені просто потрібен той, хто вміє гарно натовкти пику.
— О, він це вміє зробити дуже… кхем… гарно. — закивав рудий, від чого пасма хвилястого волосся заколихалися в повітрі.
— Але маю попередити, що він досить… дивна особистість.
— Мені начхати яка він особистість…
— Вам просто потрібен той, хто добре вміє гарно натовкти пику, я зрозумів.
Ти скривилась, взагалі-то ти хотіла сказати не те, але сенсу починати суперечку не було, тож запитавши ім’я майбутнього тренера і обговоривши плату, ти притиснула кредитку до терміналу, з болем в серці вслухаючись у писк апарату. Все, це були останні. Ти на дні. Більше нею ніде не розрахуєшся. Залишалося надіятись, що таке фінансове вкладення хоч трохи допоможе тобі впоратися із ситуацією, що склалася, зменшити витрати, так би мовити.
Ти лишила номер телефону та адресу.
***
— Привіт, я буду жити в тебе.
— Що? — вибачте, мало тобі проблем на особистому фронті, то тепер ще й це? Невже ця стара бабуська, що здавала тобі квартиру в кінець з’їхала з котушок, та таки вирішила вигнати тебе на вулицю таким збоченим методом, підклавши свиню у вигляді хлопця-сусіда?
— Це ти приходила пару днів тому в клуб і шукала собі тренера? — Брайан вичавив з себе напевне найвпевненішу усмішку з усіх, на яку був зараз спроможний. У нього вийде. Головне – впевненість, так говорив його друг і по сумісництву власник клубу.
— Та-ак… — тягнеш, намагаючись вловити хоч якийсь зв’язок між твоїм бажанням продати життя подорожче і новим сусідом по квартирі.
— Ну, то ось я — твій новий тренер, прошу любити і… цінувати, чи як там у вас говорять… Це правда не зовсім мій профіль, зазвичай я займаюся … ем-м, як би це сказати … охороною, але! Все ж буває вперше, правда? — він посміхнувся трохи нервово, куточок губ нервово смикнувся.
— Ти збираєшся вчитися вчити на мені? — ти скривилася від озвученої ненавмисно тавтології.
— А чому б і ні?
— Ні. Мені потрібний професіонал! — ти не маєш часу експериментувати, тобі хочеться жити, і бажано довго, щасливо і не в інвалідному кріслі.
— Я твій професіонал, змирись. Тим більше, я вже з’їхав з минулої квартири і мені тепер нема куди подіти речі. А ти заплатила за мої послуги. Тож у тебе все одно немає вибору. — він скосив погляд на дві великі сумки і кілька коробок, що стояли прямо на сходовій клітині в нього за спиною. Серце билося всередині переляканим птахом, а пальці дрібно тремтіли. Друг не говорив, що клієнт, який найняв його — дівчина, просто сказав, що потрібно допомогти, а Брайан, який не звик ставити багато запитань, навіть не поцікавився до кого він власне йде.
— Клас, то ти ще бомж до того всього. Та це ж просто катастрофа! Мені треба навчитися захистити себе швидко, я не маю часу чекати, коли ти навчишся що і за чим показувати. Мені погрожують, у мене немає тренера і вже немає грошей, щоб переїхати і сховатися хоч ненадовго, і до всього цього, тепер я не зможу розслабитися навіть вдома! Бо тут житимеш і ти! Та це капець просто.
— Уф, яка ж ти нервова та складна у спілкуванні, неможливо просто. — хлопець похитав головою, ще пару таких реплік і в нього самого почнеться паніка, ну Рай, будь наполегливішим і сміливішим. Ну то й що з того, що вона дівчина?
— Нагадуєш мені одного мого друга, якщо чесно. У нього теж все або дуже добре, або «братюнь, це кінець світу!»… То ти впустиш мене всередину, чи мені жити у під’їзді?
— Живи де хочеш! — уже почала зачиняти двері ти.
— Хочу жити в тебе! — схопили дверне полотно блідими майже білими пальцями і під твоє фиркання протиснулися всередину.
— Перестань вередувати, дівчинко. Мені і так не дуже комфортно в новій країні і в новій професії, і я не хочу знову скотитися в депресію. Тож будь добра не ний. — шокував таким несподіваним признанням він, змусивши здивовано заморгати, а потім уважніше вдивитися в його дивні сірі з металевим відливом очі та в зовнішність в цілому.
Біла куртка з чорними діагональними смугами і густим об’ємним хутром, чорна водолазка з широким стоячим коміром, що торкався його підборіддя і в який, виникни раптом таке бажання, можна було б сховати пів обличчя, штани — теж чорно-білі, високі кросівки майже до половини литок, шкіряні ремені, що хрест-на-хрест перетягували груди і ховалися під пухнастими полами куртки та десь за спиною. Світла, майже біла шкіра, ніби йому жодного дня не приходилося бачити сонця та платиново-сіре волосся, що рваним краєм падало на бік, частково затуляючи собою прокол в лівій брові. Він був дивний. Практично монохромний, за винятком гнутого рваного шраму на правій скулі, що тонкою трьохлапою зірочкою і дивним запалено-червонуватим відтінком притягував до себе погляд.
— Я навчу. Я зможу. — промовив він уже помітно тихіше, мабуть, розгубивши весь свій запал і впевненість, або просто розгубившись під твоїм уважним поглядом, і переступив з ноги на ногу.
