Опівнічне сонце
16+
Слеш
Драбл
Дозволено з покликанням на даний сайт
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах
Немає схованих позначок
ср, 10/12/2022 - 01:08
вт, 01/24/2023 - 13:06
36 хвилин, 10 секунд
Читачі ще не додали роботу у збірки
1
1
Навіґація

Такі набридлі стіни, набридлі звички, набридлі думки…  Сяо втомився від цього всього, тож в один із чергових теплих вечорів пішов прогулятися до нудоти знайомим районом, знаючи, що нікому ніколи потрібним не був. Та хто ж знав, що один легенький вітерець так все змінить тієї ночі? 

Цієї ночі Сяо не буде самотнім, він відчував це усією своєю душею. Не таким, як він почувався зазвичай, коли був удома, або навіть коли жив із дядьком Чжун Лі. Він не підозрював, що сьогодні його чекатиме визволення із полону порожності, яка обволікала усю його душу. Юнак відчував, що ця ніч – особлива. Не знав – що, чому і як; просто відчував, що буде не так як завжди.

Із цією незвичною піднесеністю адепт узяв напівпорожню пачку цигарок, запальничку та телефон, зневажливо кинувши їх до кишені шортів. З байдужістю вийшов із самотньої квартири на краю міста, зачинивши її, і з розслабленою свідомістю вдихнув свіже літнє повітря. Як-не-як година вже була пізня, отож машин майже на дорогах не було, а з ними – і кислого запаху вихлопних газів. Сяо просто брів дворами радянських п’ятиповерхівок, поринувши кудись у свої думки. «Цікаво, де шляється цей п’яниця-бард?» - промайнуло у його думках, коли хлопець запалював чергову цигарку. Колись, років десь сім назад -  точно він не пам’ятав - адепт навіть і подумати про паління не міг, на відміну від того що зараз. А зараз що? Пачка цигарок, якщо не дві, йшла у нього за день. Певно, це з’явилося у нього, коли дядько Чжун витурив його з дому, кажучи, що Сяо вже дорослий хлопець і має сам про себе дбати. Що ж, він за себе і дбав, проте те непояснюване почуття самотності міг глушити лише палінням. Перший час і справді почувалось не так сумно, коли він випалював усього дві сигарети за день. Проте за кожною другою з часом хотілося третю, а за нею четверту, і так далі, поки це глушіння не стало химерною звичкою. Щоразу, як адепта, немовби хвилею, накривала ця гризуча самотність, його руки тягнулися по чергову цигарку.

Як би це дивно не було, Сяо, хоч і почував гнітючу самотність, проте телефон завжди тримав на беззвучному, певно, щоб не чути, що знов хтось «не може без нього жити», «не витримає без його допомоги» чи щось ще такого роду. Дратує. Він нікуди не поспішав. Нікому не потрібен. Може і без сторонніх жити так, як  йому заманеться. Він як вуличний кіт, який йде туди, куди лапи ведуть; до якого тягнуть руки, проте від якогось «не такого» руху, одразу їх забирають. Хлопець дістав з кишені телефона – поглянути, котра година. Коли адептові світло екрана засліпило обличчя, він вкрай здивувався. Ні, не від того, що вже пів на першу ночі, а від того, що у нього 17 пропущених від Венті, і 6 з них були з соцмереж. «Він навіть через фейсбук до мене дзвонив» - із невдоволенням і одночасно здивованістю сказав до себе Сяо – цей музика був настільки наполегливим. Врешті-решт він, зітхнувши, подзвонив до свого друга.

-Ся-о, - ніби муркіт, пролунало зі слухавки, - Ти де пропадаєш?

- Ти знов напився? – адепт знав це його «де-ти-пропадаєш», адже чув зазвичай саме тоді, коли бард, спустошивши кільканадцять бокалів вина чи чогось ще, дзвонив йому жалітися, який Ділюк гад – зажав своєму другові алкоголь.

- Ні «добрий день», ні «до побачення», - у голосі Венті було чути розчарування. - Поки до тебе додзвонишся, і протверезіти, і знову спитися встигнеш. – Сяо закотив очі з тихим «тц».

- Так що ти хотів? – татуйована рука забрала з рота напівспалену цигарку і струсила з неї попіл. Він дратувався – подібні дзвінки виводили його с себе.

