Юна раз на дев’ять днів виходила ткати гобелен із криваво-червоних ниток. Верстат ховався серед скель на березі морського озера, в затишному гроті.
Залишивши все хиже, вона вплітала своє волосся в полотно, наспівуючи пісню, стародавню колискову, народжену в надрах холодного океану.
Сестри та брати дарували шапки, а Юна хотіла щось особливе, важливе, щось, що сподобається Орлану.
– Знову прийшла? – Рона — гарненька, світленька — відхилила полог, сонно жмурячись.
Здіймався сірий світанок, а в Юни вже судомою зводило пальці від бажання ткати — Орлан чекав же. Він, правда, не знав про її плани, але так щиро смикав куток губ вверх, коли бачив то хвіст, що промайнув, то залишену рибку біля його порога, то строкаті корали на підвіконні, то забуті книги на столі в бібліотеці, що дівчина вирішила за нього.
Юна залізала потай у вежу мага, тягнучи за собою шкуру, кусала губи, оглядаючись: холодний камінь, гобелени, балочні перегородки на високих стелях і незрима присутність магії, чужорідної, темної — Орлан прибув з-за моря, несучи свої вчення, свою мову, яких шелкі не розуміла.
– Ну заходь, я такого лосося піймала, сніданок буде як ти любиш.
Рона повернула її зі спогадів, обіймаючи за плечі. Пахла діва-лебідь теплим хлібом.
– Потім.
Юна відмахнулась, тяжко, на тремтячих ногах дійшла до стільця, кинувши свою шкуру рядом з лебединою. Білий на сірому, наче свіжий сніг на несвіжому, гарно та чаруюче.
– Я знову вночі бачила, як літала над батьківщиною з сестрами. Дивний сон. Я не хочу його бачити, але він повертається, скільки б я бога не молила.
Рона прилетіла з далеких германських племен минулої весни, налякана та розгублена, а Юна їй показала Шотландію, навчила мові та традиціям. Так вони й затоваришували: шелкі ховалася у неї від штормів, приносячи зі дна водорості чи мушлі, а Рона ділилася з нею людською одежею та плітками з навколишніх сіл.
Вони вели голос, кожна на свій лад, і праця ладилась: Рона клопотала по хаті, готуючись вийти у світ, а Юна ткала.
Появилися на полотні будяки та лілії, строкаті риби, морські діви, шелкі — Юна сором’язливо зобразила себе в кутку, аби в очі не кидатися. Остання нитка встала на місце, і пряжа раптом скінчилася.
– Ти зробила?
Рона нахилилася над гобеленом, роздивляючись візерунки, посміхнулась. Погойдувалися перли в її вухах.
– Нарядимо тебе, га? Орлан точно оцінить.
Подруга прикладала до її обличчя хутра та тканини, перлини та дорогоцінне каміння, буси з мушлів, цокала та рилася ще у скринях. Звідки вона тільки це все брала, голота така навкруги…
Юна схвильовано перебирала свою шкуру, всю в маленьких коричневих плямах, здригалася від болю, коли Рона нарешті дійшла до її кіс, розчісуючи їх кістяним гребнем.
– Може я не піду?
– Ти йому подобаєшся, Юно, сама бачила, як маг виходив послухати твої пісні. Королівський прийом пропустив, Пані так на нього гримала, погрожувала позбавити його своєї милості.
Шелкі зібрала у жменю поділ сукні, від якогось нервового палу їй стало погано. Якщо Орлана усунуть, ой лихо, що ж буде?
– Та не хвилюйся ти. Він занадто милий, Юно, й жартує добре. Дивись, яка ти красуня.
Дівчина взяла мідну тацю: дві косиці з нитками золота, пурпуровий атлас, обережно підкреслені вугіллям повіки.
– Мову зав’яже.
– Угу.
– Підборіддя вище та плечі випростуй. Туфлі одягнеш?
– Ні.
У взутті вона ще не вміла, губилася, падала.
Шовковиста трава, гострі камінці, шепіт моря: “стрибни, стрибни”, звична вага шкури на плечах, холодне сонце, що повільно хилиться до небокраю, вітер, що куйовдить волосся.
Тут Юна вдома. Тут-тут-тут.
Далі по камінню, по камінню, перестрибуючи з одного на другий.
– Мілян!
Мілян вів під вуздечку єдинорога, золото в його долоні ловило відблиски від сонця та сліпило очі. Чоловік обернувся на окрик.
– Юно, – маг, справжній орлан, блякло всміхнувся, підійшовши ближче, – заспіваєш мені й сьогодні?