— Слухай, а відколи тренер з самооборони живе разом з учнем? Що це за таке нововведення?
— Я… ем-м… ти ж там сказала, що тобі треба навчитися швидко, це нормальна практика.
— Дійсно? Я тобі не вірю.
— Уф, добре, добре. Це моя власна ініціатива, я завжди так працюю. Я… слухай, але ж тобі це на руку, друг сказав ти була дуже налякана. — він напружено перебирав пальцями замок куртки.
— Твій друг якийсь аж надто спостережливий…
— Слухай, я буду твоїм охоронцем. Тіло… як там… bodyguard, що скажеш? — дивна пропозиція і погляд… як можна поєднувати в собі одночасно впевненість і збентеження, і як дивно виглядають палаючі щоки на жорсткому серйозному обличчі. Він викликав дисонанс. Всім своїм виглядом та поведінкою.
Все це було дивно.
Він був дивним.
Напевно, у нього були якісь свої проблеми — з тим самим житлом, чи… та мало куди можна всунутись через незнання… Так, саме через незнання, а ніяк не навмисне, тому що на вигляд цей хлопчина здавався якимось неймовірно розгубленим… особистий охоронець… повинен же він щось уміти, якщо його рекомендували як спеціаліста. Ти зітхнула. Тобі вже все одно нічого втрачати, навіть якщо він серійний маньяк-вбивця, то це нічого не змінить, ну помреш ти на пару днів чи тижнів раніше, ну від його руки, а не від руки тих покидьків, яка різниця?
— Ох… ну занось свої речі, чи що… Тренер.
***
— Досить мене тренувати! — шипіла ти, червоніючи від шиї і до самого коріння волосся.
— Я сама знаю, що мені треба їсти та пити! І коли мені потрібно це робити, я теж розберуся сама, Ян! — переінакшила і скоротила його ім’я на звичніший манер ти, називати його Брайаном, чи так, як він пропонував — Раєм чомусь не хотілося.
— Ти мені не нянька і не мамочка! І чому ти знову викинув моє молоко? Що значить – упаковка була надто плямиста? Куплю коров’ячу піжаму спеціально для тебе! — про його страх перед коровами ти дізналась майже одразу і тільки один Бог знає, чого тобі варто було стримати позиви сміху, що рвався назовні, коли сріблястоволосий ховаючи очі зізнавався тобі в тому, що має таку кумедну фобію.
До речі погроза придбати одяг з принтом цієї тварини була зустрінута холодним звинувачувальним поглядом. І ти відразу прикусила язик. Образити його не хотілося, хоч і нервував цей чорно-білий дивак тебе якісно, добре хоч ненавмисно.
— Гаразд. Добре, Ян, я з’їм цю твою жахливу курку з рисом перед тренуванням, але тільки заради тебе. — здалася все-таки ти. Він задоволено посміхнувся.
— Але ти, крім стандартних прийомів, сьогодні навчиш мене чогось особливого… і небезпечного.
— Гаразд. — легко погодився він.
— Тоді сьогодні займаємось у парку. Чекаю на тебе на вулиці.
Це був третій день вашого спільного життя і якщо забути про уроки, що він примудрявся влаштовувати для тебе на рівному місці, будь то захват, коли ти мирно готуєш омлет на кухні, або напад з уявним ножем по дорозі в туалет, то ваш побут нагадував швидше не навчання самообороні вдома, а швидше звичайне життя зі старшим братом. Дуже приставучим і іноді вредним старшим братом.
Ти вийшла на темряву сходової клітини і провернула ключ у замочній скважині, пара прольотів вниз і ось ти вже бачиш привідчинені під’їзні двері.
Рука в рукавичці закриває рот і тебе смикають в нішу непрацюючого ліфта. У грудях похололо, в бік вперлося щось тверде. Ніж? Господи, це знову вони? Це кінець? Невже вони передумали чекати та вирішили розібратися з тобою раз і назавжди? Замість дихання з горлянки вирвався тихий схлип, ти здригнулася, з очей полилися гарячі сльози. Адже вмирати так не хотілося.
— Ох! Ну, що за реакція?! Хоч би спробувала захищатися для галочки. Хей… Ти чого? — ті ж руки розвертають і в темряві перед собою ти бачиш легкий відблиск райдужок — холодне срібло полірованого металу.
— Ян? Це… це т-ти? — язик не бажає слухатися і вимовляти слова, плутаючись з переляку.
— А на кого ти чекала? На справжнього вбивцю? — хмикнув він смішливо.
— Ти абсолютно нічого про мене не знаєш, нічого!!! Не смій мене більше так лякати! Я думала мені вже кінець. Придурок! — в очах попливло, в грудях защеміло, а ноги підкосилися, відмовилися тримати, ти штовхнулась спиною в стіну, намагаючись утримати при собі свідомість, що попливла і затуманилась.
Рай схопив за плечі, заглядаючи у вічі.
— Так розкажи мені. Мені б не завадило знати, хто за тобою полює.
— Брайан, навіщо? — ти потерла очі, голова нарешті перестала паморочитися.
— Я твій… охоронець. Забула?