- Просто побалакати… Та й до того ж, Сяо, я не настільки п’яний, як ти вважаєш, - музика звучав засмучено - від такої гострої та непривітної реакції друга, коли очікуєш «Що трапилось, вітрику?» або «Вже пізно, чому не спиш?» - Ти не проти зустрітися зараз? Я знаю, що ти в цей час зазвичай не спиш…

Сяо хотів уже тяжко видихнути і нервово попрощатися, проте, останні речення його зачепили. Чомусь останні слова барда його так вразили, і якесь дивне тепло у ньому зажевріло. Він роззирнувся довкола: лише він у світлі помаранчевих ліхтарів та кілька вікон, що все ще світились, а потім знову поглянув на екран телефону – все ж таки треба щось відповісти.

- Гаразд тоді… На добраніч, не буду тобі заважати.

- Венті, чекай! Я не проти зустрітися з тобою, правда, - почувши зажурене прощання друга, Сяо спробував зупинити гітариста.

- Так би і одразу! – бардів голос одразу після цих слів потеплішав і замуркотів, - Куди підійти?

Адепт назвав вулицю, на якій вони зустрінуться, і сам, після короткого і ніби байдужого «Давай», пішов до місця зустрічі з цим хлопцем з вітром в голові. Чомусь думка про те, що він зараз буде поряд з Венті, що чутиме його мелодійний, як квітневий вітер, голос, бачитиме його глибокі та ясні очі так гріла його. Таке враження, ніби всередині нього щось підпалилось – щось, що давно згасло, чи то, може, ніколи не горіло.

Проте ось він – хлопчина з косами та гітарою за спиною - стоїть на зупинці та мріє про мамині вареники. Він, вмить побачивши розпатланого адепта, зрадів і зачимчикував до нього.

- Сяо-о, - підвипивший бард розпростяг руки в обійми до полуночника. Адепт не поворухнувся. – Та ну тебе, так не цікаво, - сказав Венті ображено, по-дитячому скривившись.

Юнак сам себе не розумів – кинувся обіймати начебто засмученого друга. Чомусь йому кольнуло в серці, коли це побачив, хоча і знав – це були лише ігри. Не очікуючи на відповідь, Сяо пригорнув музику до себе.

- Від тебе тхне тютюном, - обійнявши у відповідь, прошепотів на вухо Венті.

- А від тебе перегаром.

- Ну, який є, - бард всміхнувся і легко відсторонився, - Куди йдем? О, може, на міст? Якраз нічне місто добре видно, і нікого нема.

Сяо махнув рукою: «Веди». Архонт - принаймні він себе так називав – засяяв, і впевнено пішов уперед, хоча його не слабо хитало з сторони в сторону. Теми для спілкування в хлопців якось самі знаходилися і постійно мінялися: дівчата, давні знайомі, старі спогади та й тому подібне. Вони вже були біля мосту, коли годинник на одному з будинків засвітився, показуючи другу годину ночі. «Начхати» - одночасно подумали хлопці. Порожнє місто – ані душі на вулиці. Самі тільки вони.

Все так само теревенячи, друзі обережно перелізли через огорожу на мості і сіли, звісивши ноги над широкою рікою. Сяо дістав з кишені цигарки, затиснув одну зубами та підсунув коробку Венті. Той захитав головою, і дістав з чохла з-під гітари дві пляшки, одну з яких запропонував адептові, у відповідь отримавши тільки косий погляд, в якому читалося «Обійдуся».

Хлопці сиділи, теревенили, аж доки світати не стало. Сяо знов палив. Котра це була за ці кілька годин адепт не знав - він давно вже не рахує сигарет.

- Все добре? Це вже дванадцята за дві години… Тобі нічого не станеться? – Венті виглядав занепокоєним. Цей стривожений погляд пробирав до глибини душі. Юнак здивувався – за нього і хвилюються?

- Що? А, так… Все гаразд. Не переймайся мною, - він кинув на музиканта збентежений погляд і одразу відвернувся, намагаючись відігнати смутні думки обох кудись туди, куди й минає залишок цієї ночі. Венті також спрямував свій погляд кудись на небокрай.

- Паління, до того ж в таких об’ємах, шкодить… Чому ти про себе не піклуєшся?