Сині тіні пролягли під його очима, загострилися риси обличчя — він мало чи зовсім не спав.
– Звичайно, – Юна приголубила чорного єдинорога, хихикнув від теплого подиху чарівного коня. – І тобі привіт, Осбеорхте.
Шелкі спостерігала за магом не перший рік, тишком-нишком підпливала, милувалася, потім стала забиратися до нього в дім, незграбно перевалюючись через віконні рами — на кухні квартирка не зачинялася ніколи. Так ж цікаво, чим він живе, чим дихає.
Вона тішилася його почерком, погладжуючи сторінки щоденників, боячись розмазати незрозумілий текст. На папері розквітали химерні квіти, завивалися, наче справжні, танцював вогонь чи співали птиці, яких Юна не бачила до цього.
Вона вдихала ледь помітний запах Міляна, забравшись у його крісло, притулялась губами до билець, уявляючи, що цілує чоловічі руки — тонкі, тендітні, які не знали тяжкої праці в полі.
Мілян завжди здавався неземним, не від світу цього, тому рідним і близьким, як ніхто поміж людей.
Юні закрутило світ, вона кохала тихо й безнадійно, смиренно, допоки він не зловив за руку на Різдво. Його сильно хитало, наче на борті коробля у шторм, його змарніле та втомлене обличчя –– аж пашіло хворобливим рум’янцем –– ожило, коли Мілян побачив її; стрічка у волоссі сповзла, так хотілося поправити…
– Я не хотіла, – прошепотіла дівчина, випускаючи з безсилих пальців рибний пиріг, – я не хотіла красти.
– Да залиш ти його, заспівай мені. Заспівай!
Вона й співала (скільки вже? років зо два?), сидячи біля узголів’я його ліжка, любуючись витонченими рисами обличчя, майже жіночими: глибоко впалі очниці, повні вуста, довгі вії, шовкові чорні коси до лопаток.
Мілян підсадив шелкі на Осбеорхта, обережно, наче випадково доторкнувшись до її босих стоп. Мурашки поповзли шкірою.
– Тобі не холодно?
Шелкі склала бліді губи в усмішку.
– Ні.
– Це добре. Дивись, чого я навчився.
Маг показував фокуси, точніше справжню магію, те, що було доступне людям: вогняні кульки, гостра вода, тонкі голки льоду. Юна голосно захоплювалася, глибоко в душі не розуміючи, нащо люди придумали стільки умовностей та обмежень. Чому б не робити як інші фейрі?
Юна зісковзнула з коня в обійми Міляна, обвила чоловіка за шию, побоюючись зламати йому спину: крихкотілий такий. Маг відкрив перед нею двері, впускаючи в свою обитель. Його чорний плащ підмітав підлогу.
Мілян ішов тяжко, гулко лунали чоловічі кроки в порожніх залах. Усе навкруги шепотіло: “Господарю, господарю”. А будь-якому господарю потрібна господиня.
Дівчина зводила лопатки разом від чужого пильного погляду, вигинала шию, намагаючись йти граціозно, як навчала Рона. Але не виходило.
– Мені не було з ким танцювати минулого балу.
– Справді? Я, можливо, прийду.
Спальня важко пахнула воском і чимось ще, нудотно-солодким, здатним замакітрити розум.
Юна покірно чекала Міляна біля вікна, краєм ока спостерігаючи, як маг перевдягався прямо так, перед нею, не заходячи за ширму. Худий, одні ребра-кості, запалий живіт і шрами від опіків на стегнах і п’ятах.
У хворобливому маренні десь ближче до збору врожая, притискаючись палаючими щоками до долонь Юни, він зізнався, що його намагалися спалити. В дівчини тоді захололо все від жалю та болю, від людської жорстокості до всього незрозумілого, а тому ворожого.
Чоловік витягнувся на ліжку, стискаючи холодними пальцями дівочий зап’ясток, поцілував.
– Ти чарівна.
Рум’янець плеснувся їй на щоки. Юна розпрямилася на стільці, розправила плечі. Так, вона чарівна, й їй було втішно чути, що маг бачив це й визнавав.
Шелкі заспівала його улюблену, про героїв, що розрубали драконів, пестила його волосся, обережно натискаючи на лоб і скроні.
Міляна мучили безсоння й кошмари, він мало їв, багато пив, хворів і працював.
– Спи спокійно, Орлане, – вона поцілувала його в лоба, почувши тихе сопіння.
Зранку Мілян знайшов на своїх грудях червоне полотно.