Розповісти? Гірше вже ж не буде, правда? Ти так втомилася справлятися водиночку. Тобі так потрібна чиясь підтримка. Руки самі притягнули хлопця, що хитався в невпевненості, до себе, пальці зарилися в хутро капюшона. Як же ти втомилася ходити самотньою тінню і шарахатись від кожного різкого звуку за спиною. Зітхнула, заплющуючи очі і ловлячи лоскочучий ніс легкий аромат, що витав десь… чи то в шерстинках білого пуху, чи то від білої, наче безбарвної зовсім шкіри. Легкий запах свіжості та свободи, аромат лісу, вітру та чистого неба над головою, ранкової роси, що змішалася з пилком такої рідкісної, але шалено гарної червоної конюшини. Втикнулась носом у рельєф напружених м’язів на шиї, втягуючи нагріте його тілом повітря, видихнула, додаючи до його тепла своє. Рай проковтнув, вдихнув рвано, даючи таким різким і глибоким ковтком повітря зрозуміти, що не ворушився і навіть не дихав весь цей час, взяв тебе за плечі і… відсторонився.
— Будь ласка, не треба, т/і.
Руки в рукавичках стиснули твої передпліччя і тут же відпустили, а очі невпевнено відвели убік. Він стояв неприкаяною тінню в темряві ніші непрацюючого ліфта, ніби чорно-білий малюнок на білій пустоті шершавого паперу, ніби не існуючий тут, в реальному світі, монохромний, лише краплею червоного, немов кров шраму дозволяючи зрозуміти, що це не витівки зору і не чорно-білий фільм, а жива справжня істота. Самотня істота — тобі раптом так здалося. Така сама як і ти. Самотня і не бажаюча чомусь підпустити до себе надто близько. Тільки ти стала такою від переслідувань та страху, а він… який біль довелося перенести йому? Ти не питатимеш, тобі не цікаво.
— Рай, я… — вперше назвала його так, як він просив ти.
Що ти хочеш сказати?
Запитати щось? Та ні, це не потрібно насправді. Просто б обійняти, взяти за руки хлопця, що несподівано став таким привабливим та чомусь потрібним, але він відвертається, тре обличчя долонями розгублено, мотає головою і, глибоко вдихнувши пару раз, повільно виходить з під’їзду, поманивши тебе пальцем за собою.
— Ідемо, т/і. Ти хотіла навчитися чогось цікавого, у мене, здається, є непогана ідея. — не можна Рай, не можна, навіть не думай про це. Ти вже довірився одного разу, не треба повторювати своїх помилок. Не підпускати близько. Правильне рішення, тільки чому тоді так тягне у грудях…
***
Він так давно не тримав їх у руках. З того самого часу, як знову зробив помилку і виявився не в тій компанії. Що ж, він і справді дуже любить повторювати свої помилки, якщо подумати. Раніше вплутується в неприємності, повіривши черговому «роботодавцю», а потім розхльобує ту кашу, що була заварена через його ж дурість, так, це завжди його дурість.
Якщо згадувати минуле… який ще дурень, крім Брайана, поведеться на обіцянку заробити на власне житло всього за пару місяців? Хто повірить у безпеку та законність такої пропозиції? Неофіццйне працевлаштування, робота «курьєром»… Він завжди сам влізав куди не просять, сам вірив, сподівався, попадався, розчаровувався і страждав після цього теж сам і що найцікавіше — він все ще живий.
З якоїсь забаганки долі, він все ще дихає. Його завжди рятували. Раніше той, кого він не хоче згадувати і так і не зміг назвати його батьком, слідом той, кого постійно згадує і соромиться свого колишнього ставлення до нього. Так, Рай соромився, адже безпринципний і здається беземоціональний зведений брат завжди його попереджав, завжди просив не лізти куди не просять, сварився та махав рукою, коли його не слухали, але в результаті завжди виявлявся привий. І приходив на допомогу. Витягував Рая з будь якого болота. Чесно, навіть своєю появою тут він був зобов’язаний саме йому.
«Спробуй почати з чистого листа. На цей раз вибери правильну сторону.» — сказав тоді він, зачиняючи в аеропорту двері за собою і даруючи трохи штучну і, як завжди, дивну усмішку. Наче щось знав, наче бачив можливе майбутнє. Мов у воду дивився. Він завжди, здавалося, знав усе наперед. А Брайан завжди обирав… не той бік. Можливо цього разу в нього вийде краще?
Його вміння завжди приваблювали не тих людей, навички бою і володіння холодною зброєю зіграли поганий жарт з надто довірливим хлопцем, який шукав своє місце в житті. І він постійно вляпувався у кримінал. Якісно та глибоко. Останній раз так глибоко, що довелося навіть змінити країну, а потім і континент. Щоб сховатися, загубитися і забути свою дурість та вчинки, що довелося зкоїти.
Забути їх, забути злочини, на які його штовхали, забути зраду, забути ЇЇ. Забути людину, жінку, яка стояла на чолі всього цього бруду, жінку, під керівництвом якої творили непотребство сотні чоловіків і не тільки, жінку, що Рай помилково підпустив до себе надто близько, дозволив тримати в руках своє серце, відкрився, довірився, котру любив в кінці кінців. Жінку, що не раз штовхала його на божевілля, на жорстокість і що зрадила його, підставивши під удар, коли їй це було потрібно, коли набрид наївний хлопчик, що ходив за нею відданим песиком та заглядав в очі, коли став не потрібен.