А дійсно – чому? Певно тому, що коли був малим, про нього ніхто не піклувався, або просто не дбали так, як він потребував.

- Просто не маю у цьому потреби. Менше дбаєш – швидше помреш, - Сяо байдуже затягнувся і продовжив. – Маєш за себе дбати тоді, коли бачиш у цьому сенс, коли ти дійсно потрібен комусь. А коли тебе тільки і використовують як не для сексу, так для просто якоїсь дурної забаганки, то навіщо взагалі існувати? – Він замовк. – Не будемо про це.

- Сяо.

- Що? – адепт бачив зажуреного і збентеженого Венті, з чийого обличчя кудись втекла його звична життєрадісність.

- Перестань. Досить вже вдавати, ніби нічого не відбувається і що тебе нічого не стосується. Ніби у тебе все якнайкраще, – архонт зупинився на секунду. – І досить казати, що нікому не потрібен!

- Чому ж це? – він забрав недопалену цигарку і стиснув її між пальцями.

- Тому що Я за тебе хвилююся! Тому що ТИ, дурню, важливий для мене! – підвищений голос барда почав дрижати, а його очі – блищати від надходячих сліз. Його погляд бігав золотоокою постаттю.

- Венті…

- Що «Венті»? – він відвернувся і глибоко вдихнув, дивлячись на те, як над містом сходить сонце. – Сяо.

- М?

- Пообіцяй, просто пообіцяй, що ми ще раз зустрінемо світанок… Що ти почнеш дбати про себе і перестанеш себе принижувати. І, - музикант запнувся, набираючись сміливості доказати репліку, - пообіцяй мені, що не полишиш мене, - він звів свій погляд на співрозмовника.

А Сяо не знав що відповісти. Одночасно усе і нічого. Йому, замість слів, спало на думку просто обійняти барда. Просто відчути його тепло і прошепотіти хоч і коротке, проте щире «Обіцяю». Він не казав нічого, просто сидячи над рікою обійняв занепокоєного Венті. Це були для адепта, напевно, найтепліші миті його життя. Звідки ця приязнь до цього п’яниці? Скільки себе останні пів року пам’ятав – постійно згадував барда, їхні проведені разом хвилини, уявляв, як вони щось роблять разом, йдуть кудись удвох. Самі тільки Сяо та Венті – два самотні вітри – і ніхто не може їх зупинити чи змінити. Проте чому саме він – адепт не розумів. І не хотів розуміти – бажав лише насолоджуватися їх близькістю.

- Венті, я кохаю тебе, - ніби промуркотів хриплим від цигарок голосом хлопець. – Обіцяю, що нізащо не лишу тебе. Обіцяю тобі, що кохатиму тебе завтра.

Сяо пам’ятав цю солодку брехню, яку йому казали не раз і не два: «Я кохатиму тебе завжди». Ця брехня так п’янила, проте той, хто казав це, зазвичай кидав ножа у спину одразу через місяць, може, півтора. Проте він вірив, що це «завтра» - щось вічне. «Завтра» є завжди і ніколи не бачиш, коли воно перетворюється на «сьогодні».

- Чесно? Не жартуєш? – музикант прижався до хлопця, ніби хотів заховатися в обіймах від великого і колючого світу.

- Чесно.

- Давай пообіцяємо одне одному, що наступного світанку ми будемо удвох? Не як друзі чи коханці, а так.. Ну.. Ти розумієш, про що я, - Венті відсторонився; по ньому було видно, що він не знав які правильні слова підібрати.

- Здається, розумію. Як закохані, ти мав на увазі? – бард мугикнув, закивавши, і адепт тепло всміхнувся, - Давай. На три-чотири?

- На три-чотири.

Сяо обережно підсунувся ближче до Венті і взяв його за руки, пильно дивлячись у блакитні, підсвічені ранковим світлом, очі.

- Готовий? – запитав хлопець, отримавши у відповідь впевнений кивок. - Три… Чотири, - вони затамували подих.

- Обіцяю тобі, що буду з тобою за будь яких обставин.

- Обіцяю тобі, що зустріну з тобою кожен світанок.

 

Теґи
    Примітки
    Цей текст - старий як світ. Але не перевикласти його я теж не можу - я надто люблю цю роботу
    Вподобайка
    7
    Ставлення автора до критики