цього вечора джонлі знову погано. ні, це нестерпний біль, що наздоганяє його завжди з тих пір, як її не стало.
кажуть, біль з роками притуплюється, але як досі відкрита рана може загоїтись? йому ніскілечки не легше, незважаючи на усі століття, що встигли минути.
погляд падає на гітару, що стоїть у кутку кімнати: коханий робить усе можливе, щоб послабити його страждання чи просто бути поряд, тому однією із його ідей був подарований несподівано інструмент, що мав би допомогти виражати ті емоції, якими джонлі не може поділитися з ним.
щось на підсвідомому рівні манить його до гітари.
торкаючись струн, він бачить її. її образ з’являється у пам’яті: все такий ж до болю чіткий, як і в давнину; він заполоняє усю його увагу. примарна, до болю знайома рука ніжно лягає на плече, наче тоді, коли він отримував підтримку від ґвейджон перед черговою битвою за владу ґео архонта.
лице в зморшках омивають сльози. як же боляче.
міцні руки огортають його тіло та заключають в обійми. аякс чув звук інструменту і раптова тиша його занепокоїла: таке вже траплялось не вперше, але він готовий щоразу бути поряд і підставляти своє плече.
глухий плач з часом затихає, а джонлі потрохи заспокоюється. із тартальєю легше.
пройде чимало часу, доки більшість думок минулого архонта заполонятиме лише образ коханого, а поки вони долатимуть цей шлях пліч-о-пліч, завжди надаючи таку необхідну підтримку один одному.