Вона його ніколи не кохала. Вона розбила йому душу, тріщинки якої він ще довго заліковував разом з фізичними ранами, на силу вибравшись з тієї жахливої стички, ледь вижив. Втікач. Нікому не потрібний, кинутий втікач. Ось ким він був.
Він обіцяв собі, що ніколи більше не підпустить до себе жінку, не дозволить полюбити знову.
Він обіцяв собі, що ніколи більше не візьме до рук ножі.
І що ж?
«І ось ти, Рай, знову стоїш у парку, що більше схожий на невеликий ліс і тримаєш в руках ідеально збалансовані і підігнані під долоню смуги заліза. Навчаєш. А все для чого? Чи не для того, щоб побачити іскри захоплення в цих очах» Дівочих очах, Рай, дівочих! Отямся, про що ти взагалі думаєш?! Дівочих … і таких шалено прекрасних.
— Давай ще раз. — вкладає рукоятку тобі в долоню, обплітаючи поверх своїми пальцями, ковзаючи по кісточках тонкими фалангами, що вже звільнилися від тканини рукавичок,
— Відчуй його. Тяжкість, форму, твердість, рельєф, відчуй як він слухняно лягає в твою долоню. Приємно? Не дивися, відчувай, не намагайся схопити його по всій довжині повністю, він надто великий. — фиркає в шию, своєю близькістю змушуючи проводити паралелі сказаних ним слів зовсім не з тим, з чим треба, збиваючи тихим голосом думки зовсім не туди.
— Стисни його сильніше, т/і, ну, ти ніж тримаєш чи що?
— Чи що… — шепчеш для себе, помічаєш периферією погляду очі, що округлюються від твоїх слів, червонієш, немов варений рак і відчуваєш себе до речі так само.
— Т/і! Будь ласка, будь серйозніше, я тебе прошу. Я тебе вчити пробую, а ти пошлиш. — сам покривається рум’янцем, дивуючи тим, як мило може виглядати людина зі смертельно гострими ножами в руках,
— Дивись. — відправляє в політ затиснутий в пальцях ніж, який впивається прямо в центр мішені, примотаної скотчем до старого сухого дерева,
— Тепер ти. Стань правильно. — поправляє позу, підбиваючи твої стопи своїми, притискаючись ззаду, руками поправляючи нахил корпусу.
Його рука у тебе на животі.
Його дихання лоскоче яремну вену. Зковтуєш.
Намагаєшся жбурнути залізку, але ніж стукає рукояткою об стовбур десь внизу біля самої землі, там де коріння, і ти переводиш подих, коли тебе нарешті відпускають.
— Ну, у твого противника тепер є синець на нозі. — пирхає Рай,
— А ще, в нього тепер твій ніж. — морально добиває тебе такими словами.
— Тому, вважай ти труп. Може нам краще спробувати щось із контактного бою?
Контактного? Що ж, це непогана ідея. Можливо ти не така безнадійна, як здається на перший погляд? Варто спробувати.
— Давай.
— Я рухатимусь повільно, дивися за руками і спробуй перехопити ніж. — і він іде по колу, ніби біла полярна лисиця, що крадеться між гілками і пухнастими кущами, ступаючи не повною стопою, самими носочками, і здається, не видаючи ні шороху, ні єдиного звуку.
Шурх… до твого горла притискуються пальці, убезпечуючи собою лезо ножа.
— І то було повільно? А що ж по-твоєму швидко? — обурюєшся.
— Швидко, це так. — тебе в неймовірному кульбіті перевертають у повітрі і ти вже лежиш на животі, обличчям у листя, а зверху притискають собою.
Довгу хвилину, завмерши на місці, лівою рукою стискає кисть і опалює раптом таким жарким диханням потилицю. І щось упирається під ребра, і ще щось нижче.
— Ян, я тей… звичайно вражена твоїми вміннями, і мені ніколи так не навчитися, але… не міг би ти будь ласка прибрати від моїх ребер ножа… і руку з моєї дупи, теж прибери!!!
— Але я не… ох, зірки, це зовсім не… м-м-в-х, т/і, ой, я… я на секундочку.
— Не… що? Гей, ти куди? Ян? Ян! Це зовсім не що? Повернися сюди негайно, тренер-охоронець і поясни, чому тобі раптом так затотілось мене полапати?!
Але монохромна фігура вже зникла за деревами, світячи палаючими щоками, яскравий рум’янець яких не вдалося приховати навіть високим коміром чорної водолазки.
За ним піти, чи що? Що за дурна манера тікати? Ну подумаєш, лапнув за дупу ненавмисно, та навіть якщо й спеціально, то що? Може тобі навіть сподобалося відчувати такий водночас м’який і твердий дотик на своїй філейній частині? Адже це була рука, правильно?
Та ну, він же ж від тебе шарахається як від заразної, що ще це могло бути? Ти задумалася і уявила собі раптом, яка б пара з вас могла вийти. Ну~… раптова думка про можливі стосунки і про те, що ти можеш подобатися цьому своєрідному і дивному хлопцю викликала прискорене серцебиття і напад ейфорії, і ще липкі спітнілі долоні та дурний сміх.
Але… чорт побери…
Це було приємно.
Усвідомлювати, що твоя тушка, що здригається від гучних звуків і боїться власної тіні, може ще комусь подобатися обволікала душу немов солодким кленовим сиропом.
