Чоловік вальяжно спускався вниз по масивних сходам. Бароко, стиль розкоші й кризи гуманізму. Вишукані пілястри майорять своєю парадністю, фрески орнаментом плили вздовж стелі, оптичні ілюзії статуй зовсім трохи навантажували зір.
Цокання каблука чоловічих туфель відлунням відгукувалося в залі.
Світлий, просторий, неначе в ньому не знаходить свій покій демон, що хитріший Мефістотеля.
Гукати не доводиться, адже слух уловлює шурхіт тканини. Стукіт туфель став гучнішим – чоловік зайшов в притвор і завмер.
Навколо темінь, лише тоненький промінчик місяця пробивався скрізь кругле вікно. Але доволі швидко промінь заломився від фігури, що зайшла згодом. Повіяло холодом. Таким клятим морозом, що пробирав до кісток, до останніх клітин мізків, вимикаючи наглухо здоровий глузд.
Фігура мовчки крокує назад до наосу, до світла свічок. Бліде лице здається ще мертвішим. Тиха молитва лунає з його вуст, і стає все гучнішою, поки останні слова не пролунали співом.
– Амі-інь.
У чоловіка при погляді на Демона Достоєвського мурашки побігли по спині так сильно, що скували рухи.
– Веди мене в храм, я стану на коліна, – усміхаючись і співаючи, Федір томно споглядав на гостя, – твоєї брехні. Я розкрию свій гріх, тому заточуй ножі! Я приймаю безсмертну смерть… – юнак повністю обернувся до Морі, ступаючи ближче. – Мій Бог, мою душу візьми.
Морі неспішно посміхнувся, оглянув його з ніг до голови і зовсім тихо прошепотів:
– Прям тут?
– Звісно, Морі-сенсей.