— Ян! Де ти? А?.. Ану посунься. — ти шльопнулась на землю біля його згорбленої фігури під деревом, штовхнула плечем.
— Вибач мені, т/і, я не хотів… це, якось саме, ненароком вийшло. Я не лапав тебе. — червоніє твій «охоронець», відводячи погляд убік.
— Та перестань, це ти вибач, я не повинна була на тебе так кричати. Все нормально, я не проти. У сенсі, якщо так хочеться, можеш полапати мене трохи, моя попа від цього не зітреться.
— Вибач, т/і, це більше не повториться.
Та що він? Глухий? Чи тупий? Ти ж бачиш, як він червоніє, бачиш, як відводить очі, помічаєш дивні погляди в твою сторону, спровокований ним тактильний контакт, що затягується на кілька секунд довше за необхідне. Ти ж бачиш симпатію! Ти ж не сліпа! То чому він тормозить? Що не так?
— Ти хотіла розповісти мені свою історію. — перериває цю розмову, обминаючи незручну тему.
— То хто ж тебе переслідує, що ти наробила? Куди всунула свою чудову голівку?
— Ох, насправді це не так цікаво, як здається.
— Ніж біля горла це завжди фінал якоїсь досить цікавої історії. — не погоджується з тобою Рай.
— Ну, не ганяються ж за тобою за те, що ти перевела через дорогу без дозволу бабусю дона Корлеоне?
— Ні. — фиркаєш на таке припущення.
— Але історія справді не цікава і навіть якась… буденна.
— Не заставляй мене вгадувати, т/і, бо я зараз у думках вже починаю тебе пов’язувати з торгівлею наркотиками чи рабами. — дивиться вын тобі в очі поглядом сірого холодного полум’я.
— Ні, ні, це не наркотики. І не раби. Слава Богу! Це всього лише моя дурість. Немає ніякої цікавої історії, Ян. Все надто буденно і банально, мені тоді думалося, що ризики мінімальні… — таки вирішила почати свою розповідь ти,
— Я вирішила, що взяти кілька тисяч доларів у борг для відкриття свого магазину — хороша ідея. Але банки відмовляли мені один за одним… і я звернулася до приватної агенції. Так, не дивись на мене так, я знаю, що це була дурість, але я завжди дивилася на світ через рожеві окуляри. Тим більше, в мене був план. Все мало окупитися досить швидко і спочатку так воно і було. Прибуток справа приносила непоганий, я навіть найняла дівчинку собі на допомогу і встигла виплатити більше половини боргу за якісь три місяці! Три! Це зовсім не довго, погодься, я трималася молодцем. Такий собі молодий підприємець. Я пишалася собою тоді. Це було прекрасно. — але попри слова голос радості не виказував.
— Але потім… потім сталася пожежа. Я не знаю, чи був це підпал чи замикання проводки, як сказали пожежники, але… але це вже було не важливо. Я втратила все. Ян, я навіть не додумалася застрахуватися від нещасних випадків, я була надто наївна, надто вірила в доброту світу! Я була довірлива і дурна. Пробувала попросити відстрочку, але мені не дали, спробувала виїхати за кордон на заробітки, але мене зупинили ще на етапі підготовки документів і попередили, що якщо мене застануть ще раз за чимось подібним… схоплять, заберуть документи і змусять відпрацьовувати борг гарним і всім давно відомим методом, а якщо спробую повідомити поліцію, уб’ють. Сказали, що мені не втекти. Ось… мабуть і все. Я ж говорю, не цікаво. Найбанальніша дурна історія.
— І скільки ти їм ще винна? — єдине, що він спитав, дослухавши до кінця.
— Яка різниця, у мене все одно стільки немає.
— Скільки, т/і?
— Чотири.
— Не так вже й багато… занадто мало, якщо врахувати, що на кону стоїть твоє життя. Віддамо їм ці гроші і справи з кінцями. — пошкрябав потилицю той, кого вже можна було сміливо назвати твоїм другом.
— Жартуєш? Віддамо? Як же я їх віддам? Щоб їх віддати, треба їх мати. А мені таких грошей тут не заробити, особливо в ті сроки, які вони ставлять. У мене їх ніколи не було, та й зараз нема!
— Зате в мене є.
— О господи, Ян, ти серйозно? Але ж… я не можу взяти такі гроші просто так!
— А я тебе не питаю.
— Рай! Але чому ти…? Навіщо?
— Будь ласка, не питай мене про це. На те є свої причини, які я не хочу озвучувати.
— Не хочеш озвучувати… гроші значить дати мені хочеш, врятувати мене хочеш, а озвучити причину не хочеш. Та нащо я тобі здалася, ти ж шарахаєшся він мене, втікаєш, як від вогню, варто до тебе підійти ближче, торкнутися. Я тебе не розумію. Ти дивишся на мене, а потім втікаєш від незручних ситуацій. Сам притискаєшся, а потім кажеш, що це не повториться. Я не можу зрозуміти, що тобою керує, навіщо тобі мене рятувати? Та що ж ти такий… дивний? Замкнутий, незрозумілий. Чому ти такий, Ян? Що з тобою сталося, чому ти так боїшся розповісти мені про себе? Чому ти не хочеш також відкритися?
— Тому що це завжди боляче.
Ти перевела подих. Він сидів біля тебе нерухомо, не дивився, не тікав, не посміхався, не плакав, просто дивився порожніми очима у небо. Щось певне сильно вдарило по ньому, змусивши закувати душу в панцир, щось розбило серце… чи хтось.
Ти глянула на монохромного, що похитувався зараз туди-сюди, заплющивши очі і поклавши руки собі на коліна.
Ні, ти помилилася, коли подумала, що він такий самий, як і ти. Ти все ще була здатна дозволити собі вірити комусь, ти була побита, слабка але цільна. Він же був зломлений. Сильний, незалежний та зломлений. Хотілося допомогти. Хотілося сказати, що не все так погано, що все ще є ті, кому можна вірити. Але, що таке слово? Він не повірить, не слухатиме. Значить, треба показати. Собою показати.
— Гаразд, Ян, якщо не хочеш, можеш не говорити. Але знай, тобі не позбутися мене так просто. І якщо ти заплатиш за мене такі гроші, тобі доведеться терпіти мене доти, поки я ці гроші не відпрацюю. Так що, подумай десять разів, перш ніж це зробити, адже інакше я не відв’яжуся від тебе і тобі доведеться ділити зі мною квартиру ще кілька років у кращому випадку, а це жахливе випробування. Ти ж знаєш.
До кінця твого монологу Рай усміхався, ховаючи припідняті куточки губ у чорному широкому комірі.
О, навіть сумнівайся він у правильності такого рішення раніше, зараз він нізащо на світі не відмовиться від ідеї «викупити» у них твій борг, ким би ці вони не були.
Адже йому довірились. Адже він потрібний. Адже зроби він це і самотність відступить на кілька років, а якщо пощастить, то й на більше. Адже десь там усередині, де ховалася його душа, маленькою іскоркою запалилася і блиснула блискучою гранню надія. На те, що комусь все-таки можна вірити. І на те, що Брайан нарешті знайшов-таки правильний бік.
***
— Значить так. Робиш, як ми домовилися. Коли ти там маєш з ними зустрітися за розкладом?
— В цю суботу. — відповідаєш тихо, попиваючи гаряче какао і спостерігаючи його фігуру, що снує взад вперед по кухні.
Ян чомусь нервував, особливо останні два дні після візиту до банку, куди він кинувся стрімголов того ж дня після пам’ятної розмови в парку. Погляди кидав якісь надто чіпкі, кількість тренувань скоротив до мінімуму, а ті, що проводилися, швидше були схожі на якесь невиразне барахтання чи боротьбу… іноді в партері.
— Віддаси гроші, вони лежатимуть ось у цьому конверті… — він помахав пухким жовтим конвертом перед твоїми очима, на тлі якого його пальці виглядали неймовірно білими.
Ти простягла руку, торкаючись крайньої фаланги мізинця, він завмер проковтуючи слова і майже не дихаючи, поки твої пальці ковзнули вгору до дрібних царапинок на пальцях і вище, де кисті переходили в дивно тонкі зап’ястя, а слідом в передпліччя, на яких виднілися самим краєм графічні татуювання, ховаючись у чорній тканині рукава водолазки, що була на ньому сьогодні.
— Т/і, що ти… що ти робиш?
— Дивлюсь на твої руки. — просте питання, проста відповідь.
Чому ж тоді серце вибиває у швидкому ритмі джайву, а ви так і не відвели руки?
— Ти не дивишся, ти торкаєшся. — пропалює чіпким поглядом.
Від цього зауваження, сказаного майже обуреним тоном, робиться трохи смішно, теж мені місс недоторканність.
— А що, твої руки не можна чіпати? Це що, інтимна частина твого тіла?
— Я весь — інтимна частина мого тіла. — від такої відповіді підіймаються волосинки на руках.
Так, ти мабуть згодна, ця біла бліда шкіра сприймаються аж надто гостро, надто відкрито, він правий, він весь — інтимна частина. Навіть думка про простий поцілунок у щоку викликає тремтіння і змушує відразу ж уявити який він на дотик — теплий чи гарячий; який запах ти відчула б — знову вітру та червоної конюшини, чи щось інше, нове; який він на смак… треба було б вирівняти дихання, заспокоїтися, адже він уже відсмикнув свою руку, а ти тримаєш у долоні вже не білі зап’ястя, а жовтий шорсткий пухкий конверт із чотирма тисячами доларів.
Несправедливий обмін. Нерівноцінний.
Він дорожчий. Він цінніший.
Коли він встиг стати для тебе таким цінним? Ти пропустила цей момент.
Ховаєш паперовий прямокутник у сумку і повертаєшся до какао. Якесь ніяке воно сьогодні, не те що ніжний аромат, що виринув з пам’яті і грає свіжістю червоних пелюсток на язику. Відвертаєшся до вікна, вглядаєшся, щоб у гладкому склі знайти його віддзеркалення і ловиш миттєво схований погляд. Який же складний, який дивний…
А ось і субота. Вирішальний день, день, який ти так чекала.
Ян невидимою тінню чекає біля автобусної зупинки, а ти стоїш тут же, біля смітників за кілька кроків у темному провулку, вони завжди вибирали для ваших зустрічей такі місця. Долоні вже давно вологі, пальці тремтять від нервової напруги і передчуття свободи, адже це вже все, це вже кінець, ти віддаси весь борг, тобі нічого і нікого вже буде боятися.
Усміхаєшся одними куточками губ, зминаєш жовтий папір.
Зі спини підходять нечутно як і завжди, фіксують за плечі, але цього разу ножа немає і ти радієш, адже тобі більше не погрожують, хоч і очі в очі не дозволяють подивитися, але це ж не важливо, правда? Яка різниця? Адже на тебе чекає вільне життя!
— Гроші. — сипить над вухом і ти слухняно простягаєш конверт.
Папір хрустить у чужих пальцях.
— Перевір. — звертається до когось ще.
Ти не знала, що він ходить не один, не думала, що кур’єра хтось страхує. Шурхіт купюрами, крякають задоволено.
— Слухняна дівчинка. — хвалять тихо, але замість того, щоб відпустити в шию встромляється голка, а картинка перед очима пливе, змазуючи реальність і розтягуючи звуки.
Хрипке «тримай дівку» і земля раптом замість неба, і тверді руки і боляче раптом у боці, і «геть з дороги» і як через вату звуки металу і пострілів, хрипи і важке дихання, і стукіт серця у скронях і у вухах пищить так нестерпно голосно і страшно, і темрява.
Опритомніла ти в підвалі, ну, чи в якійсь кладовій — на те вказувала присутність тонких вентиляційних ґрат замість вікон під самою стелею, через які пробивалося денне світло, та тіснота. Лежанка з ковдрою та тумбочка — от і все, за що можна було зачепитися поглядом, і двері — єдине, на що хотілося дивитись. Як світло в кінці тунелю, як остання перешкода між щасливим життям та тим, що ти маєш зараз.
Що трапилося?
Ні, це зрозуміло, що нічого доброго, зрозуміло, що тебе вирішили таки використати, як мали намір зробити з самого початку, але що трапилося з ним?
Ти пам’ятала постріли, а Ян не носив вогнепалу. І якщо ти тут…
Ні, не думати про погане, з ним все гаразд, він просто відступив, сховався, або його просто вирубили і пішли, кинувши на вулиці.
Два постріли, наче один у ціль, а другий контрольний — у голову. Ні. Не думати! Не думати, не думати! Не смій, т/і! Він живий! Живий, чорт побери! І він прийде за тобою… якщо знайде… якщо ще дихає.
Двері відчиняються і тебе б’ють, так, ні за що, просто для профілактики. На тумбочку ставлять миску з їжею та кухоль з чимось чорним, напевно чай, бо запаху кави немає, ну звичайно ж, це ж не п’ятизірковий готель, дивно що взагалі не вода.
— Я думаю ти вже зрозуміла, що на тебе чекає. — кидають грубо,
— Шеф буде ввечері, і якщо у нього буде гарний настрій сам проведе тобі «вступну». Хах, дівко, тобі рахуй пощастило! Першим тебе спробує не хто-небудь, а сам бос, можеш пишатися, це означає, що тебе планують зарахувати до «елітних» і не стояти тобі на вулиці. — «тішать» такими новинами і серце пропускає удар.
— Краще тобі не впиратися, подумай, перш ніж зробити якусь дурницю. Ах, і так, мало не забув тобі сказати… на свого друга можеш не сподіватися, ми його залишили стікати кров’ю в тому провулку, йому не жити. Тож ти тут зовсім одна, крихітко. Пам’ятай про це.
Ні. Не може бути.
Два постріли – один у ціль, другий контрольний… у голову…
Краще б тебе вбили. Забиваєшся в кут ліжка, підтягуючи коліна до грудей.
Це кінець, шах і мат, ти нічого не можеш, ніяких шансів, все марно. Кидатися на нього з кулаками немає сенсу, тільки розізлиш, та й знала ти, що роблять із непокірними дівчатами в таких ситуаціях. Ні, не б’ють, просто підсаджують на наркоту. Ось так насильно, не питаючи. А це не по-тобі. Краще вже спробувати підібратися до їх боса, зловити момент і спробувати вбити, хоч шпилькою туфлі в горло, хоч ручкою чайної ложечки в око, та хоч зубами горлянку розірвати, шиплячи немов дика тварина, без різниці, аби тільки помститися, аби втратив пильність, підпустив близько, відволікся.
Ти зачекаєш, ти терпляча.
Заплющиш очі, уявиш на його місці Яна, втрешся в довіру, приманиш чим вийде, прив’яжеш до себе … щоб помститися.
Не за себе. За нього.
За смерть цього дивного і закритого хлопця, що став значити для тебе надто багато, настільки багато, що своє життя в порівнянні з тим, що ти його втратила вже не значить зовсім нічого. Ти зможеш. Ти сильна.
Заплющуєш очі.
— От і розумничка. — хмикають і зачиняють двері за собою, ніби стирають грань, розривають страховочний трос, на якому ти бовтаєшся над прірвою.
Падаєш. Відмовляючись від принципів і прощаючись із життям, його вже немає, воно тобі таке не потрібне.
Сльози закінчуються швидко, а слідом за ними закінчується і день, це було видно по відсутності світла, що гасло повільно і ось зовсім зникло, а з вентиляції замість нього потягло вогкістю нічного повітря та кілька комарів пролетіли через проріхи в металевій сітці.
Як дивно. Тобі б панікувати, плакати, битися в істериці, але ти сидиш смирно, спокійно вдивляючись у дрібні тріщинки лаку, що покриває полотно дверей. Чекаєш, коли вже можна приступити до виконання плану, а час все ніяк не приходить.
Ніч змінює день, це ти розумієш, коли прокидаєшся. Коли встигла відключиться за похмурими думками? З решітки знову падає світло, і ти розумієш, що до тебе так ніхто і не прийшов. Забули? Чи вирішили трохи поморити голодом чи страхом, щоб була зговірливішою? Ти не знаєш, та й тобі вже все одно. Дайте сюди шефа, зараз, вже, ти посміхнешся йому найчарівнішою посмішкою, на яку здатна, але його немає. Як немає взагалі жодних відвідувачів.
День знову змінюється ніччю, і знову.
Ти сидиш у кутку все на тому ж ліжку, притискаючи коліна до грудей і намагаючись не дивитися в той куток кімнати, який обладнала під відхоже місце, накривши це неподобство рваним покривалом, що знайшлося в тумбі. І чекаєш.
Але вночі знову ніхто не приходить, тільки віддалений шум пострілів та якоїсь метушні розповідає, що про тебе не забули, а просто зайняті важливішими справами.
Що це?
Внутрішній конфлікт? Переворот усередині зграї цих відморозків? Можливо, вони самі переб’ють один одного, зменшуючи кількість імен у твоєму особистому списку ненависті?
Ні, це надто добре, щоб бути правдою, ти не віриш у хороше. Твої рожеві окуляри лежать розчавлені і припавші пилом у самому дальньому куточку душі, що завмерла і посіріла. Швидше за все хтось із таких самих, як ти спробував втекти, або хтось із кур’єрів проштрафився і не погодився зі своїм вироком, от і гасають коридорами, намагаючись продати своє життя подорожче.
Щасливі, вони все ще мають надію, і пістолет. Надія це нісенітниця. А ось від пістолета ти б не відмовилася. Пустити кулю в кожного, хто знаходиться в цій будівлі, чи це не найсолодше, що можна зараз зробити? Плачеш.
Пити…
У горлі зовсім пересохло, скільки ти вже без води? День? Два? Та й бік саднить жахливо, мабуть жар піднявся, тому що думки сплутаним павутинням липнуть зсередини до черепної коробки, а картинка пливе перед очима.
Встигнути б убити хоч когось, перш ніж піти… встигнути б… встигнути…
Очі заплющуються під шурхіт за дверима, ох, невже бунтуючі таки дісталися й у підвал? Але цього, мабуть, тобі вже не дізнатися.
…
Свідомість поверталася ривками, звуки та запах м’ясного бульйону повільно виривали із в’язкої мішанини марива та снів, і ти застогнала, намагаючись відкашлятися і виплюнути теплу солону рідину, що чиїсь руки підтримуючи голову заливали в тебе дрібними порціями.
— Тш-ш-ш, тихо, тихо, все добре, не бійся, все вже добре.
Блідий майже білий силует розпливається плямами. Ось голова, пухнаста м’яка хмара навколо, очі, що знайомим сірим металом змушують душу перевернутись у грудях. Твій особистий янгол.
Ти й не знала, що в раю працюють так якісно, виготовляючи особистих серафимів на замовлення.
— Все добре. — повторює і нахиляється нижче, щоб мазнути ніжним чи то дотиком, чи то поцілунком, обдаючи таким улюбленим свіжим ароматом дикої червоної конюшини.
— Мій особистий ангел. — видихаєш, ловлячи чужі пальці.
— Не вигадуй, який із мене ангел?
— Найкращий. — відповідаєш надзвичайно серйозно і посміхаєшся, помітивши відсвіт рум’янця на його щоках.
Твій особливий, м’який, дивний охоронець. Твій ідеальний кадр із чорно-білого старого фільму — чи то драми, чи то роману, відразу й не зрозумієш.
Ти не питала його, як йому вдалося знайти тебе, не питала що трапилося з тими людьми, що схопили тебе і тримали кілька днів під замком, не ставила запитань, коли побачила в місцевих газетах статтю про масштабну пожежу на заміській давно закинутій згідно з документами фабриці, де загинуло понад тридцять людей і фото пожежі якої скидалися більше на вибух складу з боєприпасами, аніж на загоряння порожнього бетонного приміщення, мовчала, коли допомагала перетягувати рани і міняти пов’язки на грудях і руках. Тому що це було… не важливо.
Слова були не важливими. Тому що, що таке слова, якщо він собою показував тобі, як дорожить тобою, пильними поглядами та теплими дотиками, солодким какао холодними вечорами та довгими обіймами із запахом червоної дикої конюшини.
І коли ти знову змогла твердо стояти на ногах, і від його ран залишилися лише сірі шрами — він зробив крок назустріч, простягаючи свою душу на долонях, всю в дрібних тріщинках, але сяючу так яскраво, і ти зробила крок назустріч, притискаючи руки до грудей і ловлячи його щасливу посмішку. Ні, не в широкий чорний комір водолазки, в якому при бажанні можна було б сховати пів лиця, а відкриту, виставлену на показ, не ховаючи себе і яскравого рум’янцю на щоках, рум’янцю, до якого і доторкнулися твої губи, взнаючи нарешті який на смак той, що пах свободою, небом, вітром і ще трохи… так, дикою червоною конюшиною.
І не треба було більше нічого, тільки тихе «люблю», що злітало з ваших губ майже в унісон ледь чутним шепотом, тому що … що таке слова, коли так голосно співають душі?
